Конституционное право

КОПЕЙЧИКОВ. КОНСТИТУЦИОННОЕ ПРАВО
Поняття прав та і свобод людини і громадянина

(Питання прав та свобод людини 'громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої

та зовнішньої політики усіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому..

^На українських теренах питання прав людини та їх захисту порушувались ще в конституції Пилипа Орлика 1710 р. Там зазначалося: "Подібно до того, як Ясновельможному Гетьману з обов'язку його уряду належить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовой і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог, бо підштовхнуті ними (люди), залишивши свої домівки, відходять, як правило, до чужих країв шукати життя кращого, спокійного і легшого"1.

Остаточне ж становлення прав людини і громадянина як абсолютної соціальної цінності пов язане з поваленням феодалізму й проголошенням у часі буржуазних революцій свободи людини. У Декларації незалежності США 1776 р. підкреслено: "Ми вважаємо за очевидне такі істини: усі люди створені рівними і всі вони обдаровані своїм Творцем деякими невідчужуваними правами, до числа яких належать: життя, свобода і прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав засновані серед людей уряди, що запозичують свою справедливу владу за згодою тих, ким вони керують"2. У Декларації прав людини і громадянина, прийнятій у Франції в 1789 р., проголошувалося: "1. Люди народжуються і зостаються вільними та рівними в правах. 2. Мету кожного державного союзу становить забезпечен-

1 Цит. за: Слюсаренко А.Г., То.менко М.В. Історія української Конституції. — С. 32.

Хрестоматію по Всеобщей истории государства й права. — М., 1994. -С. 176.

38

ня природних і невідчужених прав людини. Такими є свобода, власність, безпека і опір пригнобленню"1.

Свобода людини — це вихідне поняття проблеми прав людини і громадянина. Розрізняють природні права людини, тобто пов'язані з самим її існуванням та розвитком, і набуті, які в основному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо). Зрозуміло, що за відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально користатися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти у межах, встановлених її правовим статусом.

ГСвободу людини визначають певні ознаки. Слід зазначити, що люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їх природні права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи людини. За своїм обсягом поняття свободи людини повно відображає принцип, закладений у ст. 19 Конституції України, згідно з яким людина має право робити все, за винятком того, що прямо заборонено чинним законодавством. Свободу людини характеризує й принцип рівних правових можливостей, правового сприяння і правової охорони, який закріплюють демократичні конституції, у тому числі, й Конституція України^:

. Водночас свобода людини як об'єктивна реальність виходить за межі, врегульовані правом, і має витоки у системі інших соціальних норм, що панують у демократичному суспільстві. Треба пам'ятати, що поняття свободи може мати неоднакове тлумачення, оскільки, з одного боку, свобода характеризує загальний стан людини, її соціальний статус, а з другого — конкретизується у можливості вчиняти ті або інші конкретні дії в межах, наданих людині мораллю та правом. Можливості такого роду, що надаються нормами чинного права, визначаються як суб'єктивні права людини.

Теорія права і правова практика розрізняють поняття "права людини" і "права громадянина". У першому випадку мова йде про права, пов'язані з самою людською істо-

' Хрестоматия по Всеобщей истории государства й права. — М.. 1994. - С. 206.

39

ою, її існуванням та розвитком. Людина (як суб'єкт прав і свобод) тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією України до цього виду прав належать право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст. 32) тощо.

Що ж до прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини із суспільством, державою, їх інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.

Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або іншій державі, а права громадянина — лише на тих осіб, які є громадянами певної країни. Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39), право на соціальний захист (ст. 46) тощо.

Говорячи про права людини і громадянина, слід враховувати, що таке їх розмежування не має абсолютного значення, оскільки за згодою між державами деякі громадянські права можуть бути поширені на громадян іншої держави — суб'єктів укладених між державами договорів.

Права людини у міжнародна-правовому аспекті

Міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвитку та забезпечен- ню прав людини. Ці процеси набули

особливої інтенсивності після другої світової війни, чому насамперед сприяла загальна демократизація міжнародних відносин, створення Організації Об'єднаних Націй, інших демократичних міжнародних інституцій.

Демократизації процесу, пов'язаного з проголошенням та захистом прав людини, значною мірою сприяло прийняття ряду міжнародних документів щодо закріплення, правової регламентації та розробки механізму міжнародного захисту прав людини у державах, які підписали відповідні міжнародні документи.

Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються положення Конституції Украї-

40

ни, — Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний договір про громадянські та політичні права (1966 р.), Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.). Європейська конвенція про захист прав та фундаментальних свобод людини з протоколами (1950 р.), Європейський соціальний статут (1961 р.). Заключний акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав — учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 р.), Документ Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990 р.) та інші документи.

Щоб мати уявлення про обсяги міжнародної діяльності, пов'язаної із захистом прав людини, достатньо зазначити, що на початку 90-х років у цій сфері діяли понад 60 різних міжнародних форумів, починаючи від Генеральної Асамблеї 00Н і закінчуючи Засіданням експертів із прав людини та Робочою групою з примусових та недобро-вільних зникнень'.

Україна як суб'єкт міжнародного права, одна із засновниць 00Н, проводить активну роботу, спрямовану на використання не тільки національних, а й міжнародних інститутів захисту прав людини. Цьому сприяють положення Конституції України, згідно з якими "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України" (ст. 9), а також визначення зовнішньополітичної діяльності України як такої, що "спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права" (ст. 18).

З огляду на подальшу демократизацію в Україні процесу захисту прав і свобод людини, у ст. 55 Конституції записано, що кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна.

' Див.: Довідник з прав людини. — К., 1995. — С. 118—120. 41

Такими органами є Комітет з прав людини 00Н, Європейський суд з прав людини, а також Європейська комісія з прав людини. Склад і порядок діяльності вказаних судів визначаюгься у розділах II, III і IV Європейської конвенції про захист прав та основних свобод людини.

Система прав та свобод людини і громадянина

Конституція України, проголошую-ючи права людини і громадянина, виходить із системи прав і свобод, що визначаються теорією конституційного права. Права та свободи людини і громадянина прийнято поділяти на особисті; політичні; економічні, соціальні та культурні1.

Особисті права і свободи людини

Особисті права і свободи людини безпосередньо пов'язані із самою сутністю людини як фізичної особи. Це дуже важливо, оскільки саме цей статус є підґрунтям усіх інших якісних рис людини. Виходячи з того, кожну конкретну людину, хоча вона може мати багато істотних недоліків, необхідно розглядати як особистість, правда, повністю чи неповністю сформовану.

