Международное право, европейское право

Міжнародне право: підручник
Міжнародне право:4. Учасники збройних конфліктів
Учасниками війни є не все населення воюючих держав, а тільки цілком визначена його частина — так звані законні учасники війни, діям яких надається державний характер. Під час збройних конфліктів населення, яке мешкає на території держави, ділиться на дві групи: те, яке стосується збройних сил (збройні сили, партизани і т.д.), і яке не стосується збройних сил (цивільне населення). У свою чергу, міжнародне право розрізняє дві категорії осіб, які належать до збройних сил воюючих сторін: 1) воюючі (комбатанти); 2) ті, які не беруть участь у боях (некомбатанти).
Комбатанти — це особи, які входять до складу збройних сил воюючих сторін, що безпосередньо ведуть бойові дії проти супротивника зі зброєю в руках. Потрапивши в полон, комбатанти набувають статусу військовополонених. Некомбатанти — це особи, які входять до складу збройних сил, але безпосередньо не приймають участь у бойових діях. Відповідно до міжнародного права до не-комбатантів (невоюючих) належить особовий склад, що правомірно знаходиться в складі збройних сил воюючої сторони, що надає їй допомогу у досягненні успіхів у бойових діях, але в них безпосередньо участі не бере. Це — військові кореспонденти, юристи, медичний персонал, духівництво, інтенданти. Вони не є об'єктом воєнних дій із боку противника і мають право на його заступництво в тому випадку, якщо виявляться під його владою.
Застосовувати зброю проти некомбатантів заборонено. Некомбатанти можуть мати особисту зброю, але не використовують її у воєнних діях, а тільки для самозахисту. У разі участі в бойових діях вони набувають статусу комбатантів. Відповідно до Женевських конвенцій 1949 року до комбатантів належать: — особовий склад регулярних збройних сил; — ополчення, добровольчі загони, як вхідні, так і не вхідні до складу регулярних збройних сил; — особовий склад рухів опору і партизанських формувань; — особи, які надають допомогу збройним силам, але участі в бойових діях не приймають; — члени екіпажів торгових суден і цивільних літаків, які надають допомогу воюючим; — населення, що при наближенні противника взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю і дотримується законів і звичаїв війни. Отже, комбатанти повинні відповідати таким умовам: а) мати на чолі особу, відповідальну за своїх під порядкованих; б) мати визначений і видимий здалеку знак від мінності; в) відкрито носити зброю; г) додержуватися у своїх діях законів і звичаїв війни. У міжнародному праві тривалий час продовжувалася дискусія з проблеми правового статусу партизан, яких не визнавали комбатантами. Це пояснювалося насамперед тією шкодою, що партизани завдавали регулярним силам противника у нього в тилу, і бажанням потерпілої сторони розправитися з ними, як із бандитами, що не підпадають під охорону норм міжнародного права. Результатом цього довгого процесу усе ж стало визнання партизан у якості комбатантів. Партизани і бійці національно-визвольних рухів є комбатантами за умови дотримання ними певних умов (подібні з загальними умовами визнання комбатантів): а) належать до якого-небудь воєнним способом організованого загону, на чолі якого стоїть відповідальна особа (зазвичай цивільна особа); б) носять знаки відмінності (на відміну від воєн них комбатантів, що носять воєнну форму, погони, емблеми, партизани в основному носять цивільний одяг і мають певні знаки відмінності, наприклад, ра дянські партизани в період Другої світової війни носили червону стрічку на головному уборі); в) відкрито носять зброю. Стаття 43 Додаткового протоколу І 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року конкретизує це положення: партизани повинні вікрито носити зброю під час кожного воєн ного зіткнення й у той час, коли вони будуть знахо дитися на очах у противника в ході розгортання в бойові порядки, що передує початку нападу, у якому вони повинні взяти участь; г) дотримуються законів і звичаїв війни. При дотриманні цих умов члени партизанських загонів при потрапленні в полон признаються комбатантами. Розвідники — особи, які входять до складу збройних сил воюючих сторін, що носять воєнну форму і проникають у розташування супротивника з метою збору відомостей про нього для свого командування. Захоплені в полон розвідники користуються статусом військовополонених. Розвідник не може нести кримінальну відповідальність за дії, вчинені ним раніше в попередні рейди в район дії ворожої армії. Від розвідників слід відрізняти лазутчиків (шпигунів) — осіб, які, діючи таємною способом або під фальшивими приводами, збирають відомості в районі воєнних дій. На цих осіб режим воєнного полону не поширюється, вони можуть бути покарані воєнним судом і навіть засуджені до смерті. Головна відмінність воєнного розвідника від лазутчика (шпигуна) — це воєнна форма розвідника, що свідчить про його приналежність до збройних сил своєї держави. Іноземні воєнні радники й інструктори — це особи, які входять у збройні сили іншої держави, що відповідно до міжнародних угод знаходяться в іншій державі для надання допомоги в освоєнні бойової техніки і навчанні особового складу збройних сил. Радники й інструктори не беруть участь у воєнних діях. Радники навчають веденню бойових дій. Інструктори допомагають в освоєнні бойової техніки. Проте, якщо ці особи беруть участь у бойових діях, вони прирівнюються до комбатантів. Не є комбатантами найманці.
Визначення ознак най-манства і його правового статусу в останні роки набуло гострої практичної необхідності через поширення цього явища, що шириться, що викликає з боку міжнародного співтовариства осуд. Міжнародне право вважає найманцем особу, яка завербована на місці або частіше усього за кордоном спеціально для того, щоб воювати в збройному конфлікті, і яка фактично приймає в ньому участь. Поняття найманців міститься в статті 47 Додаткового протоколу І від 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року. Відповідно до цього документу найманець не має статусу комбатанта або військовополоненого. Можна виділити такі ознаки найманця: — він спеціально завербований на місці або за кордоном для того, щоб воювати в збройному конфлікті; — він фактично приймає безпосередню участь у воєнних діях; — він бере участь у воєнних діях, керуючись головним чином бажанням одержати особисту вигоду, і йому дійсно обіцяна стороною або з доручення сторони, що знаходиться в конфлікті, матеріальна винагорода, що істотно перевищує винагороду, обіцяну або виплачувану комбатантам такого ж рангу, і функцій, які входять в особовий склад збройних сил даної сторони; — він не є ні громадянином сторони, що знаходиться в конфлікті, ні особою, яка постійно мешкає на території, контрольованою стороною, що знаходиться в конфлікті; — не входить в особовий склад збройних сил сторони, що знаходиться в конфлікті; — не посланий державою, котра не є стороною, що знаходиться в конфлікті, для виконання офіційних обов'язків у якості особи, яка входить до складу її збройних сил. ООН неодноразово висловлювалася проти найманст-ва, оголосивши його міжнародним злочином і призвавши всі держави прийняти закони, що карають найманців як кримінальних злочинців. Відповідно до статті 63і Кримінального Кодексу України найманство визнається кримінальним злочином і кваліфікується як «вербування, фінансування, матеріальне забезпечення, навчання найманців з метою використання в збройних конфліктах інших держав або в насильницьких діях, спрямованих на повалення державної влади або порушення територіальної цілісності, а однаково використання найманців». Ці дії караються позбавленням волі терміном від 3 до 10 років. А сама «участь без дозволу відповідних органів державної влади в збройних конфліктах інших держав, з метою одержання матеріальної винагороди або іншої особистої вигоди» карається позбавленням волі терміном від 5 до 12 років. Від найманців слід відрізняти добровольців (волонтерів) — іноземних громадян, які у силу політичних або інших переконань (а не з матеріальних міркувань) поступають на службу в армію якої-небудь воюючої сторони і включаються в особовий склад збройних сил.
вернуться к содержанию
вернуться к списку источников
перейти на главную страницу

