Правовая деонтология

Біленчук П. Д., Сливка С. С Правова деонтологія / За ред. акад. П. Д. Біленчка. - Київ: АТІКА, 1999. - 320 с.
§ 2. Культурологія деонтологічної правосвідомості юриста
Дослідженням свідомості займається багато наук, серед яких — психологія, філософія та соціологія. Тому й результати досліджень у цьому напрямі залежать від стану розвитку цих наук. Також не можна розглядати свідомість поза релігією. Навпаки ґрунтовні знання Біблії допомагають збагнути глибинні процеси, які відбуваються у свідомості людини. Зрозуміло, що панування атеїстичної ідеології в Україні впродовж багатьох деся-

4« 99

тиліть дуже негативно вплинуло на розвиток психології, філософії та соціології, особливо щодо проблем, які стосуються природи людської свідомості. Лише сучасні наукові праці позбавлені ідеологічних нашарувань та заборон, а отже, з'явилась можливість для справжнього творчого та наукового пошуку.

На сьогодні, як на мене, оригінальними здобутками у галузі дослідження людини як особистості є моногра-фіії філософа В Нестеренка та психологів Р Немова,3 Фрейда.

Так, В. Нестеренко вважає, що поняття «свідомість» виникло у європейській філософії у XVII ст. За триста років воно зазнавало різних еволюційних змін, наукових підходів, що призводило до неоднозначних тлумачень свідомості. Проте так чи інакше свідомість пов язана із мисленням, що характеризує її людську природу. Тобто свідомість є дуже важливою властивістю людської психіки.

Існує багато визначень свідомості. Зокрема, Р. Не^ мов вважає, що свідомість — це виший рівень психічного відображення людиною дійсності, її реалізація у вигляді узагальнених образів і понять.

Частими є випадки змішування поняття «свідомість» з іншими поняттями, насамперед, із такими, як «душа», «сумління», «пам'ять», «знання», «досвід», «інтелект», «розум» тощо. Тож слід бачити різницю між ними.

Так, у розуміння душі людини входить до певної міри і свідомість. Тобто свідомість є вершиною частини душі. Однак хоч кожна людина має душу, але свідомість властива не кожній особі (зокрема, втрата свідомості внаслідок нещасних випадків). А душа, на противагу свідомості, існує постійно, оскільки людина умовно складається з тіла, душі й духу. До речі, доведено, що душа кожної людини має однакову масу, що не можна сказати про свідомість.

Сумління наближається за змістом до свідомості Різниця між цими поняттями полягає в тому, що сумління повинне мати конкретний вияв в практичній діяльності чи поведінці, а свідомість може мати прихований характер. Крім того, сумління випливає із свідомості, тобто свідомість є первинним елементом, а сумління — похідним

Стосовно понять «пам'ять», «інтелект», «розум» слід сказати, шо за допомогою цих та інших психологічних

100

категорій у людини формується свідомість. Вони є її обов'язковими компонентами.

Знання та досвід теж мають велике значення для свідомості людини. Зокрема, знання відіграють роль буття свідомості. Тобто щоб перевірити свідомість людини, потрібно перевірити, що вона знає, якість та достовірність цих знань. Досвід, у свою чергу, впливає на рівень свідомості. І що характерно: чим різноманітнішим є досвід, сліди пережитого, тим стабільнішою є свідомість та вищим її рівень.

Часто у психологічній літературі зустрічаються такі терміни: «безсвідоме», «несвідоме», «передсвідоме», «надсвідоме», «усвідомлюване» та ін. Під «безсвідомим» ми розуміємо ознаки явища втраченої людиною свідомості, тобто того, що людина раніше усвідомлювала. У цій ситуації людина перестала усвідомлювати навколишній світ і саму себе, а попередні одержані результати свідомості «зникли» безслідно.

Проте «несвідоме» — це той стан, в якому людина не здогадується, що вона усвідомила якусь інформацію, подію тощо. Причини тут можуть бути як об'єктивні (невміння керувати інформаційними процесами), так і суб'єктивні (незнання психічних властивостей людини, існування надприродних сил тощо). Іншими словами, людина розуміє, що всі інші явища усвідомити неможливо, що існує ще й неусвідомлене. Крім того, людина неусвідомлено «викидає» зі своєї пам'яті непотрібну інформацію.

Передсвідоме — такий стан людини, коли вона ще не знає і не розуміє своїх дій: не знає, усвідомлювати їх чи ні. Фактично це — початкова стадія формування свідомості. А отже, у передсвідомому є багато таємничого і несподіваного.

Надсвідоме характеризується певним виробленим рефлексом, який виник у людини внаслідок набутої свідомості. Особа діє вже механічно, не усвідомлюючи цього.

Слід сказати, що усвідомлення і неусвідомлення — це закономірні процеси самої свідомості, які у кожній ситуації мають свій зміст. Особливо це стосується переходів від свідомого у несвідоме і навпаки. Такі ж переходи можливі і з безсвідомим.

Тепер доцільно створити певну рівневу структуру свідомості. Як вказують В. Нестеренко та 3. Фрейд, її

101

кр.^е подати у порядку зростання: «несвиоме» — «пе-редсвідоме» — «свідоме» — «надсвідоме»

Однак, на нашу думку, така структура не є повною. Згідно з дослідженнями С. Лазарева у теорії свідомості існує ще й підсвідоме. Вважаємо, що підсвідоме відіграє роль «лійки» у свідомому.

Тобто інформація, яка надходить від несвідомого та передсвідомого, далі може передаватися двома шляхами:

1) у свідоме; 2) у підсвідоме. Після одного чи другого шляху вона потрапляє у надсвідоме.

Розгляньмо ці два шляхи більш докладно. При цьому будемо пам'ятати, що інформація може бути позитивною (корисною) і негативною (шкідливою) як для самої людини, так і для людей, що її оточують. У цілому під час розгляду позитивної чи корисної інформації особливої небезпеки немає. Така небезпека очікується при негативній чи шкідливій інформації, яка містить у собі негативні моральні якості, емоції, особливо — ненависть, заздрість, агресію, образу, роздратованість, злість, насильство, гнів, осуд, погорду, ревність, хвалькуватість, нарікання, презирство тощо, а також думки, ідеї тощо.

Якщо негативна інформація надійшла безпосередньо у свідоме, то людина усвідомлює, якої шкоди вона завдала навколишнім. Тут усі негативні моральні якості відкрито виявляють себе і переходять у надсвідоме. Цей шлях руху інформації не є таким небезпечним, як інший. Річ у тім, що людина може не знати, не усвідомлювати, що негативна інформація надійшла у підсвідоме. Тоді негативні моральні якості теж шкідливо діють на навколишніх, але вже приховано Ці якості приховано, неусвідомлено потрапляють у надсвідоме. Наприклад, ми інколи не розуміємо, чому так важко спілкуватись із певною людиною, яка ззовні нічим поганим не характеризується. А суть такого явища можна пояснити дією негативних моральних якостей із сфери підсвідомого.

Можливий також перехід інформації з підсвідомого у свідоме і навпаки. У першому випадку умовно назвемо його «випаровуванням», а у другому — «осадом». Знову ж таки, «випаровування» не є таким небезпечним, як «осад». Це можна пояснити тим, що відкритій, усвідомлюваній негативній інформації легше запобігти, а негативні моральні якості та думки із свідомого легше

102

виправити. Тобто шлях негативної інформації у підсвідоме має бути закритим.

На основі вищезазначеного можна зробити висновок про існування самосвідомості як вищої форми свідомості. Відомо, шо самосвідомість випливає зі свідомості особи і означає усвідомлення людиною самої себе у суспільстві, своїх взаємостосунків із навколишнім світом та членами суспільства, своїх дій та вчинків, думок і почуттів, різних якостей особистостей.

Зрозуміло, шо самосвідомість народжує індивідуальну свідомість кожної людини, яка охоплює весь духовний світ особистості. Усе це дає підстави стверджувати, що свідомість людини має певні скерування, різновиди, серед яких. суспільна, державна, національна, політична, патріотична, громадянська, релігійна, моральна, естетична, професійна, правова та ін.

У юриста повинен бути добре розвинутий кожен із цих різновидів свідомості. Наприклад, значну користь у юридичній роботі приносять моральна та релігійна свідомості, оскільки вони є складовими елементами вищої етики людини. Ці різновиди свідомості дають можливість правникові осмислювати вищі закони духовного світу, формувати духовні думки, розуміти душевні якості Інших людей, впливати на тіло через дух і душу, розуміти причини і наслідки втрати земних благ та ін.