До особистих прав людини належать право на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23), невід'ємне право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на недоторканність житла (ст. ЗО), право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32), право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33), право на свободу думки і слова (ст. 34), право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).

Право людини на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23) належить до суб'єктивного права узагальнюючого характеру. Воно передує всім іншим особистим правам людини, які у різних аспектах його конкретизують. Із цього треба зробити висновок, що й будь-які інші перепони на шляху забезпечення вільного розвитку особистос-

Іноді в літературі зустрічаються й інші класифікації. Наприклад, говорять про "соціально-політи-ші", "соціально-економічні" права тощо. Що ж до відмінності між поняттями "право" і "свобода", то у зазначеному співвідношенні слово "свобода" підкреслює природність певного права, свободу мати відповідне суб'єктивне право

42

ті суперечать нормам Конституції і тому повинні бути ліквідовані.

Невід'ємне право кожної людини на життя (ст. 27) є загальновизнаним суб'єктивним правом, яке закріплене в усіх міжнародних правових актах. Проголошення цієї норми-принципу в Конституції України — це матеріалізація однієї з гуманістичних засад. Адже людина є найбільшою соціальною цінністю. Тому всебічна охорона її життя — один з основних обов'язків держави. Практично це означає, що держава повинна вживати ефективних заходів щодо боротьби зі злочинністю, максимально сприяти розвитку медичної допомоги, забезпечувати послідовне покращення умов життя людей, особливо неповнолітніх, інвалідів, осіб похилого віку.

У ст. 27 Конституції України зазначено, що "ніхто не може бути свавільно позбавлений життя". Тобто вона не виключає можливості смертної кари згідно з вироком суду. Однак ця міра покарання розглядається як тимчасова, виняткова, яка, безперечно, буде скасована за умов зниження рівня злочинності і докорінного покращення умов життя суспільства.

Водночас Конституція надає кожній людині право захищати себе та інших від протиправних дій та посягань з боку будь-кого.

Право людини на повагу до її гідності (ст. 28) має універсальний характер у тому розумінні, що воно діє ще до народження дитини, а також після смерті людини. Повага до гідності людини є обов'язком держави. Справи, що виникають із цього приводу, як правило, вирішуються у судовому порядку. Суд повинен зобов'язати порушників спростувати відомості, що принижують гідність людини, компенсувати їй не тільки упущену вигоду, а й моральну шкоду.

Надійне гарантування правового захисту поваги до гідності як одного з нематеріальних благ є важливою ознакою справді демократичного, правового характеру держави, високої моральності суспільства.

Право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29) є однією з реальних гарантій свободи людини. Це право як загальний принцип встановлює межу, яку ті чи інші посадові особи можуть переступити лише у випадках, прямо передбачених законом (затримання особи, яка вчинила злочин, здійснення примусового лікування за визначених законом обставин тощо). Конституція України значно де-

43

мократизувала сам процес застосування заходів, що обмежують свободу людини, її особисту недоторканність. Цим зумовлюється, що лише суд своїм умотивованим рішенням і тільки на підставі чинного законодавства може дати дозвіл на арешт людини і утримання її під вартою.

Сутність права на недоторканність житла (ст. ЗО) полягає в тому, що без підстав, передбачених законом, ніхто не вправі увійти до житла проти волі осіб, які в ньому проживають. Поняття житла у даному разі підлягає широкому тлумаченню. Під житлом слід розуміти не тільки відповідну кімнату, квартиру, житловий будинок, а й усі допоміжні приміщення, якими користуються у повсякденному житті.

Принцип недоторканності житла поширюється не тільки на місце постійного проживання особи, а й на місця її тимчасового мешкання у готелях, санаторіях, будинках відпочинку тощо.

Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншоїкореспонденції(ст. 31) належить до загальновизнаних суб'єктивних прав особи. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом. Інакше вони спричиняють кримінальну відповідальність за ст. 131 Кримінального кодексу України. Ці винятки обумовлені виключно гуманною метою — запобігти злочину або з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи. При цьому треба враховувати, що ці винятки можливі лише тоді, коли іншим способом одержати інформацію, необхідну для розслідування тієї або іншої кримінальної справи, захисту людини, суспільства і держави від злочинних посягань, неможливо.

Порядок накладення арешту на кореспонденцію та її виїмку в поштово-телеграфних установах регулюється ст. 31 Конституції, ст. 187 Кримінально-процесуального кодексу України.

Що ж до зняття інформації з телефонних розмов, інших каналів зв'язку, то ці питання регулюються також ст. 31 Конституції, статтями 8 і 9 Закону України від 18 лютого 1992 р. "Про оперативно-розшукову діяльність".

При здійсненні оперативно-розшукової діяльності забороняється порушувати права людини і громадянина. У разі безпідставного порушення цих прав відповідні державні органи та посадові особи повинні відновити порушені права і відшкодувати заподіяну матеріальну та мо-

44

ральну шкоду згідно з Законом України від 1 грудня 1994 р. "Про відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду".

Право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32) також є одним із суб'єктивних прав людини, пов'язаних із гарантуванням її свободи. Винятки можуть бути передбачені лише Конституцією України. Винятковий характер такого захисту зумовлений повагою до людини як найбільшої соціальної цінності, що панує у демократичних державах. Кожна людина унікальна, індивідуальна, є суб'єктом безлічі неформальних зв'язків, носієм приватних інтересів, які є її особистою справою. Виняток може мати місце лише тоді, коли поведінка особи суперечить закону і громадській моралі, прикладом чого може бути систематичне здійснення у сім'ї насильства над дитиною, її експлуатація (ст. 52).

Стаття 32 Конституції складається з чотирьох частин, які зорієнтовані на конституційне врегулювання різних життєвих ситуацій, пов'язаних із захистом особистого і сімейного життя людини. Вона забороняє збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди; проголошує право кожного громадянина ознайомитись в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе; гарантує судовий захист; право на спростування недостовірної інформації про себе і членів своєї сім'ї.

Право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33) за радянських часів було суттєво обмежено інститутом прописки, а також низкою перешкод, пов'язаних із виїздом за кордон і поверненням звідти. Безперечно, що воно поширюється виключно на тих осіб, які перебувають на території України на законних підставах. Це право — один із складників загального права людини на свободу. Тому його конституційне закріплення є важливою ознакою демократичної сутності держави.

Треба зауважити, що право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання не виключає необхідності дотримання реєстраційних правил, що функціонують в Україні.

Право на свободу думки і слова (ст. 34) є одним із найістотніших проявів демократії. Відомо, до яких методів

45

утиску вдавалися і вдаються тоталітарні, антидемократичні режими у різних країнах світу, щоб обмежити свободу думки і слова. Свобода думки і слова, як одне з фундаментальних прав людини, закріплене у значній кількості міжнародних документів, зокрема таких, як Загальна декларація прав людини (статті 18, 19), Міжнародний договір про громадянські та політичні права (статті 18, 19), Європейська конвенція про захист прав та фундаментальних свобод людини (ст. 10).

Слід зазначити, що свобода думки взагалі не може бути обмежена, оскільки заборонити можна лише висловлювання певних думок, їх оприлюднення, чого так боявся радянський режим, переслідуючи так званих інакомислячих.

Визнаючи право на свободу думки і слова, демократичні держави, в тому числі й Україна, обмежують його, забороняючи пропагувати погляди, що протирічать національній безпеці, територіальній цілісності держави, провокують заворушення чи злочини тощо.

Право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35) було визнане світовим демократичним співтовариством у результаті його тривалої, багатовікової боротьби з реакційними силами — як світської, так і церковної влади. Відомо, що й нині, у тому числі й в Україні, подекуди точиться боротьба між різними конфесіями за пріоритет, що суперечить конституційним настановам про свободу віросповідання, відокремлення церкви від держави й невизнання державою жодної релігії як обов'язкової.

Необхідно підкреслити, що конституційне право на свободу світогляду і віросповідання не можна розуміти як абсолютне, таке, що не залежить від змісту і форми світогляду та віри, які пропагуються. Державні органи можуть обмежити це право в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення, оскільки відомо, що деякі релігійні секти сповідують думки і відправляють обряди, які суперечать загальновизнаним моральним нормам і принципам.

Політичні права і свободи

Особливість політичних прав і свобод полягає насамперед у тому, що їх носіями, суб'єктами є лише громадяни України, а не всі особи, які проживають на її території. Водночас варто зазначити, що політичні права і свободи мають самостійне значення й саме як такі вони закріплені

46

у Конституції України та в різних міжнародних документах, починаючи з Міжнародного договору про громадянські та політичні права. Вже сама назва цього документа свідчить про те, що ці різновиди прав і свобод органічно пов'язані між собою, становлять єдине ціле, оскільки поділ прав на громадянські та політичні зумовлений не загальним характером та спрямуванням цих прав і свобод, а деякими особливостями їх змісту, що дозволяють із загальної групи політичних прав і свобод виокремити громадянські права.

Важливою особливістю політичних прав і свобод є й те, що вони у певних випадках можуть бути реалізовані лише завдяки участі конкретного громадянина, наділеного цими правами, свободами, у діяльності відповідних об'єднань, політичних партій, профспілкових організацій, державних структур.

До політичних прав і свобод належать право на об'єднання у політичні партії та політичні організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на мирні збори та маніфестації (ст. 39), право на звернення (ст. 40)., ?

Право на об'єднання (ст. 36) дає змогу громадянинові брати активну участь у політичному житті суспільства. Політику, як відомо, роблять маси, саме вони впливають на прийняття тих чи інших політичних рішень, на визначення політичного курсу країни. Крім того, зрозуміло, що ті чи інші питання люди можуть вирішувати більш ефективно, об'єднавшись у спілки, товариства, партії тощо. Однією з особливостей громадянського суспільства є наявність у ньому широкої мережі різних громадських організацій, що відповідають різноманітним інтересам його членів.

Відповідно до основних напрямків своєї діяльності кожне громадське об'єднання має певний, закріплений у статуті, правовий статус. Основні принципи його зводяться до такого: 1) кожен громадянин має право вступу до відповідної громадської організації (деякі винятки встановлено для військовослужбовців та співробітників міліції); 2) держава гарантує свободу діяльності громадських організацій; 3) вступ до громадської організації є особистою справою кожного громадянина і здійснюється на добровільних засадах.

Право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38) може здійснюватися громадянами України як без-

47

посередньо, так і через представників, якими наприклад, є депутати представницьких органів державної влади. Це право потребує розширеного тлумачення, оскільки воно передбачає також участь громадян у формуванні та діяльності деяких громадських структур, наприклад, органів місцевого самоврядування. Одним із різновидів здійснення цього конституційного права є також перебування на державній службі відповідного профілю.

Право на мирні збори та маніфестації (ст. 39) є важливим демократичним надбанням і дійовим заходом, завдяки якому громадяни можуть вільно обговорювати актуальні питання державного і суспільного розвитку, протестувати проти будь-яких обмежень демократії або тих чи інших негативних проявів у політиці, проти порушення їх прав тощо.

Це право належить до системи світових демократичних стандартів у галузі прав громадянина. Конкретні заходи щодо його здійснення регулюються національним законодавством, у тому числі й законодавством України. Його основною особливістю є встановлення порядку, за яким збори і маніфестації повинні бути мирними, їх учасники не повинні мати зброї. Про проведення цих акцій мають завчасно сповіщатися органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може бути встановлене лише судом з метою захисту прав та свобод людини і громадянина, охорони національної безпеки і громадського порядку.

Право на звернення може здійснюватися у різних формах, в індивідуальному чи колективному порядку. Адресатами цих звернень є державні органи різного рівня, органи місцевого самоврядування, посадові особи цих органів. Дуже важливо, щоб звернення громадян розглядалися відповідно до суті справи, у строки, встановлені чинним законодавством, а відповіді були обгрунтованими. Недодержання посадовими особами вимог закону надає громадянину право звертатися до суду по захист. Здійснення права громадян на звернення регулюється Законом України від 2 жовтня 1996 р. "Про звернення громадян".

Економічні соціальні, -і культурні права

Конституція України закріплює систему економічних, соціальних і куль турних прав. Немає потреби наголошувати значення цих прав, їх прак-

48

тичної реалізації. Адже саме вони повинні гарантувати економічну свободу людини, її розвиток як вільної, забезпеченої у своїх життєвих потребах особистості. У свою чергу, саме ці якості суспільного життя характеризують державу як соціальну, тобто таку, що забезпечує достатньо високий рівень життя своїх громадян. Оскільки справжня демократія повина мати достатню матеріальну базу, яка є соціально-економічною гарантією її існування та розвитку, маємо всі підстави твердити, що здійснення в державі економічних, соціальних та культурних прав і свобод є одним із важливих чинників для того, щоб визнавати таку державу справді демократичною.^

Система економічних, соціальних і культурних прав згідно з Конституцією України охоплює право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41), право на підприємницьку діяльність (ст. 42), право на працю (ст. 43), право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здорові (ст. 49), право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50), право, зумовлене гарантуванням вільної згоди на шлюб, а також захистом материнства, батьківства, дитинства і сімї (статті 51, 52), право на освіту (ст. 53), право на свободу творчої діяльності (ст. 54).

Право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41) є не що інше, як закріплення в Конституції України принципу приватної власності, яка є економічною основою громадянського суспільства, розвитку ринкових відносин.

Саме приватна власність (а не "нічия", соціалістична) виховує у людини почуття відповідальності перед собою та перед суспільством за її найефективніше використання. Виходячи із цього, Конституція України закріплює в ст. 13 положення про те, що "власність зобов'язує" і що "усі суб'єкти права власності рівні перед законом". Практика розвинутих західних країн свідчить, що будь-яка форма власності, за винятком особистої, може використовуватися і як засіб експлуатації, і як засіб соціальної підтримки тих членів суспільства, які об'єктивно потребують цього. Саме другий спосіб використання приватної власності,

49

особливо й різних колективних форм, що набуває усе більшого поширення у цивілізованих країнах, гарантує розвиток усього суспільства.

Право приватної власності регулюється і захищається різними галузями українського права. Її статус характеризується непорушністю, грунтується на силі закону. До того ж відповідні зміни у становищі власника можуть бути здійснені виключно за рішенням суду.

Можливі винятки, обмеження права використання приватної власності пов'язуються Конституцією України із суспільною необхідністю, а також із випадками, коли ця власність завдає шкоди громадянам, суспільству, погіршує екологічну ситуацію тощо.

Зазначені принципові положення статусу власності поширюються й на інтелектуальну власність.

Право на підприємницьку діяльність (ст. 42) пов'язане з приватною власністю, яка становить матеріальну основу підприємництва. Під підприємництвом розуміється діяльність, що здійснюється її суб'єктами на власний ризик і спрямована на одержання ними прибутку. Держава зобов'язана сприяти розвитку підприємництва, охороняти права підприємців, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність організацій, що займаються підприємництвом. Державний контроль може поширюватися лише на виконання законів та інших правових актів, які регулюють порядок здійснення підприємництва в Україні. Йдеться, зокрема, про такі нормативні акти, як Закони України "Про підприємництво" від 7 лютого 1991 р. (з багатьма доповненнями), "Про підприємства в Україні" від 27 березня 1991 р., "Про інвестиційну діяльність" від 18 вересня 1991 р., "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 р.

Держава може заборонити підприємницьку діяльність у деяких сферах виробництва та торгівлі, наприклад, у сфері виготовлення зброї, наркотичних засобів тощо. Винятки із загальних правил щодо виробництва деяких видів продукції реалізуються шляхом надання суб'єктам підприємництва спеціальних ліцензій.

Нормальному розвитку підприємницької діяльності заважають монополізм, тобто зосередження завдяки застосуванню протиправних методів виробництва якогось вигідного виду товарів в одних руках, і недобросовісна конкуренція, які заборонені чинним законодавством.

50

Важливе значення має розвиток малого підприємництва, що, як правило, безпосередньо спрямоване на задоволення повсякденних потреб споживачів. Державні органи здійснюють контроль за реалізацією прав споживачів.

Зазначені питання регулюються рядом законодавчих актів, серед яких насамперед треба назвати Закон України від 12 травня 1991 р. "Про захист прав споживачів" (в редакції Закону від 15 грудня 1993 р.).

Право на працю (ст. 43) зумовлене свободою трудової діяльності людини, вільним вибором нею місця та характеру праці (трудової спеціалізації). Людина може займатися будь-яким видом трудової діяльності, а може й не брати в ній участі, оскільки Конституція забороняє використання примусової праці. Природно, що за таких умов людина має право залишити роботу в тій чи іншій організації, перейти до іншої організації, займатися індивідуальною трудовою діяльністю, підприємництвом, будь-якою діяльністю, що не заборонена законом.

Заборона примусової праці не поширюється на військову або альтернативну (невійськову) службу, працю, пов'язану з виконанням судового вироку або необхідну за надзвичайних умов.

Кожен власник засобів виробництва, організовуючи роботу трудового колективу або окремих працівників, зобов'язаний створити їм безпечні та здорові умови праці. Ця вимога, в першу чергу, поширюється на жінок і неповнолітніх. Конституція і чинне законодавство захищають громадян від незаконного звільнення, несвоєчасного одержання винагороди за працю.

Невиконання зазначених та інших вимог щодо організації роботи, передбачених законом, надає тим, хто працює, право на страйк (ст. 44). Воно передбачене не тільки українським законодавством, а й Міжнародним договором про економічні, соціальні та культурні права. При цьому повинні дотримуватись вимоги закону тієї країни, де проводиться страйк. Треба зазначити, що право на страйк не може мати універсального характеру, оскільки є такі сфери суспільного життя, де зупинення виробництва може призвести до небажаних наслідків, а в деяких випадках — до катастроф.

Право на відпочинок (ст. 45) також належить до основних прав людини. Положення, спрямовані на гарантуван-

51

ня кожній людині, яка працює, цього права, закріплені у Загальній декларації прав людини і в Міжнародному договорі про економічні, соціальні та культурні права. У принципі право на відпочинок має кожна людина, бо це є її фізіологічною потребою. Законодавче ж регулювання цього права поширюється на людину, яка працює за трудовим договором (контрактом). Саме вона може вимагати від роботодавця дотримання вимог закону щодо тривалості робочого дня, відпочинку у вихідні та святкові дні. Усі спори щодо здійснення права на відпочинок вирішуються відповідно до настанов Кодексу законів про працю України.

Право на соціальний захист (ст. 46) передбачає широке коло питань, які держава, різні громадські організації повинні вирішувати, щоб гарантувати людині цивілізований рівень повсякденного життя. Особливо це стосується тих, хто з огляду на похилий вік, хворобу не може забезпечити собі належні умови життя. Однак право на соціальний захист поширюється й на кожного громадянина.

У ст. 48 Конституції України зазначено, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, шо передбачає достатнє харчування, одяг, житло. Всього цього людина, всі члени її сім'ї повинні досягати завдяки своїй трудовій діяльності. Але через поважні причини природними є винятки з цього права. У таких випадках допомогу повинні надавати держава, інші структури соціального захисту. При цьому критерієм надання матеріальної допомоги, здійснення різноманітного за формами соціального захисту у багатьох випадках є офіційно встановлена межа малозабезпеченості, яка з 1 січня 1997 р. згідно з постановою Верховної Ради від 16 жовтня 1996 р. "Про розмір вартісної величини межі малозабезпеченості" встановлена в Україні у розмірі 70, 9 гривні.

Поряд із загальними заходами соціального захисту існують надзвичайні. Такі заходи, наприклад, передбачені Законом України від 28 лютого 1991 р. "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (в редакції Закону від 19 грудня 1991 р.)

Вдосконалення соціального захисту тих верств населення, які цього потребують, — одна з найважливіших функцій демократичної, соціальної, правової держави. Відомо, яке важливе значення для кожної людини має

52

конституційне право на житло (ст. 47). Основною формою реалізації цього права згідно з Конституцією є придбання громадянином житла на різних підставах (побудова, придбання у власність, оренда). Водночас громадянам, які потребують соціального захисту, державні та місцеві самоврядні органи надають житло безкоштовно або за доступну для них плату. Примусове позбавлення житла можливе лише на підставі закону за рішенням суду.

Право на охорону здоров'я (ст. 49) органічно пов'язане з правом на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50). Як перше, так і друге спрямовані на захист найбільш дорогоцінного, що є в людини — її здоров'я та самого життя.

Право на охорону здоров'я є комплексним суб'єктивним правом, оскільки воно передбачає здійснення відповідних різнобічних заходів. Можна, наприклад, послатись на виробництво ліків, роботу лікарень, підготовку медичних кадрів тощо. Зрозуміло, що безпосереднє відношення до охорони здоров'я громадян має і стан навколишнього середовища. Адже нині, коли безліч чинників зумовлюють його подальше погіршення, особливого значення набуває збереження і покращення довкілля, що безпосередньо пов'язане з охороною здоров'я.

Держава забезпечує розвиток мережі та покращення роботи медико-лікувальних закладів, вживає заходів щодо запобігання захворюванням. Медичне обслуговування у державних і комунальних закладах охорони здоров'я здійснюється безкоштовно. Водночас для покращення медичного обслуговування населення держава сприяє розвитку лікувальних закладів усіх форм власності.

Здійснення конституційного права на охорону здоров'я передбачає й заборону приховувати від населення факти, що становлять загрозу для здоров'я.

Важливе значення для охорони здоров'я населення і запобігання захворюванням має розвиток різних форм медичного страхування.

До конституційних прав соціального захисту людини належить право, пов'язане з гарантуванням вільної згоди на шлюб, а також із захистом материнства, батьківства, дитинства і сімЇ (ст. 51).

Ніхто за будь-яких обставин не може бути примушений брати шлюб, хоч у деяких життєвих ситуаціях, зумовлених, наприклад, народженням дитини поза шлюбом, для її матері та батька виникає моральний обов'язок щодо

53

створення сім'ї, а також нормальних, у тому числі психологічних, умов життя та розвитку цієї дитини.

У шлюбі кожен із подружжя має рівні права. Однак при цьому слід орієнтуватися не тільки на правові настанови, а й на норми моралі.

Загальна декларація прав людини (ч. З ст. 16) встановлює, що "сім'я є природним та основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства і держави". Це встановлено і Конституцією України. Водночас в ній закріплено положення про те, що й члени сім'ї зобов'язані піклуватися один про одного: батьки повинні утримувати дітей до їх повноліття, а повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Конкретні ж права і обов'язки, пов'язані з сімейними відносинами, визначають норми Кодексу про шлюб та сім'ю України.

Стаття 52 Конституції України визначає права дитини. Основні її положення зводяться до закріплення рівноправності дітей незалежно від походження, а також від. того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Зазначено, що будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом. Держава піклується про дітей-сиріт (утримує та виховує їх), а також про дітей, позбавлених батьківського піклування, заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.

Право на освіту (ст. 53) є одним з основних соціальних і культурних прав, якими наділено громадянина України. Воно дістає вияв у конституційному закріпленні обов'язковості повної загальної середньої освіти, існування розгалуженої мережі закладів освіти різного рівня, що функціонують на державних і комунальних засадах. При цьому слід зазначити, що держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої та професійно-технічної освіти. Що ж до вищої освіти, то її безоплатне здобуття в державних і комунальних закладах освіти здійснюється на конкурсній основі. Передбачено також надання державних стипендій та різних пільг учням і студентам.

Конституція гарантує широкі можливості для здобуття освіти представниками національних меншин, що мешкають в Україні. Вони мають змогу здійснювати навчання рідною мовою, а також вивчати її у державних і кому-

54

нальних закладах освіти або через посередництво національних культурних товариств.

Розвиток у державі системи освіти є свідченням духовного і соціального прогресу суспільства. Однак для того, щоб цей прогрес був ефективним, необхідно, аби члени суспільства мали бажання, потребу і можливість здобути освіту. Лише реальна соціальна потреба, корисність діяльності зумовлюють доцільність здобуття освіти.

Докладніше питання освіти регулюються Законом України від 23 травня 1991 р. "Про освіту".

Право на свободу творчої діяльності (ст. 54) є необхідною умовою розвитку культури суспільства у її широкому розумінні, яке охоплює різноманітні галузі цієї культури — від мистецтва і літератури до творчої діяльності у сфері науки і техніки. Держава гарантує захист інтелектуальної власності, авторських прав громадян, їх моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожен громадянин має право на результати своєї творчої діяльності. Ці результати, за винятками, встановленими законом, ніхто не може використовувати або поширювати без згоди винахідника чи автора. Що ж до інтелектуальної власності, яка довгий час не мала у нас чітко визначеного статусу, то треба зазначити, що нині її використання досить детально регулюється чинним законодавством. Під інтелектуальною власністю треба розуміти виключні права на результати творчої діяльності. Об'єктів інтелектуальної власності дуже багато, вони різноманітні. Тому їх правовий статус регулюється значною кількістю правових актів.

Конституційні гарантії прав людини і діючого правосуддя

Основним засобом захисту прав людини у правовій державі є суд. Однак діяльність суду буде сприяти додержанню законності і забезпечуватиме

охорону прав і свобод громадян лише у тому разі, коли він діятиме на основі принципів гуманізму, демократизму і законності. Тому ми й пов'язуємо захист прав людини, закріплених у Конституції України, з додержанням судовими органами загальновизнаних вимог права і справедливості, проголошених Основним Законом нашої держави.

Гарантії прав людини закріплені в статтях 55—57, 59,

55

64, а гарантії діючого в Україні правосуддя — у статтях 58, 60—63 Конституції України.

Право на судовий захист (ст. 55) засвідчує, що проголошені в Конституції права і свободи — це не просто декларація про наміри, не пустопорожнє гасло, а принципові положення, які держава зобов'язується реалізовувати. Судовий захист — це гарантія здійснення прав і свобод, яка існує в усіх демократичних державах. Треба зазначити, що підставою для судового оскарження можуть бути як протизаконні дії (у тому числі й акти), так і бездіяльність державних і самоврядних органів, а також їх посадових осіб./

Принципово новим засобом захисту прав громадян є інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, куди кожен може звертатися за потреби. Крім того, як вже зазначалося, коли людина використала всі національні засоби захисту своїх прав, вона може звернутися за допомогою до міжнародних судових установ чи міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна.

