Гражданское право

Як випливає із змісту ст.9 Закону України «Про власність», не можуть бути у власності окремих громадян об'єкти права виключної власності народу України, до яких належать земля (їй винятком земельних ділянок певного розміру), її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.

Кожна держава вправі визначити об'єкти, які з міркувань Державної безпеки або інших підстав, не повинні знаходити-єя у власності тих чи інших суб'єктів правовідносин або мають набуватися з дотриманням спеціальних правил. Тому по-

239

становою Верховної Ради України від 17 червня 1991 р. «Про право власності на окремі види майна»' (з наступними змінами і доповненнями від 22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 січня 1995 р ) було затверджено «Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України» та «Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна», викладених відповідно в додатках №1 і №2. До такого Переліку входять:

1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в Додатку №2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси.

2. Вибухові речовини і засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва.

3. Бойові отруйні речовини.

4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).

5. Протиградові установки.

6. Державні еталони одиниць фізичних величин.

7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності).

8.

Що ж до видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття громадянами права власності, то в Додатку №2, зокрема, зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї;

пам'ятки історії і культури; радіоактивні речовини. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу (органів внутрішніх справ. Міністерства культури, державних органів по ядерній та радіаційній безпеці тошо).

'Відомості Верховної Ради України.—1992.—№35.—С.517. 240

Вилучення перерахованих видів майна з числа об'єктів права приватної власності громадян аж ніяк, не можна розглядати як обмеження прав власника, оскільки перебування такого майна у власності громадян завдавало б шкоду державі, суспільству, окремим громадянам, суперечило б в багатьох випадках принципам міжнародного права. З таких міркувань наведений перелік в майбутньому може і поповнюватися.

Як вже відзначалося цивільним законодавством СРСР і УРСР встановлювалися кількісні та інші обмеження щодо права особистої власності на жилий будинок (а з часом і на квартиру). Зокрема, відповідно до ст.ст. 101-102 ЦК України 1963 р. в особистій власності громадянина міг бути лише один жилий будинок або частина його, розмір якого не повинен перевищувати 60 кв.м жилої площі (з 1985 р. — 80 кв.м). Оскільки ж Законом України «Про власність» ці обмеження прямо не скасовувалися, а лише зазначалося, що «склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян не обмежується крім випадків, передбачених законом» (ст.13), то виникли підстави для сумнівів в подальшій чинності норм ЦК, обмежуючих кількість і розміри жилих будинків (квартир) громадян. Подібна невизначеність поглибилася у зв'язку з прийняттям Закону України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України» від 17 жовтня 1990 р., в ст. 11 якого зазначалося, що розміри індивідуальних житлових і господарських споруд на селі не регламентуються. Норма ст.11 зберігла свою чинність і після прийняття Закону України «Про власність», а також після подальших змін і доповнень, що вносилися в Закон від 17 жовтня 1990 р. Звідси можливий логічний висновок: в селах зберігаються обмеження щодо кількості жилих будинків, а в містах — щодо кількості і розмірів жилих будинків. Відповідно і Пленум Верховного Суду України в своїй постанові від 4 жовтня 1991 р. «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право індивідуальної власності на жилий будинок»' рекомендував судам при розгляді справ даної категорії враховувати ст. 11 Закону від 17 жовтня 1990 р. (п.1). І лише після вилучення з ЦК Ук-

' Право України—1992—№2—С. 79. Водночас в нотаріальній практиці при посвідченні договорів купівлі-продажу вже після прийняття Закону СРСР «Про власність в СРСР» від покупців не вимагаюсь подання довідки про наявність у них житла на праві власності.

241

раїни ст. ст. 100-104 та інших відповідно до Закону від 16 грудня 1993 р. зникли остаточно правові підстави застосування норм, обмежуючих право власності на жилий будинок (квартиру). Звичайно, передчасно стверджувати, що сьогодні кожний громадянин може мати у власності кілька квартир (кілька будинків) або житло будь-якого розміру. По-перше, в Україні поки що існує великий дефіцит житла, а по-друге, у переважної більшості громадян відсутні необхідні кошти для придбання житла в таких обсягах. Окрім всього, можливе певне регулювання розмірів жилих і нежилих споруд, шо обумовлюватиметься наявністю замельних ресурсів населених пунктів, встановленими правилами їх архітектурної забудови тощо.

Особливим об'єктом права є земля. Як відомо, в період існування СРСР діяв принцип абсолютної державної монополії на землю. Земля, її надра, води і ліси становили виключну власність держави і надавалися тільки у користування. В Декларації про державний суверенітет України такі об'єкти були проголошені власністю її народу. Відповідно в Земельному кодексі України від 18 грудня 1990 р. (в первісній редакції) і в Законі України <-Про власність» сформувався новий правовий інститут, який встановлював умови і порядок надання землі громадянам у довічне успадковуване володіння, який, однак, не набув необхідної правової завершеності у зв'язку з введенням Законом від ЗО січня 1992 р. поряд з державною — колективної і приватної форми власності на землю.' Тому в Земельний кодекс України 18 березня 1992 р. були внесені істотні зміни і доповнення, які формально засвідчили повноцінність інституту права приватної власності в Україні.

Земельним законодавством встановлюється спеціальний правовий режим щодо умов набуття права власності на земельні ділянки та здійснення громадянами правомочностей власника, обмежуються їх розміри, що обумовлено особливостями такого об'єкту права власності та його значенням в суспільстві. Насамперед ці особливості полягають в тому, що об'єктом права власності є не земля взагалі як фізичний об'єкт матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. На відміну від інших об'єктів права власності, щодо яких власник вправі здійснювати будь-які дії (змінювати місцезнаходження, споживати, навіть знищувати чи псувати), земельна ділянка має використовуватися

'Відомості Верховної Ради України.—1992.—№ 25.—С.354. 242

лише відповідно до її цільового призначення (для сільськогосподарського виробництва, забудови тощо), власник не повинен завдавати їй шкоди, знищувати чи псувати її під страхом застосування до нього санкцій.

Враховуючи загальнонародні інтереси, обмеженість розмірів земельних ресурсів кордонами території України законодавець передбачив певні розміри земельних ділянок, що можуть перебувати у приватній власності громадян. Наприклад, для ведення селянського (фермерського) господарства можуть . передаватися у приватну власність земельні ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 50 га сільськогосподарських угідь і 100 га усіх земель (ст.52 Земельного кодексу України). Відповідно до земельного та приватизаційного законодавства громадянам України надано право одержати безоплатно у власність такі розміри земельних ділянок: до 0,6 га — для ведення особистого підсобного господарства в межах населених пунктів; до 0,25 га в сільських населених пунктах, до 0,15 га в селищах міського типу (членам колективних сільгосппідприємств — до 0,25 га, а в містах — до 0,1 га) — для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд; до 0,12 га — для ведення садівництва; до 0,1 га — для індивідуального дачного будівництва; до 0,01 га — для будівництва індивідуальних гаражів.

В окремих випадках громадяни можуть мати у власності земельні ділянки понад площу, що передається їм безплатно.

я громадянами за угодами у інших власників. В сучасних умовах широкого розповсюдження набув обіг Цінних паперів, значення яких в умовах соціалістичної еко-

юміки було мінімальним. За Законом України «Про цінні Папери і фондову біржу» цінними паперами є грошові документи, шо засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, шо їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату дохо-ДУ у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, шо випливають з цих документів, іншим особам. Зазначеним Законом цінними паперами, які можуть випускатися і обертатися, визнаються акції,

243

облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов язання республіки, ощадні сертифікати, векселі. Між тим в юридичній літературі називаються інші документи, які мають ознаки цінних паперів, а саме: чеки, акредитиви, ощадні книжки, лотерейні квитки, страхові поліси, накладні, варанти, коносаменти.' На наш погляд, однак, не всі з перерахованих документів є повноцінними цінними паперами (наприклад, накладні, страхові поліси, іменні ощадкнижки, не розіграні і програшні лотереї). Цінні папери як об'єкти цивільних прав мають відповідати встановленій законом формі, містити усі необхідні для них реквізити. За чинним законодавством випускати цінні папери (тобто бути емітентом) мають право лише юридичні особи. Однак громадянин може стати власником будь-яких видів цінних паперів, як правило, в необмеженій кількості. Можливе також певне регулювання відносин по придбанню окремих цінних паперів, наприклад, акцій з встановленням тих чи інших обмежень. Так, придбати акції акціонерного товариства закритого типу можуть лише засновники, такі акції не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі.

Громадянин може стати власником (співвласником) цілісних майнових комплексів підприємств різних організаційно-правових форм, які мають статус юридичної особи та здійснюють виробничу, комерційну чи іншу діяльність з метою одержання прибутку. В законі «Про підприємства в Україні», інших законодавчих актах та в юридичній науці поняття «підприємство» вживається в розумінні суб'єкта права, а інколи — об'єкта права.2 Наприклад, п.5 ст.Ю зазначеного Закону підприємству як суб'єкту права надаються відповідні повноваження по розпорядженню його майном, а в ст.14 визначаються повноваження власника по управлінню підприємством як об'єктом права. Більше того, в деяких випадках законодавець застосовує поняття «власник майна підприємства», що може дати підстави для висновку про те, що, наприклад, громадянин, який заснував приватне підприємство, не є його власни-

' Детальніше про поняття і види цінних паперів див.: Шевченко Я.М., Венецька М. В., Кучеренко І.М. Власник і право власності.—К., 1994.— С. 105-117.

2Яив.•. Шевченко Я.М., Венецька М.В., Кучеренко І.М. та ін. Вказ. праця-С. 76-82.

244

ком як об'єкту права, а стає лише власником майна підприємства. Подібна позиція законодавця на практиці може призводити і до певних непорозумінь. Так, у випадку смерті власника приватного підприємства можна дійти висновку, що спадкоємці набувають лише прав на майно підприємства і не вправі визначати подальший статус підприємства як юридичної особи. Однак такий висновок був би позбавлений правової логічності й економічної доцільності. Так чи інакше законодавець встановлює спеціальний правовий режим майна підприємства, який стосується порядку набуття, обліку, використання та відчуження такого майна. Правовий режим майна підприємства безперечно перебуває під впливом статутних положень, визначених власником-засновником.

Відповідно до ст.49 Закону «Про власність» володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним чи третейським судом. Водночас це означає, що власник не зобов'язаний мати письмовий доказ приналежності йому того чи іншого майна, за окремими винятками. Право власності на окремі об'єкти обов'язково має підтверджуватися спеціальним документом (наприклад, свідоцтвом про право власності на жилий будинок, свідоцтвом на спадщину, державним актом на право приватної власності на землю, нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу).