Правовая деонтология

Розглядаючи функції юридичної деонтології, слід звернути особливу увагу на ті. які недостатньо або зовсім не висвітлені у спеціальній літературі

Так, складним поняттям є внутрішній імператив службового обов'язку юриста. Адже тут мова йде про

23

розмежування змісту двох різних понять того, що у російській мові позначають словом «долг», і поняття «обов'язок». «Долг» — це категорія етики, моральні обов'язки людини, які виконуються зі спонукань сумління.

Під обов'язком розуміють те, чого треба беззастережно дотримуватися, що слід безвідмовно виконувати відповідно до вимог суспільства або виходячи з власного сумління. Синонімом слова «обов'язок» є слово «повинність». Повинність — це обов'язок, який мусять виконувати всі громадяни для задоволення державних або місцевих громадських потреб. Тобто в усіх випадках мова йде про певний обсяг роботи осіб відповідних звань, по-єад тощо. Тому доцільно розглядати обов'язок як зовнішній та внутрішній імператив (наказ) Зовнішній імператив обов'язку виробляє для конкретного юриста інша особа, держава чи різні організації. Це своєрідна повинність, яку незалежно від своєї волі зобов'язаний виконувати юрист. Існують різновиди обов'язку: державний, трудовий, професійний, юридичний, моральний та ін. Ми зосереджуємо увагу на службовому обов'язку. Для юриста — це система обов'язкових, самостійних і правових дій у різних соціальних явищах, пов'язаних із моральною і великою внутрішньою потребою служіння суспільству. Саме під зовнішнім імперативом службового обов'язку слід розуміти службовий обов'язок взагалі (і навпаки)

Внутрішній імператив службового обов'язку — це той самий службовий «долг», хоча вислів цей досить умовний і не зовсім вдалий (подібно до морального імперативу Канта). Зміст внутрішнього імперативу службового обов'язку полягає в тому, що він є свідомим, мотивованим чинником реальної поведінки юриста, його певною позицією та добровільно прийнятим рішенням. Тобто цей імператив є внутрішнім, особисто виробленим «законом» для юриста. Цей «закон» діє залежно від ситуації. Під впливом добровільно накладеного на себе імперативу юрист сам себе примушує діяти, проявляти свої особисті якості (зокрема, людяність), а також демонструвати свободу розумної волі, веління серця, покликання сумління тощо.

Отже, між внутрішнім і зовнішнім імперативами службового обов'язку загалом є як спільні, так і відмінні риси. Але перше поняття для юридичної діяльності є ціннішим, оскільки юрист усвідомлює свої вчинки, які

24

мають цільову спрямованість. Якшо зовнішній імператив службового обов'язку розрахований на певну імпульсивність юриста, то внутрішній — на систематичність. Зовнішній імператив можна передбачити, а внутрішній — ні. бо він не розрахований на повторюваність однотипних випадків. Зовнішній імператив службового обов'язку є також державним імперативом, тому він захищає, перш за все, інтереси держави, а внутрішній — власний імператив — захищає інтереси окремих громадян, що має більшу цінність. Характерною відмінністю є те, що внутрішній імператив службового обов'язку юрист не тільки усвідомлює, а ще й виконує, що службовому обов'язку невластиво Зовнішній імператив обов'язку можна виконувати і не замислюючись, а внутрішній — ні.

Важливо зауважити, що внутрішній імператив службового обов'язку не регулюється жодним нормативним документом, оскільки він не підвладний нормам. Але це не означає, що внутрішній імператив не несе відповідальності за дії. Хоча юрист чинить за велінням серця, але дії його можуть суперечити законові. Це саме стосується і наслідків дій. Тому в даному випадку можливі всі види відповідальності, незважаючи на те, що в якійсь ситуації мав би «спрацювати» тільки внутрішній імператив обов'язку, а не зовнішній. Тобто внутрішній імператив має свою межу, перехід за рамки якої карається законом. Це один із видів порушення юристом законності, де зусилля юриста спрямовані не на якийсь розрахунок, власну вигоду чи користь, а на загальне благо, інколи для торжества справедливості.

Зрозуміти глибинний зміст внутрішнього імперативу службового обов'язку допомагають його складові елементи. Сюди, перш за все, слід віднести: правовий прагматизм, моральні цінності, інтелектуально-вольове зусилля, позитивний фанатизм та сумління.

Безумовно, що внутрішній імператив службового обов'язку юриста керується певними принципами, серед яких: логічність, вірність ідеї, обов'язковість, спонукання, незапрограмованість (непланованість), внутрішнє переконання, інтуїція та ін. Юрист, який діє за цими та іншими принципами внутрішнього імперативу, ніби дає собі слово чинити саме так, а не інакше, що викликає глибоку повагу до особи юриста, підкреслює його людяність.

Внутрішній імператив службового обов'язку юриста виконує в свою чергу певні функції. В основному вони

25

співпадають із функціями юридичної деонтології і полягають у виробленні соціального регулятора для юриста та спрямованості на активний захист моральних і правових принципів суспільства. Це означає, що внутрішній імператив є не тільки особистосним почуттям, але і законною вимогою членів суспільства щодо юриста.

На внутрішній імператив службововго обов'язку юриста впливає багато чинників: юридична та загальна соціалізація, правові та моральні норми: принципи суспільства: державний, а також професійний, юридичний, службовий, трудовий, громадський, моральний обов'язки, обітниця. Найбільшу користь у формуванні внутрішнього імперативу дають загальнолюдські цінності, які увібрав у себе юрист.

Юридична деонтологія виконує функцію обов'язкового формування у юриста внутрішнього імперативу службового обов'язку. Без цієї функції пропала б уся цінність юридичної науки, оскільки внутрішній імператив відповідає на важливе питання: в ім'я чого і чому юристові потрібно діяти належним чином. Хоча внутрішній імператив — це одночасно і моральна, і правова категорія, але більше він тяжіє до моралі. А мораль цінніша від права і пов'язана з внутрішніми переконаннями та поглядами юриста. Тому юридична деонтологія виробляє вольовий характер внутрішнього імперативу службового обов'язку юриста, у дечому — закон суспільного життя та долю українського народу Для юриста внутрішній імператив є громадянським патріотичним обов'язком, проявом милосердя та ненасильства у службовій діяльності.

Важливою функцією юридичної деонтології є підвищення рівня правового почуття у юристів. Взагалі, почуття — це особливий вид емоційних переживань, які мають чітко виражений предметний характер та належну стійкість. Тобто право, закон, сприймається юристом на емоційній основі, і почуття — це наслідок комплексного емоційного сприйняття Іншого шляху до свідомості (в т ч. правосвідомості) юриста немає. Тому тут доречно вести мову про культуру почуттів, емоційну культуру. Емоційна культура складається зі стриманості, самоволодін-ня та самоконтролю Вона проявляється в основному під час вибору рішення.Тобто правові почуття юриста проявляються у здатності усвідомлювати явище, переживати за наслідки, розуміти людей. Почуття пов язані з уявлен-

26

ним його про певнин об'єкт. Зміст цього уявлення і виз-н.ічас правові почуття юриста.

Правові почуття юриста слід розглядати у двох аспектах: емоційно-правовому і власного обов'язку (внутрішній імператив службового обов'язку). Емоційно-правовий аспект складається із емоцій, ідей. знання права, законності, почуття вини, співпереживання, осуду чи розкаяння. Другий аспект правових почуттів — це почуття власного обов'язку (внутрішній імператив службового обов'язку), своєї індивідуальної професійної відповідальності та прагнення до встановлення істини і справедливості.

Фактично юрист діє не стільки в межах закону чи його припису, скільки в межах сприйняття закону через почуття. Звичайно, почуття — суто індивідуальне, воно націлює поведінку юриста на ту частину припису закону, яку сприймають його почуття. Здебільшого це та частина припису, що викликає певну зацікавленість, потребу тощо. Та частина і виконується, а все інше у законі може залишитися поза увагою юриста. Тому ніколи юрист не виконує закон повністю. В цьому полягає індивідуальність правових дій (і відповідальність за них)" кожної конкретної особи, юриста в тому числі. Для не-виконуваної частини приписів характерний дух права, який впливає на поведінку юриста, орієнтує його на правомірність.

На основі вищесказаного можна зробити висновок, шо складовими елементами правового почуття юриста є почуття законності, власного обов'язку, милосердя, інтелектуальні почуття, культура оволодіння технікою юриспруденції, культура юридичного мислення, правова. нормативна культура, почуття світоглядності та ін.

Існують і специфічні принципи правового почуття юриста. Це, перш за все, індивідуальність, зацікавле-

27

ність, емоційність, відповідальність, стійкість, дух права тощо.

Правові почуття юриста пов'язані з іншими правовими категоріями. Зокрема, це стосується правосвідомості, що містить сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій, компегенцій та приписів права. Зрозуміло, що правові почуття є складовим елементом правосвідомості юриста, як і будь-якої іншої особи, підсвідомим проявом правової психології.

На формування правового почуття юриста впливають: ерудиція, рівень соціалізації, вольові якості, творче мислення, впевненість у собі (твердість духу), комунікабельність, розсудливість, наполегливість, уміння керуватися здоровим глуздом тощо. Основний критерій правового почуття — прийняття юристом правильних рішень у конкретній ситуації. Як бачимо, правові почуття юриста проходять довгий шлях синтезу у процесі професійної діяльності, набуття певного досвіду практичної роботи і теоретичних знань.

Отже, ця функція юридичної деонтології сприяє підвищенню престижу професії юриста, якості його правосвідомості, утвердженню справедливості та усвідомленню важливості верховенства права.

Вагомим внеском юридичної деонтології є формування національного духу українського права.

Вперше проблему духу права було порушено давньоримськими юристами, а потім — видатним французьким політичним мислителем Шарлем Монтеск'є у його основоположній праці «Про дух законів». Щоправда, його твердження у багатьох випадках є дискусійними.

Німецький філософ Гегель у своїх дослідженнях досягнув більшого. У працях «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Філософія права» та ін. він розкрив поняття суб'єктивного духу (проблема волі), дійсного духу (питання договору, злочину і покарання законом), об'єктивного духу (право, мораль), абсолютного духу, філософії духу, духу логіки, волі духу та ін. Вчений довів, що в законах відображається національний характер певного народу, ступінь його історичного розвитку тощо.

Що ж слід розуміти під духом? По-перше, дух людини — це її ідеї, віра, сподівання, думки і творіння. Це означає, що дух вічний, безсмертний, він притаманний лише одній конкретній людині. По-друге, дух — це внутрішній вияв людини, її моральна та інтелектуальна

28

МОГУТНІСТЬ. Причому дух сильніший від самої людини і проявляє себе не одразу, а через тривалий час. створюючії своєрідну атмосферу. Створені людиною матеріальні речі повністю їй не належать, а дух — це її власність. Тоото кожна людина має право на власний дух. Відсутність духу у людини характеризує її негативно, тому неможливо порівнювати тіло людини з її духом. Це різні речі.

Для юридичної деонтології важливо з'ясувати поняття духу права, який виявляється в законах та різних нормативних документах. Адже право творять юристи, члени суспільства, що є відображенням величі духу народу Звідси можна зробити висновок, шо .лух права — це внутрішній вияв законів, їх структура та досконала сила регулювання суспільних відносин. Тобто дух права відображає зміст законів, а правові почуття юриста спрямовані, перш за все, на сприйняття духу законів і права в цілому Звідси виникає необхідність розмежувати поняття духу права і духу законів.

Звичайно, з одного боку дух права складається із духу законів. Але тут є кілька застережень. Зокрема, не кожен закон заслуговує на всенародне схвалення, на корисність та цінність. Тому в деяких його приписах, а інколи в цілому законі відсутній здоровий дух. Також, крім законів, дух права формує сам рівень моральності суспільства, оскільки закони приймаються постійно і, як правило, цілковито нові, що не дає можливості стверджувати про вичерпність законів щодо конкретного моменту. Тобто правотворчість завжди відстає від мо-ралетворення, що на практиці відображається стійкою відсутністю норм правового регулювання суспільних відносин. Та, зрештою, з розвитком суспільства завжди з являються нові прецеденти, що вимагають появи нових правових норм.

Існує істотна різниця між духом закону і «буквою закону». Так. буква закону відображає обов'язковий припис поведінки особи, незважаючи на її внутрішню реакцію. а ду закону спрямований на відображення ідей законодавця. Тобто дух закону є значно складнішим від букви закону, хоча вони одне одного доповнюють У ці юму дух закону виражає історично зумовлену мету бук ви закону Всупереч ДУЛУ права часто приймаються ві ломчі нормативни акти спрямовані на суб єктивне тлу мачення закону У такому випадку дотримуються букви закону, а дух права змінюють або взагалі ігнорують. То-

29

му деонтологічні норми, які особа виробляє для себе, сформовані так, що правомірна поведінка юриста орієнтована на дотримання не стільки букви закону, скільки духу права. Цей момент зафіксувати у чинному законодавстві. відобразити на письмі дуже важко. Здебільшого порезінка юриста скеровується на дотримання лише букви закону, шо не зовсім справедливо.

Отже, право існує для того, іпоб встановлювати відповідні межі поведінки для членів суспільства. Але дія права забезпечується відповідними інститутами, які покликані реалізувати його норми на практиці. У випадку нестворення таких інститутів право втрачає цінність, але діяти не перестає. Річ у тім, що дію права забезпечує його ідея, дух. Це саме стосується і того моменту, коли вказані інститути ліквшовані. Тут знову ж таки дух права продовжує діяти. Існує ще й третій випадок, коли раніше прийняті закони ліквідовані, але дух цих законів продовжує діяти. Це не почуття страху чи боязні (хоча і таке буває, але нетривалий період), а глибока повага до права, норми якого схвалило суспільство, оскільки вони відображають інтереси більшості, особливо найнижчих верств населення. У такому випадку говорять про національний дух права.

Національний дух права розкривають історико-юри-дичні факти. У них відображаються історичні традиції та національні звичаї, психологічні властивості характеру нації, особливості її потреб та інтересів, умови та можливості життя. Адже право — це продукт людської цивілізації, її надбання. Воно виражає загальнолюдські інтереси, національні ідеї, є унікальним, неповторним витвором людського розуму, одним із знарядь забезпечення соціальної справедливості, прав та інтересів людини. Через право практично виражаються національні, загальнолюдські цінності і особливо національна мораль. Це все сприяє формуванню національного духу права. Тому без знання історії національного духу формувати новітнє право неможливо. Лише окремі особи прагнуть обходитися без знання історії, шо є 'їхньою великою помилкою. Історія правильно визначає шляхи майбутнього і гарантує неповторюваність помилок, шо потрібно враховувати у законотворчому процесі, який триває в Україні. Адже новітнє українське право покликане виражати рівень загальної правової культури українського народу, бути інструментом духовного оздоровлення. У чому ж цінність національного духу українського

ЗО

права'1 Звичайно, її потрібно шукати у витоках. Так. ви-і-і-інс геопо-итичне становище України-Русі сприяло ВИСОКОМУ рірню організованості. Відносини з Візантією, Римською імперією, із скандинавськими та багатьма іншими державами сприяли утвердженню демократичності внутрішніх суспільних відносин, терпимості, толерантності. високої правової та політичної культури, запровадження писаного права тощо. Тобто стародавнє київське право почало творити міцну правову традицію.

На розвиток права Київської Русі позитивно вплинуло прийняття християнства, правові ідеї Візантійської держави, проникнення біблійних правових норм. рецепція світського та церковного візантійського права. Міцність українського права передусім полягає в тому, що воно побудоване на звичаєвому (було витворено значну кількість норм народного звичаєвого права) та церковному праві. Зокрема, значну роль відігравали церковні суди. Вони схвалювали родинне право, сприяли виборам священиків, ігуменів та митрополитів. Тобто полі-тико-правовий устрій Київської Русі був на той час зразком для інших держав, оскільки панував високороз-винутий національний дух, одвічне і природне прагнення українцями миру. Ментальність формувалася під впливом компонентів правових культур багатьох держав, особливо західних. Тому в Україні завжди переважала система саме західноєвропейських (а не азіатських) цінностей. Таким чином, українське право за походженням західне, але збагачувалося й азіатськими компонентами. В основному воно розвивалося на Західній Україні під потужним впливом європейської правової культури, і тому український народ є народом західної культури. Український дух права є вищим від усіх інших, оскільки основа правових норм полягає в прагненні до індивідуальної свободи та рівноправності, зростанні інтересу до права, а національний дух українського права завжди виділяється своєю неповторністю, оригінальністю та самобутністю.

Отже. національний дух українського права не вбирає у себе розумовий потенціал лише української нації, а використовує традиції, кращі способи та методи правового регулювання інших народів. При цьому важливо, щоб надбання інших націй знайшли своє визнання, практичне застосування у нашій правовій системі. Тому національний дух українського права — це внутрішній вираз права в контексті історичного розвитку та форму-

31

вання культурних та правових надбань цивілізованих держав.

Варто зауважити, шо в українському праві зберігається історична наступність та спадковість, шо пов'язано з розвитком нашої державності. Першими зразками українського національного права є, звичайно, збірники чинного законодавства Київської держави: «Руська Правда», Устав Володимира Мономаха, Устав (Статут) Ярослава Мудрого та міжнародні договори Русі і Візантії. «Руська Правда» була першою збіркою писаних законів, шо грунтувалися на звичаєвому праві. Тому в цьому збірнику і на сьогодні зберігається важливий для нас правотворчий дух українського народу. Зокрема, у «Руській Правді» не передбачено смертної кари, тілесних покарань, тюремних ув'язнень тощо, незважаючи на те, що в той час у Західній Європі широко використовувались тортури. Фактично «Руська Правда» є збірником найгуманніших законів українського народу, засобом утвердження української нації. Тому відродження і використання політичних, моральних, культурних, національних, загальнолюдських цінностей, закладених у «Руській Правді», дасть можливість оздоровити українську націю, створити українську національно-правову еліту, яка виведе нашу державу на гідне місце у європейській спільноті.

Основу національного права складають також такі твори як «Повчання Володимира Мономаха», «Слово о полку Ігоревім», «Слово про Закон і Благодать» їларіо-на, а також правові та політичні погляди київських та галицько-волинських князів, християнських мислителів. Правотворчі традиції Київської Русі підхопила Галиць-ко-Волинська Русь, а потім Литовсько-Українська держава. Це сприяло розвиткові нового українського права. Відомо, що принципи українського права широко використовували литовські князі. Тому Литовський статут вважається українським національним кодексом.

Значний внесок у формування національного духу права зробила українська козацька держава, оскільки втрата власної державності і визвольна війна 1648— 1654 рр. відродили давнє козацьке право, яке вже існувало, і почали розвивати нове. В устрої козацької держави було багато принципів давнього державного устрою Київської держави. Але «Березневі статті» Б. Хмельницького, «Вивід прав України» (як перший український міжнародно-правовий документ), конституція (уго-

32

ла) Пилипа Орлика, кодекс українського права «Права, »а якими судиться малоросійський народ», «Історія Ру-сів» та інші важливі документи відображали українську національно-правову ідею, стали своєрідною духовною субстанцією, мобілізували духовно-моральні сили усієї країнської нації, піднесли життєдіяльність національного духу права.

Звичаї, більшість яких побутувала на Запорізькій Січі, склали «козацьке право». Крім цього, джерелом звичаєвого права запорожців були трансформовані норми давньоруського права, а також запозичені традиції та правові норми сусідніх народів. Звичаєве право запорожців — це приклад ранньої стадії формування правових норм. Мета покарання полягає в основному у відшкодуванні збитків, хоча були і жорстокі покарання, які ч той час використовували турки-

Епоха козацтва характеризувалася доволі високою правовою культурою. Демократичні вибори гетьмана, сприйняття лідера як першого серед рівних громадян, парламентський устрій конституції Пилипа Орлика та інші чинники підтверджують, що український народ не був схильний до монархічної влади. Державні питання вирішувалися колегіальне. А це важлива основа національного духу українського права.

