У механізмі гарантій реалізації та захисту права громадян на екологічну безпеку важливе місце належить функціонально-процедурному, тобто процесуальному доюрисдикційному забезпеченню.

Аналіз загальної та спеціальної літератури у сфері тектоеко-логії, чинного законодавства та практики його застосування свідчить, що функціональне забезпечення переважно пов'язується з інституційними системами у формі дослідження та оцінювання реалізації ними конкретних функціональних повноважень, що з погляду потреб ефективності практики очевидно є недостатнім, оскільки призводить до констатації здебільшого статичного, формально-юридичного стану певної інституційної структури, тобто розкриття продекларованих формально-юридичних можливостей, досягнення мети відповідної діяльності.

Не відкидаючи важливість такого підходу, сформульованого в теорії управління (тектології) упродовж значного часу на базі створення різноманітних організаційних структур, сприйнятого теорією адміністративного права та інших галузевих наук, у тому числі теорією екологічного права, слід разом з тим вказати на його недосконалість, неповноту і до певної міри архаїзм зазначеного науково-пізнавального методу, оскільки він не дозволяє об'єктивно і всебічно висвітлити саму механіку, тобто специфіку здійснення певної функціональної діяльності.

218

Розділ IV

А відтак затушовується весь механізм динаміки, здійснення діяльності, тобто функціонального забезпечення екологічної безпеки, який реалізується шляхом дотримання доюрисдикційних процедур, що надає функціональним повноваженням життєвого змісту, свідчить про їхню ефективність чи неефективність у той чи інший проміжок часу на відповідному інституційному рівні. Отже, функціонально-процесуальний підхід з погляду практичної теорії є більш виправданим, особливо в частині виявлення його гарантувальних можливостей на стадії реалізації чи захисту права громадян на екологічну безпеку.

Із цих позицій особливого значення набувають такі регулятивні функціонально-процедурні гарантії реалізації права громадян на екологічну безпеку:

1. Декларування екологічної безпеки щодо об'єктів підвищеної небезпеки.

2. Планування локалізації та ліквідації наслідків аварій на об'єктах підвищеної безпеки.

3. Ідентифікація об'єктів підвищеної екологічної безпеки.

4. Ліцензування екологічно небезпечної діяльності (надання дозволу на експлуатацію об'єктів підвищеної екологічної безпеки.

5. Інформування про екологічно небезпечну діяльність (об'єкти підвищеної екологічної небезпеки).

6. Гігієнічна регламентація екологічно небезпечних факторів.

7. Державна реєстрація екологічно небезпечних факторів і речовин.

8. Облік небезпечних речовин.

9. Зонування території надзвичайної екологічної ситуації.

10. Державний нагляд і контроль у сфері забезпечення екологічної безпеки1.

Регулювання здійснення екологічно небезпечної діяльності обумовило не тільки новаційні правові ідеї чинного законодавства, але й порівняно із попередньою практикою нормативно-правової регламентації продукувало нові механізми та інструментарії забезпечення екологічної безпеки (особливо в частині використання (застосування, експлуатації тощо) об'єктів підвищеної екологічної небезпеки), які спрямовані насамперед на гарантування права людини і громадянина на екологічну безпеку.

1 Враховуючи поліфункціональне призначення і поширення на різних рівнях та сферах екологічно небезпечної діяльності, це питання розглядається у наступному самостійному розділі.

219

Право громадян на екологічну безпеку

У системі функціонально-процесуальних гарантій реалізації права громадян на екологічну безпеку чинне законодавство чільне місце відводить порядку підготовки, аналізу та оцінювання декларації безпеки. Основні вимоги щодо декларування безпеки передбачені Законом України "Про об'єкти підвищеної небезпеки" від 18 січня 2001 року [1], у якому гармонізовані основні принципи та положення міжнародних конвенцій та інших актів міжнародно-правового регулювання, і Законом України "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру" від 8 червня 2000 року [2].

Принципового значення у контексті досліджуваних аспектів набуває вимога Закону "Про об'єкти підвищеної небезпеки" стосовно того, що суб'єкти господарської діяльності, на праві власності у яких перебувають об'єкти підвищеної небезпеки, тобто господарської системи або комплекси, на яких використовуються, виготовляються, переробляються, зберігаються або транспортуються одна чи декілька небезпечних речовин або категорій речовин у кількості, що дорівнює або перевищує нормативне встановлені порогові маси1, та інші об'єкти, що становлять реальну загрозу виникнення надзвичайної ситуації природного і техногенного характеру, зобов'язані підготувати та подати до місцевих органів виконавчої влади декларацію їх безпеки.

Зазначені вимоги поширюються на будь-які підприємства, установи, організації, що планують експлуатувати хоча б один об'єкт підвищеної безпеки.

Подання декларації безпеки або іншої звітної документації не звільняє суб'єкти господарської діяльності від державного нагляду та контролю їхньої діяльності. На них покладається відповідність за достовірність даних, що містяться у декларації безпеки.

Процедура розроблення декларації, її зміст, методика визначення ризиків та їх прийнятні рівні встановлюються Кабінетом Міністрів України. За встановленою світовою практикою процедура розроблення та апробації декларації екологічної безпеки, її оцінювання здійснюється органами держави за участю суб'єктів екологічно небезпечної діяльності та передбачає такий порядок:

1 Згідно з Директивою Ради Європи щодо оцінки якості повітряного середовища та контролю за ним від 27 вересня 1996 року значення порогу небезпечності означає рівень, у разі перевищення якого існує загроза здоров'ю людей при короткочасній дії, і держави-члени мають вжити негайних заходів відповідно до її вимог (див.: Official Journal of the Communities (OJ). — № І 296/55ю — 21.11.96).

Право громадян на екологічну безпеку

220

221

Розділ IV

1. Підготовка декларації безпеки, розроблення заходів, спрямованих на попередження екологічного ризику, які складають її зміст, здійснюється власниками об'єктів підвищеної екологічної небезпеки відповідно до вимог чинного законодавства та ратифікованих міжнародних конвенцій і договорів.

2. Укладання в разі необхідності власниками об'єктів підвищеної екологічної небезпеки угоди з організаціями та установами науково-технічного профілю на проведення дослідження, обстеження, експертизи об'єкта небезпеки та розроблення декларації безпеки, у якій зазначаються умови функціонування об'єкта небезпеки, особливості основних видів діяльності, їхнього характеру та можливих джерел екологічного ризику, використання небезпечних речовин та їхні фізичні, хімічні, токсичні характеристики, можливі загрози для людей і довкілля в нормальних, а також аномально-аварійних обставинах, аналіз та оцінювання ризику, способи його відвернення, заходи щодо захисту і реагування, спрямовані на обмеження наслідків можливих аварій та інших надзвичайних екологічних ситуацій, відомості про систему управління й контролю за об'єктами підвищеної екологічної небезпеки.

3. Вивчення, перевірка та апробація підготовленої декларації безпеки стосовно умов та характеру використання об'єкта підвищеної небезпеки.

4. Передача декларації безпеки спеціально уповноваженому органу виконавчої влади у сфері забезпечення екологічної безпеки та охорони навколишнього природного середовища, захист населення і території від надзвичайних екологічних ситуацій.

5. Розгляд та оцінювання змісту декларації безпеки спеціально уповноваженими органами виконавчої влади і повідомлення власнику об'єкта підвищеної екологічної небезпеки про результати розгляду після визначення:

а) відповідності декларації умовам та характеру застосування об'єкта підвищеної небезпеки, рівню екологічної загрози та можливим ризикам;

б) доцільності надання додаткової інформації;

в) необхідності заборонити введення в експлуатацію або продовження використання об'єкта підвищеної екологічної небезпеки на підставі оцінки небезпеки та його екологічного ризику.

6. Повідомлення основних даних про об'єкт підвищеної екологічної небезпеки компетентному міжнародному органу.

7. Поновлення та періодичний розгляд декларації безпеки не менше одного разу на п'ять років за ініціативою власника об'єкта та на вимогу спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з метою врахування нових знань у галузі екологічної безпеки та оцінювання екологічного ризику.

Отже, праву громадян на екологічну безпеку законодавче кореспондує обов'язок суб'єктів господарювання як власників або користувачів об'єктів підвищеної небезпеки та уповноважених органів держави щодо аналізу та оцінювання рівнів екологічного ризику цих об'єктів, інформація про які міститься у деклараціях безпеки, тобто юридичне визначеному документі, що встановлює комплекс заходів, які вони передбачають здійснити з метою попередження екологічної загрози таких об'єктів, запобігання аваріям, забезпечення готовності до локалізації, ліквідації можливих аварій та їхніх негативних наслідків.

Невиконання чи неналежне виконання вимог декларації безпеки відповідальними особами дає підставу громадянам вимагати усунення відповідних недоліків та недоробок, своєчасно оприлюднити їх у засобах масової інформації, включаючи судовий порядок захисту порушених прав на екологічну безпеку відповідно до порядку, встановленого спеціальним законодавством про судоустрій, цивільно-процесуальним законодавством, включаючи можливість звернення за захистом порушених прав до Європейського суду.

Важлива гарантувальна роль у системі функціонально-процесуальних гарантій реалізації права громадян на екологічну безпеку надається такому превентивному засобу, як планування локалізації і ліквідації аварій на об'єктах підвищеної небезпеки. Враховуючи підвищений екологічний ризик здійснення екологічно небезпечної діяльності на відповідних об'єктах, чинний Закон України "Про об'єкти підвищеної небезпеки" від 18 січня 2001 року встановлює необхідність розроблення відповідними суб'єктами господарської діяльності, що їх експлуатують або планують таку діяльність, плану локалізації та ліквідації аварій на об'єктах підвищеної небезпеки.

Такі плани розробляються й затверджуються одночасно з розробленням декларації безпеки для кожного екологічно небезпечного об'єкта на п'ять років і переглядаються через кожний вищезазначений термін. У планах визначається комплекс невідкладних заходів щодо обмеження обсягів можливих аварій

222

223

Право громадян на екологічну безпеку

Розділ IV

унаслідок використання екологічно небезпечних речовин і факторів та система дій і засобів, спрямованих на ліквідацію аварій та їхніх негативних наслідків, що становлять небезпеку для працюючих і населення, що проживає або тимчасово перебуває у зоні екологічної загрози.

Законодавством передбачається можливість перегляду планів локалізації та ліквідації аварій до закінчення п'ятирічного терміну за таких обставин:

а) зміни, незалежно від їх причин, в умовах здійснення суб'єктами екологічно небезпечної діяльності, що призводять до необхідності корекції відомостей, які містяться у зазначених планах;

б) внесення змін до чинних або прийняття нових нормативно-правових актів, що впливають на зміни плану локалізації та ліквідації аварій;

в) висунення обґрунтованих вимог щодо плану локалізації та ліквідації аварій органами виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Плани локалізації і ліквідації аварій підлягають погодженню з відповідним територіальним органом спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади (тепер МНС), до відання якого віднесено питання захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

На випадок настання загрози виникнення аварії з транскордонним впливом план локалізації та ліквідації аварій має передбачати негайне інформування відповідних органів держав, території яких можуть зазнати негативного впливу наслідків аварії.

У разі внесення змін і доповнень до плану локалізації та ліквідації аварій суб'єкти екологічно небезпечної господарської діяльності та інші юридичні і фізичні особи, які братимуть участь у виконанні протиаварійних заходів, надають спеціально уповноваженому територіальному органу виконавчої влади, до відома якого віднесено питання захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, необхідну для цього інформацію відповідно до встановленого ним обсягу, змісту, форми і порядку її подання.

Функціонально-процесуальне забезпечення передбачає стадію аналізу, оцінювання і затвердження наданого плану локалізації та ліквідації аварій відповідним спеціально уповноваженим територіальним органом з питань захисту населення і територій від

надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, який протягом десяти днів після його затвердження надає через засоби масової інформації відомості, необхідні для виконання населенням правил поведінки і дій в екстремальних ситуаціях, передбачених легалізованим планом.

Плани локалізації і ліквідації аварій, затверджені в установленому порядку до набрання чинності цього закону, зберігають свою силу до закінчення строку їх дії, якщо вони не суперечать законодавчим і міжнародно-правовим вимогам реалізації та захисту права громадян на екологічну безпеку.

Суттєвою гарантією забезпечення права громадян на екологічну безпеку є функціонально-правова діяльність, спрямована на ідентифікацію об'єктів підвищеної екологічної небезпеки, тобто встановлений нормативно-правовий порядок визначення об'єктів підвищеної екологічної небезпеки серед потенційно небезпечних об'єктів.

Ця вимога передбачає обов'язок суб'єкта екологічно небезпечної діяльності ідентифікувати об'єкти підвищеної небезпеки відповідно до кількості порогової маси небезпечних речовин — нормативне встановленої маси окремої небезпечної речовини чи категорії небезпечних речовин або їхньої сумарної маси.

Можна стверджувати, виходячи з викладених положень, що кожний громадянин, якому конституційне надано право на екологічну безпеку, має юридичне визначену можливість вимагати від відповідних суб'єктів, до обов'язків яких входить ідентифікація об'єктів підвищеної небезпеки, своєчасно здійснювати зазначену функцію з тим, щоб особа знала умови свого мешкання та рівні екологічної небезпеки, які їй загрожують у межах екологічно небезпечного об'єкта.

Варто при цьому зазначити, що нормативи порогової маси небезпечних речовин мають встановлюватися Кабінетом Міністрів України, а відтак здійснення ідентифікації об'єктів підвищеної небезпеки стає поки що вельми проблематичним, як і порядок ідентифікації, форма та зміст оповіщення про її результати, оскільки останні залишаються на стадії розроблення Кабінетом Міністрів України.

На основі ідентифікаційних даних Кабінет Міністрів України має затвердити класифікацію об'єктів підвищеної небезпеки і порядок їх обліку, що стане найближчим часом додатковою превентивною гарантією реалізації права громадян на екологічну

224

225

Розділ IV

Право громадян на екологічну безпеку

безпеку в конкретних соціально-екологічних умовах проживання населення України.

На легалізацію здійснення екологічно небезпечної діяльності спрямовані функціональні процедури надання дозволу на експлуатацію об'єктів підвищеної екологічної небезпеки та інші форми ліцензування екологічно небезпечної діяльності.

Запровадження зазначених процедур сприяє легалізації суб'єктів екологічно небезпечної діяльності і дозволяє громадянам вимагати від них здійснення діяльності з дотриманням законодавче встановленого комплексу вимог екологічної безпеки та, зокрема, умов, обов'язків і показників, які визначаються відповідними дозволами і ліцензіями, заявляти скарги та позови про обмеження, призупинення та припинення екологічно небезпечної діяльності, відшкодування заподіяної шкоди, за винятком її випадкового скоєння, та притягнення винних до інших видів юридичної відповідальності.

Закон України "Про об'єкти підвищеної небезпеки" від 18 січня 2001 року визначає порядок надання дозволу на експлуатацію об'єктів підвищеної небезпеки, який виключає, на погляд автора, такі стадії:

1. Звернення, розгляд та винесення рішення відповідною місцевою радою про надання згоди на розміщення об'єкта підвищеної небезпеки на території села, селища, міста, якщо його місцезнаходженням є ця територія.

2. Звернення, розгляд та прийняття рішення щодо видачі дозволу на будівництво (реконструкцію) об'єкта підвищеної небезпеки або відмову у такому наданні, яка у свою чергу включає:

а) подання заяви відповідними суб'єктами, що планують будівництво або реконструкцію об'єкта підвищеної небезпеки до виконавчих органів відповідних рад, Київської або Севастопольської міських державних адміністрацій з метою отримання дозволу на будівництво (реконструкцію) об'єкта підвищеної небезпеки, до якої додаються такі документи та матеріали:

— техніко-економічне та містобудівне обґрунтування розміщення об'єкта підвищеної небезпеки;

— передпроектні матеріали, які містять відомості про об'єкт підвищеної небезпеки, можливі аварії на ньому та їхні негативні наслідки;

— висновки державних та громадських експертиз (санітарно-епідемічної, науково-технічної, екологічної тощо), передбачених законодавством України;

— документи, передбачені законодавством про містобудування;

— документацію, передбачену законодавством про планування та забудову територій;

б) повідомлення суб'єктом господарської діяльності через засоби масової інформації про відповідні наміри з метою залучення громадськості до публічного обговорення, зокрема:

— мети реалізації проекту;

— можливих негативних наслідків його впливу на життєдіяльність і довкілля;

— заходів та засобів, що передбачаються проектом для запобігання аваріям, обмеження їхніх наслідків і захисту людей та довкілля;

в) повідомлення виконавчими органами відповідних рад, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями у п'ятиденний термін з часу отримання заяви через засоби масової інформації адреси, на яку будь-яка фізична і юридична особа може протягом місяця з дати опублікування повідомлення надіслати в письмовій формі свої пропозиції стосовно доцільності реалізації проекту;

г) розгляд на відкритих засіданнях (відкритих слуханнях) у відповідний час та у відповідному місці (про що завчасно повідомляється через засоби масової інформації) виконавчими органами відповідних рад, Київською чи Севастопольською міськими державними адміністраціями у термін, що не перевищує шести місяців, проект та отримані пропозиції щодо доцільності його реалізації;

д) отримання у разі необхідності вищезазначеними уповноваженими органами від відповідного суб'єкта господарської діяльності додаткової інформації щодо такого проекту або призначення проведення відповідної експертизи;

е) підготовка у місячний термін комплексного висновку та проекту рішення про дозвіл на будівництво об'єкта підвищеної небезпеки спеціально уповноваженим місцевим органом з питань містобудування та архітектури;

є) прийняття рішення про надання дозволу на будівництво об'єкта підвищеної небезпеки у разі необхідності та обґрунтованості поданих документів і матеріалів відповідними виконавчими органами місцевих рад, Київською та Севастопольською державними адміністраціями із забезпеченням публікації рішення через засоби масової інформації.

82.5

Право громадян на екологічну безпеку

227

226

Розділ IV

Можливий варіант прийняття рішення про відмову у наданні дозволу на будівництво (реконструкцію) об'єкта підвищеної небезпеки з відповідною його публікацією у засобах масової інформації з такими юридичними наслідками:

а) відмова у наданні дозволу на будівництво (реконструкцію) об'єкта підвищеної небезпеки стає підставою для доопрацювання суб'єктом господарської діяльності проекту або його окремих частин з правом повторного подання на розгляд, експертизу, обговорення, прийняття рішення у вищезазначеному порядку;

б) право суб'єкта господарської діяльності та інших заінтересованих осіб оскаржити рішення про відмову відповідних виконавчих органів місцевих рад, Київської або Севастопольської міської державної адміністрації в суді або господарському суді у встановленому законом порядку;

в) надсилання копії дозволу на будівництво (реконструкцію) об'єкта підвищеної небезпеки до нижчезазначених спеціально уповноважених центральних органів виконавчої влади, які здійснюють кожний у межах своєї функціональної компетенції контроль за діяльністю, пов'язаною з використанням об'єкта підвищеної небезпеки:

— забезпечення екологічної безпеки та охорони довкілля;

— захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру;

— санітарно-епідемічної безпеки;

— охорони праці;

— пожежної безпеки;

— містобудування.

3. Укладання суб'єктом господарської діяльності зі страховою організацією договору обов'язкового страхування цивільної відповідальності на випадок заподіяння шкоди аваріями на об'єктах підвищеної небезпеки.

4. Підготовка та передача (надсилання) суб'єктом господарської діяльності або особами, що мають намір розпочати експлуатацію об'єктів підвищеної небезпеки, до відповідних обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, виконавчих органів, селищної або міської ради заяви на отримання дозволу на експлуатацію об'єкта підвищеної небезпеки, до якої додаються:

а) декларація безпеки;

б) копія рішення відповідної ради про надання згоди на розміщення об'єкта підвищеної небезпеки на території села, селища, міста, якщо його місцезнаходженням є така територія;

в) копія дозволу на будівництво (реконструкцію) об'єкта підвищеної небезпеки;

г) план локалізації і ліквідації аварій на об'єкті підвищеної небезпеки;

д) висновки передбачених законом державних та наявних громадських експертиз;

е) договір обов'язкового страхування відповідальності за шкоду, яка може бути заподіяна аваріями на об'єктах підвищеної небезпеки.

5. Розгляд у місячний термін з дати отримання заяви та матеріалів з обґрунтовуванням вищеперерахованими органами, погодження у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, з відповідними територіальними органами спеціально уповноважених центральних органів виконавчої влади, і в разі позитивного вирішення питання надсилання суб'єктові екологічно небезпечної господарської діяльності письмового дозволу відповідного зразка на експлуатацію об'єкта підвищеної небезпеки.

6. Не виключається й обґрунтована відмова у наданні дозволу на експлуатацію об'єкта підвищеної небезпеки у разі підготовки документів та їх обґрунтування з порушенням установлених вимог та показників із вказівкою та переліком додаткових заходів, які повинен виконати суб'єкт господарської діяльності для отримання письмового дозволу, що передбачає:

а) виконання суб'єктом господарської діяльності додаткових заходів, визначених у відмові, та можливість його повторного звернення до відповідної обласної, Київської або Севастопольської міської державної адміністрації, виконавчих органів селищної чи міської рад за отриманням дозволу на експлуатацію об'єкта підвищеної небезпеки;

б) право звернення відповідного суб'єкта господарської діяльності, якому відмовлено у видачі дозволу на експлуатацію об'єктів підвищеної небезпеки, за оскарженням дій уповноважених на це органів до суду або господарського суду в установленому законом порядку.

У цій частині варто зазначити, що згідно з Конституцією України (ст.ст. 125, 127) в Україні запроваджується підсистема спеціальних, зокрема адміністративних, судів у єдиній судовій

228

Право громадян на екологічну безпеку

Розділ IV

229

системі, і виходячи з того, що в нашому випадку йдеться про оскарження дій посадових осіб або уповноважених рішень органів виконавчої влади, було б логічно й правомірно, щоб такі скарги розглядалися саме в адміністративних судах за відповідною підсудністю з тим, щоб загальні господарські суди розглядали переважно справи за позовами відповідно фізичних і юридичних осіб, майнові або пов'язані з ними інші права, що їх порушено. Такий порядок методологічно виправданий, і, безумовно, він би сприяв спрощенню здійснення судочинства в державі, яка обрала орієнтири та принципи правової.

7. Надсилання копії дозволу на експлуатацію об'єкта підвищеної небезпеки відповідною обласною, Київською або Севастопольською міською державною адміністрацією, виконавчими органами селищної чи міської рад спеціально уповноваженим органам виконавчої влади, що здійснюють контроль та нагляд у сфері діяльності, пов'язаної з експлуатацією об'єктів підвищеної небезпеки.

Дотримання вищеназваними уповноваженими органами встановленої процедури сприятиме не тільки впорядкуванню відносин щодо набуття спеціальної правосуб'єктності особами, які здійснюють екологічно небезпечну господарську діяльність, що має відбуватися у встановленому законом правовому режимі, але й сприятиме запобіганню настанню екологічного ризику та його корегуванню, враховуючи великий ступінь екологічної загрози різних об'єктів підвищеної небезпеки, унеможливленню та обмеженню порушення права громадян на екологічну безпеку, створенню умов щодо його реалізації і захисту від конкретно легалізованих суб'єктів здійснення екологічно небезпечної діяльності та об'єктів підвищеної небезпеки.

На характер здійснення екологічно небезпечної діяльності, виявлення її особливостей, дотримання норм, вимог та нормативів екологічної безпеки та гарантування права людини і громадянина на екологічну безпеку спрямоване функціонально-процедурне забезпечення інформування про екологічно небезпечну діяльність і, зокрема, про об'єкти підвищеної небезпеки. Закон України "Про об'єкти підвищеної небезпеки" не тільки закріплює основні вимоги щодо інформування, визначає зобов'язальних осіб у цій частині, але й передбачає реалізацію суб'єктивного права громадян та інших осіб на одержання інформації стосовно об'єктів підвищеної небезпеки, конкретизу-

ючи у такий спосіб принципи міжнародних конвенцій та договорів, норми яких після ратифікації законодавчим органом мають пряму дію, та деталізуючи вимоги Конституції України і Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" щодо загального права громадян на одержання повної та достовірної екологічної інформації.

З огляду на це право на одержання інформації стосовно об'єктів підвищеної небезпеки тісно пов'язане з правом на екологічну інформацію та правом на екологічну безпеку, є їхнім різновидом і в умовах демократизації суспільних правовідносин, формування суверенної правової держави має відігравати важливу роль у суб'єктивному контексті прав людини на безпеку життєдіяльності.

Механізм інформування громадян на цих умов виступає гаран-тувальним чинником реалізації права громадян на екологічну безпеку, беручи до уваги ту юридичну обставину, за якої інформування про стан об'єктів підвищеної екологічної небезпеки становить імперативний обов'язок спеціально уповноважених органів держави, місцевого самоврядування та фізичних осіб, які на праві власності чи праві користування експлуатують такі об'єкти.

Об'єктивна екологічна інформація в цій частині виступає також гарантійним і стабілізаційним морально-психологічним чинником для працівників та різних осіб, які проживають або тимчасово перебувають у зоні екологічного ризику об'єктів підвищеної небезпеки і в такий спосіб формує адекватну еколого-пра-вову свідомість населення, зокрема повагу до закону та права чи, навпаки, за умов систематичного невиконання вимог у цій частині продукує нігілістичне ставлення до гарантійних засобів механізму правового забезпечення.

Слід зазначити також, що функціонально-процедурне забезпечення інформування про екологічно небезпечні види діяльності, зокрема в частині реального стану об'єктів підвищеної небезпеки, орієнтовано не тільки на фізичних, але й на юридичних осіб та уповноважені органи держави.

Законодавчо визнано таку функціональну процедуру надання інформації стосовно об'єктів підвищеної небезпеки:

а) надання вказаної інформації власниками або користувачами об'єктів підвищеної небезпеки відповідним територіальним органам спеціально уповноважених центральних органів виконавчої влади, до відання яких віднесені питання екологічної безпеки та

230

231

Розділ IV

Право громадян на екологічну безпеку

охорони довкілля; захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; санітарно-епідемічної безпеки; пожежної безпеки; охорони праці та містобудування; місцевим органам виконавчої влади, органам місцевого самоврядування та засобам масової інформації, у тому числі й тим, засновником яких є органи місцевого самоврядування;

б) повідомлення суб'єктами екологічно небезпечної господарської діяльності спеціально уповноваженим центральним органам виконавчої влади функціональної компетенції у сфері охорони праці, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, екологічної безпеки та охорони довкілля про всі аварійні ситуації, розвиток яких призвів або міг призвести до аварій;

в) забезпечення оброблення одержаної відповідно до закону інформації про екологічно небезпечну діяльність та стан об'єктів підвищеної небезпеки спеціально уповноваженими центральними органами виконавчої влади, до відання яких віднесено питання захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, екологічної безпеки та охорони довкілля, і надання узагальненої інформації місцевим органам виконавчої влади, органам місцевого самоврядування, суб'єктам екологічно небезпечної господарської діяльності та іншим заінтересованим особам, а також інформування населення в установленому порядку про аварійні ситуації, що виникають на об'єктах підвищеної небезпеки.

При цьому слід зауважити, що норми Закону "Про об'єкти підвищеної небезпеки" від 18 січня 2001 року не визначають чітких термінів інформування суб'єктами екологічно небезпечної діяльності спеціально уповноважених органів держави, до відання яких віднесені зазначені питання, не містять строків та порядку інформування й оприлюднення інформації стосовно об'єктів екологічно небезпечної діяльності серед громадськості та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, що знижує гарантувальну роль цього закону. Тому автор вважає за доцільне внести відповідні зміни та доповнення з тим, щоб підвищити ефективність зазначених процедур.

Чіткіше мав би бути викладений і порядок оприлюднення інформації для громадян про стан об'єктів небезпеки та аварійні ситуації спеціально уповноваженими органами у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та при-

родного характеру і екологічної безпеки й охорони довкілля, принаймні, варто зазначити, яку конкретно інформацію доводить до відома населення кожний із цих органів та через які саме засоби масової інформації здійснюється її обнародування з тим, щоб громадяни мали більш вірогідну можливість реалізувати надане законом право та забезпечити його захист у судових органах.

У той же час закон надає право фізичним і юридичним особам чи їхнім представникам у термін не більш як ЗО днів отримати від суб'єкта екологічно небезпечної господарської діяльності інформацію про небезпеку, яка виникла на об'єктах підвищеної небезпеки і становить загрозу для людей і довкілля.

Проте такий законодавчий підхід не можна визнати вдалим, якщо взяти до уваги підвищений екологічний ризик і наявну загрозу для людини і довкілля. У таких невідкладних випадках, а по суті, надзвичайних екологічних ситуаціях має бути запроваджений скорочений термін в один чи щонайбільше три дні, враховуючи реальну небезпеку, яка може стати фатальною, і за таких умов зазначена процесуально-правова вимога до ЗО днів втрачає свій регулятивний сенс.

Крім того, в законі має бути норма, яка б зобов'язувала у таких випадках невідкладне аварійне інформування населення про загрозливий для життя і здоров'я стан у місцях експлуатації об'єктів підвищеної небезпеки, на яких створена реальна надзвичайна екологічна ситуація, небезпечна для довкілля та людини.

Позитивною новацією закону в частині розвитку гарантій вищезазначених суб'єктивних прав людини та громадянина є положення, згідно з яким фізична або юридична особа має право в установленому законом порядку самостійно збирати інформацію щодо стану безпеки об'єктів підвищеної небезпеки і надавати її органам виконавчої влади, органам місцевого самоврядування, засобам масової інформації та іншим заінтересованим особам, у разі якщо відомо або є підстави вважати, що така інформація містить відомості стосовно правопорушень, які мають місце на цих об'єктах і становлять загрозу для людей та довкілля.

Зазначена норма є логічним продовженням принципів і вимог, зафіксованих в Орхуській конвенції, підписаній у червні 1998 року та ратифікованій Верховною Радою України [3]. А відтак вона є суттєвою демократичною гарантією на шляху створення юридичних засад інформаційної екологічної безпеки, свідчить про розвиток прав громадян та юридичних осіб на інформаційну

232

233

Право громадян на екологічну безпеку

Розділ IV

екологічну безпеку як важливу форму існування людини і громадянина, функціонування юридичних осіб у новому інформаційному просторі, що створює їм можливість знати умови, в яких вони живуть та здійснюють соціально-економічні й інші необхідні суспільству та державі корисні функції.

З огляду на це суб'єктивне право громадян на інформаційну екологічну безпеку можна розглядати як важливу складову ширшої за змістом інтегрованої категорії права на екологічну безпеку, проголошеного в державі. У цій частині Закон України "Про об'єкти підвищеної небезпеки" створює реальні передумови та юридичні гарантії для реалізації в практичному житті вищезазначених правових суб'єктивних можливостей громадян і юридичних осіб.

Разом з тим очевидна і деяка змістова невдалість формулювання закону, оскільки він надає відповідне право фізичним і юридичним особам тільки в разі "якщо їм відомо або є підстави вважати, що така інформація містить відомості щодо правопорушень", тобто коли особа володіє певною інформацією стосовно правопорушень, які скоюються в частині порушення норм, вимог та нормативів екологічної безпеки, чи в них наявні обставини юридичного характеру, які дозволяють вважати, що такі делікти мають місце на тих чи інших об'єктах підвищеної небезпеки. Це, очевидно, є вже крайній захід, що безумовно продукує появу вищезгаданої норми, а по суті вона дозволяє кожному громадянинові або юридичній особі самостійним, вольовим способом збирати відповідну інформацію, тобто фактично здійснювати певний приватний еколого-інформаційний моніторинг, оскільки така діяльність передбачає не тільки збір та узагальнення даних, але й поширення, тобто доведення інформації про правопорушення у сфері екологічної безпеки органам виконавчої влади, місцевого самоврядування, засобам масової інформації та іншим заінтересованим особам.

Водночас виникає більш просте нериторичне, але й логічне запитання: а чому людина не має юридичної можливості взагалі збирати екологічну інформацію та поширювати її у спосіб, визначений законом або ним не заборонений? Адже екологічна інформація, а тим більше її різновид — інформація про екологічно небезпечну діяльність має бути найпрозорішою і найдоступнішою, оскільки на неї не поширюються вимоги національної та іншої державної секретної таємниці і з огляду на те, що вона зачіпає

"святая святих" — природні права людини, пов'язані з її безпекою у разі виникнення реальної загрози для життя та здоров'я.

За цих умов, на думку автора, має діяти принцип "вільного доступу та вільного поширення екологічної інформації", якщо вона не порушує права та законні інтереси інших осіб і держави, що й доцільно закріпити у цьому законі та Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища", а також у намічених для підготовки основах екологічного законодавства — Екологічному кодексі України, в якому забезпечення екологічної безпеки людини, суспільства і держави та її різновид — інформаційно-екологічна безпека має посісти місце одного з центральних правових інститутів, а обов'язок держави як основного гаранта цього права має кореспондувати суб'єктивне право громадян на цю безпеку.

У чинному механізмі забезпечення екологічної безпеки чільне місце займає функціональна діяльність спеціально уповноважених органів держави, яка спрямована на гігієнічну регламентацію екологічно небезпечних факторів. Юридичною базою для здійснення цієї діяльності спеціально уповноваженими органами держави є Закон України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" від 24 лютого 1994 року [4] і Положення про гігієнічну регламентацію та державну реєстрацію небезпечних факторів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 1995 року № 420 (із наступними змінами й доповненнями) [5].

Гігієнічна регламентація визначається як розроблення спеціально уповноваженими органами на підставі сучасних даних науково обґрунтованих гігієнічних нормативів (регламентів), які гарантують безпеку та нешкідливість для людини небезпечних факторів навколишнього, в тому числі виробничого, середовища життєдіяльності.

Гігієнічній регламентації підлягає будь-який небезпечний фактор фізичного, хімічного, біологічного походження, тобто речовина, матеріал або продукт, що впливає на здоров'я людини, або потенційно небезпечний фактор, який за певних умов може негативно впливати на її здоров'я, з метою обмеження інтенсивності або тривалості дії шляхом встановлення критеріїв їх допустимого негативного впливу.

Отже, гігієнічний регламент — це кількісний показник, який характеризує оптимальний чи допустимий рівень фізичних,

234

Розділ IV

хімічних, біологічних факторів довкілля, виробничого середовища, які затверджуються головним державним санітарним лікарем України, є обов'язковим для дотримання всіма фізичними та юридичними особами і включається до державних і відомчих нормативних актів.

З викладеного випливає, що за своєю юридичною природою гігієнічні регламенти — це, з одного боку, своєрідні стандартизовані нормативи, які містять чітко встановлені уповноваженим органом держави показники або допустимі рівні різних небезпечних факторів, наявних у навколишньому середовищі, а з другого — затверджена і легалізована в установленому порядку з наступною реєстрацією у Мінюсті України підсистема нормативів і норм загальнообов'язкового призначення, що включається у систему механізму нормативно-правового регулювання правовідносин, пов'язаних із забезпеченням екологічної безпеки та безпеки праці, яка виступає важливою гарантією права громадян на екологічну безпеку шляхом регламентації допустимого впливу небезпечних та потенційно небезпечних факторів на здоров'я людини.

Гігієнічні регламенти встановлюються щодо небезпечних факторів, які можна класифікувати на такі групи:

а) хімічні речовина, що застосовуються у виробництві та побуті;

б) полімери та їхні композиції;

в) фізичні фактори;

г) біологічні фактори;

д) радіоактивні речовини та радіаційні фактори;

е) важкість на напруженість праці.

Очевидно, що не всі з них є екологічними чинниками, зокрема остання група належить переважно до факторів, які можуть справляти негативний вплив виключно у виробничому середовищі.

Гігієнічна регламентація небезпечних факторів функціонально забезпечується Комітетом з питань гігієнічного регламентування Міністерства охорони здоров'я України1 із залученням установ і організацій після акредитації їх цим Комітетом за переліком, що визначається МОЗ України за погодженням із Держстандартом України та здійснюється згідно з поточними та перспективними програмами, які щорічно розробляються й уточнюються Комітетом.

Далі скорочено — Комітет.

235

Право громадян на екологічну безпеку

Слід зазначити також, що гігієнічні регламенти розробляються і встановлюються як для окремих небезпечних факторів, так і для сукупності їх відповідно до вимог, що затверджуються МОЗ України з правом цього Комітету надавати рекомендації головному державному санітарному лікареві України щодо скасування тих регламентів, які не гарантують безпеку для людини та визнання чи взаємовизнання їх на міжнародному рівні.

Процедура здійснення гігієнічної регламентації узагальнено, на погляд автора, передбачає:

1. Подання заявки на розроблення гігієнічних регламентів замовником із направленням до Комітету листа за підписом керівника підприємства, установи, організації із зазначенням небезпечного фактора і середовища, для якого потрібно встановити гігієнічний регламент, бажаний термін проведення відповідних досліджень та гарантування їх оплати.

2. При цьому заявки на розроблення гігієнічних регламентів можуть подаватися:

а) Головним санітарно-епідеміологічним управлінням МОЗ України;

б) іншими органами державної виконавчої влади;

в) організаціями, установами, підприємствами незалежно від їх підпорядкування та форм власності.

2. Проведення наукової експертизи в комісіях Комітету з питань гігієнічного регламентування та визнання доцільності включення робіт із розроблення гігієнічних регламентів до відповідних програм та до замовлення для державних потреб.

3. Організація Комітетом проведення конкурсу для визначення основних виконавців розроблення або перегляду гігієнічних регламентів. До участі в конкурсі допускаються установи й організації, акредитовані Комітетом, які подають такі документи:

а) заявку на участь у конкурсі;

б) анотацію науково-дослідної роботи;

в) проект плану науково-дослідної роботи, в якому зазначається:

— термін її виконання;

— обсяги фінансування;

— перелік виконавців та співвиконавців. Співвиконавцями акредитованих установ і організацій можуть бути визнані:

а) науково-дослідні організації;

б) тимчасові творчі колективи;

236

Розділ І

в) провідні вчені та фахівці закладів охорони здоров'я. Вивчення та оцінювання матеріалів проведення конкурсу здійснюється з урахуванням:

а) досвіду роботи з гігієнічної регламентації небезпечних факторів акредитованих установ і організацій;

б) наявності в установі та організації відповідних фахівців і матеріально-технічної бази;

в) можливості дотримання терміну виконання;

г) обсягів фінансування робіт з гігієнічної регламентації.

4. Визначення та визнання основного виконавця робіт із розроблення або перегляду гігієнічного регламенту та його легалізація включає:

а) визначення основного виконавця робіт за результатами конкурсу або наукової експертизи документів;

б) винесення рішення з цього питання Комітетом;

в) інформування в десятиденний термін у письмовій формі замовника, основного виконавця та інших учасників конкурсу про це рішення.

5. Укладання договору на виконання робіт з гігієнічної регламентації небезпечних факторів між замовником та виконавцем відповідно до порядку, встановлено чинним законодавством.

Рішення Комітету щодо визначення основного виконавця робіт є підставою для укладання такого договору.

6. Здійснення гігієнічної регламентації небезпечних факторів централізовано, за рахунок коштів державного бюджету для державних потреб на замовлення Головного санітарно-епідеміологічного управління МОЗ України та на госпрозрахункових (договірних) засадах інших установ, організацій, підприємств (виконання науково-дослідних робіт щодо гігієнічної регламентації небезпечних факторів).

7. Розгляд Комітетом результатів виконаних робіт з гігієнічної регламентації небезпечних факторів.

Для розгляду Комітетом результатів виконаних робіт і підготовленого проекту гігієнічного регламенту основний виконавець подає такі документи та матеріали:

а) заявку на проведення експертизи матеріалів з обґрунтуванням гігієнічного регламенту;

б) три примірники пояснювальної записки поданих матеріалів з описом методу контролю за додержанням гігієнічного регламенту;

237

Право громадян на екологічну безпеку

в) перелік законодавчих нормативно-правових актів і методичних матеріалів, використаних для розроблення цього проекту;

г) копію платіжного доручення про перерахування коштів на рахунок Комітету.

8. Розгляд поданих матеріалів на засіданні відповідних комісій Комітету і підготовка узагальненого висновку.

9. Затвердження гігієнічного регламенту постановою головного державного санітарного лікаря України, визначення порядку введення його в дію у десятиденний термін з часу подання головою Комітету з питань гігієнічної регламентації МОЗ України позитивного висновку і проекту цього регламенту.

10. Повернення двох примірників матеріалів з обґрунтуванням гігієнічного регламенту основному розробникові на доопрацювання в разі негативного висновку Комітету.

11. Проведення повторної експертизи доопрацьованих матеріалів за рахунок основного виконавця робіт з наукового обґрунтування гігієнічного регламенту.

Позитивною тенденцією в розвитку екологічного законодавства, зокрема законодавства про екологічну безпеку, є розширення і вдосконалення сфери здійснення державної реєстрації небезпечних факторів, інших екологічно небезпечних речовин, які характеризуються підвищеним ризиком для здоров'я людей та навколишнього природного середовища.

Відтак удосконалюється і набирає системності сама функціональна діяльність спеціально уповноважених органів щодо здійснення державної реєстрації екологічно небезпечних речовин та їхніх сполук, використання яких юридичне посвідчує та вказує на те, що така діяльність стає загрозливою для людини і довкілля, а тому вимагає адекватного правового регламентування.

І це логічно, оскільки використання незареєстрованих речовин, які хоча й мають природні властивості, що становлять загрозу для навколишнього середовища і людини, але підпадають під загальноприйнятий правовий режим неризикового характеру. Проте така ситуація в юридичній практиці не виключає колізій, за яких особа, що потерпіла та якій заподіяно шкоду внаслідок незаконної діяльності з незареєстрованою речовиною, опиняється в більш скрутному правовому становищі щодо захисту своїх порушених прав та законних інтересів. Обумовлюється це тим, що наприклад, відшкодування шкоди, заподіяної легалізованими екологічно небезпечними речовинами внаслідок екс-

238

Право громадян на екологічну безпеку

239

Розділ IV

плуатації їх відповідними юридичними чи фізичними особами, здійснюється незалежно від вини відповідних власників чи користувачів таких об'єктів.

За викладених умов, особі, яка зазнала шкоди внаслідок дії не-легалізованих екологічно небезпечних речовин потрібно доводити вину заподіювача шкоди. У зв'язку з цим зростає роль державної реєстрації екологічно небезпечних факторів та речовин.

З метою профілактики шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров'я людини та довкілля в Україні запроваджено Державний реєстр небезпечних факторів, який створюється у два основні етапи.

Об'єктами державної реєстрації на першому етапі є небезпечні фактори хімічного та біологічного походження, зокрема:

а) індивідуальні небезпечні хімічні речовини та їхні сполуки;

б) індивідуальні небезпечні біологічні фактори (речовини) та їхні сполуки;

в) полімери та матеріали на їхній основі;

г) хімічні і біологічні речовини та сполуки, що входять до сумішевої продукції, яка виробляється чи застосовується на території України або ввозиться з-за кордону;

д) речовини, які мають у своєму складі домішки, що утворюються у процесі виробництва або застосування яких зумовлює реєстрацію їх як індивідуальних речовин.

У Державному реєстрі наводяться дані про:

— їхнє призначення;

— властивості та методи індикації;

— біологічну дію;

— ступінь небезпечності для здоров'я людини;

— характер поведінки у навколишньому середовищі;

— особливості виробництва;

— гігієнічні регламенти застосування тощо.

Об'єктами державної реєстрації на другому втапі визнаються небезпечні фактори фізичного походження, у тому числі радіоактивні.

Суб'єктом державної реєстрації є Комітет з питань гігієнічного регламентування МОЗ України.

Суб'єктами об'єктів державної реєстрації небезпечних факторів виступають підприємства, установи, організації, які на праві власності або на праві користування застосують хімічні, біологічні, фізичні та інші небезпечні фактори.

У той же час державній реєстрації не підлягає:

а) сумішева продукція, яка підлягає санітарно-гігієнічній експертизі відповідно до положень про державну санітарно-гігієнічну експертизу проектів нормативної документації та про порядок видачі гігієнічного висновку на продукцію в органах, установах та закладах відповідної служби, що затверджується МОЗ України;

б) продукція, що реєструється Фармакологічним комітетом МОЗ та Укрдержхімкомісією.