Релевантная научная информация:

  1. Міжнародне право: підручник - Международное право, европейское право
  2. Міжнародне право:7. Регіональні міжнародні організації - Международное право, европейское право
  3. Міжнародне право:5. Міжнародні акти про права людини і законодавство України - Международное право, европейское право
  4. Міжнародне право:1. Міжнародне право в період збройних конфліктів — галузь міжнародного права - Международное право, европейское право
  5. Міжнародне право:4. Учасники збройних конфліктів - Международное право, европейское право
  6. Міжнародне право:1. Поняття міжнародного спору - Международное право, европейское право
  7. § 2. Загальна характеристика міжнародних правових норм, що регулюють порядок укладення колективних договорів - Трудовое право
  8. § 6. Порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів) - Трудовое право
  9. Розділ 3. Правові методи регулювання у міжнародному приватному праві - Международное право, европейское право
  10. 3.3. Органи виконавчої влади - Административное право
  11. 3.6. Об´єднання громадян - Административное право
  12. 8.1. Управління обороною - Административное право
  13. Глава 1. Соціальний захист працівників правоохоронних органів - Правоохранительные органы
  14. § 4. Правова організація єдиної системи запобігання і реагування на надзвичайні екологічні ситуації - Экологическое право
  15. 18.Поняття та види галузей мп. - Шпаргалки по праву
  16. 34. Нації і народи, що борються за незалежність, як суб’єкти МП. - Шпаргалки по праву
  17. 85. Форми матеріальної відповідальності Д.-в - Шпаргалки по праву
  18. Міжнародне право:6. Допоміжні джерела міжнародного права - Международное право, европейское право
  19. Міжнародне право:3. Види визнання - Международное право, европейское право
  20. Міжнародне право:4. Порядок і стадії укладання міжнародних договорів - Международное право, европейское право

Другие научные источники направления Международное право, европейское право:

    1. Тиунов. Международное гуманитарное право: Учебное пособие. 1998
    2. Фединяк Г. С.. Міжнародне приватне право (у запитаннях та відповідях). Навчальний посібник. 2000
    3. Ушакова Н.А.. Международное право: Учебник. 2000
    4. Шумилов В.М.. Международное публичное экономическое право. Учебное пособие. 2001