Гражданское право

Примусова ліквідація капіталістичної приватної власності розпочалася після проголошення на II Всеросійському з'їзді

230

рад (25—26 жовтня 1917 р.) Радянської влади (в Україні -11—12 грудня 1917 р.).' Процес фактичної ліквідації приватної власності і утвердження особистої власності продовжувався майже до кінця 30-х років. Відповідно ж юридичного оформлення право особистої власності громадян набуло в Конституції С РСР 1936 р. і в Конституції У РСР 1937 р. Найбільш повне і детальне врегулювання відносини особистої власності одержали в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік (1961 р.) і Цивільному кодексі Української РСР (1963 р.). Норми про особисту власність громадян зберігали своє значення і дію до прийняття в Україні нового законодавства про власність (1991 р.) та інших законів ринкової орієнтації.

Норми цивільного законодавства про особисту власність базувалися на відповідних ідеологічних постулатах марксистсько-ленінського вчення про власність в соціалістичному суспільстві. Основоположники марксизму-ленінізму визначили основні ознаки особистої власності і її місце в соціалістичній економіці, розглядаючи таку власність як індивідуальну форму присвоєння результатів своєї праці лише з метою задоволення особистих потреб. При цьому К.Маркс і Ф.Енгельс особисту власність визначали як особисто придбану своєю працею, що створює основу особистої свободи. Отже, в марксистсько-ленінському вченні про особисту власність в соціалістичному суспільстві визначальними стали ідеї про її трудове походження і споживчий характер. Саме ці ознаки знаходили своє адекватне юридичне оформлення у всіх законодавчих актах. Так, у ст. 13 Конституції СРСР 1977 р. (у редакції до 14 березня 1990 р.) вказувалося, що основу особистої власності громадян СРСР складають трудові доходи (аналогічна норма містилася і в Конституції УРСР 1978 р.). Відповідно дозволялось мати в особистій власності предмети вжитку особистого споживання, комфорту і підсобного домашнього господарства, жилий будинок і трудові заощадження.

Наведений перелік хоч і не є вичерпним, але свідчить про те, що за законом громадянам дозволялось мати в особистій власності лише майно споживчого характеру, за деякими незначними винятками. Так, громадяни мали право набувати в особисту власність певне майно виробничо-господарського при-

В 1922—1928 рр. цей процес був тимчасово перерваний у зв 'язку з ^реходом до нової економічної політики (непу).

231

1'СП СССР.-1986.-№21.-С.119-121. '•Детально про зміст права особистої власності див.: Халфина Р.О. Право личной собственности.—М., 1964; Маслов В Ф. Основные проблемы права личной собственности в период строительства комму-нч-їма в СССР.—Харьков, 1968; Ерошенко А.А. Личная собственность в гражданском праве. М., 1973; та ін.

233

значення для ведення підсобного господарства, заняття індивідуальною трудовою діяльністю. В особистій власності не могли знаходитись об'єкти виключної державної власності — земля, її надра, води, ліси, основні засоби виробництва, засоби транспорту, зв язку, банки (ст. 21, 22 Основ цивільного законодавства 1961 р., ст. 90 ЦК УРСР 1963 р.).

На окремі об'єкти права особистої власності громадян в законодавстві передбачалися обмеження щодо 'їх кількості або розмірів (наприклад, щодо жилих будинків, нежилих будівель, продуктивної і робочої худоби, дозволених дрібних засобів виробництва).

Здійснення громадянами права особистої власності та обсяг їх правомочностей повністю підпорядковувалися суто особисто-споживчому призначенню такої власності. Формально на відносини власності громадян поширювалося загальне правило ст. 86 ЦК УРСР 1963 р. про те, що «власникові належать права володіння, користування і розпорядження майном у межах, установлених законом». Тобто, діяло правило: власник вправі вчиняти правомочності щодо майна лише в межах, окреслених законом. Відповідно громадяни могли примножувати своє майно лише за підставами, перерахованими в законодавчих актах, під загрозою неможливості виникнення на таке майно права власності.

