до істоуико-політологічної

НАВРЯД чи є необхід-. ність переконувати зайвий раз читача у своєчасності видань на історичну тематику, пам'ятаючи про те, якою «специфічною» була наша історія у викладі так званої марксистсько-ленінської історичної науки. І справа тут не лише в «білих плямах», цьому невинному евфемізмові часів горбачовської ери гласності, а в більш глибинній суті справи, яка торкається світоглядних, методологічних, та, зрештою, концептуальних засад розуміння, осмислення й висьітлення історичного поступу взагалі, а українського, національного - зокрема.

Колишня партійна наука, гіперболізую-їй принципи класового підходу до історії, майже повністю

знищила поняття «національна історія», як складову й невід'ємну частину світової та вселюдської, а не загальнолюдської історії. Відтак утворилися не лише прогалини в історичній свідомості цілих поколінь, з Й спотворений образ і власної, і світової історії. Тому не в поповнені,і відсутніх ланок загальноісторично-го процесу слід вбачати сенс і завдання науковця, викладача, просвітянина, який працює на ниві історичного пізнання, а в докорінній зміні теоретяко-методологічної парадигми, в межах якої тільки й можливо рухатись до історичної правди, що с уособленням істини и моралі одночасно

Саме ці засади й слугували авторам праці, яка пропонується читачам і мета якої полягає в -тому, щоб відтворити в уяві аудиторії більш-менш цілісний образ минувщини, з якою пов'язана наша земля, наша країна.

Ми не писали історію як таку. Це не входило до нашого завдання. Всеосяжні або ж узагальнюючі курси історії України вже давно ІСНУЮТЬ завдяки чудовім плеяді українських іс гориків XIX - поч. XX ст., як-то М.Костомаров, М.Кчіш, В.Антонович, О.Єфименко, М.Грушевський, Д.Дорошенко, Н.По-лонська- Василенко тощо.

Серед сучасних істориків, тобто другої половини XX ст., якими історія України осмислюється в її всеосяжності, парто назвати О.Субтельного -- пред-ставика української історичної науки в діаспорі. Зокрема, досить відома йою праця «Україна. Істо-

рія», створена на сучасному рівні вимог до теорії та методології у країнознавства, подає цілісний процес історії нашої Батьківщини.

Особливо хотілося б відзначити появу публікації конспекту «Історія України. Нова концепція» відомого українського історика М.Брайчевського на сторінках «Старожитностей». Ця серія публікацій засвідчує те, наскільки нагальною є потреба в глобальному переосмисленні вітчизняної Історії.

І добре, що ця робота вже почалася.

Слід зазначити, що потреба у створенні якісно нової національної історичної науки й викладання історичних курсів у ліцеях, гімназіях, школах, вузах нині усвідомлюється в кожній колишній республіці СРСР, а сьогодні суверенній державі. Про це свідчать численні матеріали як науково-теоретичного, гак і публіцистичного характеру, зокрема, в Білорусі, Росії тощо. Цілком припустимо, що образи національних історій, створених на солідному науковому грунті, але з «національною специфікою», будуть відмінні один від одного. Очевидно, що росіяни по-іншому сприймають нашу історію, ніж ми свою і, відповідно, ми - їхню, ніж вони - свою. У цьому проявляється своєрідність національного світогляду, національної психології та характеру, врешті-решт - національної традиції державотворення. Головне, щоб ця відмінність у трактуванні історичних подій і явищ не зводилась до «зведення рахунків», до образ, кривди й бажання якщо не

г . ^ ^... - ,*-.^ Потреба в нових підходах

.^ V * ' '.J*^**'*' до історико-політологічно'і

~~ '? ' v"4^' >і'*^Ч проблематики

"* "" ''

t,.i f Г,'

фізичного, то ідеологічного реваншу. Нам слід усім разом долати тягар псевдонаукової історіософської міфології й пробиватися до правди.

след >

вернуться к содержанию

вернуться к списку источников

перейти на главную страницу

Помощь с написанием учебных работ