Гражданское право

Виходячи із змісту ст.62 ЦК України можна дати таке визначення представництва. Представництвом звуться такі відносини, при яких угода, укладена однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють), створює права і обов'язки безпосередньо для особи, яку представляють.

Представництво є складним правовідношенням за своїм суб'єктним складом. В ньому беруть участь: представник, особа, яку представляють, і третя особа, з якою представник укладає угоди або чинить інші юридичні дії.

Суть представництва полягає в тому, що угоди та інші юридичні дії представника викликають (породжують) юридичні наслідки (права і обов'язки) для особи, яку представляють. Отже, внаслідок угод та інших юридичних дій представника права і обов'язки виникають між особою, яку представляють, і третіми особами. Представник своїми діями неначе зв'язує особу, яку представляє з третьою особою. У представника ніяких прав і обов'язків з приводу угод, укладених ним, не виникає.

Сфера представництва досить широка. Вона має місце між громадянами, між організаціями і громадянами, а також між самими організаціями (наприклад, за договором експедиції).

Розкриваючи суть представництва, важливо наголосити, шо не всякі угоди можуть бути вчинені представником. Так, ст.62 ЦК України застерігає, що не допускається до укладення через представника угоди, яка за своїм характером може бути укладена лише особисто, а так само інших угод, зазначених у законі. Зокрема, у ст.541 ЦК України зазначається, що заповіт має бути підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений. Представник не може укладати угоди від імені особи, яку він представляє, ні у відношенні себе особисто, ні

146

V відношенні другої особи, представником якої він одночасно є.

Представниками можуть бути дієздатні громадяни (ст.11 ЦК України), а як виняток, представниками можуть бути особи, які досягли трудового повноліття, тобто 16-річного віку.

Представниками можуть бути і юридичні особи у випадках, прямо передбачених статутом чи положенням про дану юридичну особу, тобто юридична особа вправі бути представником у межах спеціальної правоздатності (ч.І сі.26, ч.2 ст.64 ЦК України; ст.20 Закону України «Про об'єднання громадян»).

Як вже вказувалось, за угодою, шо здійснена представником, суб'єктом прав і обов'язків визначається той, кого представляють. Але ці наслідки настають лише в тому випадку, коли представник укладає угоду на основі і в межах представництва, тобто коли представник діє в межах повноважень.

В силу ст.62 ЦК України повноваження можуть визначатися довіреністю, законом або адміністративним актом, а також випливати з обстановки, в якій діє представник. Це, наприклад, стосується продавця магазину, касира, працівника пошти тощо.

Види представництва.

Характерними ознаками обов'язкового представництва, по-перше, є те, що представник і його повноваження встановлюються нормативними актами (цивільними, сімейними, адміністративними). Наприклад, батьки, усиновителі, опікуни виступають представниками недієздатних осіб, неповнолітніх дітей до 15 років, в силу прямої вказівки закону (ст.ст.14, 16 ЦК України, ст. 144 КпШС України). По-друге, особа, яку представляють, не приймає участі в призначенні представника, і вона не може особисто відмінити чи змінити повноваження представника, бо ці повноваження визначаються законом.

Різновидністю обов'язкового (законного) представництва є так зване статутне представництво. За статутним представництвом представниками виступають уповноважені організації, яким їхнім статутом чи положенням надано право представляти інтереси членів цих організацій.

Добровільне, або, як його ще називають, договірне, представництво — це представництво, що грунтується на волі особи, яку представляють і яка особисто визначає повноваження

147

представника, як правило, шляхом видачі довіреності або шляхом укладання договору доручення.

Поняття повноважень представника і їх особливості. Повноваження представника — це те коло прав і обоє 'язків, які покладаються на нього. Без повноважень немає представництва. Повноваження представника можуть визначатися самою особою, яку представляють, при добровільному представництві, а при обов'язковому представництві повноваження визначаються законом чи адміністративним актом.

Повноваження представника — це особливе право. Цьому праву не протистоїть конкретний обов'язок якої-небуть особи — ні особи, яку представляють, ні третіх осіб.

Право представника має деяку подібність до правоздатності. Але суттєва відмінність цього права від правоздатності полягає в тому, що таке право у представника виникає переважно на підставі певних фактів: видачі довіреності, укладання договору доручення, призначення продавцем, касиром, юрисконсультом. Що стосується правоздатності, то вона завжди визначається законом. Характерною ознакою повноважень представника є те, що вони завжди звернені до третьої особи, а не до особи, яку представляють. Особа, яку представляють, не є зобов'язаною особою перед представником, тому що нерідко особа, яку представляють, є недієздатною, наприклад, при обов'язковім (законнім) представництві батьків, усиновителів, опікунів. Закон, адміністративний акт або договір лежать в основі виникнення внутрішніх відносин по представництву — між представником і особою, яку представляють. Зовнішній ефект представництва, тобто здійснення представником дій у відносинах з третіми особами, базується на повноваженнях представника, які повинні бути виражені в об'єктивній формі, доступній сприйняттю зацікавленою особою.

Представник зобов'язаний діяти в межах наданих йому повноважень. Існування такого обов'язку випливає із змісту ст.63 ЦК України, яка передбачає, що угода, укладена від імені іншої особи особою, не уповноваженою на укладання угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки для особи, яку представляють, лише в разі дальшого схвалення угоди цією особою.

Отже, без подальшого схвалення таких угод у особи, яку представляють без належних повноважень, не виникає прав і обов'язків щодо представника і третіх осіб. Негативні наслідки цих угод покладатимуться на самих представників або на третіх осіб, які не перевірили повноважень представника.

148

Довіреність. Відповідно до ст.64 ЦК України довіреністю визнається письмове уповноваження, яке видається однією особою іншій особі д^гя представництва перед третіми особами. Довіреність є одностороннім юридичним актом, в якому визначаються повноваження представника. Це документ, що підтверджує право представника на вчинення певних дій за рахунок і від імені особи, яку представляє, з третіми особами. Зміст довіреності визначається межами правоздатності особи, яку представляють.

Довіреність юридичній особі може бути видана тільки на укладення угод, що не суперечать її статутові (положенню) або загальному положенню про організації даного виду.

Обсяг і зміст повноважень за довіреністю може бути різним. Тому довіреності бувають разові, спеціальні і генеральні. Разова довіреність видається на вчинення певної юридичної дії або однієї угоди, наприклад, довіреність на одержання заробітної плати за місяць або посилки на пошті. Спеціальна довіреність видається на здійснення багатьох однорідних юридичних дій, наприклад, довіреність експедитору на одержання від залізниці вантажів, що поступають в адрес підприємства. Генеральні довіреності видаються на здійснення багатьох і різних угод в необмеженій кількості, наприклад, довіреність на управління майном і його збереження.

Форма довіреності. Саме визначення довіренності вказує на те, що вона повинна бути укладена тільки в письмовій формі (ст.64 ЦК України). В окремих випадках ставиться вимога, щоб довіреність була не просто письмовою, але й посвідченою в нотаріуса. По-перше, це довіреності на укладання угод, що потребують нотаріальної форми (наприклад, довіреність на купівлю-продаж будинку). По-друге, довіреність на вчинення дій щодо державних, кооперативних та інших-громадських організацій, за винятком випадків, передбачених законом (ч.І ст.65 ЦК України). Довіреність, за якою повноваження передаються в порядку передоручення, також повинна бути нотаріально посвідчена (ч.2 ст.68 ЦК України).

Відповідно до ч.2 ст.65 ЦК України до нотаріально посвідчених довіреностей прирівнюються: довіреності військовослужбовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях ті інших військово-лікувальних закладах, посвідчені начальниками, "їх заступниками по медичній частині, старшими і черговими лікарями цих госпіталів, санаторіїв та інших військово-лікувальних закладів; довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань,

149

установ і військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор та інших органів, що вчиняють нотаріальні дії, також довіреності робітників і службовців, членів їх сімей і членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ і закладів; довіреності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі.

Довіреність на одержання заробітної плати та інших платежів, пов'язаних з трудовими відносинами, винагороди авторів і винахідників, пенсій, допомог і стипендій, грошей з ощадних кас, а також на одержання кореспонденції, в тому числі грошової і посилкової, може бути посвідчена організацією, в якій довіритель працює або навчається, житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання, також адміністрацією стаціонарного лікувально-профілактичного закладу, в якому він перебуває на лікуванні (ч.З ст.65 ЦК України).

Довіреності організацій, крім тих, що видаються в порядку передоручення нотаріального посвідчення не вимагають (ст.66 ЦК України). Вони видаються за підписом її керівника (в кооперативних і в громадських організаціях — за підписом осіб, уповноважених на це статутом) з прикладанням печатки цієї організації, а довіреності на одержання чи видачу грошей та інших майнових цінностей підписуються також головним (старшим) бухгалтером цієї організації.

Строк довіреності. Строк дії довіреності не може перевищувати трьох років- Якщо строк у довіреності не зазначений, вона зберігає силу протягом одного року з дня її вчинення. Довіреність, в якій не зазначена дата її вчинення, недійсна (ст.67 ЦК України).

Передоручення. Особа, якій видана довіреність, повинна особисто вчиняти ті дії, на які вона уповноважена. Вона може передоручити їх вчинення іншій особі, якщо уповноважена на це довіреністю або примушена до цього обставинами для охорони інтересів особи, яка видала довіреність. Передоручення оформляється нотаріально посвідченою довіреністю, і строк дії такої довіреності не може перевищувати строку дії основної довіреності, на підставі якої вона видана. Особа, яка передала повноваження іншій особі, повинна сповістити про це того, хто видав довіреність, і подати йому необхідні відомості про особу, якій передані повноваження.

150

Припинення довіреності. Чинність довіреності припиняється внаслідок закінчення її строку, припинення юридичної особи, від імені якої видана довіреність і юридичної особи, на ім'я якої видана довіреність.

Довіреність припиняється у випадку смерті громадянина, який видав довіреність і якому видано довіреність, а також визнання їх недієздатними, обмежено дієздатними або безвісно відсутніми.

Особа, яка видала довіреність, вправі в будь-який час її скасувати, а особа, якій довіреність видана, вправі відмовитись від неї, шо теж призволить до припинення довіреності. Угода про відмову від цього права недійсна. З припиненням довіреності втрачає силу передоручення (ст.69 ЦК України).

Особа, яка видала довіреність, зобов'язана сповістити про її скасування особу, якій довіреність видана, а також відомих "їй третіх осіб, для представництва перед якими видана довіреність. Такий же обов'язок покладається на правонаступників особи, що видала довіреність. У разі визнання особи, яка ви-даяа довіреність, недієздатною чи обмежено дієздатною такий обов'язок покладається на опікуна або піклувальника.

Права і обов'язки, що виникли внаслідок дій особи, якій видана довіреність до того, як ця особа дізналася або повинна була дізнатися про її припинення, зберігають силу для того, хто видав довіреність, і його правонаступників щодо третіх осіб. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або повинна була знати, що дія довіреності припинилася.

При припиненні довіреності особа, якій вона видана, або її правонаступники повинні негайно повернути довіреність (ст.70 ЦК України).

Глава 13

ВИКОНАННЯ ЮРИДИЧНИХ ОБОВ'ЯЗКІВ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ

Юридичні обов'язки у системі механізму цивільно-правового регулювання займають вирішальне значення. Власне за допомогою їх виконання створюється атмосфера поваги до вимог закону, прав та. інтересів громадян, організацій. В умовах докорінної перебудови економіки виконання цивільно-правових обов'язків — це та договірна дисципліна, яка необхідна не лише для економіки, а й для суспільства в цілому. У виконанні цивільно-правових обов'язків завжди проявляється результат правової активності,

151

правосвідомості носія обов'язку. Виконання обов'язку являє собою правомірну поведінку і тому йому властиві риси, які характеризують останню.' Виконання активного цивільно-правового обов'язку — це вчинення дії, яка за структурними елементами відповідає змісту обов'язку, носієм якого є зобов'язана особа. При виконанні пасивних обов'язків особа не вчиняє дій, які забороняє закон, і тим самим виконує вимогу закону.

Держава, нормуючи поведінку громадян і діяльність колективів, забезпечує їм можливість свободи вибору власної поведінки, звичайно, у межах, визначених певними суспільними зв'язками. Вибір поведінки на основі необхідності і у межах правового та іншого соціального нормування є вільним. При виконанні активного обов'язку свобода вибору виконання полягає не в тому, виконувати чи не виконувати обов'язок, а у виборі поведінки, яка б привела до належного його виконання, тобто коли параметри вчиненої дії відповідають параметру обов'язку зобов'язаної особи. Аналогічно вирішується питання щодо свободи вибору поведінки при виконанні пасивного обов'язку. Якщо у зобов'язаної особи відсутня свобода вибору, то невиконання обов'язку не може визнаватися неправомірною поведінкою.

Важливим для характеристики цивільно-правового обов'язку є питання: чий інтерес задовольняється при виконанні цивільно-правового обов'язку. Інтерес у праві не може бути здійснений, якщо у ньому не виражено інтересу держави. Якщо держава не заінтересована у тій чи іншій поведінці громадян чи діяльності організацій, вона не створює норм для їх регулювання.

У цивільно-правовому обов'язку виражено інтерес держави. Але такого роду обов'язки — це обов'язки перед контрагентом. Тому у літературі і підкреслюється власне ця сторона. Так, А.К.Юрченко визначає обов'язок як забезпечену законом міру необхідної поведінки для задоволення визнаного законом інтересу уповноваженого.2 З інтересом уповноваженого обов'язок зв'язує Ю.К.Толстой.3 Деякі автори взагалі не включають інтерес у визначення обов'язку.4

'Оксамытный В.В. Правомерное поведение личности.— К., 1985. 2Юрченко А. К. Гражданские правоотношения//Сов. гражданское право/Под ред.В.Т.Смирнова, Ю.К.Толстого, А.К.Юрченко.— Л..1982.-Ч.Ї.-С.75.

'Толстой Ю.К. К теории правоотношения—Л.. 1959.—С.46. ''Советское гражданское право/'/Под ред. В.Ф.Маслова и А.А.Пушкина-Т. 1.-С.90.

152

Звичайно, шо при виконанні цивільно-правового обов'язку' реалізується інтерес уповноваженого. Разом з цим будь-який суб'єкт права, не маючи інтересу, не буде вступати у правовідносини. Постачальник, поставляючи за договором продукцію, забезпечує здійснення суб'єктивного права контрагента на отримання продукції, реалізує його інтерес. Однак виконанням такого обов'язку він реалізує і свій госпрозрахунковий інтерес. Тому юридичний обов 'язок можна визначити як забезпечену законом міру необхідної поведінки, в якій виражено інтерес держави, уповноваженого суб'єкта і зобов'язаної особи.

Вчиняючи певні дії, зобов'язана особа має на меті припинити свій обов'язок. Дією, яка самостійно викликає правові наслідки, є і прийняття виконаного другою стороною. Отже, дії, що вчиняють такі суб'єкти у процесі виконання цивільно-правових обов'язків, — це односторонні угоди. Таким чином, виконання обов'язку у зобов'язальних правовідносинах за юридичною природою являє собою односторонню угоду. Виконання обов'язків у зобов'язальних відносинах повинно оформлятися за правилами ст.216 ЦК України.