Особливу роль в недопущенні «збагачення» громадян відігравала норма про те, що особиста власність не повинна «служити для одержання нетрудових доходів, використовуватись на шкоду інтересам суспільства» (ч.ІІІ ст. 88 ЦК УРСР 1963 р.). Громадянам заборонялося займатися приватнопідприємницькою діяльністю і використовувати для цього власне майно, здавати його за договорами найму за плату в розмірах, перевищуваних граничні межі, встановлені законодавчими актами. Звертає на себе увагу відсутність конкретних критеріїв для визначення дійсного змісту понять «нетрудовий доход» і «використання майна на шкоду інтересам суспільства». Не знаходили вони однозначного тлумачення ні в судовій практиці, ні в юридичній науці. Така невизначеність сприяла застосуванню зазначеної норми в інтерпретації, що змінюва-

232

лась залежно від коливань в ідейно-політичному курсі керівництва СРСР і союзних республік і, що. в кінцевому результаті призводило до істотних порушень майнових прав громадян (наприклад, в період так званої кампанії «боротьби з нетрудовими доходами», проведеної відповідно до Постанови ЦК КПРС від 15 травня 1986 р. «Про заходи по посиленню боротьби з нетрудовими доходами» і прийнятих в її розвиток законодавчих актів'). Громадянам дозволялося лише займатися визначеними в законодавстві окремими видами індивідуальної трудової діяльності. Основним же джерелом формування особистої власності для переважної більшості громадян слугувала праця в соціалістичному громадському секторі економіки.

Наступною важливою ознакою особистої власності громадян був її похідний характер від соціалістичної власності, що безпосередньо відзначалося в Преамбулі ЦК УРСР 1963 р. Отже, існування в СРСР і УРСР особистої власності було обумовлене пануванням соціалістичної власності, соціально-державним устроєм та всеохоплюючою дією комуністичної

ідеологи.'

Однак, в кінці 80-х на початку 90-х років стали відбуватися такі соціально-економічні і політичні процеси, які засвідчили подальшу безперспективність соціалістичного шляху розвитку суспільства, започаткували умови для кардинального реформування правового регулювання відносин власності в СРСР і в УРСР. В надрах соціалістичної економічної системи на базі окремих, нових, відносно прогресивних законодавчих актів (законів СРСР «Про індивідуальну трудову діяльність», «Про кооперацію в СРСР», «Про оренду і орендні відносини в СРСР») фактично розпочав утворюватися новий сектор економіки. В зазначений період невдачами закінчувалися неодноразові спроби реформування економіки і створення так званого «соціалістичного ринку», що в свою чергу спричинило прискорення дезінтеграційних процесів в СРСР, а відтак і його розпаду. На основі Декларації про державний суверені-

тет України Верховна Рада України 3 серпня 1990 р. прийняла Закон «Про економічну самостійність Української РСР»,' в ст. 4 якого передбачалося три форми власності: державна, колективна, індивідуальна (особиста і приватна трудова). Детальну правову реп.аментацію власність громадян одержала в Законі України «Про власність». При цьому індивідуальна (особиста і приватна трудова) власність за своїм розташуванням стала передувати іншим формам власності.2

Індивідуальна власність громадян як одна з форм власності в Україні проіснувала досить недовго. 7 липня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України»,3 яким взамін права індивідуальної власності була введена нова форма власності — «право приватної власності», шо ознаменувало собою перемогу прихильників ринкових реформ. Введення приватної власності, однак, не призвело до істотних змін в переліку об'єктів права власності, визначеного Законом України «Про власність» (в первісній редакції) стосовно права індивідуальної власності, шо засвідчило притаманність останній всіх ознак приватної власності.

Таким чином, в Ї992 р. завершилося остаточно юридичне визнання приватної власності в Україні, що, однак, не зняло гостроту проблеми подальшого врегулювання відносин власності громадян, оскільки відповідні норми ЦК України ї 963 р. не зазнавали змін, адекватних суспільно-економічним відносинам- Переважна частина норм цього Кодексу фактично вступила в суперечність з новим законодавством про власність, шо породжувало небажаний правовий вакуум в регулюванні важливої сфери цивільних правовідносин. Лише 16 грудня 1993 р. Верховна Рада України прийняла закон про внесення змін в Цивільний кодекс і деякі інші законодавчі акти.4 Зокрема, з ЦК України були виключені глави 7, 8, 9, статті 87, 871, 88, 100-104, 106, 108. 111, 117, 120-127. Ст. 86 була викладена в

'Відомості Верховної Ради УРСР.—1990-№34-С.499.

: Порівняно з Законом СРСР «Про власність в СРСР» від 6 березня 1990р., в якому передбачалася «власність громадян СРСР» безвідносно до її внутрішнього змісту, такий підхід до вирішення проблеми визначення правової форми індивідуального привласнення матеріальних благ був значно прогресивнішим.

''Відомості Верховної Ради України.— Ї992.— №38.— С. 562.

4Голос України.—1994.—6 січня.

234

редакції ст. 2 Закону України «Про власність» з введенням до неї нової частини шостої, в якій зазначається, що відносини власності регулюються Законом України «Про власність». Цивільним кодексом, іншими законодавчими актами. Цілком зрозуміло, що головним джерелом правового регулювання відносин власності громадян став Закон України «Про власність», а інші законодавчі акти набули значення субсідіар-них. Їх аналіз дає певне уявлення про поняття права приватної власності в сучасний період.

Найнеобхіднішими економіко-правовими ознаками для визначення сутності приватної власності, як і будь-якої іншої існуючої форми власності, насамперед можуть слугувати: її об'єктний склад; її суб'єктний склад; обсяг правомочностей власника; характер співіснування приватної власності з іншими формами власності.

Відповідно до ст.13 Закону України «Про власність» об'єктами права приватної власності (в первісній редакції — індивідуальної власності) є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення (п.1). Окрім того об'єктами права власності громадян є твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки та інші результати інтелектуальної праці (п.2).

З правової точки зору особливої необхідності в законодавчому закріпленні такого деталізованого орієнтовного переліку об'єктів права приватної власності громадян не існує. Введення його в Закон України «Про власність» все ж таки мало певну соціально-політичну роль в адаптації суб'єктів цивільних правовідносин до нових відносин власності. Оскільки ця мета фактично вже досягнута, в новому ЦК України перелік об'єктів права приватної власності громадян має бути сформульований за узагальнюючими критеріями, а саме: об'єкти особисто-споживчого призначення; об'єкти виробничо-підприємницького призначення; об'єкти інтелектуальної праці.1 В принципі таке майно може належати суб'єктам будь-якої іншої форми власності.

'Подібний перелік може бути сформульований також щодо усіх форм власності.

235

Важливою є норма п.З ст.13 Закону України «Про власність» про те, шо склад, кількість і вартість майна, шо може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом. Тобто проголошується принцип: громадяни можуть мати у власності будь-яке майно, у будь-якій кількості чи цінності, якщо законом не встановлено безпосередніх обмежень. Зрозуміло, що такі обмеження мають носити винятковий характер, обумовлений відповідними загальнодержавними інтересами, міжнародними угодами і принципами, умовами підприємницької діяльності. Формально подібний принцип певною мірою діяв і щодо особистої власності громадян, об'єктами якої, як вже зазначалося, було переважно майно особисто-споживчого призначення. Водночас вартість цього майна фактично обмежувалася існуючою в соціалістичній економіці жорсткою системою оплати праці і споживання. Безперечно, що і в умовах переходу до ринкової економіки мають діяти певні регулятори джерел достатку громадян з метою недопущення різкої диференціації населення, а відтак і поділу його лише на багатих і бідних. Такими регуляторами в сучасних умовах можуть бути, наприклад, норми фінансово-податкового законодавства.

Відповідно до Закону України «Про власність» суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, громадяни інших радянських республік (в первісній редакції), іноземні громадяни та особи без громадянства.

Таким чином, нове законодавство про власність визнало суб'єктами права приватної власності лише фізичних осіб, що відповідає загальній концепції Закону «Про власність». Що ж до юридичних осіб, то за чинним законодавством вони є суб'єктами права колективної власності. В юридичній літературі, однак, було піддано надзвичайно гострій критиці поняття «колективна власність». Багато українських вчених прямо висловилося проти подальшого збереження в законодавстві про власність конструкції колективної власності (О.А.Пушкін, Я.М.Шевченко, А.М.Бандурка та ін.), які аргументовано довели недоцільність подальшого існування колективної форми власності. Так чи інакше, але дискусії щодо форм власності сприяли відповідному формуванню громадсько-політич-

236

ня'< поглядів на власність і мали певний вплив на хід законотворчих процесів в Україні. Зокрема, в проект нової Конституції України в редакції від 26 жовтня 1993 р. була запропонована інша концепція форм власності. Відповідно до ст.65 проекту Конституції власність в Україні є приватною і суспільною (приватна — власність громадян і їх об'єднань, суспільна — державна і комунальна). Не передбачено право колективної власності і в проекті нового Цивільного кодексу України, в ст.144 якого записано, що «приватною власністю визнається власність громадян, власність корпорацій, об'єднань громадян, професійних спілок, релігійних та інших громадських організацій, які є юридичними особами». Отже, простежується досить чітка тенденція до розширення кола суб'єктів права приватної власності.'

Важливе значення має встановлення в законодавстві про власність принципу рівності всіх суб'єктів права приватної власності. Це, однак, не виключає встановлення можливих обмежень в придбанні іноземними громадянами або особами без громадянства окремих видів майна або його використання (наприклад, стосовно земельних ділянок).

Наступною ознакою, яка характеризує сутність права власності у будь-якому суспільстві, є ступінь свободи власника у здійсненні правомочностей щодо належного йому майна. В соціалістичному суспільстві, як вже нами відзначалося, власник здійснює правомочності володіння, користування і розпорядження майном у межах, установлених законом. При цьому особиста власність підпорядковується соціалістичній власності з наданням відповідних переваг останній, встановленням численних обмежень для першої. Звичайно, подібне надання «свободи» власнику неприйнятне для суспільства з ринковою економікою і приватною власністю. Тому в Законі України «Про власність» було закладено принципово нові визначальні підходи, відповідно з якими власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном і має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, використовувати його для господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Такі права мають усі власники, в тому числі й громадяни, що додатково підтверджено

В Законі «Про власність в РРСФР» від 24 грудня 1990 р. була ии'тачена приватна власність громадян і приватна власність юридичних осіб (ст. 9-16).

237

в ст. 19 Закону України «Про власність», в якій прямо обумовлене право громадян використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої не забороненої законом діяльності. Нове законодавство про власність встановило юридичну рівність приватної власності громадян з іншими існуючими в Україні формами власності. Наведене свідчить, що воно надає власнику максимально можливий і економічно доцільний обсяг свободи щодо належного йому майна на відміну від соціалістичного устрою, в якому панував принцип обмежень і заборон.

В кожній державі економічні відносини власності взагалі і власності громадян зокрема набувають відповідного правового регулювання, яке здійснюється переважно нормами цивільного права. У такому разі слід говорити про право власності громадян. При цьому в цивільно-правовій науці прийнято розмежовувати право власності в об'єктивному і суб'єктивному значенні.

Так, в об'єктивному значенні право приватної власності громадян — це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють приналежність громадянам майна споживчого і фінансово-виробничого призначення і забезпечують власникам-громадянам здійснення права володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном на свій розсуд, використовувати йоге для будь-яких цілей, якщо інше не передбачено законом.

Право приватної власності громадян в суб'єктивному значенні — це передбачене і гарантоване законом право власника-громадянина здійснювати володіння, користування і розпорядження належним йому майном на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом.

Рідкісним явищем для законодавчої техніки є зміст п. 1 ст.2 Закону України «Про власність», в якому сформульоване загальне (фактично науково-теоретичне) визначення права власності, відповідно до якого «право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном». Подібного визначення поняття права власності не містили ні Цивільний кодекс УРСР 1922 р., ні Основи цивільного законодавства 1961 р. та Цивільний кодекс УРСР 1963 р., ні Основи цивільного законодавства 1991 р. Наведеному визначенню притаманні істотні недоліки. Насамперед, навряд чи коректно ототожнювати право власності з суспільними відносинами. Суспільні економічні відносини, дійсно, можуть бути врегульовані нормами права, але ця обставина аж ніяк не розкриває суть права

238

власності як юридичної категорії. Досліджувана норма про поняття права власності не містить важливих ознак, які б указували на приналежність певних правомочностей конкретному носієві (власнику) або іншим чином визначали фактор привласнення матеріальних благ індивідом. Тому не випадково в проекті нового ЦК України запропоноване інше поняття права власності, яке визначається як «право володіння, користування і розпорядження майном на свій розсуд і самим абсолютним чином» (ст.139). Звичайно, порівняно з попереднім останнє визначення є юридичне більш виваженим, хоча також не позбавлене вад, оскільки не містить ознаки привласнення майна особою. Взагалі ж, нагальної необхідності в законодавчому визначенні права власності не існує. Це проблема юридичної науки. На наш погляд, з урахуванням усього сказаного право власності можна визначити як «визнане законом право, яке закріплює абсолютну приналежність майна особі (власнику) та визначає її права і обов'язки щодо цього майна».