Конституція України дозволяє кожному громадянину будь-якими, не забороненими законом, засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Тобто йдеться про активні захисні дії кожного, чиї права незаконно порушуються.

Право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди (ст. 56) передбачає випадки, коли шкода завдається посадовими особами органів державної влади чи місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень. Вона може бути матеріальною та моральною і завдаватися прийняттям незаконних рішень, здійсненням незаконних дій або бездіяльністю зазначених осіб. Загальне врегулювання за таких ситуацій здійснюється цивільним законодавством. Крім того, відповідні положення щодо окремих випадків відшкодування матеріальної та моральної шкоди є в адміністративному законодавстві.

Іноді матеріальне відшкодування здійснюють відповідні державні органи, наприклад, при незаконному арешті тощо.

У разі виникнення спору щодо відшкодування, справу вирішує за позовом потерпілого суд.

Право на знання кожним своїх прав і обов'язків (ст. 57) є важливою демократичною гарантією захисту прав і свобод людини в Україні. За радянських часів існувала значна кількість так званих закритих правових актів, що ними

56

встановлювались обов'язки людей, про які ті навіть не були поінформовані. Безперечно, така практика грубо порушувала права людини. Однак із цього не слід робити висновок, що можна виправдовувати порушення правопорядку незнанням закону. Йдеться про те, що держава зобов'язана за допомогою наявних засобів інформації ставити до відома всіх, кого стосуються ті чи інші правові приписи, про їх зміст. Тоді ніхто не зможе виправдовувати свою поведінку незнанням закону чи будь-якого іншого нормативно-правового акта.

Закріплення в Конституції України права на правову допомогу (ст. 59) свідчить про значну увагу до нього з боку держави і суспільства. У правовій державі саме правовий захист, що повинен бути рівним й однаково ефективним для кожної людини, є найбільш гарантованим і справедливим засобом захисту прав і свобод громадян.

Він може здійснюватися як тим, чиї права порушуються, так і обраним ним захисником. Особливу роль у захисті прав людини відіграють колегії адвокатів, які надають громадянам різні види правової допомоги.

Принцип неприпустимості обмеження прав та свобод людини і громадянина (ст. 64) проголошує, що нікому не дано право на власний розсуд змінювати, а тим більше обмежувати права та свободи людини і громадянина, довільно, без відповідної вказівки про це в законі встановлювати нові обов'язки, зменшувати обсяг прав тощо. Треба наголосити, що в Конституції України перелічено права та свободи людини і громадянина, які не можуть бути обмежені навіть за умов воєнного або надзвичайного стану, що свідчить про її демократичну спрямованість. До кола цих прав і свобод належать право на громадянство, право на життя, право на звернення, право на житло тощо.)

Що ж до гарантій правосуддя в Україні, то вони пов'язані із закріпленням у Конституції його основних принципів. Це дуже важливо, адже саме правосуддя є найбільш демократичним і справедливим знаряддям вирішення різних справ, особливо тих, сутністю яких є спір про право. Але це лише в тому разі, коли спірна справа розглядається відповідно до демократичних засад організації та діяльності судової системи тієї або іншої країни, закріплених у її конституції. До них світова демократична судова практика і прогресивні правові теорії відносять і перелічені в Конституції України положення.

57

Перше з цих положень (ст. 58) закріплює загальновизнаний у демократичній світовій правовій практиці принцип, згідно з яким закони та інші нормативно-правові акти зворотної сили не мають. Це означає, що закон, який встановлює або посилює відповідальність, не може бути поширений на дії, вчинені до його видання. І навпаки, коли закон скасовує або пом'якшує відповідальність за дії, вчинені до його видання, він має зворотну силу відповідно до гуманістичних засад, на яких грунтується справжнє правосуддя. Такий же підхід відображає й закріплене у Конституції положення про те, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

/ Принципове значення має спрямований на захист прав громадян, а також на забезпечення дії конституційних гарантій правосуддя принцип, згідно з яким ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст. 60). Це положення Конституції України змушує нас подумки повертатись до тих часів, коли панував принцип: "Наказ начальника — закон для підлеглого". Нам можуть заперечити, що цей принцип офіційно було закріплено у військових статутах. Однак чи не теж саме мало місце у повсякденному житті цивільних осіб.

Зазначений принцип передбачає виховання розумної вольової людини, яка вміє об'єктивно оцінювати кожне розпорядження, що йде згори, і лише після цього виконувати його. Саме такий підхід пов'язаний із статусом громадянина (людини), який також відповідає за стан справ у суспільстві. При цьому основна увага повинна приділятися питанню очевидності, зрозумілості для всіх злочинного характеру того або іншого розпорядження чи наказу. Йдеться не про закони, укази, постанови уряду тощо, а про одноособові акти керівників різного рівня, тобто ті, які можуть лишитися поза увагою відповідних державних органів, покликаних забезпечувати режим законності в країні.

Треба також враховувати, що положення про невиконання явно злочинного наказу чи розпорядження — це не рекомендація, а норма, оскільки зазначена стаття Конституції встановлює юридичну відповідальність за видання і виконання такого наказу чи розпорядження.

Принципом правосуддя є й положення про те, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення

58

(ст. 61). Суть цього положення полягає в тому, що коли людина вже була засуджена за якийсь злочин, вона не може знову бути засуджена за цей же злочин у тому разі, якщо суд виніс вирок у цій справі або закрив її. Провадження у даній справі може бути розпочате знову лише за умови, що вирок чи рішення суду буде скасовано в порядку судового нагляду. Це, однак, не виключає того, що засуджений протягом визначеного строку має право оскаржити постановлений щодо нього вирок.

Стаття 62 Конституції проголошує такий дуже важливий демократичний принцип правосуддя, яким є принцип презумпції невинуватості. Смисл цього принципу полягає у визнанні того, що людина вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. При цьому той, кого звинувачують, не повинен доводити свою невинуватість. Доводити вину особи мають той орган чи посадова особа, які звинувачують. Остаточне рішення з цього приводу може прийняти лише суд, який повинен розглянути відповідну справу у судовому процесі із застосуванням усіх передбачених законом процесуальних вимог.

Треба сказати, що навіть визнання самим підсудним своєї вини ще недостатньо для постановлення обвинувального вироку. До того ж усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь, тобто не беруться до уваги. Вирок повинен опиратися виключно на матеріальну (об'єктивну) істину, встановлену судом у ході судового процесу. Ця істина не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом (наприклад, за допомогою застосування до особи фізичного насильства, висловлювання погроз щодо переслідування її родичів тощо), а також на будь-яких припущеннях.

Оскільки ще є випадки винесення неправосудних вироків, важливе значення має конституційний припис, згідно з яким у разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Важливі загальні принципи, пов'язані з визначенням статусу людини в процесі правосуддя, встановлені в ст. 63 Конституції України. В ній йдеться про право особи на відмову від дачі свідчень щодо себе, членів сім'ї чи

59

близьких родичів, про право на захист у процесі слідства і судового розгляду справи, а також про статус засудженого. У цій статті зазначено, що засуджений повинен користа-тися всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду.

(Кожне з розглянутих вище прав закріплює принципи демократизму під час здійснення правосуддя, спрямовані на посилення реальності конституційних прав громадян.,

Конституційні обов'язки громадян

Одним із провідних принципів будь якого правового статусу у його сьогоднішньому розумінні є єдність прав та обов'язків. Це повністю стосується й конституційного статусу людини і громадянина. Конституція України поряд з низкою найважливіших прав та свобод людини і громадянина, про які йшлося вище, встановлює й конституційні обов'язки як громадян, так і кожного, хто постійно проживає або перебуває на території України. Ці обов'язки закріплені у статтях 65—68 Конституції.

Стаття 65 встановлює обов'язок громадян України захищати свою Вітчизну, її незалежність та територіальну цілісність, шанувати її державні символи. Згідно з цим закріплюється й обов'язок громадян України відбувати військову службу відповідно до закону.

Треба зазначити, що хоч у Конституції йдеться лише про обов'язки проходження військової служби, захисту Вітчизни, шанування державних символів нашої країни, які виступають як правові обов'язки, до них необхідно підходити як до відповідної шани, яку в даному разі слід розуміти як моральну обов'язковість зазначених дій і відносин.

Незалежна Україна є молодою демократичною державою світової співдружності. І тому нині особливого значення набувають заходи, спрямовані на підвищення її авторитету на світовій арені, захист, у тому числі й військовий, незалежності нашої держави.

Громадяни проходять військову службу відповідно до Закону України від 25 березня 1992 р. "Про загальний військовий обов'язок і військову службу", а також Закону України від 12 грудня 1991 р. "Про альтернативну (невійськову) службу", норми якого поширюються на тих

60

громадян, які в силу своїх релігійних переконань не можуть проходити військову службу.

Армія та інші військові формування (Національна гвардія, Прикордонні війська) укомплектовуються шляхом призову громадян на військову службу, а також за допомогою прийняття їх на службу за контрактом. Основними законодавчими актами, що регулюють організацію та проходження військової служби, є Закон від 4 листопада 1991 р. "Про Національну гвардію України", Закон від 4 листопада 1991 р. "Про Прикордонні війська України", Закон від 6 грудня 1991 р. "Про оборону України", Закон від 6 грудня 1991 р. "Про Збройні Сили України", Закон України від 20 грудня 1991 р. "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Особливий наголос треба зробити на тому, що у Конституції України закріплено обов'язок шанування державних символів, в якому дістає вияв ставлення до держави її громадян. Для України це дуже важливо. Адже зрозуміло, що коли державу, її символи не поважатимуть її громадяни, важко очікувати, що повагу до неї виявлятимуть інші країни. Ми — молода самостійна держава, а тому ставлення до нас має велике значення.

У ст. 66 Конституції України йдеться про незаподіяння шкоди природі, культурній спадщині. Відомо, що на захист цих національних цінностей спрямоване чинне законодавство України, у тому числі й кримінальне. Та ж обставина, що нині це питання дістало конституційне закріплення, засвідчує його важливість. Конституція також встановлює, що кожен, хто заподіяв шкоду природі, культурній спадщині, повинен відшкодувати завдані ним збитки.

Одним із найважливіших обов'язків громадян перед державою є своєчасна сплата податків і зборів в порядку і розмірах, встановлених законом. Нині ми добре бачимо, до якої кризової ситуації в економіці країни може призвести несплата податків значною частиною населення, підприємств, фірм тощо. Можна вважати, що саме тому цей обов'язок громадян піднято на конституційний рівень.

Стаття 67 Конституції не тільки встановлює обов'язковість сплати податків, а й регулює здійснення цього, що також, безперечно, викликано надзвичайною ^важливістю даного джерела формування доходів держави. Йдеться про те, що кожен має сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Усі громадяни повинні

61

щорічно подавати до податкових адміністрацій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом. Отже, Конституція фактично відсилає до Закону від 25 червня 1991 р. "Про систему оподаткування" (в редакції Закону від 2 лютого 1994 р.) та деяких інших правових актів.

Стаття 68, яка закінчує розділ Конституції, присвячений врегулюванню прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, встановлює обов'язок кожного неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. При цьому підкреслюється, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Ця норма має загальне значення. Вона поширюється на всі норми і положення Конституції. По суті, йдеться про формування у людей такої правосвідомості, завдяки якій кожне, навіть найнезначніше порушення чинних норм права розглядалося б як надзвичайна подія. Поряд із цим загальним приписом у ряді статей Конституції міститься заборона здійснення тих чи інших дій, з якими можуть бути пов'язані особливо негативні наслідки для держави, суспільства, окремих організацій і громадян. Так, ст. 37 Конституції забороняє створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади, виконавчих органах місцевого самоврядування; ст. 43 наголошує на недопустимості використання примусової праці тощо.

Закінчуючи розгляд конституційного статусу людини і громадянина в Україні, можна сказати, що він є правовим статусом справді вільної людини, громадянина демократичної, соціальної, правової держави.

Здійснення прав та свобод людини громадянина

У зв'язку з прийняттям нової Конституції України питання реалізації ”' прав і свобод громадян набувають в Україні особливого значення. У ст. З Основного Закону нашої держави підкреслено, що ''людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю". Цим самим підіймаються на найвищий щабель усі дії в сфері практичного здійснення прав людини і громадянина. У цій же статті зазначено: "Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість ді-

62

яльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".

Вказані приписи Конституції зумовлюють необхідність принципово нового підходу до захисту прав людини, сприяння такому становищу, за якого будь-які права і свободи реалізовувалися та захищалися б з найменшими затратами зусиль., '

Нині існує дуже важлива проблема максимального спрощення механізму здійснення і захисту прав та свобод людини і громадянина. Необхідно хоча б в основних рисах визначити механізм здійснення і захисту кожного суб'єктивного права, зважаючи на те, що останнє за тих чи інших умов буде реалізовуватися дуже повільно або гальмуватися. Безперечно, краще за все зазначені питання було б вирішити у спеціальних кодексах прав людини. Однак їх складання — справа зовсім не проста.

