Уголовное право

Вирішення питання про злочинність і караність діяння, вчиненого на території України іноземним громадянином або особою без громадянства, яка проживає в іншій державі, у певних випадках може відбуватися відповідно до їх національного законодавства, якщо України передасть відповідній договірній державі повноваження кримінального переслідування таких осіб (так звана передача кримінального провадження). Передача кримінального провадження передбачена Європейській конвенцією про передачу провадження у кримінальних справах 1972р., до якої Україна приєдналася 22.09.1972р., і яка набрала чинності для України 01.01.1996р. Згідно ст.2 Конвенції передача кримінального провадження полягає в тому, що одна держава передає іншій договірній державі “повноваження переслідувати в судовому порядку згідно зі своїм кримінальним законодавством будь-який злочин, до якого застосовується кримінальне законодавство іншої договірної держави”.

Юрисдикція України може обмежуватись і стосовно виконання вироку щодо засуджених в Україні до позбавлення волі за вчинення злочину іноземних громадян певних договірних держав у випадках передачі Україною цих громадян договірній державі для виконання вироку (Конвенції про передачу засуджених осіб від 21.03.1983р, Україна приєдналася 22.09.1995р., чинна в Україні з 01.01.1996р., учасники – 37 країн). Підстави для передачі засудженого для відбування покарання у державі, громадянство якої він має: 1) засудження іноземного громадянина українським судом за злочин, вчинений на території України, до позбавлення волі на такий строк який на момент отримання запиту іноземної держави про передачу засудженого становив би не менш як 6 місяців (ч.2 ст.2, п.”с” ч.1 ст.3 конвенції); 2) наявність у засудженої особи громадянства договірної держави (п.”а” ч.1 ст.3 Конвенції); 3) добровільна згода засудженої особи щодо її передачі для відбування покарання у своїй державі або згода законного представника засудженої особи, якщо вона за віком або станом здоров‘я не здатна прийняти самостійне рішення (ч.2 ст.2, ч.2 ст.4, п.”d” ч.1 ст.3 Конвенції); 4) вчинене засудженим діяння визнається злочином згідно з кримінальним законодавством держави винесення вироку і держави виконання вироку (п.”е” ч.1 ст.3 Конвенції).

Юрисдикція України може передаватись іншій договірній державі і стосовно нагляду щодо осіб, які мають постійне помешкання на території цієї держави, засуджених в Україні за вчинення злочину умовно або з відстрочкою виконання вироку чи відстроченням виконання покарання (ст.45, 46-1, 46-2 КК) або умовно-достроково звільнених від покарання (ст.52, 53 КК), для застосування цією державою до переданої особи визначених українським судом заходів, здатних сприяти виправленню і соціальній реабілітації цієї особи, та для здійснення контролю за її поведінкою і для застосування санкції (Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками 30.11.1964р., Україна приєдналася 22.09.1995р., чинна для України з 01.01.1996р., учасники 16 країн).

Мінська конвенція країн СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 22.01.1993р.

Певних обмежень зазнає територіальний принцип чинності кримінального закону і стосовно тих осіб, які користуються дипломатичним імунітетом. Норми міжнародного права, зокрема Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18.04.1961р., Віденської конвенції про консульські зносини від 24.04.1963р., та внутрішнього, прийнятого на основі цих Конвенцій Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10.07.1993р. надають особистої недоторканності та виключають з-під кримінальної юрисдикції України дипломатичних представників іноземних держав та певне коло інших іноземних громадян або частково обмежують таку юрисдикції щодо консульських посадових осіб і консульських службовців, виходячи з принципу взаємності. Ці особи за вчинений злочин на території України підлягають юрисдикції лише держави, яка їх акредитувала, тому питання про їх відповідальність вирішується дипломатичним шляхом.

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 19.12.1966р. та Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 23.03.1976р. надають повноваження Комітету ООН з прав людини приймати і розглядати повідомлення (скарги) окремих осіб про порушення державою-учасницею будь-якого з прав, передбаченим даним Пактом, наприклад повторного притягнення до кримінальної відповідальності за один і той самий злочин (ч.7 ст.14 Пакту). Комітет розглядає скарги лише після того, як були вичерпані всі наявні внутрішні засоби правового захисту (ст.2 Протоколу).