Правовая деонтология

122

ножувалися впродовж століть. Проте згубний вплив різних ідеологій завдав серйозної шкоди через запровадження штучних, непритаманних українцям норм поведінки. Звичайно, такі «традиції» не прижилися у нас повністю, але забуто багато власних цінностей. Звідси завдання, яке повинен поставити кожен юрист перед самим собою, з цього потрібно починати формувати внутрішній імператив службового обов'язку та деонтологіч-ну правосвідомість.

Необхідною умовою формування деонтологічної правосвідомості є виховання належної професійної моралі, системи моральних та морально-правових норм, які регулюють дії та поведінку юриста у професійній діяльності. Оскільки професійна мораль є динамічною, варіантною, вбирає у себе соціальні умови і напрями розвитку юридичної професії, то вона безпосередньо впливає на формування деонтологічної правосвідомості. Тобто професійна мораль допомагає юристові зробити правильний вибір при виконанні службових обов'язків, найбільш повно реалізувати прийняте оптимальне рішення в кожному випадку практичної діяльності.

Деонтологічній правосвідомості передує моральна свідомість. Це означає, що формування моральної свідомості безпосередньо позитивно впливає на формування деонтологічної правосвідомості юриста. Адже моральна свідомість — це, перш за все, погляди, які відображають моральні цінності суспільства, інтереси правничої професії, і тому саме вона повинна випереджати юридичну практику і правову свідомість. Хоча моральна свідомість історично змінюється, проте такі моральні поняття як добро і зло, залишаються сталими Саме на цих двох поняттях в основному грунтується моральна, а відтак — і деонтологічна правосвідомість.

Із цього випливає ще один шлях формування деонтологічної правосвідомості — підвищення рівня морального самоконтролю юриста. Це означає, що юрист повинен виробити у собі такі принципи та правила життєдіяльності, які обмежували б його у скоєнні антиморальних вчинків. Тобто кожна дія юриста має надсвідо-мо контролюватись мораллю. Такий принцип юристом виробляється на основі високих моральних якостей та життєвого досвіду.

Значний вплив на формування деонтологічної правосвідомості має соціалізація особи юриста Соціалізація спрямована на вироблення власних життєвих уста-

123

новок через активне пізнання юристом оточуючого світу, набуття соціального досвіду, засвоєння навиків правомірної поведінки тощо. Варто зауважити, шо на формування деонтологічної правосвідомості впливає як загальна, так і професійна соціалізація. Ці процеси проходять паралельно і навіть незалежно один від одного. Не можна твердити, шо юрист потребує лише професійної соціалізації. Його місце в суспільстві вимагає знань про всі події в житті, навіть про ті, які не пов'язані з правовими явищами. Зрозуміло, що найшвидше сформувати деонтологічну правосвідомість юриста через активну професійну (спеціальну) соціалізацію.

Суттєвим фактом деонтологічної правосвідомості є правове виховання юриста, тобто систематичне оволодіння необхідним мінімумом як загальнотеоретичних, так і спеціальних юридичних знань. Правове виховання юристів істотно знижує рівень соціального конформізму, сліпого наслідування чужих поглядів, бездумного виконання вказівок «згори». Через правове виховання найбільш повно сприймається моральна мета суспільства, яка впливає на внутрішній імператив службового обов'язку та деонтологічну правосвідомість. При регулярному вивченні права ширше розвиваються деонтоло-гічні принципи правосвідомості, зрозумілішими стають її функції, що застерігає юриста від скочування до лише практичного рівня правосвідомості.

Одним із шляхів формування деонтологічної правосвідомості є постійний аналіз практики у вирішенні правових ситуацій Тобто юрист повинен постійно своєрідно сповідатися перед самим собою про причини прийнятих неправильних рішень. Його мусить мучити сумління за скалічені долі людей. Це впливає як на загальну, так і на деонтологічну правосвідомість.

Соціальне призначення деонтологічної правосвідомості полягає у підвищенні інформаційної культури юриста. Це шлях до глибоких усебічних пізнань усіх процесів службової діяльності. Правильний розподіл інформації сприяє задоволенню внутрішнього імперативу службового обов'язку. На основі таких властивостей інформації, як корисність, повнота, новизна і цінність формується правдива правосвідомість юриста, що дає можливість проявити себе в той момент, коли цього вимагає конкретна ситуація.

В умовах будівництва правової держави України значно зростає роль дисципліни та поведінки.

124

важливими засобами активізації людського чинника, що призволить до формування деонтологічної правосвідомості. Для юриста службова дисципліна та професійна правомірна поведінка є тими рушійними силами, які, з одного боку. забезпечують досягнення нового якісного стану, подолання всього негативного, застійного, а з іншого — стимулюють розвиток гуманізму та соціальної справедливості у юридичній діяльності. Актуальність проблем, пов'язаних із дисципліною та поведінкою випливає з потреб правосвідомості, зміцнення законності серед юристів.

Велике значення у формуванні деонтологічної правосвідомості має професійна культура як результат професіоналізму, розуміння правових явищ, переконання у цінності права що обумовлено науковою організацією праці, інтелектом юриста, спеціальною правничою мораллю, психологічним та педагогічним вмінням і службовим етикетом. Розуміння правових явищ істотно впливає на деонтологічну правосвідомість, яка призначена правильно, обсктивно оцінювати криміногенну ситуацію, враховувати закономірності суспільного розвитку тощо.

Крім розглянутих шляхів формування деонтологічної правосвідомості юриста, існують також інші Серед них — підвищення економічного стану суспільства, поліпшення соціально-побутових умов і соціальної захищеності, розвиток суспільної, політичної та інших видів свідомості, підвищення значущості релігійних, культурних і моральних цінностей піднесення рівня національного духу права, наявність професійно-етичного кодексу юриста та деякі інші.

Деонтологічна правосвідомість призначена для реалізації внутрішнього примусу виконання службових обов'язків, шо ми називаємо внутрішнім імперативом Без прояву цієї свідомості юрист не в змозі виконати внутрішній імператив обов'язку. Проте зовнішній імператив, як відомо можна виконати бездумно, без прояву деонтологічної правосвідомості Також деонтолопчна правосвідомість актуалізує внутрішню ціннісно-нормативну систему юриста. Тобто вона змушує зосередитись, виробити деонтологічну норму, із користю для справи виконати юридичну дію.

Із такої актуалізації випливає, що деонтолопчна правосвідомість має велике значення для конкретизації юридичних норм стосовно практичної ситуації. Причо-

125

му така конкретизація повинна проходити доволі швидко, навіть моментально, і основне — вміло.

Зрозуміло, що деонтологічна правосвідомість у цілому впливає на застосування і виконання норм права. Хоча в більшості випадків це виконує загальна правосвідомість юриста. Але мова йде про критичний момент, про темп і швидкість застосування та виконання, а також про неповторність таких дій.

Крім того, корисність деонтологічної правосвідомості виявляється і в тому, що вона випробовує різноманітні моделі можливих правових ситуацій. Це пояснюється принципом неповторності, в результаті чого з'являється ціла система прикладів вирішення правових ситуацій. Аналіз цієї практики наводить на думку, що юридична деонтологія є нормативною, і цінність деонтологічної правосвідомості полягає у її впливі на нормативний характер загальної правосвідомості. Юрист завжди виробляє власні деонтологічні норми, які він ніби переносить на загальну правосвідомість. Тим самим він доповнює правосвідомість новими нормами. Важливе значення де-онтологічна правосвідомість має для правовідносин і для правопорядку. Вона допомагає юристові впевнено вступати у різноманітні правовідносини, підтримувати належний цивілізований правопорядок. Завдяки добре розвинутій деонтологічній правосвідомості юрист завжди готовий для цієї діяльності.

У цілому можна сказати, що деонтологічна правосвідомість значно випереджає саме право, є його ідейним джерелом. Саме у деонтологічних проявах правосвідомості зароджується нова правова думка, яка надалі вимагає нормування, конкретизації юридичної норми.

Таким чином, деонтологічна правосвідомість прогнозує право, живить його новими прикладами. Тому вона допомагає праву знайти своє місце у правовій системі. Тобто на основі деонтологічної правосвідомості відбуваєься практична реалізація норм права, їх дієве застосування.

Як бачимо, деонтологічна правосвідомість призначена для вирішення складних і відповідальних життєвих завдань. Особливо вона стає у пригоді в екстремальних ситуаціях. Саме тоді вона приносить найбільшу користь, зрозуміло, за умови, що у юриста добре розвинута загальна правосвідомість.

Безсумнівно, що деонтологічна правосвідомість вкрай необхідна для обміну правовою інформацією —

126

особливо між юристами. Така комунікативна властивість потрібна для методичної діяльності щодо уміння подавати і сприймати необхідні відомості. Це пояснюється емоційною дією деонтологічної правосвідомості, її емоційним забарвленням.

З огляду на особу юриста деонтологічна правосвідомість відображає рівень його підготовки, стан практичного досвіду і навіть моральних та професійно-моральних якостей. Тобто за професійними діями юриста можна скласти уявлення про його особу.

Принципове значення деонтологічної правосвідомості полягає у вияві ставлення юриста до правової дійсності. Іншими словами, можна побачити, як юрист сприймає правові явища, як намагається вирішувати їх. Тут чітко видно старання юриста, його вольові зусилля, внутрішній імператив службового обов'язку.

На основі деонтологічної правосвідомості можна формувати громадську думку про юриста. Така думка з'являється навіть після одиничних проявів, хоча бажано робити висновки після певної їх системи.

Отже, деонтологічна правосвідомість прямо впливає на розвиток і формування професійної культури. Мова йде про професійні знання правових і моральних норм та принципів, про професійне ставлення до норм права (солідарність із ними, переконаність у справедливості, корисності і необхідності), про професійне вміння, прийоми і навички, про звичку дотримуватись закону, про професійний етикет і такт, а також про наукову організацію праці. Тут деонтологічна правосвідомість приносить неоціненну користь.

Відомо, шо кожен із видів культури має свої складові елементи. Внутрішні стосуються юридичної деонтології, зовнішні — професійної етики юриста і т. ін. Але виявити основні елементи допомагає деонтологічна правосвідомість. Зробити це іншими способами досить складно.

Напевно існують деякі труднощі щодо виявлення у юриста основних аспектів різних видів свідомості (моральної, правової, політичної тощо). Однак деонтологічна правосвідомість може впоратись із цим завданням досить успішно

У практичній діяльності юрист, по суті, не замислюється над вибором принципів професійної моралі. Але підсвідоме це виконує деонтологічна правосвідомість.

127

Зрозумі-.о, такий вибір можливий після проведеного аналізу своїх дій, їхніх наслідків.

Отже, деонтологічна правосвідомість має велике значення для юридичної практики. У цілому вона безпосередньо впливає на формування власної загальної правосвідомості, відтворює форми юридичної діяльності, змушує юриста оцінити своє призначення в суспільстві. Вона завжди націлює юриста на певні зміни, допомагає прогнозувати тощо. За допомогою високого рівня деон-тологічної правосвідомості юрист може досягти поставленої певної мети.

Глава III. ДУХОВНІ НАПРЯМИ ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ ПРОФЕСІЙНИХ ДІЙ

Українське суспільство почало жити, на жаль, без опори на тверді духовні принципи. А на цьому терені у значної частини людей розвинулися такі риси, як корисливість, агресивність, егоїзм, ворожнеча, поширилося пияцтво. На превеликий жаль, іноді все це буває притаманне і юристам.

Вчинки юриста завжди віддзеркалюють рівень духовності, який існує у юридичному колективі. У середовищі юристів нині, як, можливо, ніколи раніше, відчувається духовна ницість, невігластво, дефіцит сумління, відсутність того духовного стрижня, який стримує особу від негідних вчинків.

Такий стан утворився тому, що юристи (і громадяни також) недостатньо обізнані з нормами духовного права. У більшості випадків орієнтація здійснюється на дотримання моральних норм, які, до речі, регулюють в основному всі дії юристів. Оскільки діям передують думки, то останні потребують регулювання в першу чергу. Духовні норми пронизують усі інші норми, вони практично їх можуть замінити. Справа в тому, що впорядкування думок, їх культура призводять до впорядкування культури професійних дій юриста.

Розглядаючи духовну культуру юриста, слід зауважити, що у людини є два народження: фізичне і духовне. Причому конкретної дати духовного народження не існує. Це може статися (а може й ні) у будь-якому віці, навіть у похилому. Трапляються випадки, коли людина

128

духовно так і не народилася, оскільки не відбулося осмислення законів духовного права.

Духовну культуру можна умовно назвати «культурою харчування». І саме якість духовної їжі найбільше характеризує (спочатку) духовну культуру. Зрозуміло, що кожному юристу потрібно дбати про духовне харчування, про підвищення духовності свого світогляду. Цього вимагає багатопрограмна юридична праця, постійне контактування з громадянами та представниками різних професій.

Під духовною культурою юриста ми розуміємо ступінь засвоєння і володіння духовним правом, духовними надбаннями людства в галузі права, реалізації його норм та використання цих цінностей у регулюванні суспільно-правових відносин.

Відомо, що рівень духовної культури юристів випливає, здебільшого, з рівня духовної культури суспільства. Тому, щоб піднести початковий стан духовної культури юристів, потрібно спершу духовно оздоровити український народ. Це найшвидше можна зробити через піднесення рівня духовної освіченості. Тому через активне духовне навчання, виховання молоді можна досягти ефективного результату.

Для духовного зростання українського народу важливим є вивчення Біблії як невичерпного джерела мудрості. Саме Біблія підносить до того рівня духовної чистоти, який забезпечує успіх у всіх сферах життя.

Крім того, зневага до історичних, філософських, політологічних, соціологічних, релігійних, правових книг — одна з ознак бездуховності. В душі людини, яка не читає, виникає своєрідний вакуум, який із часом обов'язково заповниться чимось негативним. У результаті — відсутність правильного міркування, обгрунтування своїх дій, співчуття, нахабна безпринципність, зневага один до одного, пригніченість таких рис, як чесність та сумління.

Але духовна культура охоплює цілий ряд цінностей, пов'язаних з інтелектуальною діяльністю людей, сукупність усіх форм суспільної свідомості.

Отже, духовна культура суспільства, яку часто називають інтелігентністю, успішно протидіє деформаціям у правоохоронній сфері. Особливо ефективна ця протидія в умовах будівництва правової Української держави.

Тому одна з головних проблем у духовному вихованні й навчанні юристів — це актуалізація в 'їхніх думках, по-

5 П. Білеімук

129

чуттях, вчинках гуманістичної суті всього потенціалу духовної культури суспільства. Звідси випливає завдання:

розвивати потреби в духовних цінностях як обов'язковому доповненні до службової діяльності, створювати благодатний грунт для образного мислення, інтуїції, уяви.

Юрист у силу службових обставин також постійно перебуває у полі політичних поглядів різних людей. Він повинен бути у курсі достовірних політичних фактів, знати і розуміти форми ведення політичних дискусій та діалогів, орієнтуватися у розстановці політичних сил у державі тощо. На основі цього у юриста виробляється певна політична свідомість, яка впливає на рівень та характер його політичних поглядів, на політичні знання та переконання.

Думається, що політична культура юриста — це ступінь свідомого засвоєння і теоретичного осмислення історичних і політичних знань, уміння застосовувати їх при аналізі й оцінці явищ суспільного життя, вироблення переконань і усвідомлення політичних цінностей, здатність передбачати політичні наслідки правоохоронної діяльності.

Завдяки високій політичній культурі у юристів виробляється стійкий політичний імунітет до деформації почуттів і переконань, непохитна віра в людину, навіть у ту, яка схибила, і принцип справедливого гуманного ставлення до неї. Особиста політична орієнтація юриста жодною мірою не повинна позначатися на виконанні ним службових обов'язків. У той же час кожен юрист України, прийнявши обітницю на вірність служінню українському народові, повинен бути патріотом своєї держави.

Посада юриста зобов'язує його бута своєрідним дипломатом, перебувати систематично у дипломатичному полі, де діють різні дійові особи. На жаль, на практиці в

130

СИЛУ великого перевантаження юристів нервозної ситуації часто проявляється дефіцит спілкування, вихід від встановленого віками дипломатичного етикету, недотримання азбуки дипломатичної культури і взагалі культури спілкування. Такий стан повинен насторожувати всіх. Адже йдеться про методи становлення істини та справедливості.

Тут на допомогу приходить стиль, мистецтво (в т. ч. ораторське), талант спілкування, уміння володіти собою, що є основою дипломатичної культури юриста. Дипломатична культура є наслідком професійної соціалізації, в результаті чого виробляється цілий арсенал прийомів та методів дипломатичної діяльності. Адже людське спілкування — це обмін думками, почуттями та емоціями тож зрозуміти нашу людину буває інколи дуже важко

До інтелектуального потенціалу дипломатичної культури слід віднести, перш за все, гуманізацію спілкування, задоволення вимог у спілкуванні, досягнення у розмові консенсусу, вміння мовчати і вміння слухати, говорити доказово, не заперечувати категорично, утримуватись від прогнозів і перестраховок, і взагалі бути приємним співрозмовником.

Слід зауважити що дипломатична культура юриста виявляється як в усній так і письмовій формі, а також у поведінці, манерах тощо. Це залежить від форм службових дій юриста та інших чинників.

Важливе значення для юридичної деонтології має національна культура. Щоб краще зрозуміти її зміст, необхідно усвідомити такі поняття, як «етнос» (стійка спільність людей) і «нація» (вдосконалений етнос у зв'язку з існуванням держави). Тому всі питання, які пов'язані з нацією стосуються, перш за все, держави. У будь-якому випадку вектором нації є національна ідея, яка відображає національну свідомість, національний характер, національний менталітет. Тобто національні ідеї є культурною програмою громадян, яку реалізовує національна інтелігенція в тому числі і національні юристи

Об єднує ці національні ідеї право як вагомий внесок у світову скарбницю культури і загальнолюдські цінності, що підсилюють національну гордість і національний характер. Іншими словами, у праві ми вбачаємо національну культуру суспільства, а у формах і способах реалізації — національну культуру юриста. Це означає, що

5* 131

під національною культурою слід розуміти уміння використовувати і впроваджувати культурно-правові здобутки та загальнолюдські цінності, розуміння політичної мети нації.

Одним із складових елементів національної культури є фактичний державний режим, мова, географічне положення, державний і національний суверенітет, національна свобода і т. ін. Значне місце посідають тут наука, церква і національні кадри юристів. Звичайно, суттєво доповнюють національну культуру юриста його правова, політична, духовна, особиста та інші види культури.

Неоціненну роль у культурології службового обов'язку юриста відіграє наука, в тому числі наукова культура. Спочатку люди розуміли науку як звичайне навчання, батьківські поради, різні рекомендації, рецепти життя тощо, які відображають національні традиції, духовну діяльність та культурно-історичні надбання. Так чи інакше постійно йшлося про здобуття істинного знання. Із XX ст. основою науки стала дослідницька діяльність для достовірного пізнання суспільних явиш. Цим інтенсивно почала займатись особлива верства людей — найбільш освічені практичні працівники, які мали нахил до науково-дослідницької діяльності, яких пізніше назвали вченими.

Дослідження проводять практичні і теоретичні Практичне пізнання дійсності називається народним пізнанням, яке грунтується на тривалому досвіді проб і помилок. Цим, як правило, займаються практичні працівники. Теоретичний метод притаманний вченим

Так чи інакше кожен юрист протягом усієї практичної діяльності робить для себе багато відкриттів, тобто вчиться на своїх власних помилках. Ці відкриття є частками науки, і при правильному виборі методів практичних досліджень завдяки їм можна досягти неоціненних результатів.

Виходячи з цього, внутрішнім обов'язком юриста повинно бути науково-практичне дослідження. При цьому, обираючи метод дослідження, важливо відкрити загальне, спільне і закономірне (на основі одиничного). Тут виникає своєрідний вид культури — науковий.

У науковій культурі основну роль відіграє самопізнання як метод визначення юристом власних якостей та можливостей. Завдяки самопізнанню юрист може як розвивати, так і гальмувати свої дослідницькі дії. Таке усвідомлення юристом самопізнання підносить його на

132

новий рівень цивілізованості, розкриває творчі здібності і задатки.

На формування наукової культури юриста впливає вибір не вузького наукового дослідження, а комплексного, наприклад, про людину, про суспільство, про зв'язок людини з природою тощо. Крім того, велике значення має й використання теоретичних досягнень науки. Тут важливо не принижувати ролі науки взагалі.

Щоб розкрити зміст управлінської культури юриста, слід зауважити, що поняття «управління» ширше від поняття «керівництво». Це пояснюється тим, шо управління має зовнішній і внутрішній аспекти. Саме зовнішній аспект управління відображає в основному суть керівництва. А внутрішній аспект характеризується рівнем духовності і реалізується, перш за все, через управління особою і службовими справами, якими займається юрист.

Незважаючи на те, що управління є внутрішньою властивістю особи, воно має свідомий впорядковуючий вплив на іншу особу для створення певної єдності у правоохоронній діяльності. Мова йде про вимогу виконання своєї волі (не обов'язково щодо підлеглого, можна і старших за посадою), використання також владних повноважень у процесі виконання функціональних обов'язків.

Щоб виконати функції управління, юрист повинен відчути свою здатність до вольової регуляції службової діяльності Тому й існують такі поняття як управлінська культура, управлінська етика та ін Управлінську культуру можна розуміти як єдність духовних, моральних, психологічних, практичних, матеріальних та інших надбань з професійними якостями юриста. Це мистецтво впливу на людей за допомогою переконання і особистого прикладу для необхідних дій у відповідному напрямі. Зрозуміло, що юрист повинен мати певні організаторські здібності (не обов'язково такі, як у керівника — віддавати накази чи розпорядження) і володіти високою правовою і моральною свідомістю. Особливу роль в управлінській культурі юриста відіграє деонтоло-гічна правосвідомість.

Отже, духовні напрями формування культури професійних дій збагачують професійний світогляд юриста, дають реальний грунт для вироблення деонтологічних норм поведінки під час виконання службових обов'язків.

133