Слід звернути увагу ще на одне важливе питання. Останнім часом, коли активно ведуться розмови про вдосконалення в нашій державі системи права, виявилось, що багато хто розуміє цю проблему дуже спрощено, вважаючи, що треба дещо вдосконалити цю систему і все буде гаразд. Однак такий підхід треба рішуче відкидати. Справа в тому, що існуюча в Україні система права (і це повністю стосується й системи прав людини і громадянина) складалася і розвивалася в умовах, коли основна ставка робилася не на людину, не на особистість, хоч гасел про це було багато, а на державу, на державний апарат, не говорячи вже про апарат компартійний, який взагалі, особливо на верхніх поверхах партійної ієрархії, був фактично недоторканним.

Оскільки в Україні система права мала раніше і досі має зовсім іншу, порівняно з нашими сьогоднішніми ідеалами, методологічну основу, не треба її підправляти. Необхідно розробляти нову систему, керуючись насамперед принципами Конституції України. Доводиться, однак, констатувати, що не всі, кому це належить, як кажуть, за штатом, повністю це розуміють. Тому й утворюються різні підготовчі комісії, зорієнтовані в основному на деяке покращення чинного законодавства.

Перед розробкою і вдосконаленням системи права, що повністю грунтувалася б на новій Конституції України, 'й принципах та нормах, треба розробити і прийняти орга-

63

нічний закон, який повинен визначити не тільки структу- ) ру цієї системи, а й принципи її побудови та функціону- < вання. Саме в цьому акті й повинні бути встановлені ті вимоги, яким має відповідати система права з точки зору ефективного захисту і здійснення прав та свобод людини і громадянина.

Видання такого закону — це нелегка праця. Треба багато уваги приділити розробці його теорії, дослідити, як вирішується це питання у законодавстві інших країн. Однак якщо ми справді хочемо реформувати систему права України, яка нині, як вже зазначалося, зорієнтована на зовсім інший суспільний і державний лад, легшого шляху немає.

Можна передбачити, скільки галасу здійметься навколо того, що такий підхід є невиправданим, що у нас немає необхідного досвіду тощо. Однак всі ці нападки треба рішуче відкинути, бо вони є не проявом будь-якої принципової позиції, а результатом консерватизму людського мислення, яке багато у кого зорієнтоване на те, щоб все зробити миттєво, доповісти про успіх "верхам", а потім чекати, що з цього вийде.

З питанням практичного здійснення прав і свобод громадян органічно пов'язане питання про тлумачення принципів та норм Конституції України. Це насамперед важливо для практичної діяльності відповідних державних органів, громадських організацій, їх посадових осіб. Тим більше, що Конституція містить низку приписів, які раніше на такому рівні не були врегульовані.

Уже ст. 1 розділу II Конституції, присвячена правам, свободам та обов'язкам людини і громадянина, потребує роз'яснення з точки зору її запровадження. У ній зазначено, що "усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах". Немає ніякого сумніву у справедливості цього принципу, необхідності втілення його у життя. Однак добре відомо, що, можливо, не в такій формі, але цей принцип існував і раніше, хоч рівності у гідності та правах не було. Достатньо згадати відому "номенклатуру", чиношанування з боку тих прохачів, які й нині проводять довгі години біля "високих установ", замислитись над тим, як розглядаються заяви та скарги "простої людини" і як вирішуються питання за дзвінком "шанованої особи", щоб стало зрозумілим — цей припис Конституції зависне у повітрі, якщо не буде чітко регламентовано, скажімо, порядок відносин

64

між ланками державного апарату і громадянином, якщо кожен державний посадовець продовжуватиме вбачати у кожному відвідувачі не громадянина України, а прохача.

Це стара проблема. Однак вона не вирішиться доти, доки не буде закцентована громадськістю і державним апаратом з усією гостротою.

Безумовно, у вирішенні цього питання першочергову роль має відіграти зміна у ставленні до нього тих, кого це стосується. Однак його правове врегулювання також має неабияке значення.

Певною мірою воно могло б бути вирішене у ст. 24 Конституції України, де встановлюється, що "громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками". Все це правильно. Однак зазначені привілеї не можуть бути пов'язані із займаною посадою, за винятком тих посадових привілеїв, які чітко визначені у законі.

Породжує роздуми і зміст ст. 23 Конституції України. Насамперед хто має визначати, забезпечується людині в суспільстві вільний і всебічний розвиток її особистості чи ні. Адже залежно від цього Конституція вирішує питання про обов'язки людини перед суспільством. Це, безперечно, результат огріхів, допущених при редагуванні тексту Конституції. Однак формально громадянин може виправдовувати невиконання ним конституційних обов'язків посиланням на цю статтю.

Отже, зазначені та інші положення Конституції України потребують професійного тлумачення, яке у разі потреби має давати Конституційний Суд, роз'яснення якого повинні мати обов'язковий характер. Однак це аж ніяк не виключає можливості необов'язкового тлумачення цих положень у відповідних коментарях. Складання таких коментарів також є одним із важливих засобів ефективного здійснення прав та свобод людини і громадянина. Тим більша відповідальність покладається на авторів цих коментарів, якими повинні бути виключно фахівці високого рівня.

• Підсумовуючи усе викладене вище, слід сказати, що, ^~ нині в Україні визріли умови для того, щоб захист та здій-

3 7—147

65

снення прав людини і громадянина набули найглибшої змістовності.

66

вернуться к содержанию
вернуться к списку источников
перейти на главную страницу

Релевантная научная информация:

Другие научные источники направления Конституционное право:

    1. США. КОHСТИТУЦИЯ СОЕДИHЕHHЫХ ШТАТОВ АМЕРИКИ. 1787
    2. Япония. КОHСТИТУЦИЯ ЯПОHИИ. 1947
    3. ФРГ. ОСHОВHОЙ ЗАКОH ФЕДЕРАТИВHОЙ РЕСПУБЛИКИ ГЕРМАHИИ . 1949
    4. Б.А. Страшун. Конституционное (государственное) зарубежных стран учебник в 4 томах. Т.1.. 1993
    5. Б.А. Страшун. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Учебник. В 4-х томах. Т. 2.. 1995
    6. А. Е. Козлов. Конституционное право: Учебник. 1997
    7. n/a. КОHСТИТУЦИОHHЫЕ АКТЫ ВЕЛИКОБРИТАHИИ. 2000