Конституционное право

У преамбулі Конституції України Верховна Рада, виступаючи від імені українського народу — громадян України усіх національностей, виражає його суверенну волю щодо факту прийняття нової Конституції, а також щодо закріплених у Конституції принципів та її змісту.

У преамбулі йдеться про витоки українського державотворення, його багатовікову історію, про здійснення українською нацією, всім українським народом права на самовизначення, завдяки чому стало можливим успішне вирішення визначальних завдань розвитку суспільства і держави, орієнтованих на забезпечення прав і свобод людини, створення гідних умов її життя.

Зазначається також, що Конституція спрямована на зміцнення громадянської злагоди на землі України, розвиток демократичної, соціальної, правової держави.

Прийняття нової Конституції є актом історичної відповідальності її авторів, депутатів Верховної Ради, які проголосували за неї, перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями.

Це виважений і свідомий поступ тим демократичним шляхом державотворення, який обрав наш народ.

Значення Конституції для розвитку нашого суспільства і держави

Прийняття п'ятою сесією Верховної Ради України 28 червня 1996 р. Конституції України стало найважливішою історичною подією в житті українського

народу після проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України і схвалення 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням Акта проголошення незалежності України. Тим самим було завершено процес становлення України як суверенної держави, яка має свій Основний Закон.

Чому саме у суспільстві й державі такого великого значення набуває конституція, чому саме її прийняттям обумовлені становлення держави, її належність до сім'ї цивілі-

4

зованих демократичних країн, активізація міжнародних відносин?

Насамперед прийняття конституції свідчить про досягнення державою певної стабільності у суспільстві. Адже саме цей процес, як правило, зумовлюється переходом суспільства від одного якісного стану до іншого, зокрема, як це відбувається в Україні — результатом зміни суспільного устрою стало формування громадянського суспільства і демократичної, соціальної, правової держави.

Ці, так би мовити, історичні передумови прийняття конституції не вичерпують усіх аргументів щодо її значення як основного закону. Найбільш вагомим аргументом є сам зміст конституції, ті важливі положення і норми, які в ній закріплено.

Так, Конституція України закріплює основи її суспільного і державного устрою, визначає напрями розвитку суспільства і держави, основи організації та діяльності державних органів, а також органів місцевого самоврядування, встановлює конституційні гарантії здійснення прав та свобод людини і громадянина, спрямовує розвиток державної та самоврядної форм народовладдя.

Відповідно до сутності конституції будь-якої держави у процесі її аналізу завжди виникає ряд питань, зокрема: чи є та або інша конституція конституцією саме держави, а не суспільства; яким є спрямування конституції — це політичний чи правовий акт; закріплює конституція лише норми існуючі, чи містить і програмні положення?

Спробуємо відповісти на ці питання, оскільки вони мають загальне значення й допоможуть краще зрозуміти найбільш суттєві ознаки конституції взагалі і Конституції України зокрема.

Конституція — основний закон держави, що визна чає найважливіші засади організації суспільства

Відповідь на перше питання пов'язана із визначенням загального співвідношення між суспільством і державою.

не можна ототожнювати із суспільством —вона є специфічним, багатоманітним його інститутом, який через організацію влади і управління віддзеркалює всі його основні риси, особливості. Не випадково ще Гегель зазначав, що держава і суспільство пов'язані в їх ідентичності і відмінності багатовидовими взаємопроникненнями, що між ними є "безліч переходів, поєднань і залежностей" .

Згідно з цією тезою навряд чи можна стверджувати, що за рівнем відображення дійсності конституція — це виключно конституція держави або виключно конституція суспільства. Конституції, як свідчить практика переважної більшості країн, поряд із закріпленням основ державного ладу, найважливіших державних інститутів визначають і вихідні положення, що характеризують даний суспільний устрій, систему власності, соціально-економічні й політичні відносини, рівень духовного життя саме конкретної країни. Особливо це притаманно новим конституціям, які були прийняті після другої світової війни, а також після розпаду так званого соціалістичного табору.

Отже, маємо підстави стверджувати, що за загальною характеристикою конституція — це насамперед основний закон держави. Разом із тим відповідно до впливу на посутні ознаки держави конституція визначає основи суспільного ладу певної країни. Наприклад, у статтях 13 і 14 Конституції України визначаються об'єкти права власності українського народу, регламентуються питання, пов'язані із соціальною спрямованістю економіки нашої держави, соціальним і правовим статусом зе^ілі і правом власності на неї.

Конституція України уособлення верховенства сутності та спрямованості політики нашої держави

— Складним є питання про те, яким актом є конституція — поправа, літичним чи правовим? Для від- повіді на нього знову ж таки слід звернутися до загальнотеоретичних положень про співвідношення політики і права. Існує досить багато визначень політики і характеристик сутності права як суспільного явища. У марксистських визначеннях, особливо тих, що були зроблені за радянських часів, у співвідношенні політики і права завжди наголошувався пріоритет політики, яка нібито повинна передувати праву. Тобто право розглядалося виключно як один із засобів здійснення політики. Недарма В. Ленін зазначав, що закон, тобто головна, про-відна форма права, яку характеризує найбільший ступінь

узагальнення, є заходом політичним, політикою. Із цього видно, що право та основні форми його визначення розглядалися як засоби, що забезпечують здійснення політики. Якщо вони не задовольняли панівні кола суспільства, то могли змінюватися відповідно до їх бажання. За такого підходу, і конституція вважалася нормативним актом, що не має визначального значення і повинен підпорядковуватись політиці.

Відомо, що існує багато визначень політики як суспільного явища. У більшості випадків ними закцентовано увагу на тих чи інших її ознаках. Найбільший ступінь узагальнення щодо визначення сутності політики міститься, мабуть, у твердженні, згідно з яким політика є системою відносин влади і управління в суспільстві (державної влади і державного управління, а також інших суспільних відносин, насамперед тих, що пов'язані із самоврядуванням) .

Постає питання: яку соціальну роль у такому разі відіграють право, закон, конституція держави? Відповідь, за такого підходу, може бути одна: право і всі його форми, в тому числі й конституція, — не що інше, як засоби здійснення політики і тільки. Цей підхід як з методологічної, так і з практичної точки зору є безпідставним, помилковим. Він призводить до волюнтаризму в політиці, позбавляє її будь-яких позитивних орієнтирів, у тому числі правових.

Такий підхід пов'язаний із недооцінкою права, конституції, є проявом того правового нігілізму, який панував у нашій країні за радянських часів, коли про право згадували лише тоді, коли треба було щось замаскувати у сфері політики, надати тому чи іншому явищу правової привабливості.

Право й загальні правові настанови, а тим більше конституцію, не можна розглядати як додаток до політики. У праві відображено певні політичні інтереси, а також вимоги (потреби) суспільства. Однак їх вияв має межу. Право, а отже, й така провідна його форма, як конституція, мають самостійне значення, грунтуються на власних підвалинах, повинні відповідати певним принципам, конкретним суспільним вимогам. Право — це не просто зведення правил поведінки (правових норм), що їх, у межах своєї компетенції, встановлюють відповідні державні органи.

Якщо вдовольнитися тільки цим і не намагатися пізнати внутрішню сутність, справжню природу права, то логічним буде висновок, що право — не що інше, як один із засобів здійснення політики. Адже відповідний державний орган, видаючи той чи інший нормативний акт, встановлюючи норми права, провадить певну політику, і тому право є безпосереднім її виразом.

Насправді ж усе значно складніше. Право — не додаток до політики, а самостійний загальносоціальний прояв, що узагальнює ступінь свободи, рівності та справедливості суспільства, критерій його моральності (оскільки право невід'ємне від моралі як одна з форм зовнішнього її виразу). Право може бути вявом політики лише до того часу, поки ця політика не суперечить нормам моралі, принципам справедливості, за якими всі люди вільні й рівні від народження у своїх можливостях і можуть реалізувати їх у суспільстві.

Саме цю найглибиннішу сутність відображає закладений у ст. 8 Конституції України принцип верховенства права.

Таким чином, відповідаючи на питання, політичним чи правовим актом є конституція, слід зазначити, що кожну конституцію зорієнтовано на проведення такої політики, яка відповідає потребам суспільства. Однак у по-спражньому демократичних державах політика не може виходити за межі права, високих моральних принципів, закладених у ньому.

Конституція України є найвищим правовим актом нашої держави, її Основним Законом, який водночас визначає основні напрями розвитку суспільства, держави.

Конституція України закріплення нинішніх здобутків і дороговказ у майбутнє

Останнє питання, на якому слід х зупинитися, стосується співвідношення у конституції наявних здобутків із тим, що необхідно зробити, інакше кажучи, сучасного з майбутнім. Насамперед варто зауважити, що конституція — це не програма розвитку суспільства та держави і відповідних дій у межах цього розвитку. Вона передусім Грунтується на реальних набутках суспільства. Однак, як вже зазначалося, конституції, як правило, приймаються на крутих зламах розвитку того чи іншого суспільства. Так, чинні конституції Австрії, Італії, Німеччини були прийняті після розгрому фашизму у другій світовій війні, конституції Іспанії, Франції — після зміни політичних режимів, нові конституції Чехії, Словаччини, Румунії, Угорщини, Болгарії — після падіння там комуністичних режимів. Те ж саме стосується й конституцій незалежних держав, що утворилися після розпаду СРСР. Тому цілком логічно, що в перелічених та інших нових конституціях поряд зі статтями, що закріплюють вже існуюче становище у тій чи іншій сфері державного будівництва та розвитку суспільства, існують норми, які ще тільки належить реалізувати. Наприклад, ст. 7 Конституції України проголошує, що "в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування", хоч на час прийняття Конституції такого самоврядування, яке визнається в усьому світі, в нашій державі не існувало. Теж саме можна сказати і про розділ XII Конституції — "Конституційний Суд України". Адже на час її прийняття такий орган ще не було створено:

Таким чином, щодо питання співвідношення у конституціях держав наявного з програмним, то вони між собою органічно пов'язані і служать єдиній, основній меті суспільного розвитку — практичному здійсненню тієї національної ідеї, що притаманна певному народу і є духовним джерелом його існування.

Конституція України це закріплення основ є суспільного і державного устрою, стимулятор демократичного і соціального розвитку

Конституція — Основний Закон нашої держави. Основним він тому, що, будучи правовим актом найвищої юридичної і ли, на найвищому державному рівні закріплює найважливіші якісні риси, які характеризують суспільний та державний лад України.

Суспільний лад країни визначають існуюча в ній система суспільних відносин, що розвивається на основі певного виду власності і системи господарювання, та суб'єкти цих відносин — від конкретної людини, об'єднань громадян до державних і громадських організацій. Цей лад характеризується також духовним життям країни, рівнем культури народу, інтенсивністю прогресивних змін у житті людей.

Щодо державного ладу, то це поняття охоплює питання, пов'язані з визначенням сутності держави, статусу громадянина в ній, зі спрямуванням її функцій, формами правління (монархія, республіка — парламентська чи президентська), формами державного устрою (унітарна, тобто єдина, федеративна (конфедеративна) держава), з визначенням структури державного апарату, інших важливих рис державного устрою.

Конституція України закріплює підвалини суспільного ладу.

Слід звернути увагу на закріплення у Конституції статусу землі як основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави, а також на гарантування права власності на землю (ст. 14), закріплення принципу політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності (ст. 15), забезпечення на території України екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги, а також подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, що має планетарний масштаб, збереження генофонду українського народу (ст. 16).

Суспільний лад країни характеризують також умови, сприятливі для розвитку культури, що знайшло відображення в статтях Конституції, де йдеться про статус мов в Україні (ст. 10), про консолідацію та розвиток української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також про розвиток самобутності (етнічної, культурної, мовної та релігійної) всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11).

Докладніше суспільний лад України характеризують ті конституційні права й обов'язки, що складають зміст розділу II Конституції — "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина", про який ітиметься при розгляді теми 4.

На відміну від суспільного ладу, поняття якого об'єднує і характеризує основні риси суспільства, державний лад визначає основні риси держави, напрями та форми її впливу на суспільство. Оскільки будь-яка конституція — це насамперед основний закон держави, зрозуміло, що в ній визначено підвалини державного ладу, його складників.

Характеристика державного ладу України, закріплена в її Конституції, грунтується на твердженні, що вона є суве-

10

ренною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Подальші характеристики лише розкривають, деталізують зазначені якісні ознаки. У зв'язку з цим особливе значення мають положення Конституції, які закріплюють принцип народовладдя в Україні (ст. 5); принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6); визнання і гарантування місцевого самоврядування (ст. 7); визнання і дію принципу верховенства права (ст. 8); принцип, згідно з яким органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19).

Державний лад України визначається також у тих розділах Конституції, де йдеться про форми прямого народовладдя, тобто вибори і референдум (розділ III), організацію і діяльність Верховної Ради України (розділ IV), конституційний статус Президента України (розділ V), про Кабінет Міністрів України та інші органи виконавчої влади (розділ VI), прокуратуру (розділ VII), правосуддя (розділ VIII), територіальний устрій України (розділ IX), про Автономну Республіку Крим (розділ X), про місцеве самоврядування (розділ XI), про Конституційний Суд України (розділ XII).

Отже, переважна більшість принципів та норм Конституції спрямована на закріплення саме державного ладу України, що найдоказовіше переконує: взагалі будь-яка конституція (і Конституція України не є винятком) насамперед, як зазначалось вище, характеризує державу, її сутність, спрямування діяльності її органів, організацію державного апарату.

Конституція — основа правової системи держави

Говорячи про основні характеристики Конституції України, треба наголосити, що вона є

основою правової системи нашої держави. Це означає, що норми усіх галузей права, нормотворча, правозастосовча та інші діяльності щодо здійснення правових приписів мають бути зорієнтовані на Конституцію. Взагалі "правова система держави" — дуже широке поняття. До зазначених вище її складників слід додати всі юридичні установи (суди, прокуратуру, різноманітні інспекції, які стежать за дотриманням норм права відповідного профілю, наприклад, санітарну інспекцію,

11

органи внутрішніх справ, інститут судових виконавців, адвокатуру тощо). До організаційної структури правової системи належать також державні органи, які видають правові акти, наприклад, Верховна Рада України — орган, що видає закони; районна державна адміністрація, що у межах своїх повноважень може видавати, зокрема, постанови; а також велика кількість державних і громадських організацій, громадян, яким адресовано правові приписи. Інакше кажучи, правова система суспільства — це відповідний його зріз, сфера правового регулювання, яке здійснюється у даному суспільстві.

Конституція і зміцнення громадянської злагоди в нашому суспільстві

Конституції держави притаман на велика об'єднуюча сила щодо охоплення всіх верств населення, всіх політичних сил процесом досягнення порозуміння у суспільстві, якщо й не з усіх, то з переважної більшості спірних питань. Досвіду досягнення порозуміння щодо складних питань розвитку суспільства і держави набуто в конституційній практиці більшості країн. Ще за стародавніх часів на київському віче укладалися договори князя з народом, князя з дружиною, завдяки яким ті чи інші спірні питання вирішувалися за взаємною згодою, без ворожнечі. У наш час прикладом порозуміння з питань державного будівництва став Конституційний договір між Верховною Радою України і Президентом України на період до прийняття нової Конституції. Саме цей прецедент і дав змогу прийняти 28 червня 1996 р. Конституцію України.