Не слід забувати про позитивний вплив магдебурзького права та ухвал польсько-литовського сейму на формування нового українського законодавства. Вони дали змогу зміцнювати основні правові ідеї України.

В історії національного духу українського права велике значення мають представники української правової і політичної думки. Це, зокрема, Микола Костомаров, Василь Подолинський, Маркіян Шашкевич, Іван Ваги-левич, Кость Левицький, Михайло Грушевський, Михайло Драгоманов, Іван Франко, Станіслав Дністрянський, Микола Хвильовий, Микола Скрипник, Вячеслав Липинський та багато інших. Їхні наукові праці істотно вплинули на українське право, Але жорстока деспотія російського царизму його зруйнувала. Негативний вплив на національний дух права українського народу мала облудна великодержавна ідеологія Росії. Різноманітні домисли, неправдива інформація про Б. Хмельницького, І. Мазепу та інших гетьманів, фальсифікація тоДІй та фактів, їх перекручення значно нашкодили українському праву. Але національний дух права попри !ісе це зберігся.

2 П. Ыленчук

33

У 1917—1920 рр. разом із відродженням Української держави почади відроджуватися демократичні засади українського права. Чотири Універсали Центральної Ради стали важливими нормативно-правовими актами нового українського законодавства і підтвердженням думки Гегеля, що дух виступає тільки в реакції.

Звичайно, український консерватизм у XX столітті придушував національне питання як основу політико-правової концепції держави. Тому у 1990—1991 рр. почалось відродження українського новітнього права, яке має незаперечну цінність, оскільки є інструментом духовного оздоровлення українського суспільства.

Отже, відтворення національного духу українського права є важливою функцією сучасної юридичної деонтології. Навіть найкращі знання не підносять професіоналізм юриста настільки, наскільки це робить національний дух права. Будівництво правової, високоцивілі-зованої держави немислиме без знання правдивої історії України, менталітету народу, національних здобутків у юридичній науці. Без національного духу українське суспільство знову може обрати хибний шлях свого розвитку всупереч волі народу. Ситуація часто підштовхує іти проти національного духу права, але такі дари духу, як любов, радість, мир, терпимість, милосердя, доброта, віра, поміркованість, стриманість, є тими моральними чинниками, які мають бути притаманні кожному сучасному юристові (а українському юристові вони чи не найбільш необхідні).

Вагомий внесок у розвиток юридичної деонтології робить така функція, як забезпечення панування права, що має велику юридичну силу. Право — це універсальний витвір людського розуму, інструмент духовного оздоровлення суспільства, частина культури народу. Воно утримує суспільство від хаосу і безладдя, об'єднує людей, створює правові відносини та суспільні зв'язки і може існувати без держави. Оскільки право є моральною суспільною силою, то поза ним не перебуває жодна особа. Принципи права обмежують людину і позбавляють її певної свободи, здебільшого свободи тіла, а не душі. Право — це також правда, яка не завжди ототожнюється з державою. Держава гине, коли право не діє. Адже завдяки правовим нормам громадяни беруть участь у вирішенні загальнодержавних справ, здійснюють державне та місцеве самоврядування, мобілізують духовно-моральні сили усієї нації.

34

у суспільстві існує певна ієрархія норм, у якій підза-конні акти, відомчі нормативні документи підпорядковані відповідним законам. А закон — де зовнішній вияв права як системи норм. Тому доцільно розмежувати такі поняття, як верховенство закону, всесилля закону, панування закону, верховенство права, всесилля права та панування права. Слід зазначити, що закон не повинен бути під чиєюсь владою, він має відповідати суспільним вимогам. Але закон може містити у собі суперечливі, навіть шкідливі норми, оскільки народ сам мусить пропонувати суспільству ідеальні норми. Це означає, шо верховенство закону не завжди виправдане, хоча таке верховенство може виникнути з моменту прийняття закону Поряд з верховенством закону існує верховенство людини, державного апарату, а це не завжди доцільно. Що стосується всесилля закону, то воно може бути тимчасовим явищем, розрахованим на певний період, при умові, шо такого всесилля потребує конкретна ситуація в суспільстві. Постійного всесилля закону не буває.

Панування закону частіше зустрічається в демократичному суспільстві. Здебільшого діють лише окремі частини закону через те, що його деякі положення не виконуються. Наприклад, це стосується законів України про міліцію, про мову та ін. Рідко який закон виконується повністю, шо не відповідає умовам панування.

Всесилля права теж не відповідає дійсності, бо воно не всесильне В окремих випадках більшу силу мають мораль, звичаї чи інші соціальні норми. Верховенство права — це один із принципів держави. До верховенства права повинні прагнути всі члени суспільства. Але окремі регіони, здебільшого віддалені від великих міст населені пункти, майже не відчувають верховенства права, ВОНИ ВИКОРИСТОВУЮТЬ у СВО!Й ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ ВПЛИВ

різних соціальних норм, звичаїв тощо.

Зміст панування права полягає в тому, шо право має домінуючу позицію порівняно з державою. Не гарант прав, свобод і законних інтересів громадян. Панування права означає- шо право не може бути залежним від політичних сил та ідеології. Воно втілене у звичаєвому поаві, оеально існуючих стосунках, не залежить вш статі суспільного становища- національності тощо У пануванні права значну роль відіграє моральна сила, яка не може бути утворена державою. Моральна сила права виша ніж сила держави. Пануванню права передує па-

2» 35

нування національної моралі, загальнолюдських цінностей у регулюванні суспільних відносин, воно обумовлене природно-історичними правами людини і опирається на моральні засади суспільства. Для утвердження панування права потрібен час, але завдяки цьому людина впевнена у завтрашньому дні. Незважаючи на те, шо держава обмежена правом, яке сама приймає, вона ще й відповідає за панування права в суспільстві.

Панування права має певні передумови. Сюди можна віднести: визнання державою та її органами пріоритету права, підпорядкування владних сруктур праву, наявність високої правової культури посадових осіб (у т. ч. юристів), високопрофесійна діяльність юристів, додержання державою основних прав людини, наявність чіткого законодавства, злагоджені дії кожної з трьох гілок влади: законодавчої, судової та виконавчої, — налагоджений високий контроль за пануванням права з боку Конституційного Суду, прокуратури, адвокатури, суду і громадськості.

Крім вказаних передумов, існують ще й специфічні ознаки панування права. Це, зокрема, висока правова культура, правосвідомість і законослухняність громадян;

повага до права усіх членів суспільства; регулювання відносин у всіх сферах; видання законів, які не суперечать інтересам суспільства; забезпечення виконання правових норм не стільки державним примусом, скільки переконаннями; відсутність верховенства людини чи ідеології над правом, сприяння держави відкритому доступу людини до здійснення і реалізації її основних прав; високий рівень законності.

Право як волевиявлення держави і як права людини панує у трьох сферах: у.ловсякденному житті громадян, у державних апаратах і в міжнародній діяльності. Це ознака правової держави, завдяки чому утверджуються ідеї добра та справедливості.

Звичайно, панування права базується на певних принципах. Серед них: корисність, забезпечення інтересів загального блага, позитивні погляди на закон, загальнообов'язкова сила, незалежність від дій окремих осіб, принцип «дозволено все, що не заборонено законом».

До функцій панування права належать: забезпечення

36

існування правової держави, захист загальнолюдських цінностей та інтересів, турбота про громадян, регуляція державного примусу, розподіл прав і .обов'язків, об'єднання української нації, створення правовідносин та системи суспільних зв'язків, формування правил поведінки. національної системи норм та правосвідомості у громадян.

У цілому основна функція юридичної деонтології — забезпечення панування права — має на меті підготувати юристів до формування держави Україна. Вона дає певну настроєність працювати в такій державі і орієнтувати громадян на її будівництво. Крім того, юристи, які працюють у вищих державних структурах над проектами законів, повинні виробляти свої власні норми діяльності, які сприяли б пануванню права в Українській державі.

Велику роль у юридичній деонтології відіграє така її функція, як створення передумов функціонування української національно-правової теорії. Першою у світовій науці з'явилася німецька національно-правова теорія. Для українського народу вона була реальним грунтом для створення свого національного права. А воно в свою чергу стало основою української національно-правової теорії та політико-правової доктрини, яка відповідає національному духові народу, підкреслює національну рису правової системи, утверджує право української нації.

Національно-правова теорія грунтується на звичаєвому праві, яке відтворює специфіку правотворчого процесу в Україні, і визначається як поєднання норм, що виражають соціальну солідарність згуртованого у націю народу. Це продукт української нації (і держави, коли вона існувала), це виразник правової свідомості народу. Тому національно-правова теорія розкривається через вивчення історії українського права та державності.

Так, кожен політико-правовий документ, створений українцями у будь-яку епоху, наголошував на автономії, обмежував вплив імперій. Були спроби створити суто національні законодавчі акти. Наприклад, велику історичну цінність в цьому аспекті має конституція Пилипа Орлика, кодекс «Права, за якими судиться малоросійський народ» та ін. У козацькій гетьманській державі право було побудоване на засадах військової демократії, хоча саме право не було письмово зафіксоване.

Крім того, магдебурзьке право давало можливість самостійності, незалежності від управління і суду феода-

37

лів. створення цензових перешкод у питаннях кадрової політики.

На всіх етапах розвитку українського суспільства на-ціонально-правова теорія захищала своє національне право, виробляла власні правові норми. Характерною рисою було утвердження повноважень права не тільки через примус чи насильство, а в основному через силу громадської думки та переконання. При цьому велику роль відігравали християнські моральні норми, які і сьогодні допомагають формувати право (особливо це стосується західного регіону України). Тобто ідеї національної державності були (і повинні бути) поряд з ідеями національного права.

Україна стала незалежною державою. Разом з тим багатовіковий економічний, політичний і моральний занепад, негативний досвід творення держави як об'єднання республік дають підстави вважати, що будівництво правової держави, в якій панували б повновладдя народу, міцні гарантії прав і свобод кожного громадянина, потрібно починати з національно-правової теорії.

Акт проголошення незалежності України, Декларація про державний суверенітет України — це не тільки державні документи, а й відповідна дія українського народу, що знайшла своє відображення в цих документах, це рівень його політичної свободи. Тут закладені основи національно-правової теорії, які необхідно реалізувати на практиці. Тобто Акт проголошення незалежності України створив умови для процесу формування нової правової системи з відображенням національних рис. Крім того, цей документ дав поштовх до обгрунтування національно-правової теорії, вираженої у Конституції України, — тим більше, що до цього зобов'язує повернення нашої держави до європейської спільноти.

Враховуючи те, що правова система України має змішаний характер (мова йде про публічне і приватне право), потрібно орієнтуватися на міжнародне право, міжнародні стандарти, але із збереженням своїх традицій у формуванні національно-правової теорії. Для цього необхідною є комплексна, фундаментальна теоретична розробка національної правової системи України, цілісна демократична законодавча основа та гуманістична спрямованість, що притаманні нашому народові.

Виходячи з цього, сучасна юридична деонтологія спрямовує українського юриста на створення дієвої на-

38

тонально-правової теорії, яка служила б гарантом будівництва суверенної правової держави з утвердженням цивілізованого правопорядку.

Тому однією із важливих функцій юридичної деонтології є сприяння формуванню цивілізованого правопорядку в Україні.

Цивілізація — це синонім культури і означає певний рівень, ступінь суспільного розвитку й матеріальної культури. Протилежним поняттям цивілізації є варварство, жорстокість, грубість. А правопорядок — це такий спосіб життя громадян, який грунтується на правових нормах, коли вимоги держави виконуються незалежно від волі членів суспільства. Проте досягнути правопорядку можна різними способами, зокрема, жорстокістю чи тортурами і цивілізовано: формуванням загальної культури, законослухняності, правосвідомості тощо, що випливає із цілеспрямованого правового виховання громадян.

Існує тісний зв'язок між правопорядком і законністю. Правопорядок — це наслідок законності, її результат. Можна говорити про те, що який рівень законності у державі, такий і стан правопорядку, оскільки правопорядок перебуває під захистом закону та й держави в цілому.

Отже, цивілізований правопорядок — це результат достатньо високого рівня загальної нормативної культури та правосвідомості громадян, підсумок ефективного правового регулювання правовідносин і їх стабільність, а також надійні юридичні гарантії прав і свобод членів суспільства. Цивілізований правопорядок — це основна цінність народу. Він несумісний із приниженням гідності людини і можливий лише у правовій державі.

Правова держава забезпечує зміцнення саме свідомої дисципліни громадян, виховує повагу до права, створює умови для нормального функціонування суспільства з використанням традицій, звичаїв та культури народу. У такій державі основними засобами дотримання високого ступеня правопорядку є не стільки покарання, скільки переконання, виховання, а також сила, міцність та авторитет державної влади, авторитет правосуддя. При цьому важливо прислуховуватись до сумління людини, вірити в неї. Головне у цивілізованому правопорядку — ие іабезпечення охорони прав і свобод громадян, ша-ноб.іиве ставлення до них (у тому числі і в державних установах), утвердження віри населення у державу та її органи. Адже у нецивілізованому суспільстві держава

39

несвідомо спонукає громадян самим знаходити вихід з будь-якого становища, шоб вижити. Тому суспільні відносини регулюються через насильство, розширюється мережа місць позбавлення волі тошо.

За відсутності цивілізованого правопорядку з'являється щонайменше дві крайнощі: тоталітарний режим або організована злочинність, що призводить до національної біди — розкрадання багатства країни, жорстокості злочинів. Неусвідомлення хоча б цих явищ призводить до хибної думки про те, що причина росту злочинності — у незадовільній роботі правоохоронних органів, а не в механізмі юридичного захисту прав людини в суспільстві чи відсутність умов для правомірної поведінки громадян.

У цілому досягнути ідеального правопорядку неможливо. Але звести до мінімуму скоєння злочинів можна. Основне — піднести рівень життя народу, підвищити його правосвідомість, досягти високого рівня професіоналізму юристів та працівників вищих державних органів. При цьому вся правоохоронна діяльність і нормативна база повинні мати національне підґрунтя, а при врегулюванні різноманітних конфліктів треба використовувати релігійні норми, законослухняність населення, цивілізовані способи співжиття.

Підсумовуючи розгляд цього питання, слід звернути увагу на те, що кінцева мета юридичної деонтології як науки полягає в тому, шоб допомогти юристові виробити такі власні норми поведінки, які допомагали б будувати суспільство, що в ньому панував би цивілізований правопорядок для забезпечення життєдіяльності українського народу.

Доцільно ще раз наголосити, що юридична деонтологія сприяє виробленню індивідуальних норм поведінки. Причому ці норми є як духовними, моральними, так і правовими. Індивідуальні норми можуть відповідати загальноприйнятим або суперечити їм. Зміст і ступінь відхилення індивідуальних норм від інших можуть бути різними залежно від причин та інтенсивності існуючої невідповідності. На вироблення юристом власних норм поведінки впливають також знання юриста (особливо духовні і юридичні), його ерудиція, ступінь інтелекту, психологічний стан. певна ситуація тошо. Проте найбільший вплив мають духовні (релігійні норми).

Духовні норми є основою моральних, правових та інших видів соціальних норм. Вони є основою духовності,

40

орієнтують юриста на добро, а не на зло і мають опосередкований вплив на юридичну практику через свідомість людей. Відомо, що дотримання духовних норм — це запорука виконання норм права, адже скоєння гріха призводить до порушення правових норм. Правові і духовні норми виробляють певну систему норм поведінки Хоча деякі духовні норми зафіксовані у праві, проте юристи ними користуються (інколи й несвідомо). Ефективність їх використання полягає в тому, що юрист чинить згідно зі своїми переконаннями, а не зі страху перед законом. Це — вагомий здобуток юриста, крок до цивілізованого суспільства, особливо, коли на зло він відповідає добром (звичайно, така дія юриста досить умовна).

Відомо, що духовні норми ще з дитинства виховують особу в межах дотримання встановлених правил поведінки, в покорі законам, владі. Тому вони функціонують і будуть функціонувати у громадській думці. Ця думка спонукає і юристів до гуманності у виконанні службових обов'язків.

У давнину право та релігія були одним цілим. Тому правова та духовна свідомості повинні співпадати, і правова культура має будуватись на духовності. Якщо ж роль духовних норм незначна, то знецінюється право, мораль і падає духовність, оскільки правові норми регулюють частину суспільних відносин, а духовні — всі відносини, хоча й багато духовних норм трансформувались у законодавство. Відокремлення держави від церкви зовсім не означає відокремлення права від релігії. Соціальні норми повинні розвиватися на тлі духовних, діяти паралельно, що підкреслює єдність нормативних і ненормативних правил поведінки. У правовому регулюванні завжди зацікавлена держава, але де держава безсила — там діють інші соціальні норми, зокрема духовні.

Юрист мусить керуватися духовними нормами у своїй діяльності, оскільки, щоб вирішити долю людини, яка потрапила у складну життєву ситуацію, її потрібно, перш за все, зрозуміти, поставити себе на її місце. Згідно з духовними нормами кожну людину юрист повинен любити, поважати її честь та гідність. У правоохоронній роботі потрібно любити і поважати навіть тих, хто не любить і не поважає себе, оскільки це призводить до єдності людства, до виживання. Щоб зрозуміти людину, потрібне юридичне милосердя. І лише тоді громадяни прислухаються до слів юриста. Адже від кожного слова юриста може залежати доля людини, її майбутня пове-

41

дінка. Юрист порушує, наприклад, одну із Заповідей Божих «Не убий» тоді, коди вбиває людину словом, доводить її до відчаю, а інколи й самогубства. Від приниження юристом людини успіху не буде, він позбавить її останнього шансу виправитися, повернутися до нормального життя.

Звідси стає зрозумілим, чому саме духовні норми повинні формувати у юриста його власну професійну мораль. Адже тільки на основі Заповідей Божих юрист зуміє правильно оцінити людей, прийняти справедливе, гуманне рішення. Гуманність — це стрижнева риса українського суспільства, і щоб її ефективно використовувати, потрібно уміти тлумачити релігійні джерела, зокрема Біблію, де зафіксований основний метод виправлення негідної поведінки щирим каяттям

Юридична деонтологія в цілому може бути побудована на біблійних тлумаченнях. Справа в тому, що Біблія вчить людину (юриста теж) виробляти свій внутрішній імператив обов'язку, свою власну поведінку, що стає основою оцінки людини за конкретними справами, а не за словами. Мета цих індивідуальних норм — утримати юриста від неправомірної поведінки, перебороти насильство, виробити внутрішнє переконання, формувати правильні думки, регулювати думки.

Що ж потрібно юристові брати за основу у виробленні власних норм поведінки та формуванні внутрішнього імперативу службового обов'язку? Основне питання — пізнати самого себе, що є великим мистецтвом Юрист, який не може себе пізнати, не зможе себе регулювати, об'єктивно себе оцінити. Також кожен юрист повинен знайти своє місце у правоохоронній діяльності, оскільки в цьому криється велике щастя. Як кажуть в народі: потрібно втрапити у свої сани.

Важкий шлях юридичної роботи доцільно супроводжувати такими рекомендаціями: розмірковування є джерелом юридичної сили, читання є джерелом юридичної мудрості, любов до інших є проявом добра у світі, юридичне милосердя — це ключ до самоутвердження в суспільстві, приязнь є дорогою до щасливих результатів, дарування і віддавання застерігає від самолюбства, спокій потрібен душі юриста, усмішка є музикою душі людини. розумна розвага — таємниця вічної молодості.

Виходячи з иього. юрист формує у собі основні де-онтолопчні норми, які необхідні для процесу сучасного державотворення в Україні.