Підлягають також державній реєстрації:

а) нові хімічні та біологічні речовини, які призначені для виробництва і використання після 1 вересня 1995 року до початку їх виробництва та використання;

б) старі хімічні та біологічні речовини, тобто речовини, які виробляються й використовуються на території України та завезені з-за кордону протягом трьох років з часу затвердження цього нормативно-правового акта.

При цьому конкретні терміни проведення державної реєстрації старих небезпечних речовин мають бути погоджені замовниками з органами державної санітарно-епідеміологічної служби і повідомлені Комітетові з питань гігієнічного регламентування.

Важливе юридичне призначення має державна реєстрація небезпечних відходів, враховуючи, що вона є обов'язковою умовою видачі дозволів на імпорт, застосування і організацію виробництва продукції, на віднесення небезпечних факторів до нормативної (ДСТУ, ТУ тощо) і проектної документації, та є підставою для видачі гігієнічного висновку в органах, установах і закладах державної санітарно-епідеміологічної служби.

Державна реєстрація небезпечних факторів може розглядатися як доюрисдикційна функціонально-правова процедура, яка включає три основних етапи:

1) внесення подання (заявки), її приймання органами державної реєстрації;

2) аналіз, експертиза поданих матеріалів та ухвалення рішення про реєстрацію небезпечних факторів;

3) видача сертифіката (свідоцтва) державної реєстрації небезпечного фактора встановленого зразка.

На першому етапі заінтересовані міністерства, відомства, організації, установи, підприємства незалежно від їх підпорядкування та форм власності, інші юридичні особи, які відповідають за випуск чи імпорт конкретної речовини або сполуки, звертаються з

240

241

Право громадян на екологічну безпеку

Розділ IV

поданням та заявкою про державну реєстрацію небезпечних факторів до Комітету з питань гігієнічного регламентування і при цьому додають:

а) дані, необхідні для державної реєстрації небезпечного фактора за формою, що затверджується МОЗ України;

б) матеріали, на підставі яких заповнюється зазначена форма;

в) розрахунок потреби у хімічній чи іншій речовині з доданням інформації про виробниче призначення та регламенти застосування;

г) офіційний висновок щодо можливості публікації матеріалів державної реєстрації у відкритому виданні;

д) оплачене платіжне доручення.

У разі, коли інформація про речовини не може бути надана в повному обсязі до часу державної реєстрації, але відомо, що властивості та галузь їх застосування дозволяють вважати їхню небезпеку для людини та довкілля неістотною, може вирішуватися питання про тимчасову, тобто терміном дії до 3 років, державну реєстрацію небезпечних речовин і факторів.

Форма необхідних даних для такої реєстрації небезпечного фактора визначається в кожному конкретному випадку Комітетом відповідно до чинних нормативно-правових та методичних документів.

У той же час тимчасова реєстрація може проводитись на підставі наданого токсико-гігієнічного паспорта хімічної речовини, що застосовується у виробництві і побуті, форму якого затверджує МОЗ України.

На другому етапі розгляд питання щодо присвоєння хімічній та іншій небезпечній речовині чи сполуці номера державної реєстрації здійснюється на основі експертного висновку Комітету, а з'ясування найскладніших випадків, пов'язаних із прийняттям рішення про державну реєстрацію, проводиться експертною групою Комітету, склад якої затверджує головний державний санітарний лікар України.

Характерно, що за проведення наукової експертизи матеріалів, необхідних для державної реєстрації небезпечного фактора, заявник сплачує Комітетові суму відповідно до Порядку сплати проведення гігієнічної регламентації та державної реєстрації небезпечних факторів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 1995 року [6].

Доцільно в цьому зв'язку зауважити, що функціональне здійснення гігієнічної регламентації та державної реєстрації небезпечних факторів є новаційним у сфері виконання функцій органами державного управління (центральними органами виконавчої влади), що безумовно є прогресивним для теорії управління, зокрема теорії екологічного права. Однак слід взяти до уваги всю специфіку такої діяльності, яка базується на проведенні наукових досліджень та різних видів наукових експертиз, що потребує значних інтелектуальних зусиль творчих колективів та окремих учених, яких залучають на штатних та позаштатних засадах.

У разі позитивного висновку наукової експертизи Комітет виносить рішення про державну реєстрацію відповідного небезпечного фактора. Реєстрація здійснюється терміном на 5 років, після закінчення якого небезпечний фактор підлягає перереєстрації з урахуванням накопиченої за цей час інформації про його властивості та, зокрема, небезпечність.

Тому важливим з юридичного погляду є третій етап процесу державної реєстрації небезпечних факторів, оскільки на підставі позитивного рішення Комітету замовникові видається юридичний документ у формі сертифіката (свідоцтва) державної реєстрації небезпечного фактора відповідного зразка. У ньому зазначається орган, який ухвалив відповідне рішення, назва документа, номер державної реєстрації, дані про заявника, хімічна назва небезпечного фактора, її номер та синоніми, торговельна назва та галузь застосування, а також дані про те, що він зареєстрований в Україні, термін його дії, печатка органу, підпис Комітету з питань гігієнічного регламентування МОЗ України.

З огляду на викладене можна виділити найбільш характерні ознаки державної реєстрації екологічно небезпечних факторів і речовин:

1. Це функціонально-процесуальна діяльність спеціально уповноважених органів та організацій, установ і науково-технічних працівників.

2. Реалізується ця діяльність у притаманних їй процесуально-правових формах — реєстраційних процесуальних правовідносинах.

3. Реєстрація виступає стадією більш узагальненого процесу, спрямованого на правовстановлення та легалізацію до використання факторів і речовин, що характеризуються підвищеною ' екологічною небезпекою.

242

Розділ IV

4. Діяльність, яка супроводжується виникненням для їх суб'єктів-власників чи користувачів облікових та реєстраційно-правових наслідків, пов'язаних із виконанням певних позитивних і негативних правомочностей.

5. Видача реєстраційно-правових документів, які посвідчують певний юридичний титул на право використання (застосування тощо) небезпечних для життя і здоров'я факторів і речовин.

6. Фіксація спеціальної правосуб'єктності уповноважених осіб на здійснення екологічно небезпечної діяльності з небезпечними факторами і речовинами та дотримання імперативних вимог щодо забезпечення екологічної безпеки громадян і гарантування їх суб'єктивного права на таку безпеку.

7. Реєстраційна діяльність — це відповідна нормативно-правова процедура, якій притаманний свій логічно узгоджений внутрішній порядок та системна послідовність дій заінтересованих та уповноважених і зобов'язаних осіб.

8. Зазначена процедура очевидно має характер неюрисдик-ційного процесу, спрямованого на встановлення юридичних факторів.

9. Діяльність, що пов'язана з поновленням інформації про екологічно небезпечні фактори і речовини та осіб, які здійснюють поводження з ними, і тим самим спрямована на створення і формування носіїв та джерел інформації.

10. Процедура, яка спрямована на легалізацію здійснення екологічно небезпечної діяльності і виступає процесуально-правовою гарантією прав особи на екологічну безпеку в процесі використання факторів і речовин, що становлять підвищену небезпеку для здоров'я та життя людини і довкілля.

На підставі викладеного можна визначити державну реєстрацію як нормативне встановлену процедуру діяльності спеціально уповноважених органів та інших заінтересованих осіб, спрямовану на офіційну легалізацію відповідного небезпечного фактора або речовини та їх юридичне посвідчення, як обов'язкові підстави для набуття прав, пов'язаних з використанням цих речовин або сполук у виробництві продукції та її реалізації, внесення до нормативної і проектної документації, отримання інших юридичне значущих документів на право здійснення діяльності, небезпечної для здоров'я людини та довкілля (екологічно небезпечної діяльності).

Отже, юридична легалізація екологічно небезпечних факторів з метою використання їх у різних сферах діяльності відіграє важ-

243

Право громадян на екологічну безпеку

ливу роль у регулюванні здійснення екологічно небезпечної діяльності, регламентуванні дозових параметрів їх застосування, а також забезпеченні права громадян на екологічну безпеку, сприянні їх певності у безпечності наявних небезпечних факторів, речовин та їхніх сполук у процесі життєдіяльності.

Чинний порядок водночас передбачає можливість призупинення Комітетом дії реєстраційного сертифіката у разі одержання нових даних стосовно невідомих раніше властивостей хімічних, біологічних речовин та фізичних факторів, зміни в їхньому складі та в галузі застосування. У такому випадку Комітет повідомляє заявника у десятиденний термін після прийняття рішення та друкує інформацію у відповідному виданні.

Не виключається і відмова Комітетом у видачі заявникові реєстраційного свідоцтва у разі негативного висновку відповідної експертизи. У такому випадку заявникові надається право подати скаргу на рішення Комітету в тридцятиденний термін з часу його прийняття до головного санітарного лікаря України, яка підлягає розгляду протягом ЗО днів; рішення його може бути оскаржене до суду в установленому законом порядку.

Практично потребує свого законодавчого закріплення й положення, згідно з яким чітко визначалася б юридична відповідальність осіб, які порушують вищезазначений порядок. Це стало б додатковою гарантією юридичного захисту прав громадян на екологічну безпеку.

Певна особливість простежується у здійсненні державної реєстрації пестицидів і агрохімікатів. Відповідно до Закону "Про пестициди та агрохімікати" від 2 березня 1995 року [7] до перших належать токсичні речовини, їхні сполуки або суміші речовин хімічного чи біологічного походження, призначені для знищення, регуляції та припинення розвитку шкідливих організмів, внаслідок діяльності яких вражаються рослини, тварини, люди і завдається шкода матеріальним цінностям, а також гризунів, бур'янів, деревної чагарникової рослинності, певних видів риб-засмічувачів.

Відповідно агрохімікати — це органічні, мінеральні й бактеріальні добрива, хімічні матеріали, регулятори росту рослин та інші речовини, що застосовуються для підвищення родючості ґрунтів, урожайності сільськогосподарських культур і поліпшення рослинницької продукції.

Принциповою вимогою використання та застосування пестицидів і агрохімікатів є забезпечення їхньої безпечності для здо-

245

Право громадян на екологічну безпеку

244

Розділ IV

ров я людини і довкілля за умови дотримання регламентів їх застосування.

Державній реєстрації підлягають препаративні форми пестицидів і агрохімікатів. Отже, об'єктом державної реєстрації є вищеназвані форми пестицидів і агрохімікатів.

Суб'єктом державної реєстрації пестицидів і агрохімікатів законодавче визнано Державну міжвідомчу комісію України у справах випробувань і реєстрації засобів захисту і регуляторів росту і добрив1, яка проводить її на підставі позитивних результатів випробувань та матеріалів дослідження.

Державні випробування пестицидів і агрохімікатів здійснюються у два етапи:

а) польові випробування;

б) виробничі випробування.

Польові випробування проводяться з метою встановлення або підтвердження біологічної ефективності нового препарату порівняно з тими, що використовуються, розроблення тимчасових регламентів його застосування та поглиблення вивчення препаративної форми. У результаті проведення польових випробувань препаратів з новою діючою речовиною сільськогосподарська продукція, що її при цьому отримано, підлягає знищенню з дотриманням вимог санітарних правил щодо безпеки здоров'я людини та довкілля.

Виробничі випробовування проводяться з метою підтвердження біологічної та економічної ефективності препарату в різних зонах України, уточнення та обґрунтування регламентів і способів його застосування, санітарно-гігієнічних і екологічних нормативів, розроблення та модифікації методик визначення його залишкових кількостей та небезпечних метаболітів.

Обов'язковою умовою реєстрації пестицидів та агрохімікатів є наявність відповідної документації щодо їх безпечного застосування, методик залишкових кількостей препаратів у сільськогосподарській продукції, кормах, харчових продуктах, ґрунті, воді, повітрі.

Пестициди та агрохімікати реєструються терміном до 5 років, а тому після закінчення цього строку вони підлягають перереєстрації у встановленому законом порядку.

Укрдержхімкомісії надано право встановлювати повну або тимчасову заборону на застосування препаратів у разі надхо-

1 Далі скорочено — Укрдержхімкомісія.

дження нових, раніше невідомих даних про їхню небезпеку. У деяких випадках у зв'язку з санітарно-епідемічною та екологічною ситуацією в країні чи окремих регіонах, місцевостях МОЗ України і Міністерство екології та природних ресурсів України мають право обмежити або припинити у встановленому порядку всі види діяльності з пестицидами та агрохімікатами.

Порядок проведення державної реєстрації пестицидів і агрохімікатів здійснюється у порядку, встановленому постановою Кабінету Міністрів України.

Тепер така процедура визначається Порядком проведення державних випробувань, державної реєстрації та перереєстрації, видання переліків пестицидів і агрохімікатів, дозволених до використання в Україні, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 1996 року № 295 [8].

Державна реєстрація препаративних форм пестицидів і агрохімікатів, що виготовляються на території України, проводиться після реєстрації діючої речовини у Комітеті з питань гігієнічного регламентування МОЗ України.

Процедура державної реєстрації передбачає:

1. Подання заінтересованою особою до Мінекоресурсів заявки на державну реєстрацію препарату в трьох примірниках, у том числі один на магнітному носії, до якої додаються:

а) матеріали, на підстав яких подається заявка на випробування препарату, що комплектуються чітко за розділами і пунктами заявки у двох примірника;

б) довідка про сталість препарату для вітчизняного виробництва, державний або галузевий стандарт чи технічні умови на діючу речовину і препаративну форму у двох примірниках;

в) інформація про результати державних випробувань препарату у двох примірниках;

г) інструкція з безпечного застосування препарату;

д) зразок етикетки у двох примірниках;

е) затверджені методики визначення залишкових кількостей препарату у двох примірниках.

2. Прийняття до розгляду реєстраційних документів та видання заявникові для оплати рахунка за проведення експертизи препарату.

3. Передача реєстраційних документів на санітарно-гігієнічну експертизу до МОЗ України та на екологічну експертизу до відповідних інституцій Мінекоресурсів України.

246

Розділ IV

Право громадян на екологічну безпеку

247

4. Проведення відповідних експертиз у 30-денний термін від дня надходження реєстраційних документів, а в разі потреби — у подовжений до 45 днів термін за погодженням з Мінекоре-сурсів України.

5. Надання рекомендацій щодо реєстрації препарату за його біологічною та господарською ефективністю виконавцем державних випробувань, які затверджуються його вченою радою.

6. Затвердження результатів державної санітарно-гігієнічної та державної екологічної експертизи відповідно головним державних санітарних лікарем України і заступником міністра екології та природних ресурсів.

7. Розгляд результатів державної санітарно-гігієнічної та державної екологічної експертизи і відповідних реєстраційних документів незалежними експертами науково-експертної ради, утвореної при Мінекоресурсів України.

8. Розробле

< пред след >

вернуться к содержанию

вернуться к списку источников

перейти на главную страницу

Помощь с написанием учебных работ

Релевантная научная информация:

Другие научные источники направления Экологическое право: