Гражданское право

181

явність майнової шкоди; б) протиправність дії, якою заподіяно шкоду; в) причинний зв'язок між протиправною дією і шкодою; г) вина особи, яка заподіяла договірну чи позадоговірну шкоду.'

Шкода як умова цивільно-правової відповідальності. Під шкодою, звичайно, розуміють зменшення або знищення будь-якого особистого чи майнового блага. При цьому розрізняють майнову чи немайнову шкоду. Майнова — це шкода, яка може бути виражена у грошах. Вона виникає в результаті знищення або зменшення як майнових (предметів матеріального світу), так і особистих немайнових благ (наприклад, життя, здоров'я).

Цивільна відповідальність, за загальним правилом, настає лише тоді, коли внаслідок протиправної дії (у тому числі при невиконанні або неналежному виконанні зобов'язання) кредиторові заподіяно майнову шкоду. Виняток з цього правила становлять випадки, коли у договорі або законі передбачено неустойку (шраф, пеню), яку повинен сплатити боржник при невиконанні або при неналежному виконанні договірного зобов'язання. Ці санкції боржник має понести незалежно від того, чи було заподіяно кредиторові якусь шкоду невиконанням або неналежним виконанням договору, чи ні.

У випадках, коли законом або договором не передбачено неустойку на випадок невиконання або неналежного виконання боржником зобов'язання, наявність майнової шкоди, як правило, є необхідною умовою майнової відповідальності.

Відповідно до ст. 203 ЦК України при невиконанні або неналежному виконанні зобов'язання боржником він повинен відшкодувати кредиторові завдані цим збитки (грошовий вираз майнової шкоди). Вони можуть виражатися у витратах, зроблених кредитором, у втраті або пошкодженні його майна, а також у неодержанні кредитором доходів, які він мав одержати, якби зобов'язання було виконане боржником (ч.2 ст.203 ЦК України).

Всі ці збитки прийнято поділяти на два види: а) витрати, зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна;

б) неодержані доходи, які кредитор мав би одержати, якби боржник виконав зобов'язання.

За термінологією ЦК УРСР 1922 р. перший вид збитків називався «позитивною шкодою у майні», а другий — «упущеною

'Умови виникнення як договірної, так і позадоговірної відповідальності в основному однакові.

182

користю». Перший — це, по суті, сума, на яку зменшилась вартість майна кредитора внаслідок невиконання або неналежного виконання боржником свого зобов'язання: суми неустойки та збитків, сплачених кредитором своїм контрагентам через невиконання ним зобов'язань з вини боржника; витрати кредитора на усунення недоліків у роботі, виконаній боржником, тощо. Отже, до цього виду збитків слід віднести суми витрат, зроблених кредитором, вартість втраченого майна, а також суми, на які знизилась вартість майна у результаті його пошкодження (якщо таке є наслідком несправності боржника).

Другий вид збитків — це різниця між вартістю, яку мало б майно кредитора, якби зобов'язання було виконано боржником належним чином, і вартістю, яку воно має. Наприклад, неодержані підприємством планові прибутки внаслідок невиконання боржником свого зобов'язання щодо поставки сировини. Відповідно до ст.203 ЦК України обидва зазначені вище види збитків підлягають відшкодуванню.

Протиправність дій боржника і заподіювана шкоди як умова цивільно-правової відповідальності. Для того, щоб виникла відповідальність, дія або бездіяльність, якою заподіяно договірну або позадоговірну шкоду, мають бути протиправними, тобто забороненими законом. У сфері цивільних правовідносин протиправні дії (бездіяльність) порушують не лише об'єктивну норму права, а й суб'єктивне право тієї чи іншої особи.

До протиправних дій (бездіяльності) слід, за загальним правилом, віднести як невиконання або неналежне виконання договору, так і заподіяння позадоговірної шкоди особі чи її майну.'

Положення про те, що невиконання або неналежне виконання договору є дією протиправною, випливає як із змісту норм, що містять загальні положення права зобов'язань (наприклад, ст.151 ЦК України), так і з норм, які регулюють відносини, що виникають з окремих договорів.

У деяких випадках невиконання договору може бути дією правомірною.

'З юридичного погляду немає принципової різниці між дією і бездіяльністю. Як невиконання або неналежне виконання договору, так і заподіяння позадоговірної шкоди може бути здійснене не лише шляхом вчинення певних дій, а й у результаті утримання особи від дії, яку вона за законом чи договором зобов 'язана була виконати.

183

Так, правомірним буде невиконання зобов'язання або його виконання без урахування укладеного договору, якщо компетентний орган, якому підпорядковані контрагенти по договору, змінив або анулював завдання, яке лежало в основі договору. Такий висновок випливає із змісту ст.221 ЦК України.

У зазначеному випадку невиконання або неналежне виконання договору позбавлене протиправного характеру, а тому не тягне цивільно-правової відповідальності.

Заподіяння позадоговірної шкоди особі чи її майну за загальним правилом є також протиправним. Але існують і винятки з цього правила, коли заподіяння шкоди буде правомірним, зокрема, якщо шкоду заподіяно у стані необхідної оборони або крайньої необхідності. У випадках заподіяння шкоди в стані необхідної оборони заподіювач шкоди відповідальності не несе. Лише у випадках, прямо передбачених законом, шкода, заподіяна правомірно, підлягає відшкодуванню (ст.445 ЦК України).

Причинний зв'язок як умова цивільно-правової відповідальності. Необхідною умовою виникнення цивільно-правової відповідальності є наявність певного причинного зв'язку між протиправною дією та шкодою.

Причинний зв'язок — це об'єктивний зв'язок між явищами природи або суспільного життя, при якому одне явище виступає як причина, а друге — як наслідок: одне явище (причина) породжує, зумовлює виникнення другого явища (наслідку).

Наприклад, внаслідок зниження температути нижче 0° у звичайних умовах вода перетворюється на лід, тобто зниження температури зумовлює перехід речовин з рідкого стану у твердий. Між цими двома явищами існує причинний зв'язок. Перше з них — причина, друге — наслідок. Інший приклад. За договором одна організація повинна була поставити іншій певну кількість сировини або палива. Договір постачальник не виконав. Внаслідок цього друга організація (покупець) не змогла виробити певної продукції і не одержала прибутків. У цьому прикладі невиконання договору є причиною, а збитки, яких зазнала друга організація, — наслідком.

Для того, щоб визнати особу відповідальною за шкоду, необхідно, щоб ця шкода була результатом саме її дій або бездіяльності, тобто, щоб між діями або бездіяльністю особи і шкодою був певний причинний зв'язок. Це безпосередньо випливає із змісту ст.ст.203, 440 ЦК України.

У більшості випадків встановити наявність необхідного причинного зв'язку між протиправною дією і шкодою неважко.

184

Наприклад, між двома громадянами було укладено договір житлового найму. Проте, коли наймач привіз своє майно, щоб вселитися у кімнату, наймодавець відмовився дати ключі від кімнати і їзагалі відмовився виконувати договір. Тут зрозуміло, що збитки, які зазнав наймач у зв'язку з перевезенням майна, є наслідком невиконання договору з боку наймо-давця.

Інший приклад. Автомашина збила громадянина і завдала йому тяжких тілесних пошкоджень. Внаслідок цього громадянин втратив працездатність, а отже, і заробіток. Тут також наявність достатнього для виникнення відповідальності причинного зв'язку між діями водія автомашини і завданими збитками не потребує доказів. Саме дії водія з необхідністю зумовили ці збитки.

Але у житті не завжди наявність причинного зв'язку буває такою пезперечною. Уявімо собі: наймач (за вищенаведеним прикладом з договором житлового найму) разом з майном повертається на старе місце проживання. У дорозі сталося так, що було пошкоджено цінну річ. Чи можна при цьому вважати, що між невиконанням договору і збитком, якого зазнав кредитор (наймач) завдяки пошкодженню майна, існує причинний зв'язок? Певний зв'язок є, бо коли б договір було б виконано, не було б потреби везти майно назад, і воно, певно, не було б пошкоджене. Але чи дає цей зв'язок підстави визнати боржника відповідальним за ці збитки?

Вчені-правознавці, вирішуючи питання про причинний зв'язок у праві, виходять із вчення про причинні зв'язки, необхідність і випадковість, тобто з того, що світ є об'єктивною реальністю (отже, причинні зв'язки між явищами природи, суспільного життя мають об'єктивний характер), що існують необхідні і випадкові зв'язки між явищами об'єктивного світу. Необхідність випливає із самої суті певного процесу, виражає його закономірність. Випадковість зумовлюється неістотними для даного процесу зв'язками.

Керуючись цими положеннями, більшість наших юристів визнають за потрібне досліджувати об'єктивні зв'язки між окремими явищами, але серед правознавців немає єдності у питанні про те, який саме причинний зв'язок може бути умовою цивільно-правової, як і кримінально-правової, відповідальності. Ми приєднуємось до думки тих (Б.С.Антімонов, Л.А.Лунц, Г.К.Матвеев, К.А.Флейшиць та ін.), хто вважає, що лише необхідний причинний зв'язок може бути умовою (підставою) відповідальності, тобто тільки тоді, коли шкода є необхідним, закономірним наслідком дій особи, на останню

185

може бути покладено відповідальність за цю шкоду. Випадковий причинний зв'язок не може бути підставою цивільно-правової відповідальності.

У наведеному вище прикладі з договором житлового найму між невиконанням договору і марними витратами на перевезення майна існує необхідний причинний зв'язок, отже, на наймодавця може бути покладений обов'язок відшкодувати збитки. У другому випадку — між невиконанням договору і пошкодженням майна зв'язок випадковий, і за шкоду наймо-давець не може нести відповідальності, оскільки пошкодження майна не є закономірним наслідком перевезення. Воно може бути зумовлено неналежною упаковкою чи будь-якими іншими причинами. Якщо ж шкода є закономірним наслідком не дій даної особи, а якогось іншого фактора, підстави для покладення на неї відповідальності немає.

Отже, лише у разі, коли шкода є необхідним, закономірним наслідком дій особи, остання може бути визнана відповідальною за цю шкоду.

Так, якщо одна організація не поставила іншій сировину, необхідним, закономірним наслідком цього буде те, що остання не одержить планових прибутків протягом певного часу. Закономірними будуть і збитки, яких зазнала ця організація, сплативши своїм контрагентам неустойку за невиконання договорів.

Об'єктивний причинний зв'язок суд або арбітраж повинен встановлювати до і незалежно від суб'єктивної сторони цивільного правопорушення, тобто до і незалежно від з'ясування питання про те, винна особа, яка заподіяла шкоду, чи ні. Якщо необхідний причинний зв'язок брати за підставу відповідальності, це дасть практиці критерій для відмежування причинного зв'язку, що може і повинен бути підставою відповідальності, від такого зв'язку, що не повинен братися нашою судовою та арбітражною практикою до уваги. Такий підхід, нарешті, сприятиме розв'язанню питання про співвідношення випадку і непереборної сили.

Деякі юристи, зокрема А.Н.Трайнін, В.Н.Кудрявцев та інші, дотримуються своєрідних поглядів з питань про причинний зв'язок у праві. Так, вони вважають, що підставою відповідальності може бути не тільки необхідний, а й випадковий причинний зв'язок. Розподіл зв'язків на необхідні і випадкові, на їхню думку, має значення для встановлення суб'єктивного моменту: необхідний зв'язок легше передбачити, тому при його наявності найчастіше йдеться про умисел. Випадковий причинний зв'язок важче передбачити, і доводиться мати справу з необережністю.

186

Такий погляд на причинний зв'язок не можна вважати конструктивним. Визнати не лише необхідний, а й випадковий причинний зв'язок підставою відповідальності означає повернутися, по суті, до теорії «необхідної умови», яка свого часу була досить популярною особливо у науці кримінального права, а пізніше різко критикувалася через те, що грунтувалася на механістичному матеріалізмі (критику теорії необхідної умови див.: Матвеев Г. К. Основания гражданско-правовой ответственности.—М., 1970.—С.96).

Наявність майнової шкоди, протиправність дій особи, яка заподіяла шкоду, необхідний причинний зв'язок між діями та шкодою — всі ці умови складають об'єктивну сторону цивільного правопорушення.

Між тим є ще і суб'єктивна сторона цивільного правопорушення. Її складає вина особи, що заподіяла шкоду.

Вина як умова цивільно-правової відповідальності. Звичайна, наші цивілісти (як і криміналісти) під виною розуміють психічне ставлення особи у формі умислу або необережності до своєї протиправної дії (або бездіяльності) та Ті результату.

Отже, вина у цивільному праві може виявлятися у формі умислу і необережності.

Особа, яка передбачає шкідливі наслідки своєї протиправної поведінки і бажає 'їх настання або ставиться до їх настання байдуже, — діє умисно (вина у формі умислу).

Якщо особа передбачає негативні наслідки своєї протиправної поведінки і, не бажаючи 'їх, легковажно, без достатніх підстав гадає їх відвернути або (стосовно договірних зобов'язань) бажає виконати зобов'язання, але не мобілізує своїх сил та можливостей для цього, або коли особа не передбачає шкідливих наслідків своєї протиправної поведінки, але за обставинами справи повинна була б їх передбачити — вина діє необережно (вина у формі необережності}.

Підставою цивільно-правової відповідальності є вина як у формі умислу, так і у формі необережності.

ЦК України, як і ЦК інших суверенних республік, розрізняють грубу і просту необережність.

В одних випадках при вирішенні питання про те, чи повинна особа нести відповідальність, враховується тільки груба необережність (наприклад, ст.ст.327, 418, 454 ЦК України), в інших — як груба, так і проста необережність (наприклад, ст.ст.210, 211, 215 ЦК України).

Питання про те, яка саме необережність мала місце, може бути вирішене при аналізі всієї сукупності обставин, за яких було заподіяно договірну чи позадоговірну шкоду.

187

У цивільному праві порівняно більше значення має саме вина у формі необережності.

У практиці велике значення має питання щодо відмежування необережності від простого випадку.

Необережність, як зазначалося, має місце у випадках, коли боржник або заподіювач позадоговірної шкоди не передбачає наслідків своєї протиправної поведінки, хоча повинен їх передбачати, або передбачає ці наслідки, але має намір їх відвернути, проте не робить для цього того, що повинен зробити, чого можна від нього вимагати.

Виникають запитання: як визначити у кожному окремому випадку, що міг і повинен був передбачати боржник або заподіювач позадоговірної шкоди? Де та межа вимог, які ми вправі пред'явити до особи, а отже, де критерій, що дозволяє відрізняти необережність від випадку?

У юридичній літературі це питання є спірним. На думку одних юристів (Б.С.Антімонов, А.А.Піонтковський, М.М.А-гарков), у даному випадку має застосовувтись суб'єктивний масштаб відповідальності, інші (Г.Н Амфітіатров, С.М.Братусь, Д.М.Генкін, Л.А.Лунц, Г.К.Матвеев, К.А.Флейшиць) висловлювалися за об'єктивний масштаб відповідальності.

Прихильники суб'єктивного масштабу вважали, що у кожному окремому випадку слід вивчати суб'єктивні можливості даної особи, не користуючись якимсь зразком для порівняння. Прихильники об'єктивного масштабу стверджують, що" поведінку особи необхідно порівнювати з тим, як би поводила себе людина, яка береться за зразок. Поведінка останньої і приймається за масштаб при вирішенні питання про відповідальність.

На нашу думку, було б не правильно відмовитись від будь-якого об'єктивного критерію масштабу. Кожного разу, коли судді доводиться вирішувати питання, чи належим чином поводила себе дана особа, у нього обов'язково виникає уявлення про належну поведінку у даних конкретних умовах. Яку ж поведінку громадянина можна було б брати за зразок?

Гадаємо, що об'єктивним масштабом відповідальності можуть служити максимальна передбачливість, максимальне напруження всіх сил та здібностей громадянина, який мав би такі самі індивідуальні особливості, що й дана конкретна особа

188

(професія, вік, освіта, стан здоров'я тощо) у даних конкретних умовах місця та часу.

Такий об'єктивний масштаб дозволяє врахувати індивідуальні особливості кожної даної особи, а отже, дозволяє на практиці здійснити принцип вини.'

Загальним принципом цивільно-правової відповідальності є принцип вини. Відповідальність особи за заподіяну шкоду (як договірну, так і позадоговірну) виникає за загальним правилом лише тоді, коли вона винна, коли є й вина у формі умислу або необережності. За невиконання або неналежне виконання договору, що сталося без вини боржника, а також за випадкове заподіяння позадоговірної шкоди, відповідальність, як правило, не виникає.

Цей принцип виражений у ст.209 ЦК України, що регулює відповідальність за невиконання зобов'язань. На цьому принципі побудовано і ст. 440 ЦК України, яка передбачає загальні положення про відповідальність за заподіяння позадоговірної шкоди, при чому норми ст.ст.209 та 440 ЦК України встановлюють презумпцію вини боржника, який не виконав зобов'язання, або відповідно презумпцію вини заподіювача позадоговірної шкоди. Це означає, що особа, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином, вважається винною у цьому, якщо не доведе протилежне.Так само й той, хто заподіяв шкоду особі або майну громадянина, вважається винним, якщо не доведе, що шкоду заподіяно не з його вини.

Презумпцію вини у цивільному праві встановлено законодавцем, виходячи з міркувань доцільності, найповнішого захисту інтересів громадян і організацій. Боржник, що не виконав договірного зобов'язання, або заподіювач позадоговірної шкоди краще обізнаний з обставинами, в яких йому доводилося діяти, і які так чи інакше впливали на заподіяння шкоди, ніж контрагент за договором, чи відповідно потерпілий. Тому їм легше довести свою невиновність, ніж кредитору за договором або потерпілому 'їхню вину.

Як зазначалося вище, за загальним правилом цивільно-правова відповідальність настає лише при наявності вини особи, що заподіяла договірну або позадоговірну шкоду. Але відповідно до ст.209 ЦК України у договорі може бути передбачене

'Йдеться лише про такі індивідуальні особливості людини, які так чи інакше об'єктивно виражені, а тому можуть бути враховані.

189

й інше, а саме, що відповідальність за невиконання зобов'язання настає незалежно від того, винен боржник чи ні. Крім того, ряд винятків із загального принципу цивільно-правової відповідальності (принципу вини) безпосередньо передбачено у законодавстві.

У цих випадках відповідальність настає незалежно від того, чи винен боржник у невиконанні договору, чи особа, що заподіяла позадоговірну шкоду. Тут досить, щоб були наявними об'єктивні умови відповідальності: шкода, протиправністс дій особи, необхідний причинний зв'язок між протиправною дією і шкодою.

Таку підвищену відповідальність передбачено, зокрема, за невиконання або неналежне виконання зобов'язань при здійсненні підприємницької діяльності.Тут боржник може звільнятись від відповідальності лише довівши, що належне виконання зобов'язання стало неможливим внаслідок непереборної сили (стихійні явища, військові дії тощо). Підвищену відповідальність передбачено також в ст.ст.213, 418, 450 ЦК України.'