Конституционное право

Ідеї конституціоналізму в Україні мають давні історичні витоки. Вони сягають часів Київської Русі, коли на віче укладалися договори між князем і народом, князем і дружиною що відображено, в різних редакціях "Руської Правди".

Пізніше особливу роль у формуванні конституційних ідей відіграла конституція Пилипа Орлика 1710 р. В силу історичних причин вона не розглядала Україну як цілковито самостійну державу, однак, запровадила низку демократичних на той час державних інституцій.

У 1846—1847 рр. Г. Андрузький — один із членів Кирило-Мефодіївського братства підготував "Начерки Конституції Республіки". Більш докладний проект Конституції України під назвою "Прозкть основаній устава украинскаго общества "Вольньїй союзь" — "Вільна спілка" був розроблений у 1884 р. видатним українським вченим та політичним діячем М. Драгомановим. Відповідно до нього Російська імперія мала бути перетворена на децентралізовану федеративну державу на зразок США або Швейцарії.

Значно радикальніший проект Конституції України було опубліковано у вересні 1905 р. в першому номері часопису Української народної партії "Самостійна Україна" під назвою "Основний закон "Самостійної України" — спілки народу українського". Цей проект уже передбачав цілковиту самостійність України.

Питання конституційного будівництва в Україні, ідеї національно-територіальної децентралізації Російської імперії висунуто і М. Грушевським у статті "Конституційне питання і українство в Росії", опублікованій у травні 1905 р.

Однак, незважаючи на значимість вказаних конституційних проектів та науково-публіцистичних праць, навряд

13

чи можна твердити про початок в Україні за тих часів самостійного конституційного процесу. Такий процес повинен мати відповідні соціально-економічні та політичні передумови, нормативну базу тощо. Із огляду на минуле, можна відзначити лише наявність відповідних ідеологічних передумов, що сприяли подальшому становленню і розвитку в Україні вже саме конституційного процесу.

Демократично спрямований конституційний процес (а саме цим визначалися особливості розробки проектів конституцій України за умов російського самодержавства) не міг бути політичною реальністю у повному розумінні цього слова доти, поки цей устрій існував. Уся ця полі-тико-ідеологічна діяльність мала суттєве значення з точки зору підготовки відправних позицій для запровадження та дії майбутньої демократичної Конституції вільної України1.

Конституційний процес в Україні за доби Центральної Ради

Початок реального конституцій ного процесу в Україні пов'яза- ний із поваленням самодержавства і організацією у перших числах березня 1917 р. Центральної Ради.

Продовжуючи за принципово нових умов демократичний конституційний процес, ми повинні не тільки критично ставитися до тих негативних ідейнних перекручень демократичної конституційності, які мали місце за радянських часів, а й зважати на найголовніше за революційної доби — на пошук шляхів економічного, політичного, соціального і духовного звільнення, на глибокі теоретичні розробки питань узгодження соціальних, національних та конфесійних інтересів, які свого часу були сфальсифіковані, вилучені з наукового обігу, із сфери практичної політики. Тому нині слід неупереджено проаналізувати ті історичні документи, які започаткували конституційний процес в Україні після повалення самодержавства.

Підґрунтя становлення української державності заклали універсали Центральної Ради, перший з яких було прийнято у червні 1917 р. Він розглядався як "статут авто-ідеї, про які йдеться, після Лютневої революції 1917 р. в Петрограді знайшли відображення у документах Центральної Ради, особливо в Її універсалах.

14

номії України", здійснюваної за принципом: "Українські справи вирішують Українські Збори (Сойм), загальноро-сійські — Центральне Російське Правительство". Однак ці демократичні ідеї були відхилені російським Тимчасовим урядом і Центральна Рада звернулася до населення України із закликом встановити нове життя, обіцяла прийняти нові закони.

Суттєве значення на той час мала і Декларація Генерального Секретаріату Центральної Ради від 27 червня 1917 р., тобто Декларація першого українського уряду. Головне її завдання полягало у трансформації моральної влади, яку мала Центральна Рада, у публічно-правову з чітким розмежуванням повноважень кожного секретарства (міністерства) щодо управління відповідними галузями народного господарства.

До певного часу, зазначалося в Декларації, головним завданням Центральної Ради було об'єднання української демократії на засадах лише національно-політичних домагань. Однак економічне й соціальне становище потребувало відповідних управлінських дій, які й було зроблено Генеральним Секретаріатом Центральної Ради.

Отже, Центральна Рада перетворювалася на законодавчий орган, а Генеральний Секретаріат — на орган центральної виконавчої влади.

Віхою у розвитку конституційного процесу стало прийняття 3 липня 1917 р. II Універсалу Центральної Ради, який можна розглядати як своєрідний договір про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом. Згідно з ним Центральна Рада поповнювалася представниками інших національностей, що проживали в Україні. Крім того, зазначалося, що "прямуючи до автономного ладу на Україні, Центральна Рада в згоді з національними меншостями України підготовлятиме проект законів про автономний устрій України для внесення на затвердження Учредительного зібрання"2.

Документами, що мають суттєве значення для характеристики тогочасного конституційного процесу в Україні, є також "Основи тимчасового управління на Україні" і

' Див.: Конституційні акти України. 1917—1920.

С.58—60;Винниченко В. Відродження нації. — Ч. С. 219-244.

К., 1992. - К., 1990.

"Тимчасова Інструкція Генеральному Секретаріатові Тимчасового Уряду на Україні"'. У них визначалися основні питання організації структурної побудови та функціонування Генерального Секретаріату як найвищого органу управління в Україні.

Розвиток подій у другій половині 1917 р. підводив Україну до проголошення незалежності. Важливим політико-правовим передконституційним кроком на цьому шляху стало прийняття Центральною Радою 20 листопада 1917р. III Універсалу, який проголошував побудову стосунків із Росією не на автономних, а на федеративних засадах.

3) визначалося, які саме землі складають територію України; 4) затверджувалися загальновизнані демократичі права людини і громадянина, окреслювались шляхи розвитку місцевого самоврядування, а також національно-персональної автономії великоруського, єврейського, польського та інших народів, що проживали в Україні; 5) наголошувалося на тому, що остаточні форми державного устрою будуть вирішені "на Українських і Всеросійських Установчих Зборах"2.

Як бачимо, в III Універсалі порушувалися дуже важливі конституційні питання, що було значним кроком на шляху до прийняття демократичної Конституції України. Причому Центральна Рада та уряд робили все можливе, аби мирним шляхом, через порозуміння визначити майбутній державний устрій України, не порушуючи за існуючих умов питання щодо її цілковитої незалежності,' Однак навіть у питанні федералізації території колишньоїТРосійської імперії не вдалося дійти згоди ні з Тимчасовим урядом, ні з більшовицькою владою, яка відхилила всі демократичні пропозиції України і розпочала проти Центральної Ради військові дії. За цих умов, 9 січня 1918 р. і було прийнято IV Універсал, який проголошував, що "однині Українська Народна Республіка стає самостійною і від нікого незалеж-

' Див.: Конституційні акти України. 1917—1920. — С. 63—66. 2 Див.: Там само.—С 67—69.

16

ною, вшьною, суверенною державою українського народу".

IV Універсал проголошував ряд інших важливих положень щодо державного устрою України, у тому числі:

1) якнайшвидше встановлення миру з петроградським урядом народних комісарів; 2) встановлення Українськими Установчими Зборами справжньої влади народу; 3) після повернення додому вояків проведення Центральною Радою переобрання місцевих рад та міських дум, щоб всі змогли брати участь у їхній праці; 4) передача трудовому народові землі без викупу; 5) запровадження державно-народного контролю над усіма банками; 6) розгортання рішучої боротьби проти всіх контрреволюційних сил2.

Як бачимо, усі зазначені положення мали демократичне спрямування й у подальшому знайшли відображення у Конституції Української Народної Республіки 1918 р., яка мала підзаголовок "Статут про державний устрій, права і вільності УНР".

Наведене вище свідчить, як поступово, віддаючи перевагу мирним засобам розвитку держави, Центральна Рада намагалася встановити в Україні справді демократичний устрій. Саме це засвідчує Конституція УНР 1918 р., яка, однак, так й не набула чинності, бо у день її прийняття до Києва увійшли німці. Почалася німецька окупація під кольорами українського гетьманату П. Скоропадського.

Основні положення Конституції УНР 1918 р.

Насамперед слід зазначити, що вже сама структура Конституції

УНР 1918 р. відповідала тим конституційним стандартам, які нині визнані міжнародною юридичною спільнотою. Її перший розділ містив принципові загальні настанови: суверенітет держави; народний суверенітет як основне джерело державної влади;

неподільність території України; розвиток місцевого самоврядування на рівні земель, волостей і громад; надання націям України права на впорядкування своїх культурних прав у національних межах.

Конституційні акти України. 1917—1920. Див.: Там само.—С. 70—72.

- С. 70.

Другий розділ Конституції також відповідав нинішнім конституційним стандартам. Він торкався питань, пов'язаних із правами громадян України. Виключалась можливість подвійного громадянства, урівнювались у правах та обов'язках чоловіки і жінки, усі громадяни. Конституція проголошувала принцип розподілу влади, за яким передбачалось створення Всенародних Зборів (законодавча влада), Ради Народних Міністрів (виконавча влада), Генерального Суду УНР, і встановлювала порядок їх організації та діяльності.

Варто докладніше зупинитися, зважаючи на її унікальність, на сьомій главі Конституції УНР 1918 р. щодо організації національних союзів, які об'єднували б представників тієї або іншої національності. Органи кожного національного союзу розглядалися як державні. Найвищим представницьким органом були Національні Збори. Національні союзи, у межах своєї компетенції, мали право видавати закони, які поширювалися на кожного з їх членів. Усі суперечки щодо компетенції між національним союзом, з одного боку, і державними органами та органами місцевого самоврядування, з другого, повинні були вирішуватися адміністративними судами."

Згідно з Конституцією великоруська, єврейська та польська нації мали право на організацію своїх національних союзів. Що ж до білоруської, чеської, молдавської, німецької, татарської, грецької та болгарської націй, то їх представники повинні були подавати до Генерального Суду заяву про таке об'єднання, підписану не менш як 10 тис. громадян УНР відповідної національності1.

Прийняття Конституції УНР 1918 р. завершило черговий етап розвитку конституційного процесу в Україні, найважливішим здобутком якого був його демократичний вплив на розвиток державності. Проявом негативних чинників став фактичний заколот маєтних класів, фабрикантів, великих землевласників, вищого чиновництва за підтримки німецьких окупантів і за чиєю допомогою було ліквідовано Центральну Раду та утворено консервативний український уряд — гетьманат2.

Див.: Конституційні акти України. 1917—1920. — С. 78—79. Див.: Субтельнии О. Україна: історія. — К., 1993. —С. 437—438.

18

Конституційні акти періоду гетьманату і Директорії

За гетьманату особливого зна- чення набула "Грамота до всього українського народу" від 29 квітня 1918 р., яка відновлювала старі порядки, скасовувала усі акти, прийняті Центральною Радою, у тому числі й Конституцію, визначала право приватної власності як фундамент культури і цивілізації, проголошувала повну свободу торгу і широкий простір для приватного підприємництва та ініціативи. Того ж дня було прийнято установчий правовий акт під назвою "Закони про тимчасовий державний устрій України", яким врегульовувалися питання "про гетьманську владу", "про віру", встановлювалися "права і обов'язки українських козаків і громадян". У спеціальному розділі наголошувалось на особливому правовому статусі цього акта. Йшлося також "про Раду Міністрів і проміністрів", "про фінансову Раду", "про Генеральний Суд". Тобто вказаний документ мав ознаки конституційного акта, бо порушував найпринциповіші питання організації Української гетьманської держави.

За цим Законом уся повнота державної влади зосереджувалася в руках гетьмана: він затверджував закони, які розроблялися у міністерствах і потрапляли до нього через Раду Міністрів; був наділений верховною владою щодо управління державою; призначав голову і членів Ради Міністрів; був "Верховним Воєводою Української Армії і Флоту"; мав право помилування засуджених!. Силу конституційного закону мав й ухвалений Радою Міністрів та затверджений П. Скоропадським "Тимчасовий закон про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами ясновельможного пана Гетьмана всієї України". За обумовлених обставин верховне управління державою переходимо до трьох її верховних правителів, одного з яких заздалегідь визначав сам гетьман, другого обирав Державний Сенат, а третього — Рада Міністрів2.

Внутрішню соціальну природу гетьманату і наведених вище його документів дуже влучно й іронічно охарактеризував В. Винниченко. Він писав про цю добу, як "про

Див.: Конституційні акти України. 1917—1920. — С. 82—86. Див..: Там само,— С.87—89.

19

понуру німецько-генеральську оперетку", а директиви цієї "оперетки" називав "німецько-поміщицько-офіцерськими літературними творами"1. Однак, якими б не були акти гетьманату, вони увійшли в історію проявом одного з періодів конституційного процесу в Україні. Щоправда, не можна обминути увагою той факт, що гетьманський маніфест до народу був написаний російською мовою, а вже згодом перекладений українською.

Боротьба національно-патріотичних сил в Україні проти запровадженого в ній правління, а також революція у Німеччині у листопаді 1918 р. зумовили падіння гетьманату. 15 листопада було розповсюджено відозву до населення, якою офіційно скасовувався гетьманат та встановлювався інститут Директорії у складі п'яти членів на чолі з В. Винниченком. Фактично, за обставин, що склалися, провідна роль у Директорії належала С. Петлюрі2, який, згодом, став її головою.

Серед правових актів Директорії, що мали конституційне значення, варто назвати Декларацію Української директорії від 26 грудня 1918 р.3. Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці4 і Закон про Державну Народну Раду Української Народної Республіки5. За часів Директорії було розроблено розгорнутий проект Конституції УНР під назвою "Основний державний закон Української Народної Республіки", який підготувала Урядова комісія з вироблення Конституції Української держави6.

Про масштаби роботи над проектом Конституції УНР свідчить велика кількість підготовчих матеріалів до його глав та окремих положень.

Серед них насамперед необхідно виокремити передмову до проекту, підготовлену професором міжнародного права Київського університету О. Ейхельманом. Крім того, він підготував повний проект Конституції УНР — досить

1 Винниченко В. Відродження нації. — Ч. III. — К., 1990. — С. 15-24.

2 Див.: Там само.-С.123—127, 136-137, 162-167.

3 Див.: Конституційні акти України. 1917—1920. — С. 100—104.

4 Див.: Там само.—С. 114—1)6.

5 Див.: Там само.-С. 117-122.

6 Див.: Там само. — С. 126—148, Слюсаренко А. Г., Томен-ко М . В . Історія української Конституції. — С. 95—118.

20

конкретний, що грунтувався на федеральній формі державного устрою України1.

На розгляд Урядової комісії з вироблення Конституції УНР було подано три проекти: Центральної Ради, Всеукраїнської Національної Ради і О. Ейхельмана. За основу прийняли проект Конституції, розроблений Всеукраїнською Національною Радою2.

Згідно з цим проектом, значно розширеним і переробленим, Україна визнавалася унітарною державою з поділом на землі. Проголошувався принцип поділу державної влади на законодавчу (Державна Рада), виконавчу (Голова держави і Рада Міністрів), владу "в справах справедливості" (незалежні суди). Державною мовою визнавалася українська. Вказувалося, що відносини держави з православною церквою буде визначено окремим законодавчим актом. Проект Конституції мав досить узгоджену структуру. Послідовність його глав була такою: 1. "Українська держава". 2. "Православна церква". 3. "Права та обов'язки громадян". 4. "Державна Рада і Державний Сойм". 5. "Голова держави". 6. "Правительство". 7. "Самоврядування". 8. "Суд". 9. "Оборона держави". 10. "Переходові і кінцеві постанови".

Немає потреби деталізувати зазначений конституційний проект та аналізувати підготовчі матеріали з огляду на те, що вони опубліковані, і кожен може з ними ознайомитися. Варто лише зазначити, що даний конституційний проект досить демократичний, особливо коли згадати, що його було розроблено в умовах громадянської війни. Що ж до підготовчих матеріалів, то вони й нині не втратили наукову і практичну цінність.

Конституційні акти Західна - Української. Народної Республіки

Характеристика розвитку конституційного процесу в Україні була б неповною без згадки про правові акти, прийняті у Захід-

но-Українській Народній Республіці. Серед них — Статут Української Національної Ради, прийнятий у Львові 18 жовтня 1918 р., Прокламація Української Національної Ради від 19 жовтня 1918 р., Відозва Української Національної Ради від 1 листопада 1918 р., Тимчасовий Основний

Див.: Конституційні акти України. 1917-1920. — С. 149—219. Див.: Там само.-С. 126—148.

21

Закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою 13 листопада 1918 р.. Закон про виділ Української Ради від 4 січня 1919 р., а також Універсал Директорії Української Народної Республіки від 22 січня 1919 р., в якому, відповідаючи на звернення Української Національної Ради Західно-Української Народної Республіки, проголошувалася "злука Західноукраїнської Народної Республіки з Наддніпрянською Народною Республікою в однопільну, суверенну Народну Республіку". Тим самим, зазначалося в Універсалі, "здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка".

Особливої уваги вартий "Передвступний договір", укладений 1 грудня 1918 р. в м. Фастові між Українською Народною Республікою й Західно-Українською Народною Республікою про майбутню злуку обох українських держав в одну державну одиницю2.

У ньому зазначалося, що ЗУНР "заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою". Те ж саме заявляла в цьому акті і УНР, визнаючи за ЗУНР територіальну автономію, межі якої мала визначити спільна комісія. Рішення мало бути ратифіковане відповідними органами обох держав.

Конституційний процес в Україні за радянських часів.

Падіння Директорії на початку 1919 р. і створення так званого другого українського радянського уряду засвідчило початок в Україні нового етапу розвитку конституційного процесу.

Більшість норм та положень радянської Конституції України, прийнятої ВУЦВК у березні 1919р., лише повторювали Конституцію Російської Федерації 1918 р., розвивали основи державного устрою, проголошеного на початку січня 1919 р. у Маніфесті Тимчасового робітничо-селянського уряду України.

За радянських часів у наукових працях, у яких йшлося

Конституційні акти України. 1917—1920 — С. 107.

Див.: Там само —С. 108-

109. 22

про Конституцію УСРР 1919 р., як правило, наголошувалась лише одна її специфіка, а саме: що в ній були широко сформульовані (ст. 2) завдання диктатури пролетаріату на перспективу, особливості її розвитку, зокрема зазначалося, що диктатура пролетаріату не буде існувати завжди, після придушення експлуататорських класів потреба в її існуванні відпаде. Особливо часто на це посилалися після проголошення на XXII з'їзді КПРС ідеї загальнонародної держави.

Конституція увібрала всі основні комуністичні ідеологічні штампи. Вона не ставила завдання побудови суверенної держави. Навпаки, у ст. 4 зазначалося, що УСРР "заявляє про свою повну солідарність з існуючими радянськими республіками і про своє рішення вступити з ними у найтісніше політичне об'єднання для спільної боротьби за торжество світової комуністичної революції".

На дотримання радянських традицій правам і свободам людини (йшлося лише про трудящих, а точніше, про працюючий та експлуатований народ) відводилося у Конституції передостаннє місце. А на перший план було висунуто питання організації центральної влади, а також радянської влади на місцях. Закріплювалась повнота влади "Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів", проголошувалися інші відомі більшовицькі гасла.

Створення у 1922 р. Союзу радянських республік і прийняття у 1924 р. Конституції СРСР зумовило необхідність внесення змін до Конституції УСРР 1919 р.” головним чином пов'язаних із розподілом компетенції.

Відомо, що з цих питань у ході конституційного процесу виникло багато розходжень між прихильниками "націонал-більшовизму" (X.

Водночас слід зазначити: поступово, у процесі "загвин-

1 Див.: Сап па М. Про еволюцію поглядів Х.Раковського на національне питання // Політичні читання. — 1992. — № 2. — С. 216—236.

23

чування гайок" у політиці щодо республік, союзні органи перебирали на себе все більше повноважень, вдаючись як до випробуваних практикою заходів, так і до поширення "відомчого законодавства".

V грудні 1936 р., тобто у самий розпал сталінських репресій, було прийнято нову Конституцію СРСР, яку одразу ж було охарактеризовано як найдемократичнішу в світі. Насправді ж вона покликана була замаскувати той "великий терор", який Й. Сталін та його підручні здійснювали в Радянському Союзі, і від якого, мабуть, Україна потерпала більше, ніж інші регіони. Недарма М. Хрущов, який саме очолив КП(б)У, з гордістю казав, що вона "була вичищена до блиску".

Конституція 1936 р. фактично перетворила СРСР на унітарну державу, де майже усі значні державні повноваження були зосереджені в руках союзних органів.

Й. Сталін — великий майстер політичних містифікацій. І Конституція Радянського Союзу 1936 р. являла собою, мабуть, чи не найкращу з них. У ній навіть закріплювалось положення щодо права кожної союзної республіки вільного виходу з Союзу РСР, хоч фактично, це було неможливо.

Конституція Української РСР, прийнята в 1937 р. на основі Конституції СРСР, повністю повторювала її основні положення. Відмінність полягала лише в максимальному звуженні повноважень республіканських органів, зведенні до мінімуму кількості республіканських наркоматів, які теоретично повинні були вирішувати питання управління саме на республіканському рівні. Що ж до державних органів управління, які мали союзно-республіканський статус, то їх роль зводилася до передаточної інстанції.

'У повоєнний час питання необхідності прийняття нової Конституції Радянського Союзу, а отже, й союзних республік поставало неодноразово, починаючи ще з часів М. Хрущова. Що ж до України, то воно виникло лише у 1976 р., коли почалося інтенсивне опрацювання проекту союзної Конституції.

Необхідність прийняття нових союзної та республіканських конституцій була соціальне обумовлена. Ліквідація культу особи Й. Сталіна, певне розширення наприкінці 50-х років повноважень союзних республік, визнання того, що Радянський Союз із держави диктатури пролетаріату перетворився у загальнонародну державу, деякі кроки, пов'язані з розбудовою демократичних інститутів, виник-

24

нення опозиційних рухів, учасники яких були заплямовані офіційною пресою як дисиденти, — все це вимагало здійснення якихось прогресивних кроків. І хоч після усунення від керівництва державою М. Хрущова у 1964 р. мали місце спроби повернення до старого, відкрито цього вже не можна було зробити. Навпаки, треба було йти шляхом демократичного розвитку країни, водночас гальмуючи процес в інтересах правлячої номенклатури.

За таких умов і почався новий етап розвитку конституційного процесу в Україні. Його повністю було зорієнтовано на норми та положення Конституції СРСР 1977 р.

Справді, спочатку робота над проектом Конституції України грунтувалась на досить демократичних засадах. Було створено конституційну комісію на чолі з першим секретарем Компартії України В. Щербицьким та організовано спеціальну робочу групу, до складу якої увійшли фахівці-державознавці. Робоча група інтенсивно працювала, на її засіданнях жваво обговорювалися принципові й поточні питання, пов'язані з підготовкою проекту Конституції, хоч усі розуміли, що жодній із союзних республік не вдасться закласти у проект своєї Конституції щось специфічно національне, особливе, властиве саме цій республіці.

Цікаво, що підготовлений робочою групою проект Конституції обговорювався навіть на засіданні конституційної комісії. Із врахуванням кількох зауважень його було прийнято. Однак на цьому все й скінчилося. Через певний час представників України, як й інших союзних республік, викликали до Москви, де вони одержали відповідні матеріали до своїх конституцій. Вже одне це свідчило, чим насправді був суверенітет республік.

.Водночас не можна заперечувати того факту, що Конституція УРСР закріпила низку демократичних інституцій у межах, визначених правлячим режимом. Україна проголошувалася народною державою, заснованою на принципах народовладдя і верховенства Конституції та чинних законів, декларувалося, що трудові колективи є важливими суб'єктами політичного життя країни, що основним напрямом розвитку політичної системи суспільства є подальше розгортання демократії, багато уваги було приділено проголошенню прав-намірів. Однак, як показало життя, усі демократичні положення, проголошені Конституцією, здебільшого мали формальний характер. А зберігалося й зміцнювалося фактичне панування кому-

25

ністичної партії, яка проголошувалася провідною політичною силою суспільства.

Роки, що минули після прийняття у 1978 р. Конституції України, показали, що вона не спричинила принципових змін у державному і суспільному житті республіки. І все ж треба зазначити, що прийняття цієї Конституції певною мірою сприяло прояву загальної тенденції до демократизації суспільного життя, що врешті-решт зумовило зростання політичної активності народу України у прагненні до незалежності, побудови справді демократичної, правової, соціальної держави.

Саме за умов такої історичної перемоги, як здобуття суверенітету, стала можливою організація по-справжньому демократичного процесу прийняття нової Конституції України — Конституції суверенної держави, орієнтованої на національні цілі та інтереси, на право народу України самому творити свою державу, дотримуючись загальновизнаних світовою громадськістю принципів і норм демократичного співжиття. На цих засадах і почався з 16 липня 1990 р. — Дня проголошення Декларації про державний суверенітет України — новий етап розвитку конституційного процесу в Україні, віхами якого стали Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. і його підтвердження 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням.

Підготовка і прийняття -нової Конституції України.

Конституційний процес в Украї ні після здобуття нею незалежності пройшов такі етапи:

1) підготовка кількох нових проектів Конституції України, які відображали позиції різних політичних партій та угруповань;

2) створення конституційних комісій та їх робочих груп, які за період з 1991 по 1996 р. підготували і розглянули кілька проектів Конституції;

3) винесення одного з проектів на загальнонародне обговорення, яке тривало кілька місяців; аналіз результатів обговорення і внесення відповідних змін до тексту проекту Конституції;

4) активізація роботи над проектом Конституції після обрання Верховної Ради нового скликання і Президента України у 1994 р.;

26

5) укладення у червні 1995 р. між Верховною Радою і Президентом України Конституційного договору;

6) підготовка нового проекту Конституції;

7) прийняття Конституції Верховною Радою України 28 червня 1996 р.

Безумовно, постає питання, чому Конституція України розроблялася майже шість років? Відповідь очевидна — протистояння політичних сил. Ми ще тільки вчимося демократії, звикаємо до того, що демократія — це насамперед порозуміння.

На Заході, де багато хто з теоретиків права і нині керується постулатом про договірне походження держави, не тільки конституція, а й сама демократія розглядається як "справедливе порозуміння", "терпимий компроміс", пропагується "конвенціоналістська теорія закону" тощо.

У демократичних країнах особливе значення надається реальності конституції, 'й відповідності життєвим умовам. Щоб забезпечити цю реальність на ділі, зарубіжна конституційна практика поєднує належну повагу до конституції з можливістю її пристосування до умов сьогодення. Парадокс полягає у тому, як зазначають американські автори, що обумовлена незмінюваність протягом майже двох століть Конституції США, її формальна стабільність на практиці пов'язані саме з її зміненням шляхом судового тлумачення, видання законодавчих актів Конгресу, політичної практики.

Слід зазначити, що завдяки договору порозумінь можна вирішувати різноманітні питання державного будівництва, нагальні Проблеми суспільного життя. Крім того, необов'язково, щоб він використовувався винятково для розв'язання питань державного рівня. Договірний процес може мати місце й щодо інших, менш значущих, питань практичної політики (наприклад, угоди між різними парламентськими фракціями, іншими політичними угрупованнями, громадськими структурами). Головне, від моменту виникнення суперечностей орієнту саме на узгодженість, порозуміння, а не на конфронтацію, насильство тощо.

Щодо цього доречно навести висловлювання Л. Хар-ца — одного з відомих дослідників історії Сполучених Штатів Америки. Він зазначає, що протягом усієї американської історії брало гору своєрідне ліберальне однодумство, різні соціальні верстви "могли розходитися і

27

розходилися між собою з тих чи інших, іноді з багатьох питань, але ж всі вони, свідомо чи несвідомо... зоставалися у щасливому полоні великого лібералізму'4.

Ліберальні ідеї об'єднують багато політичних та економічних наукових напрямів. Водночас кожна ліберальна концепція містить незмінні відправні положення, що об'єднують теоретичні думки і практичний досвід. До них належать особиста свобода людини, її право на приватну власність, якою вона, не зачіпаючи соціальних інтересів суспільства, може розпоряджатися, культ конституції і глибока повага до судової влади, високий рівень розвитку правосвідомості. Є чимало інших ознак лібералізму, оскільки він має доволі проявів. Одна з найважливіших — це громадянська гідність людини. Проте всі вказані особливості не виникають самі по собі. Їх треба розвивати, опираючись на національні традиції, історію і культуру.

Безперечно, що нині значний інтерес для нашого суспільства становить питання співвідношення демократичного політичного режиму з силою та авторитетом державної влади. Поширеною є думка, що демократичне суспільство — це суспільство зі слабкою державною владою. Однак це не так. Ще один із класиків-політологів минулого століття — А. Токвіль писав, що почуття людей у демократичних суспільствах відповідають їхнім ідеям про концентрацію влади, а також "про деякі закономірні та випадкові причини, які ведуть демократичні народи до централізації влади або протистоять цьому"2.

Для нас ці питання — не тільки теорія, а й практика побудови демократичної правової держави, що зумовлює потребу у сильній, рішучій і водночас ефективній державній владі, що й передбачено новою Конституцією України.