Гражданское право

Майнові відносини між подружжям врегульовані на сьогодні переважно Кодексом про шлюб та сім'ю Української РСР, введеним в дію ще з 1 січня 1970 р.2 (з наступними змінами). У необхідних випадках можливе також субсидіарне застосування норм цивільного законодавства, що визначають зміст

'Перший Сімейний кодекс УРСР 1918 р. у зв 'язку з військовими подіями не було введено в дію. До 1926 р. у країні у сімейних відносинах діяв принцип роздільності майна подружжя.

відомості Верховної Ради УРСР.-1970.-№2.-С.16. За Законом України від 23 червня 1992р. його офіційна назва — Кодекс про шлюб та сім 'ю України.

305

.3

прав громадян, порядок укладення угод та інші. Тому у цьомуі підручнику розглядаються найпринциповіші положення щодо;

спільної сумісної власності подружжя як різновиду власності! громадян. '

Кодексом про шлюб та сім'ю (ст.22) встановлено прин-,і цип спільності придбаного у період шлюбу майна. «Майно, -— зазначено у цій статті, — нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною власністю». Отже, режим спільності не поширюється на майно, придбане до шлюбу або після його-припинення. При цьому юридичну силу має шлюб, укладе-• ний у державних органах запису актів громадянського стану. Нерідко чоловік і жінка з певних причин не реєструють шлюбу, перебуваючи у так званих фактичних шлюбних відносинах. У цьому разі всі спірні питання щодо майна, набутого у період таких відносин, вирішуються судами відпо- г відно до норм ци-вільного законодавства, які регулюють спільну часткову власність. Тому частка у майні осіб, що перебувають у фактичному шлюбі, повинна визначатися у разі спору залежно від ступеня участі кожного з них у його набутті.

Відповідно до діючого шлюбно-сімейного законодавства придбане у період шлюбу майно надходить у спільну власність подружжя незалежно від їхньої волі, тобто автоматично. Не припиняє дію принципу спільності майна тимчасове роздільне проживання подружжя, викликане відрядженням, відпусткою, перебуванням на лікуванні, проходженням військової служби тощо.

Шлюбно-сімейне законодавство надає подружжю рівні права на спільно нажите у період шлюбу майно. Це стосується і випадків, коли заробітна плата подружжя неоднакова за розміром.

Важливе практичне значення має з'ясування питання про те, в який же момент виникає спільна сумісна власність на майно, придбане одним з подружжя. Сімейним законодавством такі відносини не врегульовані. Тому у таких випадках слід керуватися ЦК, ст. 128 якого передбачено, що право власності у набувача майна за договором виникає у момент його передачі, якщо інше не передбачено законом або договором. Отже, з виникненням у одного з них права особистої влас-

306

ності за вказаними підставами автоматично виникає право спільної сумісної власності обох.

Що стосується заробітної плати (інших форм оплати праці), то в юридичній літературі з цього приводу висловлювалися різні погляди. На нашу думку, найобгрунтованішою є давно висловлена позиція авторів, які вважали що режим спільності на такі доходи виникає у момент їх отримання уповноваженим дружиною.' Така позиція певною мірою узгоджувалася з судовою практикою. Так, судова колегія у цивільних справах Верховного Суду УРСР у своїй ухвалі від 17 грудня 1975 р. вказала, що заробітна плата, премія, компенсація за невикористану відпустку нараховані одному з подружжя, які не були одержані і не надійшли у бюджет сім'ї, є його особистою власністю. Таким чином, відповідно до судової практики спільна власність не може виникнути раніше одержання подружжям трудових доходів.

Сімейне законодавство не встановлює спеціального переліку майна, яке може бути спільною власністю подружжя. І у цьому, безумовно, немає потреби, оскільки подружжя, як і всі інші громадяни, є суб'єктами цивільних правовідносин. Отже, вони вправі мати у спільній власності все майно, яке взагалі може становити об'єкти власності окремих громадян, визначені законом. Зокрема, у спільній власності подружжя можуть бути фошові суми, паєнагромадження у житлових, житлово-будівельних, дачних, гаражних та інших кооперативах, жилий будинок, квартира, автомобіль, страхові суми за договором особистого страхування і належні подружжю грошові суми і майно за іншими зобов'язальними правовідносинами,2 а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

У ряді випадків певне майно підлягає спеціальному оформленню або реєстрації (жилий будинок, автомобіль, вклади у кредитних установах тощо), що здійснюється за існуючими правилами на ім'я одного з подружжя. Незважаючи на це, обсяг прав на таке майно у другого з них не зменшується.

Окремо законодавець виділяє серед спільного майна речі професійних занять подружжя (музичні інструменти, лікарське

'Халфина Р.А. Право личной собственности граждан.—М.,1955.— С. 87; Тархов В.А. Советское семейное право.—Саратов, 1963.—С.48;

Власова А.Г. Имущественные отношения супругов.— М., 1963.—С. 11.

^Див.: Постанова Пленуму ВС України «Про деякі питання, що виникають в судовій практиці по застосуванню Кодексу про шлюб та сім 'ю України» від 15 червня 1973 р. (з наступними змінами).

307

обладнання, комп'ютер тощо). Вони також є сумісною влас-:

ністю подружжя, але при поділі майна суд може взяти цю' обставину до уваги, залишивши їх тому, хто використовує їх у своїй діяльності, а другому — присудити відповідну грошову компенсацію (ст.26 Кодексу про шлюб і сім'ю). Не виключаються з числа об'єктів сумісної власності подружжя також виграші по грошово-речових лотереях, облігаціях державної позики тощо. Аналогічно повинно розв'язуватися питання про авторську винагороду, авторський гонорар, право на отри-"' мання яких виникло у період шлюбу, оскільки вони є різно—1 видом трудових доходів.

У законодавстві передбачено випадки, коли дошлюбне або інше особисте майно одного з подружжя може стати їхньою спільною сумісною власністю. Такі наслідки настають за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особисте майно одного з подружжя у період шлюбу істотно збільшилося у цінності внаслідок трудових чи грошових витрат другого з подружжя або їх обох (ст.25 Кодексу про шлюб і сім'ю). Проте, одного лише факту проведення подружжям, наприклад, капітального чи іншого ремонту жилого будинку, придбаного до шлюбу, ще недостатньо для визнання його їх спільною власністю. Обов'язково необхідно встановити, що таке майно істотно збільшилося у цінності.

Крім спільного майна подружжя можуть мати особисте майно, що належить кожному з них окремо. У законодавстві воно визначається як роздільне. Так, роздільною власністю подружжя є майно, яке належало кожному з них до одруження, а також отримане під час шлюбу в дар або у порядку спадкування (ст.24 Кодексу про шлюб і сім'ю). До роздільного майна подружжя належать також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), незалежно від того, що вони могли бути придбані у період шлюбу на спільні кошти, за винятком коштовностей і предметів розкошу (ст.24 Кодексу про шлюб і сім'ю). Такі речі належать тому з подружжя, який використовує 'їх для своїх особистих потреб. При цьому коло речей індивідуального користування не підлягає розширеному тлумаченню.

Діюче законодавство не дає переліку речей, які слід відносити до коштовностей і предметів розкоші. Під ними слід розуміти особливо цінні речі, використання яких не зумовлене необхідністю у задоволенні звичних потреб громадян. Це можуть бути ювелірні вироби з коштовних металів, каменів, антикварні чи інші унікальні речі, вироби з матеріалів висо-

308

кої вартості. Безумовно, з підвищенням матеріального добробуту народу склад предметів розкоші постійно змінюватиметься Однак цінності і предмети розкоші, використовувані одним з подружжя, можуть бути і його роздільною власністю, якшо вони були подаровані йому другим з подружжя чи іншими особами або придбані на особисті кошти.

Закон надає чоловікові і дружині рівні права на їхнє спільне майно. Розпоряджаються вони ним за спільною згодою. Чоловік і жінка як співвласники мають право здійснювати різні цивільно-правові угоди щодо спільного майна. При цьому учасникам таких угод необхідно додержуватись крім норм цивільного законодавства про правила укладення угод також спеціальних вимог, передбачених сімейним законодавством. Так, відповідно до ч.2 ст.23 Кодексу про шлюб і сім'ю при здійсненні угод одним з подружжя щодо спільного майна вважається, що він діє за згодою другого (тобто діє презумпція згоди другого з подружжя, яка може бути спростована відповідними доказами). Проте при укладенні угод по відчуженню спільного майна, які вимагають обов'язкового нотаріального посвідчення, згода другого з подружжя повинні бути висловлена у письмовій формі.

Порушення подружжям умов укладення угод може призвести до визнання їх недійсними. Так, якщо на укладення таких угод навіть була формальна взаємна згода, вони можуть бути визнані недійсними за загальними правилами цивільного законодавства. Такі наслідки можуть, зокрема, настати, якщо угоду було укладено внаслідок помилки, обману, насильства, погрози (ст.56, 57 ЦК). В усіх випадках є недійсними угоди щодо спільного майна, які вимагають обов'язкового нотаріального посвідчення, при відсутності письмової згоди того з подружжя, який не виступає безпосередньо учасником угоди.

Відносно інших угод, для яких не потрібна письмова згода другого з подружжя, оскільки вона презумпується, сімейне законодавство не визначає правових наслідків при фактичній відсутності на "їх укладення взаємної згоди подружжя. Тому при вирішенні подібних спорів у судовій практиці застосовується ст.145 ЦК, якою визначені умови витребування майна власником (в даному разі співвласником) від добросовісного (недобросовісного) набувача.

Подружжю надається також право вступати між собою в усі договірні майнові відносини, які не суперечать закону (ст.27 Кодексу про шлюб і сім'ю УРСР). Переважно це угоди дарування, поділу спільного майна, передачі особистого майна у

309

спільну власність.

Кодекс про шлюб та сім'ю 23 червня 1992 р. доповнені ст.271, за якою подружжю було надано право при вступі шлюб за власним бажанням укладати угоду щодо вирішені) питань життя сім'ї (шлюбний контракт), в якій передбачит., майнові права і обов'язки подружжя. Однак умови такого контракту не повинні погіршувати становище будь-кого з подружжя порівняно з законодавством України.

Припинення спільної власності подружжя здійснюється,^ зокрема, шляхом її поділу між співвласниками. Поділ відміняє режим спільності на нажите подружжям майно і, як правило, є наслідком припинення шлюбу. Поділ спільного майна можливий і у період шлюбу (за ініціативою подружжя або у примусовому порядку у зв'язку із зверненням стягнення на майно дружини-боржника).

При поділі спільного майна подружжя їхні частини визнаються рівними і лише у виняткових випадках суд може відступити від принципу рівності часток, враховуючи інтереси одного з подружжя або інтереси неповнолітніх дітей (ст.28 Кодексу про шлюб і сім'ю). Таким чином, суд не може збільшити частку у спільному майні за підставами, не передбаченими законом. Відступаючи від принципу рівності, суд обов'язково у своєму рішенні повинен вказати, які саме інтереси одного з подружжя або неповнолітніх дітей були для цього підставою. При добровільному поділі спільного майна подружжя може встановити за взаємною згодою частки у будь-якому співвідношенні. Водночас відповідно до змін, внесених до ст.28 Кодексу Законом від 28 січня 1991 р. суд може визнати майно, нажитим кожним із подружжя, під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, здійснюється судом за правилами ст.29 Кодексу про шлюб і сім'ю. Якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може винести рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням

310

ї вартості та частки кожного з подружжя у спільному майні;

про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому його частку грішми. При цьому враховуються інтереси неповнолітніх дітей або одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Існує також ряд особливостей поділу того чи іншого майна (жилих будинків, кооперативних квартир, паєнагромаджень, вкладів тощо).

При здійсненні подружжям прав на спільне і роздільне майно у них можуть виникнути певні боргові зобов'язання — особисті чи спільні. Особистими є всі борги, що виникли до шлюбу або у період шлюбу з угод, спрямованих на задоволення потреб одного з подружжя, а також ті, що виникли із зобов'язань, за невиконання яких відповідальність повинна нести особа прямо передбачена законом (наприклад, аліментні зобов'язання). Закономірно, що за особисті борги кожен з подружжя несе самостійну відповідальність. Така відповідальність дружини-боржника настає у межах його роздільної і частки у спільній сумісній власності (ст.31 Кодексу про шлюб і сім'ю). При відшкодуванні збитків, заподіяних злочином одного з подружжя, стягнення може бути звернене на все їхнє спільне сумісне майно, коли вироком суду встановлено, що це майно було придбане на кошти, здобуті злочинним шляхом.

По-іншому будується відповідальність подружжя за їхніми спільними боргами. До них належать ті, що виникли за єдиними правовими підставами (наприклад, з угод, укладених подружжям спільно, із спільно заподіяної шкоди). Зрозуміло, що за таких обставин повинна наступати спільна відповідальність подружжя усім належним їм майном (як особистим, так і спільним). Однак на практиці угоди по придбанню, відчуженню, утриманню спільного майна частіше укладаються одним з подружжя. Незважаючи на це, борги, що виникли у зв'язку з укладенням таких угод, за певних обставин можуть бути визнані спільними. Відповідно до ст.31 Кодексу про шлюб і сім'ю УРСР стягнення може бути звернено на все майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, коли рішенням суду встановлено, що зобов'язання одного з подружжя було видане в інтересах усієї сім'ї і одержане за зобов'язанням використане на її потреби.

Під інтересами сім'ї закон має на увазі, безумовно, інтереси чоловіка і жінки. Разом з тим борг буде спільним і тоді, коли одержане одним із них майно було використане для потреб дітей, оскільки на кожному з них лежить обов'язок по ство-

311

ренню необхідних матеріально-побутових умов для дітей. Можливі випадки, коли одержане за зобов'язанням майно використовується на потреби або чоловіка, або дружини. Наприклад, одержані чоловіком гроші за договором позики фактично були витрачені на лікування дружини, придбання санаторно-курортної путівки тощо. Незважаючи на це, є підстави визнати такий борг спільним.

Ст.31 Кодексу про шлюб та сім'ю 23 червня 1992 р. доповнена ч.4 такого змісту: «Правила ст.ст.22, 24-26 застосовують- ^ ся у тому разі, якщо шлюбним контрактом не встановлено,] інші положення».

В умовах становлення приватної власності, підприємництва виникає питання про можливість застосування норм про спільну сумісну власність подружжя до відносин, пов'язаних з набуттям ними об'єктів приватної власності, прибутків від підприємницької діяльності тощо. З огляду на нове законодавство перешкод для цього не існує (ст.16 Закону «Про власність»).