История государства и права

[К у ЖЕ зазначалося, весь перебіг подій XIX - початку XX століття, надто ж періоду першої російської революції та першої світової війни, створили «критичну масу» для національного і соціального вибуху на Україні. Як тільки імперський центр знесилився і вичерпав можливості жорсткого контролю громадського життя, як тільки неминуча неефективність управління військово-бюрократичною імперією онаочнила себе величезними втратами у військових операціях, межа соціально-політичного невдоволення була перейдена, і монархія в Росії впала. Заворушення, які почалися в Петрограді 8 березня (23 лютого за ст. стилем), за кілька днів привели до повного розпаду режиму.

Темаїї.

ЦЕНТРАЛЬНА РАДА, ГЕТЬМАНАТ, ' ДИРЕКТОРІЯ: НЕЗАВЕРШЕНЕ

дЕРжлвоБудІяннцтво;,,

Звістка про революцію в Петрограді надійшла до Києва 13 березня (28 лютого за ст. ст.). Наступного дня було задекларовано утворення громадського комітету, який мав на меті організацію суспільного життя. Та незабаром як у Києві, так і по всій Україні, соціально-політичні організації та рухи виразно поділилися на три групи: загально-демократичного, тобто загальноросійського поступового, радикально-революційного (лівосоціалістичного) та національно-демократичного (українського) спрямування. Звісна річ, існували не лише українські національні організації, а також чорносотенні російські та радикальнонаціональні українські групи, але в той період вони не. справляли значного впливу. Це розшарування дуже швидко перейшло у фактичне нерозуміння, коли політики та партії, які належали до різних спрямувань, жили начебто в різних, паралельних світах, що мали дуже мало точок дотику. Таким чином, наступна трагедія України дістала один з найпотужніших засновків.

17 березня 1917 року одночасно відбулися установчі збори і Київської ради робітничих депутатів, і Української Центральної Ради. Від самого заснування вони вели боротьбу за вплив на маси і стали центрами притягання впливових суспільних сил.

• російського CAJuodepmafcmfa І події в Україні ->v'V'.

309

И ЛІ ІЧ І! 1 It ЮІ'П УКГМ І. Н І'АЛВОІВОГІ |<|ІИ

308

Труднощі на шляху українського руху

О2

слід відзначити гті соціально-психологічні чинники, які гальмували становлення державотворчих процесів в Україні. Абсолютна більшість активу українських партій складалася з людей, не готових до перебирання на себе обов'язків державних службовців, виконання чиновницьких функцій, до дисциплінованої повсякденної роботи в державному апараті, зрештою, до вжиття досить жорстких заходів, об'єктивно необхідних для будь-якої держави, котра опинилася в критичній ситуації. Абстрактний демократизм українського руху, як буде показано пізніше, немалою мірою спричинився до фактичного сприяння діям різноманітних ультра-радикальних російських соціалістичних та чорносотенно-монархічних організацій. Відсутність тривалого політичного вишколу і навичок державного управління (максимум, чим займалися українські політики - це викладацька діяльність і керівництво підпільними гуртками) завадили досягненню потрібних компромісів з іншими - неукраїнськими -політичними партіями, і не менш важливих компромісів - усередині українського руху.

До цього слід додати і фактор зрусифікованості міст Наддніпрянщини (тим більше, Причорномор'я і Донбасу). Ті частини робітництва, інтелігенції, тим

більше чиновництва, які звикли орієнтуватися на загальноімперські політичні і культурні сили, з великими труднощами сприймали - а нерідко не сприймали зовсім - процес національно-державного відродження України. Для подолання упередженості цих верств до всього українського І отрібен був час, а події після початку революції 1917 року в Російській імперії розвивалися дуже швидко.

Виникнення Центральної Ради

Ґ~ТЖЕ, тепер, після попе-Ч^Уредніх зауважень, перейдемо до більш предметного розгляду державотворчого процесу в Україні в 1917-21 роках. Нас будуть цікавити передусім не стільки окремі події, скільки система правових заходів, методів боротьби за державну самостійність України, оскільки вона, як видається, демонструє ідею державності в дзеркалі українського менталітету, в дзеркалі певних традицій національного державотворення.

На відміну від низки мертвонароджених «революційних» організацій, Центральна Рада (ЦР) від початку свого утворення привернула до себе значні громадські сили і розпочала — фактично з нуля —

310

311

активну діяльність. Реалістичним і максимально демократичним був принцип формування ЦР, фундо-ваний з самого початку її діяльності: репрезентація як територій, так і загальноукраїнських організацій з наступним поповненням наявного складу від ново-утворюваних реальних політичних сил, в тому числі й від національних меншин в Україні. Серед сил, на які сперлася ЦР і створений згодом її виконавчий орган - Генеральний Секретаріат, - постали не тільки студентська молодь, інтелігенція, кооператори, селяни-господарі, але й військові. Ще у березні більше 1000 українських офіцерів Київського гарнізону провели своє віче, де уперше постала вимога створення української національної армії. Це питання розглядалося і на створеному в тому ж Києві українському військовому клубі, очолюваному М.Міх-новським. Невдовзі (8 травня) у Києві відбувся перший український військовий з'їзд. На ньому були присутні 800 делегатів, які репрезентували майже 900 тисяч вояків на фронтах, флотах і у тилових гарнізонах. Це була величезна сила, підтримка з боку якої зробила можливим конституювання ЦР в дійсно повноважний орган і визнання її' з боку Тимчасового уряду Росії.

На чолі ЦР з самого початку став Михайло Гру-шевський, видатний учений-історик та громадський діяч. До провідних діячів Ради належали Євген Чикаленко, Сергій Єфремов та Дмитро Дорошенко (лідери Товариства українських посгуповців, орга-

"- .. у Tttiall. '•'•.-",-

л •• ЦЕНТРАЛЬНА РАДА, ГЕГЬМАНЛК ;' ч Ъ • • -;' ДИРЕКТОРІЯ: НЕЗАВЕРШЕНЕ' ' - •»'

..•у:#' ,Сй —і—.—*-.— .-•

нізації ліберального гатунку); соціал-демократи Володимир Винниченко та Симон Петлюра (перший скоро став головою Генерального Секретаріату, тобто прем'єр-міністром, другий - керівником військового відомства); Микола Ковалевський, Павло Хрис-тюк та Микита Шаповал (Українська партія соціалістів-) еволюціонерів).

Би ошість з провідників ЦР були людьми, озброєними не стільки значним політичним досвідом, скільки глибиною знань, зорієнтованих головним чином на народознавчі галузі пізнання - історію, етнографію, красне письменство і т. ін. Це спричинило чітку тенденцію наслідування, навіть з формального боку, національних державницьких традицій, що, зокрема, відбилося й у назвах основних державно-правових актів цього періоду - Універсалів, й у відродженні козацтва як форми військової організації, й у символіці, яка супроводжувала процеси державотворення, у цій формальній чи, інакше, ритуально-символічній спробі реанімувати, «політичну архаїку» минувшини, яка сягала героїчної доби козаччини, можна вбачити свідоме прагнення освідчитися перед громадськістю в тому, що народ здатен творити національне життя в політичних і державних формах, а не лише в етнографічних.

Фундатори української державності 1917 року продовжували й орієнтацію на найсучасніші європейські зразки демократизму. Українські національ-

'• Виникнення Центральної Ради . ; ,

,'.*•' •:

313

312

Початок боротьби за автономію України

в:

но-демократичні партії намагалися кожен етап державотворчого процесу спрямовувати в правове річище. Це була їхня принципова позиція.

Очевидною ж слабкістю ЦР від самого початку стала відсутність необхідної уваги до економічної складової державотворення і відповідних практичних дій. Ці проблеми постійно відкладалися «на потім», до вирішення спочатку загальноросійськи-ми, потім українськими Установчими Зборами. А якщо їхнє вирішення і декларувалося, то практичні дії гальмувалися як старою імперською адміністрацією, так і місцевими лідерами, які дуже часто вважали себе більш компетентними у конкретних проблемах, ніж центральна влада. Крім того, вважалося, - свідомо чи несвідомо, - що економічні проблеми розв'яжуться самі собою з ростом національної свідомості, з організацією культурного життя української нації. Сама ж нація трактувалася переважно як суто селянська, водночас і небуржуазна, й індивідуалістична, тобто необщинна. Таким чином, провідні політики України фактично обстоювали те, що потім було названо «третім шляхом» між соціалізмом і капіталізмом. Це немалою мірою також наклало відбиток на подальші події.

> ІЙСЬКОВІ-фронтовики, 'представники різних українських верств активно вимагали від ЦР проголошення автономії України. Проте керівництво Ради, яке стояло на еволюціоністських позиціях, не йшло на радикальні акції. І лише 23 червня 1917 року з'явився перший Універсал ЦР. У ньому знайшла втілення передусім ідея ліберально-демократичного напрямку в українському національно-визвольному процесі, тобто лінія на «федералізм». Отже, Україна мала не поривати державних стосунків з метрополією, а обмежитися лише правом національно-державної автономії: «Хай Україна буде вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори»1.

У цей час молода українська демократія покладає великі надії на російську - також молоду - демократію в особі політичних партій, що ввійшли до складу Тимчасового уряду. Але, як говориться в тексті першого Універсалу, «Тимчасове Російське Прави-

ИГРАЛЬНА РАДА, ГЕТЬМАНАТ*-*•-

314

315

тельство одкинуло всі наші домагання, одпихнуло простягнену руку українського народу»2.

Тимчасовий уряд визнав, видавши окремий акт, право українців на автономію.

Універсал пронизує турбота про порозуміння з національними меншинами, їхніми демократичними організаціями. Це стане лейтмотивом в діяльності ЦР в національному питанні впродовж всього періоду її існування: «Центральна Рада покладає надію, що народи неукраїнські, що живуть на нашій землі, також дбатимуть про лад та спокій у нашім краю й у тяжкий час вседержавного безладдя дружно, одностайно з нами стануть до праці коло організації автономії України»3.

У розвиток позиції, задекларованої в І Універсалі та інших документах, ЦР 28 червня на закритому засіданні сформувала Генеральний Секретаріат -орган виконавчої влади. Генеральний Секретаріат, на відміну від інших структур, створювався за єдиним принципом-діловим. Головою ГС обрали В.Вин-ниченка, Генеральним писарем - П.Христюка,

- ! '-":,:'"^у Тема II. .'•••i'i./W ч : * S*''*r;"- '^fpf ИГРАЛЬНА РАДА. ГЕТЬМАНАТ? «ї : ' rLf . ДИРЕКТОРІЯ:НЕЗАВЕРШЕНЕ'T^Vrff *,З' —

Генеральними секретарями - С.Єфремова (згодом

О.Шульгина), Х.Барановського, С.Петлюру,

Б.Мартоса, В.Садовського, І.Стешенка,

М.Стасюка. Таким чином, Україна

фактично отримала

свій уряд.

т

Негативне ставлення

російських демократів до національного

самовизначення

Т

ИМЧАСОВЦІ в Петрограді, м'яко кажучи, недемократичне відреагували на природне прагнення Наддніпрянщини жити автономним життям. Така позиція не може бути потрактована інакше, як близька до великодержавницької. Разом з тим вона вносила серйозний дисонанс, якщо не розкол, у загальнодемократичний рух Росії, котрий справа атакували монархісти, а зліва - більшовики, посиливши демагогію стосовно «права націй на самовизначення» аж до «повного відокремлення», і водночас вибудовуючи залізну вертикаль партійних структур, а затим -і Рад, які вони контролювали.

Така позиція, на думку авторів, стала одним із головних чинників, що підірвали російську демократію в 1917 році. Щоправда, деякі російські істо-

Негативні ставлення •ких демократів до націонал

повная

ІПБЛ

317

и лпк. й І ІІ'Іори УКГМН, I.KI

II Г> HO! K> •!•' nil/.

316

рики та політологи вважають, що причиною лих був якраз недостатньо жорсткий характер центральної влади і дії «сепаратистів», підбурюваних іноземними розвідками. Такої позиції, зокрема, дотримувався відомий російський філософ-емігрант «другої хвилі» М.Ульянов, котрий взагалі вважав появу українського руху і самої української нації наслідком діяльності австрійських і німецьких спецслужб. За подібною логікою, одначе, довелось би наділити деяких полковників та капітанів воістину божественними здібностями у впливі на етнополітичні процеси.

Подібні звинувачення у «ворожому впливі» на

процеси в Україні з'являлися і в 1917 році. Проте

українська громадськість уже була достатньо

сильною, щоб нехтувати випадами

шовіністичних

кіл.

о;

Компроміси на шляху до автономії

ОЧЕВИДНО, зрозумівши "(хоча б частково), що політика нехтування автономістськими прагненнями «націоналів» є малопродуктивною, Тимчасовий уряд іде на контакт з ЦР. Внаслідок складних пере-

говорів 16 липня 1917 року з'явився другий універсал, котрий багато в чому наслідує федералістську лінію попереднього, вносячи разом з тим деякі корективи у стратегію дій українського руху: «Ми, Центральна Українська Рада, стоячи, як все, за тим, щоб не відривати України від Росії та щоб разом з усима її народами змагати до піднесення й розвитку цілої Росії та до єдности її демократичних сил, з задоволенням приймаємо заклик правительства до єдности й сповіщаємо всіх громадян Укра'їни, що вибрана українським народом через його революційні організації Центральна Українська Рада незабаром буде доповнена на справедливих основах представниками інших народностей, які живуть на Україні, через їхні революційні організації, і тоді буде тим єдиним найвищим органом революційної демократії України, що заступатиме інтереси цілого населення нашого краю»4.

Як бачимо, поряд з рішучим кроком уперед є й певний компроміс, відлуння якого відчутне і в іншому положенні: «Ми рішуче відкидаємо спроби самочинного здійснювання автономії України до Всеросійських Установчих Зборів»5.

Звичайно, яким би не був важливим блок питань, пов'язаних із майбутньою федерацією, універсал містить також важливі положення стосовно самоврядування краю, вдосконалення Генерального Секретаріату та формування національних частин українського війська. Увагу привертає те, що ЦР

319

318

робить усе це і самочинно, тобто знаходячи форми усталення потужних ініціатив «знизу», і водночас -при максимальному узгодженні з Тимчасовим урядом. Процес йшов еволюційно, що для екстремальних умов війни і революції є винятковою обставиною.

Україна визнала Всеросійські Установчі Збори як єдину інституцію, що може юридичне оформити українську автономію. Тимчасовий же уряд визнав Генеральний Секретаріат як свого репрезентанта в українських губерніях. Мала Рада ЦР 29 липня підготувала як основу такого порозуміння Статут Вищого Управління України. Однак Тимчасовий уряд після нетривалого розгляду відкинув цей Статут, не затвердивши, і натомість видав «Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату» (17 серпня 1917 p.). Цей акт значно обмежував самоврядування України, тим більше, що діяльність Генерального Секретаріату обмежувалася п'ятьма губерніями. Проте, оскільки цей акт повністю легімітизував діяльність органів українського самоврядування, В.Винниченко поціновував його як діючу першу українську Конституцію. Фактично ж «тимчасова інструкція» (використовуючи сучасну термінологію) справді була конституційним законом.

Попри всі обмеження, головне, що справи життя України не могли бути вирішені поза регіональними представницькими і виконавчими структурами: «Генеральний Секретаріат розглядає і подає на затвердження Тимчасового уряду проекти, що торка-

ються життя краю і його врядування. Проекти ці можуть бути перед поданням їх Тимчасовому уряду внесені на обговорення Центральної Ради-. Уповноваження Тимчасового уряду по справах місцевого управління... здійснюється через генеральних секретарів»6.

Що стосується території, то документ мав важливий пункт, який відкривав можливість поширення української автономії й на інші землі - «на інші губернії, чи частини їх, в тім разі, як утворені в цих губерніях на основі постанови Тимчасового уряду земські інституції висловляться за бажаність такого поширення»7.

Показово, що при обговоренні з комісією Тимчасового уряду проблеми — які території можна вважати власне українськими, — виникали колізії, що дуже нагадують сучасні. В.Винниченко свідчить: «Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони (члени комісії- авт.) торкнулися Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщи-ни, Херсонщини, Харківщини. І тут, від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський ву-гіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі Збори, почали вимахувати руками, розхристались і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму. О, ні, в такому розмірі вони ні за що не могли при-

І шляху до автономії

320

321

• :• ! . Ч'Н ч "Ж ЧИ< 'І НІ

знати автономії. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну, хай ще Волинь, ну, та хай уже й Чернігівщину, це вони могли б ще признать українськими. Але Одеса з Чорним морем, з портом, з шляхом до знаменитих Дарданел, до Європи? Але Харківщина, Таврія, Ка-теринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це.- Новоросія, а не Малоросія, не Україна. Там і населення в більшості не українське, то словом, руський край...

- Та ви ж нас од Чорного моря одрізаєте?! - з обуренням кричали вони»8.

Слід зауважити, що українські достойники здебільшого розглядали автономію не як кінцеву мету державного устрою; проте вони не виступали і за повне відокремлення України від Росії. Найкраще змалював цю парадоксальну мету М.Грушевський: «Для близшого часу зовсім досить широкої української автономії в федеративній Російській республіці. А в будущині, сподіваємося, ця республіка вій-де в склад федерації Європейської, і в ній Україна стане одною з найбільш сильних, міцних і певних складових частей - одною з підстав сеї Європейської федерації»'.

З таких дій та таких орієнтацій лідерів українського визвольного руху (крім, хіба що, М.Міхновсь-кого, який у 1917 році був маловпливовою і непопулярною постаттю) випливає, що високоосвічені інтелігенти при владі вочевидь покладалися на європейський вишкіл своїх колег по демократичному

новітня

ЛОБА

блоку як на теренах України, так і в Петрограді. При цьому забувалося, що в наявності були ще й інші політичні сили, які в умовах всенаростаючої анархії та безладдя набували сил і популярності. Конституційні ілюзії та ультрадемократичні методи боротьби з політичними опонентами виявилися передчасними.

ЦР намагалася переговорами та зверненнями до моралі зупинити тих, хто свідомо прагнув до руйнації «старого світу», хто вважав мораль «буржуазною відрижкою», а «право народів на самовизначення» - лише засобом ініціації «світової революції», тобто всесвітньої диктатури власної партії. Лише події осені 1917 починають витвережувати романтиків демократії, в тому числі й українських.

Проголошення Української Народної Республіки

О

|ПІСЛЯ того, як у жовтні '1917 року в Петрограді

S

стався більшовицький переворот, ЦР оголошує 20 листопада свій третій Універсал. Оцінивши прин ципово нову, ситуацію, що склалася внаслідок пет роградських подій, а саме усунення легітимного Тимчасового уряду від влади, провідники ЦР в особі

323

322 НАГИІ И І ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО

ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

М.Грушевського, В.Винниченка, С.Єфремова та інших наважуються оголосити Україну - Українською Народною Республікою, при цьому ще не подолавши домінування «федералістського комплексу». В третьому Універсалі ставиться мета: «Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів»10./

Разом з тим Універсал окреслює територіальні кордони України, зауваживши при цьому, що «остаточне визначення границь Української Народної Республіки, як щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і суміжних губерній і областей, де більшість населення українська, має бути встановлене по згоді зорганізованої волі народів»11.

Вперше в Універсалі з'являється важлива для нової держави проблема - це проблема земельної власності. Тут було задекларовано, що приватна власність «на землі поміщицькі й інші землі нетрудових хазяйств сільсько-господарського значення, а також на удільні, манастирські, кабінетські та церковні землі - касується»12.

Тіма 11.

НТРЛЛЬНЛ РАДА, ГЕТЬМЛ.. 'ИРЕКТОРІЯ: НЕЗАВЕРШЕН

Серед лівих опонентів політики ЦР побутувала думка, що її поразка була зумовлена відсутністю радикальної земельної реформи на користь селян. Але зміст третього Універсалу фактично спростовує і цю тезу, яка очевидно, необхідна була для того,

НОВІТНЯ

,1ОЬА

щоб показати відсутність соціальної бази у ЦР серед широких верств населення, утаємничивши головні істинні причини поразки українського руху, а саме зовнішню білогвардійську та більшовицьку інтервенцію.

Праві опоненти, навпаки, вважають, що саме соціалістична орієнтація завадила ЦР спертися на селян. Проте, як відомо, основні маси селян вимагали негайної передачі їм поміщицьких, монастирських та інших земель без викупу і навічно, і саме більшовики демагогічне пообіцяли селянам це, потім практично скасувавши у 1918-19 роках і/«Декрет про землю» й інші подібні акти. На жаль, Генеральний Секретаріат не зміг розгорнути масову й організовану передачу земель у власність селянам.

Крім того, Універсал запроваджує 8-годинний робочий день на всіх підприємствах, тобто здійснює програмну мету всіх соціал-демократичних і робітничих організацій Європи. Така акція також працювала на розширення соціальної бази ЦР та уряду.

Прикметним моментом цього історичного Універсалу є також заклик до всіх воюючих сторін: припинити війну й досягти миру. Приділено увагу й судовій реформі в УНР. Зокрема наголошено на тому, щоб «упорядкувати судівництво і привести його до згоди з правними поняттями народу»13.

А ці поняття, як вже зазначалося раніше, мали досить-таки тривалий час свого розвитку, перетворившись на своєрідну традицію національної пра-

325

О ОД НММІ И 1 КTuPIl VM'Altk ЬКІНо

ЛІГЖ ЧвОІВОР! НИЯ

восвідомості. Згідно з цими поняттями було скасовано смертну кару та повністю амністовано всіх політичних в'язнів.

Універсал також підтвердив прихильність влади України до загальнодемократичних прав і свобод, конкретизував вирішення національного питання в УНР, ввівши поняття про «національно-персональну автономію», якою мали користуватися національні меншини. В кінці тексту Універсалу оголошується дата виборів до Українських Установчих Зборів, які планувалися на 9 січня 1918 року, а день їх скликання -на 22 січня того ж року.

ПІ

Центральна Рада — всеукраїнський парламент

'ЕРЕБРАВШИ на себе __ J. всю повноту влади в Україні, ЦР постала перед необхідністю розгортання широкої законотворчої роботи. Низка законів була присвячена економічним проблемам, у тому числі й тимчасовий закон про випуск державних кредитових білетів УНР, та закон про оподаткування, за яким усі податки на території України надходили до Головної скарбниці УНР. Інша група законів сто-

Тема 11.

•.ИГРАЛЬНА РАДА, ГЕГЬМА "'1РЕКТОЦІЯ: НЕ34В?РШЕНІ

ИІ >ВІ і ПЯ

Д< 'Ь А

сувалася судової та прокурорської справи. Були ухвалені й закони щодо українського війська. Водночас, виходячи з реальної ситуації, ЦР вирішила, що на території УНР лишаються чинними закони Російської республіки у частині, яка не суперечить Універсалам, законам і постановам Центральної Ради, розпорядженням Генерального Секретаріату. Тобто фактично йшла робота, спрямована на розбудову незалежної держави, хоча і лишалися в силі гасла федеративності. Більше того, українські лідери докладали практичних зусиль до створення такої федерації. Напередодні більшовицького перевороту в Києві пройшов З'їзд представників народів і областей, що прагнули до федеративної побудови Росії, в якому взяли участь 85 делегатів - литовців, латишів, євреїв, грузинів, молдаванів, мусульман, естонців, білорусів, українців, козаків, поляків, росіян. Свою солідарність і підтримку з'їзду висловили союз гірських народів Північного Кавказу, представники Сибіру, якути. З'їзд ухвалив резолюцію «Про федеративний устрій Російської республіки» і сформував Раду народів на чолі з М.Грушевським. Опісля жовтневого перевороту ЦР звернулася до урядів, які утворилися на теренах Росії й протистояли більшовикам (здебільшого це були національні уряди) з ініціативою «федералізації знизу» і створення коаліційного уряду федеративної Росії. Проте ця ідея фактично не знайшла відгуку.

Таким чином, позиція ЦР створювала можли-

327

НАРИСИ і ІСТОРІЇ УКРАЇНІ ЬКПІО ЛЬГЖАВОТВОРЕІІКЯ

вості легітимного оформлення як демократичної Російської федеративної республіки, так і всіх владних структур УНР. Перед усіма політичними силами України відкривався шлях вільного, демократичного змагання за голоси виборців. Переконати народ у доцільності певної програми, певного плану дій, отримати мандат влади - що може бути більш природним для політичної сили, яка декларує принципи народовладдя? Проте більшовики пішли іншим шляхом.

Агресія більшовицької Росії проти УНР

Тема 11. ИГРАЛЬНА РАДА, ГЕТЬМА -ИРЕКТрІЯ: НЕЗАЕРШЕН

Ц

ЕНТРАЛЬНА Рада 17 грудня 1917 року отримала ультиматум Раднаркому Росії, підписаний Леніним і Троцьким. У ньому фактично ставилися вимоги ліквідації навіть обмеженого суверенітету України та надання більшовицьким силам повної свободи дій. За два дні червоні війська вдерлися на Україну. При цьому слід зауважити, що більшовики ніколи не дивилися на Україну як на суверенну державу, а одразу ж зробили ставку на розпалювання внутрішніх конфліктів і силове втручання на боці однієї з конфліктуючих сторін (яка, додамо, без

НОВІТНЯ ДОБА

цієї підтримки навряд чи змогла б претендувати на владу, адже на вільних виборах до Всеросійських Установчих Зборів у листопаді —грудні 1917 року від українських губерній більшовики отримали лише близько 10 відсотків голосів).

Власне, Україна стала першим полігоном відпрацювання моделі «виконання інтернаціонального обов'язку». Схема дуже проста: за організаційної та фінансової підтримки Кремля місцеві прокомуністичні та промосковські сили, спекулюючи на об'єктивних труднощах, створюють десь (інколи -навіть у підпіллі чи поза межами держави) такий собі «тимчасовий революційний уряд» чи «революційний комітет», закликають на допомогу радянські війська, обіцяють негайно провести демократичні реформи, загальні вибори, поліпшити стан економіки тощо. А далі окупаційні війська та каральні органи (при підтримці численної армії агітаторів та пропагандистів) реалізують «новий лад» уповні. Лише Польщі у 1920 році, Фінляндії у 1939-40, Афганістану у 1979-88 роках вдалося успішно протистояти реалізації такої схеми.

Так і з УНР. Зазнавши нищівної поразки на грудневому Всеукраїнському з'їзді Рад у Києві, більшовики та їхні прихильники (ледь більше 1/20 числа делегатів з'їзду) перебралися до Харкова, куди уже увійшли частини російської червоної гвардії, об'єдналися з групою депутатів місцевих Рад д оголосили себе всеукраїнським з'їздом Рад, оскільки, мовляв, у

328

•,ГИ. >' 5 U ТОРИ ЧКГАІШ I, 4U *. ЛИСП ВОРЬННЯ

329

Києві зібралися лише куркулі та націоналісти. Як тільки 25 грудня цими представниками Рад було проголошено українську Радянську Республіку і створено її уряд - Народний Секретаріат - загони російських червоногвардійців почали бойові дії вже «від імені» цих органів. Цікавою є одна обставина, що вичерпно характеризує «більшовицький патріотизм» на українському грунті: оголосивши себе владою в Україні, більшовики одразу заявили, що закони, видані ІДР, є недійсними, натомість запропонували керуватися законами Російської Федерації, тобто - фактично - декретами Раднаркому.

Проголошення української незалежності

Ц

Р ЛИШЕ після розгону більшовиками загаль-

норосійських установчих Зборів та масової інтервенції червоних загонів, в момент, коли ворожа армія штурмувала Київ, у четвертому Універсалі від 22 січня 1918 року проголосила Україну «самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу»14.

Тчи а 11.

НТРЛЛЬНЛ РАДА, ГЕТЬМА ИРЕКТОРІЯ: НЕЗЛЕРШЕ

З прагматичної точки зору, таке зволікання було згубним; проте була там і велика сила моральної

правди, оскільки українські лідери не бажали уподібнюватися більшовикам, у вченні яких, за словами Леніна, «немає ні грана етики».

Четвертий Універсал підтвердив усі демократичні права і свободи, проголошені попередніми Універсалами, але тепер уже - для громадян незалежної держави. За усіма національними меншинами законом від того ж 22 січня визначалося право національно-персональної автономії. Генеральний Секретаріат перетворювався на Раду Народних Міністрів. Універсал закликав громадян суверенної держави «стояти непохитно на сторожі добутої свободи й прав нашого народу й усіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої Української Республіки»15, попри тяжкі міжнародні обставини, провести вибори до Українських Установчих Зборів і подбати про створення Конституції.

Проте всі ці декларації робилися в умовах наступу більшовицької армії, очолюваної Антоновим-Овсієнкомта Муравйовим. Українська влада не змогла протиставити цьому наступу значних військових сил - як внаслідок помилок у військовому будівництві, так і у зв'язку з недооцінкою противника та методів його дії. Петроградський ВРК направив в українські губернії кількасот кваліфікованих агітаторів, і місцеві органи не чинили їм протидії; один з більшовицьких проводирів Г.Зинов'єв напередодні наступу червоногвардійців на Україну відкрито приїздив у Київ і виступав там; легально виходили

'--,. X""V; Проголошення української '' О " V*' % ' • :s *• Тх незалежності -ь^."*^ *^. '

331

330 НЛ!'И( И 1 ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО

ДП>*ЛВОІВОІЧ ННЯ

опозиційні газети, серед них «Пролетарская мысль», де політика ЦР та Генерального Секретаріату поли валася брудом. Як зазначає О.Субтельний, «більшо вики не шкодували ні грошей, ні людей для того, щоб проникнути в українські загони, які значною мірою складалися з надзвичайно наївних у політиці селян, і переконати останніх або не брати участі в ..,. ^..,:.,„ боях, або є приєднатися до більшовиків»16. '•'••' ' Як зазначали сучасники, добрий агітатор за тих Г ..,-•' умов був вартий сотень і тисяч солдатів, а найкра- ' щих агітаторів мали передусім більшовики (як згодом - націонал-соціалісти у Німеччині).

X

Підписання мирної угоди з Німеччиною та А встро- Угорщиною

В

ТРАТИВШИ підтримку значної кількості українського загалу, наштовхнувшись на пасивність й апатію абсолютної більшості населення, ЦР постала перед проблемою: на які сили спиратися. У внутрішній боротьбі між різними фракціями перемогли прихильники опори на зовнішні сили. Власне, це була достатньо прагматична позиція, продиктована бажанням ствердити українську державу на міжнародній арені й спертися на потужну військову силу

ДОЬА

Підписання мирної угоди

з Німеччиною та

(адже в складі як австрійських, так і німецьких армій були українські дивізії й полки - з галичан та добровольців з числа військовополонених). Мир з Центральними державами (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина) було підписано у Брест-Литовську (Бересті) 9 лютого. Україна отримувала визнання незалежності, військову допомогу для наведення порядку, взамін мусила постачати велику кількість продуктів сільського господарства. «З різних поглядів це не була приємна перспектива. Можна було наперед знати, що вступ німецьких військ на Україну дасть привід до агітації про.ти Центральної Ради з різних сторін, може викликати тривогу і невдоволення серед широких кіл людності, серед селянства, - цієї головної підстави української державності, - писав М.Грушевський. - Але, з другого боку, було у великій мірі небезпечним зоставити Україну на довший час під владою большевицької анархії й чекати, поки вона сама себе з'їсть, поки перегорить большевицька зараза і викличе таку сильну й організовану реакцію серед самої української людності, щоб на неї можна було опертися українській владі. Широкі кола людності, найцінніші і свідоміші елементи селянства бажали ладу й порядку, але ждали твердої влади, котра б дала їм спокій й визволила від большевицького терору, самі почуваючи себе безсильними, й це могло втягнутись дуже довго, коли б українське правительство зіставляло край без своїх організаційних центрів, без органів влади.

333

:;-,'();• .ь '.'ТІ! уксміч :л •; •

Ш'ЖАВОП'ОІЧ ІІНЯ

Не кажучи вже про те, що сільськогосподарський сезон наближався, і в ім'я збереження хоч якої-не-будь економічної сили краю та його добробуту треба було б дати лад і спокій, щоб робочий люд міг приступити до своєї праці»17.

Проте дії німецьких та австрійських військ не виправдали сподівань, які покладали на них політики ЦР. Ці війська поводили себе як окупанти; українські частини були полишені в другому ешелоні; антинімецькі настрої зростали в усіх верствах суспільства - навіть тих, які вітали визволення з-під більшовицької влади. Додалися й очевидні законодавчі промахи - з законом про соціалізацію землі, яким були ображені заможні селяни, з законом про громадянство (за яким всі, хто не брав українське громадянство, мав у тримісячний термін покинути територію держави) тощо.

ИГРАЛЬНА РАДА, ГЕТЬМАНА ™„г„т._ .. - рШЕН

«Центральна Рада була змушена починати будівництво держави ще до завершення процесу формування нації. Через репресивний характер царського режиму та соціально-економічні особливості українського суспільства більшість освічених людей на Україні були або росіянами, або русифікованими. Український рух ще не проникнув у міста, й ці важливі осередки промисловості, комунікацій і кваліфікованих робітників виступали твердинями російської чи інших меншостей, нерідко войовничо

НОВІТНЯ ЛОГ.А

настроєних проти українців. Тому відчувався гострий брак компетентних людей для організації та укомплектування армії й адміністративного апарату української держави. Наявні ж люди були молодими й недосвідченими: Винниченкові було 38, Петлюрі - 35, Ковалевському (провідникові найбільшої української партії - соціалістів-революціонерів) -25, Миколі Шрагу (що змінив М.Грушевського на посаді голови Центральної Ради) -22 роки. УСВІДОМЛЮЮЧИ нестачу людських і матеріальних ресурсів, член Центральної Ради Сергій Єфремов закликав не брати влади, мотивуючи це тим, що маси чекають чуда, а український уряд, без сумніву, розчарує їх»18. Але, якби українські сили відмовилися в 1917 році перебрати владу і повноту відповідальності, розчарування мас в їхній діяльності було б не меншим.

п:

Ухвалення Конституції УНР

ГРОТЕ і в кризових умо-Івах, попри всі помилки, ЦР змогла ухвалити рішення принципової ваги. По-перше, було оголошено скликання Всеукраїнських Установчих Зборів у травні 1918 р. (процес виборів до яких переривався громадянською війною та іноземною інтервенцією). По-друге, 29 квітня 1918 року

335

•ЗОД НАРИСИ 1 ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО JJ^ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

було схвалено Конституцію. Цього ж дня обрано і Президента уНР - Михайла Грушевського.

Але наприкінці саме цього дня стався державний переворот. До влади прийшов гетьман Павло Скоропадський, якого конституційні наміри його попередників не надто обтяжували, хоча він і видав певні акти (мова про які йтиме пізніше). Гетьман Скоропадський мав фактично монархічні повноваження, обмежені лише штабом німецьких військ, які з цього моменту стали діяти як відверто окупаційні. В історії української політичної традиції подібні тенденції були майже нечуваними, хоча монархічні ідеї виношували деякі гетьмани козацької доби.

Варто окреслити зміст самої Конституції УНР, хоча вона й не стала чинним Основним Законом (не було навіть прийнято за браком часу постанови щодо процедури впровадження її в дію). Ця Конституція, або ж Статут про державний устрій, права і воль-ності УНР, є компактним за обсягом документом, що складається з восьми розділів, вісімдесяти трьох статей. Конституція вражає, як на ті часи, орієнтацією на широкий демократизм, розподіл влад - законодавчу, виконавчу, судову. Законодавчу владу здійснюють Всенародні Збори, що мають обиратися «загальним, рівним, безпосереднім, тайним і пропорціо-нальним голосуванням всіх, хто користується громадянськими і політичними правами на Україні і в . , .,. них судове не обмежений»1'. Додамо, що громадянськими правами уповні могли користуватися і чолові-

НОВІТНЯ ДОБА

ки, і жінки (останє суттєво значиме, оскільки у низці країн вони не мали виборчих прав), які досягли 20 років. Всенародні Збори займаються законотворчою діяльністю, затверджують міжнародні угоди й оголошують війну, формують Раду Народних Міністрів. Рада Міністрів обіймає повноту вищої виконавчої влади. Вищою судовою інстанцією є Генеральний Суд УНР, який обирається Всенародними Зборами.

Основний закон УНР визнавав за громадянами вс'і конституційні свободи, притаманні передовим демократичним державам. Досить демократично -на засадах закону про національно-персональну автономію - вирішувалося національне питання, за яким кожна національна меншина мала право на улаштування свого життя через Національний Союз, який мав визначені законом права законодавства та врядування стосовно осіб, котрі записалися до кадастру (іменного списку) осіб данної національності. Питання про подвійне громадянство вирішувалося таким чином: «Громадянин УНР не може бути разом з тим громадянином іншої держави»2".

В статті 14 Конституції йдеться про скасування смертної кари та заборону покарань, які принижують людську гідність.

Щодо повноважень судової влади, то Конституція фіксувала їх недвозначно: «Судових вирішень не можуть змінити ні законодатні, ні адміністра-ційні органи власти... Суд для всіх громадян Респуб-

ПОНІ! ЦЯ ЛШ-Л

337

Ствердження

Гетьманату Павла

Скоропадського

п:

.1АІШИ ! "и. ГОРИ УКРАЇНСЬКІ І! і;

.Іггжлаоїпоггння

ліки один і цей самий, не виключаючи й членів Всенародних Зборів та членів Ради Народних Міністрів...»21. '"

Конституція закладала основи земельного устрою УНР, віддаючи безпосередню місцеву владу Радам й Управам громад, волостей і земель.

Михайло Грушевський пропонував поділ держави на ЗО земель, при цьому три міста - Київ, Харків і Одеса - вилучалися у спеціальні окремі округи з приміськими територіями.

Загалом, оцінюючи Конституцію УНР з прагматичної точки зору, слід зауважити, що вона не мала шансів на реалізацію. Україна мала стати класичною парламентською республікою, зі складною системою політичних змагань у парламенті, з широким місцевим самоврядуванням, яке могло ігнорувати постанови центральної влади, що в кризових умовах неприпустимо. Знаменно, що в Конституції навіть не згадано про посади і повноваження голови держави і голови уряду. Коли Михайла Грушевського обирали Президентом УНР, його посада у щойно ухваленій Конституції була відсутня. Проте всі ці недоліки не можуть перекреслити важливості схвалення демократичної Конституції, яка б обіймала

всю повноту проблем державотворення і гро-

мадського життя. Конституція УНР стала орієнти-

ром для подальших державно-правових актів ук-

с aifll. ^~'.-r~V',' ^ЖЕЯТРАЛЬНА РАДА, ГЕТЬМАНА».», С '„, •'№*.-.'? *ИР?КГЬ-' *

раїнських визвольних змагань.

'ОБЕРНУВШИСЬ до .того пам'ятного дня, коли було вчинено державний переворот (29 квітня 1918 року), зазначимо, що тоді ж було проведено з'їзд хліборобів-землевласників. 6432 делегати від восьми українських губерній виступили за відновлення приватної власності (передусім на землю) та утворення сильної й ефективної влади. Одностайно гетьманом всієї України було обрано Павла Скоропадського. Цього ж дня оприлюднено «Грамоту для всього Українського Народу» та «Закон про тимчасовий державний устрій України».

Історик О.Копиленко так характеризує тональність і зміст цих документів: «Узявши на себе «на прохання трудового народу» владу (так само чинили до і після Скоропадського), гетьман проголосив своєю метою «добро і користь всім дорог ої нам України». Що ж обіцяв Скоропадський? Парадоксально, але майже те, що стало нашими гаслами. Сьогодні всі вказують на необхідність якнайшвидше перейти до ринку і подолати негативні наслідки «соціалістичної системи господарювання». Ті ж самі завдання, але по відношенню до «соціалістичної» Центральної Ради, ставив і Скоропадський, пропонуючи всі нинішні рецепти: від відновлення приватної

339

338

НАРІК И Ч I СТО ПІ УКРАЇНСЬ

m РЖ ABO rnorrm і я

власності й свободи підприємництва до соціального захисту трудящих»22.

«Закони про тимчасовий державний устрій України» стали фактично конституційним актом, який регулював принципи організації державного життя гетьманської держави. Аж до скликання сойму (термін чого не визначений) гетьман має виключну повноту влади. Він стверджує закони, призначає Отамана Ради Міністрів, затверджує кабінет, є «Верховним Воєводою Української Армії і Фльоти», відає закордонними справами, скасовує судові вироки і здійснює помилування. Фактично йдеться про майже необмеженого законами монарха (власне, він сам вирішує, яке законодавче обмеження своїх дій затвердити). Провідною вірою в Україні визнається православ'я (іншим конфесіям надається право вільного відправлення своєї віри). Окреслюються основні права та обов'язки українських козаків та громадян (статус і перших, й останніх мав визначати спеціальний закон). Власність та оселя є недоторканими, відчуження приватної власності можливе лише за відповідну платню. Окремий розділ було присвячено ролі законів в українській державі: «Сила закону, без виключення, обов'язкова для всіх українських підданих і чужинців в Українській Державі перебуваючих»21. На сторожі законів мав стояти Генеральний Суд.

Період гетьманства Скоропадського був ще більш суперечливим і неоднозначним, ніж річний період

ПОПІ НІЛ .ДОБА

діяльності Центральної Ради. З одного боку, створювалася сильна і спочатку досить ефективна централізована влада, було упорядковане законодавство, відновлена у правах власність, розгорнулося будівництво регулярної армії та флоту. З іншого -інституції, які діяли від імені української держави, цю державу дискредитували, причому нерідко діяли цілеспрямовано й організовано. Передусім йдеться про армійські частини, командний склад яких (крім галицьких формувань) складався з офіцерства російської царської армії, налаштованого відверто антиукраїнськи, та місцевих органів влади, які знов-таки складалися з колишнього імперського чиновництва. Якщо у часи Центральної Ради і серед командного складу, і серед управлінців була певна кількість українських патріотів, у деяких регіонах -значна, і не вистачало головним чином фахівців, то тепер ситуація стала зовсім іншою. Існує чимало свідчень того, наприклад, що офіцери, які проводили в селах реквізицію збіжжя та інших продуктів (всупереч, до речі, задекларованій недоторканості власності) для потреб гетьманату і німецької окупаційної влади, казали селянам: «Ви хотіли незалежної України? Від'єднувалися від Росії? Ось і маєте!». Під виглядом українського війська нерідко формувалися офіцерські білогвардійські частини, що лише чекали сприятливого часу для свого виступу. Більшість кабінету міністрів складали члени російської партії кадетів, а місцеві старости були здебільшого

НОВІЇ Н* /НІ».

340

341

ІІЛі'И: И 1 і( ГОП! VK"МНІ'І.М 'it P* AH'HROI'I ЧИЯ

або поміщиками, або земськими урядниками.

Єдина сфера, де за часів Скоропадського поступ став незаперечним - це царина освіти й науки. Було видруковано кілька мільйонів примірників підручників для початкових шкіл українською мовою; засновано близько 150 нових українських гімназій, а більшість існуючих шкіл українізовано. У Києві та Кам'янець-Подільському відкрилися українські університети. Восени (24 листопада 1918) утворилася Українська Академія Наук.

X

Криза Гетьманату і перехід влади до Директорії

Тгма 11. НТРЛЛЬНЛ РАДА, ГЕТЬМЛ ИРЕКТОРІЯ: НЕЗАВЕРШЕН

П

ОЛІТИКА реквізицій на селі та орієнтація уряду Скоропадського на великий капітал, поміщицтво - у внутрішній політиці - та на відтворення «великої Росії» - у зовнішній - призвели до ізоляції гетьманської влади. До того ж Німеччина, на військову силу якої спирався режим, зазнала поразки у першій світовій війні, в ній вибухнула революція. Окупаційна армія почала відхід з території України. У цій ситуації 14 листопада Скоропадський призначив склад кабінету, який майже повністю складався з російських монархістів, і проголосив Акт федерації,

за яким зобов'язався об'єднати Україну з відновленою небільшовицькою Російською державою.

Того ж 14 листопада антигетьманська опозиція (за винятком більшовиків), яка до того часу діяла здебільшого напівлеггльно, утворила альтернативний уряд - Директс-зію - у складі В.Винниченка (голова), С.Петлюра, Ф.Швеця, О.Макаренка та П.Андрієвського. Наступного дня Директорія виїхала до Білої Церкви, де на її бік перейшов корпус січових стрільців. Ані игетьманське повстання розгорялося по всій Україні, -• і за місяць війська Директорії здобувають Київ. Декларується відновлення унр.

У цей період Директорія виступає як орган з диктаторськими повноваженнями. Вона, зокрема, призначає Раду Народних Міністрів на чолі з В.Че-хівським. Об'єктивно постає проблема конституювання державної влади (оскільки Конституція У HP не відповідала зміненим умовам і не набрала чинності). Ці завдання взяв на себе Трудовий Конгрес, який зібрався у Києві 22 січня 1919 року. Він ухвалив Акт злуки Східної та Західної України, видав Універсал Трудового Конгресу та Закон про форму української влади. Універсал фактично був конституційним актом, яким визначалися напрямки законотворчої роботи, функції Директорії, Ради Народних Міністрів, органів місцевої влади.

343

ОДО HU'1'ІИ > Н ЮРИ УКРАЇНІ (.МИ ••; J**- ДЕРЖАВОТВОРШНЯ

Останній період боротьби за незалежність УНР

ПОДАЛЬШОМУ, у зв'язку з бойовими діями і внутрішніми суперечностями між українськими силами, вся повнота влади знову зосередилася у Директорії (склад якої періодично зазнавав значних змін) та персонально Головного отамана С.Петлюри. Фактично за два роки розбудови державності в Україні відбулася еволюція від парламентської (Центральна Рада) до президентської (Директорія та Головний отаман) форми правління. Ці тенденції було зафіксовано в проекті Основного державного закону Української Народної Республіки, який був розроблений протягом 1920 року з ініціативи Всеукраїнської Національної Ради (своєрідного тимчасового парламенту). Хоча в артикулі І проекту і зазначено, що «Українська Держава є самостійною та незалежною державою з демократично-республіканським, на основі'парляментаризму, устроєм»24, на практиці ключовою постаттю мав стати Голова Держави (в артикулі 151 проекту зазначалося, що на перехідний період Головою Держави, є Симон Петлюра). Основний державний закон включав певні федералістські моменти, забезпечував громадянам широкий спектр політичних прав і детально регламентував діяльність різних гілок влади.

Поруч з цим проектом існував і проект Консти-

НОВІТНЯ ЛОБА

туції УНР Отто Ейхельмана, професора міжнародного права Київського університету, товариша (заступника) міністра закордонних справ УНР. Цей проект несе відчутний відбиток федералістських принципів М.Драгоманова і грунтується на принципах народного суверенітету, який реалізується шляхом загального референдуму для вирішення конституційних питань та проблем державного управління.

Та ці проекти так і залишилися нереалізованими. До переходу в екзил керівництво УНР ухвалило 12 листопада 1920 року Закон про тимчасове верховне правління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці та Закон про Державну Народну Раду, які систематизували попередні акти і становили правову основу подальших дій по державотворенню. Однак невдовзі ці дії було перервано

у зв'язку з перемогою більшовиків на Східній

Україні та ігнорацією з боку держав-

переможниць у першій світовій

війні українського

питання.

Останній період боротьби

345

344

Державотворчий процес на Західних землях

ПОВЕРТАЮЧИСЬ дещо [назад у плані хронологічному, слід окреслити визвольні змагання й основні моменти державотворення на Західній Україні. Ще під час переговорів у Брест-Литовському та й пізніше, за часів гетьманату Скоропадського, порушувалося питання про автономію Східної Галичини. Коли ж стало зрозумілим, що Австро-Угорщина потерпіла поразку і зріє революційна ситуація, 18 жовтня 1918 року українські члени австрійського парламенту та галицького і буковинського сеймів зібралися у Львові і конституювали Українську Національну Раду. 1 листопада рішучий виступ моло-1 дих офіцерів у найбільших населених пунктах Східної Галичини передав владу Раді, яка 9 листопада проголосила утворення Західно-Украшської Народної Республіки (ЗУНР). 13 листопада було схвалено Тимчасовий Основний Закон ЗУНР, що визначав межі республіки, її органи влади, герб і прапор. До скликання Сойму влада належала Українській Національній Раді, яка обрала Президента - Євгена Пет-рушевича та створила уряд на чолі з Костем Левиць-ким. Для ЗУНР, на відміну від Східної України, характерним було швидке створення ефективних і достатньо демократичних (якщо зважати на війну з Польщею, що розпочалася одразу після проголо-

f.

fi Тема U. ft'"-

ЕНТРАЛЬНА РАДА, ГЕТЬМАНАХ.]',

шення незалежності) органів влади як загальнореспубліканських, так і місцевих, розгортання боєздатної й дисциплінованої Української Галицької Армії (у складі якої, до речі, був тисячний єврейський загін), ухвалення демократичного виборчого закону (внаслідок бойових дій вибори не були проведені). Після поразки на західних землях УГА й тисячі цивільних перейшли Збруч і приєдналися до сил Директорії, щоб продовжувати боротьбу за свободу України. Та після 21 квітня 1920 року, Коли С.Петлюра і польський уряд уклали таємну угоду, за якою Галичина лишалася в складі Польщі, західноукраїнські лідери спробували самостійно добитися - дипломатичним шляхом - самостійності чи хоча б автономії галицьких земель, проте західні держави фактично беззастережно передали їх Польщі. Отже, на цьому етапі визвольні - національні і соціальні - змагання українців закінчилися поразкою. Однак це не означає, що Україна не мала свого шляху в європейську цивілізацію XX століття.