У даному випадку нас найбільше цікавить правова свідомість. Тому розгляньмо її докладніше.

Кожен із дослідників намагається дати своє визначення правосвідомості. Найбільше авторів вважають, що правосвідомість — це сукупність ідей, поглядів, уявлень, почуттів, у яких виявляється ставлення до дійсного чи бажаного права як до справедливого чи несправедливого і до дій людей як до правомірних чи неправомірних.

В. Котюк пише, що правосвідомість особистості — це така форма відображення правових явищ, яка включає психічні, інтелектуальні, емоційні й вольові процеси та стани: знання чинного права і законодавства, правові вміння і навики, правове мислення, правові емоції і почуття, правові орієнтації, позиції, мотиви, правові переконання та установки, які синтезуються в прийнятих рішеннях і спрямовані на пізнання, спілкування і взаємодію в процесі правової діяльності й поведінки у сфері правовідносин.

103

Можна по-іншому підійти до визначення правосвідомості, зокрема «через» інформацію. Так, під правосвідомістю юриста слід розуміти координаційну систему багатовимірності одержання, використання, поширення та зберігання інформації у правовому полі, шо характеризує ставлення правника до правової .дійсності та встановлення об'єктивної істини.

Як бачимо, правосвідомість грунтується на інформації, яку юрист повинен усвідомити Однак не всю ін формацію юрист усвідомлює Тому неусвідомлена інформація стає надалі значним потенціалом для усвідомлення. Тобто вона стає «в нагоді» у потрібний момент.

Мова йде про матеріальну форму одержання, використання, поширення та зберігання інформації юристом, що складає певну систему. Сюди потрібно віднести також різноманітні ідеї, уявлення, емоції, почуття та інтелектуальну здатність особи юриста.

При цьому згадана система відіграє координаційну, інтеграційну роль у професійній діяльності. Саме завдяки цій системі юрист реалізує своє ставлення до правової дійсності, до права взагалі. Хоча таку координаційну роль для нього виконують ще й світоглядні принципи за допомогою вольових зусиль

Багатовимірний підхід до інформації взагалі необхідний, адже кожен юрист не повинен задовольнятись од-новимірністю своїх поглядів. Інтелектуальна культура юриста має бути спрямована на творчий багатоаспект-ний підхід до одержання, використання, поширення та зберігання інформації. Це піднесе рівень правосвідомості.

Варто зауважити, що всі операції з інформацією повинні відбуватись у правовому полі, що є активною формою правосвідомості юриста, розуміння того, що система права потрібна для належного регулювання суспільних відносин. Це означає, шо правове поле має значний вплив на правосвідомість юриста, особливо коли воно посилюється прийнятими новими законами Нині діє активне правове поле довкола Конституції України, що скеровує правосвідомість юриста на державницьку позицію.

Зрозуміло, що істина — це результат, наслідок, атрибут правосвідомості правника, оскільки немає користі з високого рівня правосвідомості, якщо юрист не може встановити об'єктвної істини у правовій дійсності. Тоб-

104

то вся дія правосвідомості повинна бути спрямована на здобуття істини.

Як бачимо, у правосвідомість юриста входять усі основні елементи світоглядної духовності, саме культурне життя та культурне надбання людства. Тобто самі професійні знання ще не визначають змісту правосвідомості юриста Важливу роль відіграють певні власні критерії, оцінки, серед яких слід виділити емоційний стан юриста, його ставлення до права. Тут велике значення має процес перетворення юридичних знань у звичку.

Таким чином, ми розглянули складові елементи правосвідомості юриста, до яких відносимо різні процеси, пов'язані з інформацією у правовому полі, що впливають на особу юриста з метою встановлення об'єктивної дійсності.

Поряд із цим у спеціальній літературі вказуються зовнішні та внутрішні структурні елементи індивідуальної правосвідомості. Зокрема, до зовнішніх елементів належать'. 1) правові знання; 2) повага до права, до закону на основі правових переконань 3) соціально-правова активність особи, а точніше готовність (установка) до такої діяльності та поведінки. У свою чергу внутрішні компоненти — це: 1) інтелектуальні (раціональні) процеси і стани; 2) емоційні процеси і стани; 3) вольові процеси і стани.

О. Скакун та М. Подберезський вважають, що правосвідомість має такі складові елементи: психологічна правосвідомість (правова психологія), ідеологічна правосвідомість (правова ідеологія), поведінкова правосвідомість (передбачає вихід на правову поведінку).

Оскільки у будь-якому випадку на правосвідомість юриста впливають різні чинники — як об'єктивні, так і суб'єктивні, то її рівень залежить від професійних чинників, від стану законності в державі та цивілізованого правопорядку

Це означає, що правосвідомість юриста мусить мати професійний характер (а не буденний), шо є складовим елементом всієї правової системи в державі. Тобто професійна правосвідомість є пріоритетним напрямом діяльності, який націлений на пізнання правових явищ та розуміння їх сутності. Проте професійну правосвідомість не слід ототожнювати зі спеціалізованою.

Так, М. Соколов дослідив, що професійна правосвідомість є структурним елементом суспільної правосвідо-

105

мості. Суспільну правосвідомість можна поділити на професійну і непрофесійну, а спеціалізовану — за об'єктом осіб різних професій: судовий медик, судовий експерт, викладач права, журналіст із правової тематики і т. »н. Звідси випливає, що коли ми ведемо мову про правосвідомість юриста, то обов'язково повинні враховувати його професійну спеціалізацію. Тобто для різних юридичних спеціальностей правосвідомість є різною, вона чітко характеризується індивідуальністю і неповторністю.

Крім того, зауважу, що правосвідомість юриста не завжди зберігається на досягнутом рівні. У різні моменти професійної діяльності вона здебільшого буває різна. Іншими словами, вона коливається, полегшує або ускладнює процес виконання службових обов'язків, що залежить від багатьох чинників.

Передусім слід сказати, що кожен юрист має своє індивідуально-правове поле. І тому дії та вчинки юриста випливають із його власного поля правових поглядів, які залежать від обставин, психічного стану, отримання певних знань тощо. Цим обумовлене твердження, що один і той самий юрист може мати різні рівні або ступені правосвідомості в конкретний момент часу. Нас у даному випадку цікавить дія так званої «точкової» правосвідомості у виконанні службового обов'язку юристом. Зокрема, доцільно з'ясувати, що спонукало юриста до певної дії: свідоме чи несвідоме.

Вважаю, що свідоме «керує» юристом у спокійній, творчій ситуації, а в критичній, в екстремальних випадках, у момент прийняття складного і відповідального рішення юристом опановує надсвідомий стан. Тоді і виявляється так звана деонтологічна правосвідомість, тобто рівень правосвідомості, якого юрист досяг раніше на етапі свідомості.

Деонтологічна правосвідомість передбачає, перш за все, усвідомлення юристом свого призначення. І навпаки, посада, яку обіймає юрист, визначає рівень деонтологічної правосвідомості. Адже чим вища посада, тим більше очікується позитивних результатів від того юриста, який на ній перебуває.

Можна зробити висновок, що деонтологічна правосвідомість — це інтелектуальна власність юриста, оскільки вона пов'язана з інтелектом та моральними принципами; це конкретизація його правосвідомості, що відповідає одній із функцій юридичної деонтології.

106

Деонтологічна правосвідомість юриста, таким чином, є результатом його загальної правосвідомості, конкретним критерієм правосвідомості.. Вона також є певним рівнем правосвідомості юриста взагалі, оскільки перебуває на «вершині» правосвідомості і слугує ніби «піковою» правосвідомістю.

Знаючи сутність змісту юридичної деонтології, можна сказати, що деонтологічна правосвідомість характеризується так званою юридичною евристикою. Іншими словами, юрист щоразу приходить до нового висновку під час розгляду юридичних справ. Зрозуміло, що це неповторний індивідуальний вияв загальної правосвідомості в конкретних умовах, тому її і називають деонто-логічною.

Вищенаведені міркування дають можливість стверджувати, що деонтологічна правосвідомість випливає із внутрішнього імперативу службового обов'язку, оскільки останній є свободою розумної волі, передбачає юридичні наслідки професійної діяльності і не є стабільно виробленою позицією юриста. Як і внутрішній імператив службового обов'язку, деонтологічна правосвідомість юриста часто співпадає з потребою суспільства, оскільки тісно пов'язана з милосердям та сумлінням.

Таким чином, деонтологічна правосвідомість юриста — це неповторний результат його правосвідомості, одержаний під впливом раніше сформованої правової інформаційної культури у момент виконання службового обов'язку.

Як бачимо, деонтологічна правосвідомість юриста грунтується на його загальній правосвідомості, правовій інформаційній культурі, на внутрішньому імперативі права.

Що стосується правової інформаційної культури, то слід звернути увагу на її попереднє формування. Тобто у момент прояву деонтологічної правосвідомості юрист не отримує нової правової інформації, а діє на основі раніше одержаної. Водночас рівень інформаційної культури безпосередньо впливає на ступінь деонтологічної правосвідомості.

Джерелом деонтологічної правосвідомості є внутрішній імператив права, адже в кожному законі є той внутрішній зміст, який юрист повинен відчути. На письмі він не зафіксований, а через правове почуття у юриста формується власна деонтологічна правосвідомість. У цілому на таке формування впливає і дух права.

107

Що стосується присяги, яку складають юристи, то, як відомо, це вираз громадського, суспільного, національного та інших обов'язків юриста. Тому деонтологіч-на правосвідомість повинна завжди випливати із цих обов'язків. У протилежному випадку вона не збігатиметься із вимогами суспільства, інтересами нації. А це призводить до невиконання внутрішнього імперативу службового обов'язку юристом, що не відповідає вимогам деонтологічної правосвідомості.

Цікавим є питання стадій загальної та деонтологічної правосвідомості. Вважаю, що загальна правосвідомість юриста повинна мати такі три стадії: теоретична, практична і досконала. На першій стадії у юриста формується теоретична правосвідомість, на другий під впливом професійної соціалізації в процесі практичної діяльності юрист формує таку правосвідомість, якої вимагає життя; третя стадія пов'язана з великим досвідом юридичної роботи. Оригінальність вирішення конкретних справ, високорозвинута інтуїція та інші чинники дають можливість досягти вершин юридичної майстерності.

Виходячи зі змісту юридичної деонтології, деонтоло-гічна правосвідомість має теж три стадії готовності: не-очікувано-раптова, очікувано-раптова і постійна. Зрозуміло, що юрист-початківець потрапляє в ситуацію, коли він не очікує моменту прояву своєї правосвідомості. І, як правило, до таких дій він внутрішньо не готовий. Проте друга стадія передбачає сподівання на такі прояви, і юрист заздалегідь готується до такої ситуації, навіть про всяк випадок. Третя стадія відображає ті факти, коли юриста не можна нічим здивувати у професійній діяльності. Рівень його правосвідомості має енциклопедичний характер, і він завжди готовий виявити високу професійну кмітливість.

Слід зазначити, що всі ці стадії грунтуються на принципах індивідуальності і неповторності.

Доцільно зупинитися на проявах деонтологічної правосвідомості юриста. Прояви деонтологічної правосвідомості — це своєрідний «вибух» діяльності юриста, це дія мозку з використанням великої енергії. Така діяльність не може бути довготривалою, але вона разова і неповторна. Тут відсутні стереотипи, ідентичність, це — результат загальної правосвідомості. У проявах деонтологічної правосвідомості велику роль відіграють талант і творчість. Оригінальний рівень загальної правосвідомості виявляється в той момент, коли юрист не чекає

108

відповідної ситуації, не передбачає часу та конкретних обставин.

Можуть бути прояви деонтологічної загальної свідомості, що не стосуються службового обов'язку. Зокрема, це окремі імпульси у професійній діяльності' прояви любові, милосердя, агресії, помсти, ненависті тощо. Такі імпульси допомагають або шкодять юридичній роботі.

Відомо, що прояви деонтологічної правосвідомості є у всіх видах юридичної діяльності, наприклад, на кожному етапі розгляду кримінальної справи у момент оголошення звинувачувального вироку, встановлення змісту закону, який вклав у нього законодавець, тощо. Також за написаним текстом можна встановити рівень загальної правосвідомості і деонтологічну правосвідомість юриста в кожному місці документа

Отже, деонтолопчна правосвідомість є конкретизацією загальної правосвідомості, її актуалізацією, що характеризується загостреним правовим почуттям юриста, який перебуває у правовому полі.

Багато науковців тісно пов'язують правосвідомість із правовою культурою. Це виправдано, оскільки правосвідомість є одним із основних компонентів правової культури. Так, зокрема, вказується, що правова культура особи є певним рівнем (станом), сукупністю певних характеристик її правосвідомості. Цей стан правосвідомості відзначається такими її властивостями, як повага до права, знання права, позитивна настанова щодо повсякденної правомірної поведінки, а стан самої поведінки характеризується безумовною правомірністю (відповідністю вимогам юридичних норм) та соціально-правовою активністю.

Під час аналізу поняття правосвідомості не можливо не зупинитись на моралі як основі права, адже мораль позитивніше вщ права впливає на формування правосвідомості юриста. Крім того, цей вплив є самостійним, незалежним від права.

Зовнішнім виявом моралі є культура поведінки Вона характеризується способом вираження моральної та етичної свідомості у зовнішніх виявах. Тому мораль грунтується на таких засадах: традиціях, звичаях, мові, історії народу, громадській думці, співставленні особистих та суспільних інтересів, якими визначається добровільний вибір поведінки, регульований сумлінням Ці атрибути моралі дають змогу відрізнити її від інших понять.

109

Для глибшого розуміння моралі важливим є знання моральних принципів та моральних категорій. Принципи моралі покликані висвітлювати характер відносин між суспільством і особою. Це така оцінка людей, в якій знаходять вияв погляди на необхідність утвердження тих чи інших відносин суб'єктів між собою та ставлення до суспільства. Моральні принципи не мають значення абстрактності, яка в умовах ненаукового, емпіричного світогляду створює передумови для формального дотримання вимог моралі, тобто для підміни обов'язку, добра, сумління тощо. Хоча принципи моралі відображають соціальні потреби, але в духовному світі вони відносно самостійні.

Отже, до моральних принципів належать усі вимоги суспільства до особи, що зобов'язують добровільно виявляти у житті порядність, чесність, гуманність, вірність, справедливість, ввічливість тощо.

Зміст моральних принципів, моральних норм та вимог визначається історичними умовами життєдіяльності та світоглядом, життєвими потребами та інтересами людини, становищем у суспільстві.

У понятті моралі у певних умовах життєдіяльності конкретизується загальнолюдське, яке залежить від ло-глядів, світогляду тих людей, які користуються певними моральними гаслами. Світогляд формується системою поглядів на довкілля, самим суспільством, людським буттям, а також обсягом і глибиною мислення особи. Зрозуміло, що носієм світогляду є людина, а фундаментом — загальнолюдський зміст.

Основою загальнолюдського змісту є загальнолюдська мораль, яка виявляється у елементах поведінки, універсальних принципах загальнолюдської моралі. Слід зазначити, що ці елементи поведінки та принципи втілюються у життя не у період її формування, а значно пізніше, з набуттям людиною життєвого досвіду.

Загальнолюдська мораль містить у собі елементи (компоненти), на які впливають взаємовідносини людей на різних стадіях розвитку суспільства. Ці загальнолюдські елементи протягом багатьох епох були стабільні, їхній моральний зміст практично не змінювався, вони — моральна скарбниця і наслідок величезних епохальних надбань людства.

Відомо, що людство впродовж віків користувалося так званим звичаєвим правом. Навіть із виникненням

110

першого писаного права звичаєве право продовжувало д;яти. У деяких державах ця дія має місце і понині.

Звичаєве право дає можливість розкрити широкий еволюційний погляд на саме право, показує його зв'язок із загальним розвитком суспільного життя українського народу, його думки. Так, у звичаєвому праві безпосередньо відображена народна правосвідомість: у ньому є багато чинників, які зробили неоціненний внесок у розвиток ідей справедливості.

Зрозуміло, що звичаєве право виникло з потреб людей і було пристосоване до умов тогочасного життя. У звичаєвому праві немає відбитків бюрократизму, тому воно повинно відігравати роль основ законодавства. Це правило стало критерієм оцінки сутності будь-якого права, критерієм справедливості. Тільки те правило поведінки може мати силу закону, яке пройшло через свідомість і практику народу та ним ухвалене як право.

Отже, суспільство без моралі існувати не може, оскільки суспільні відносини неодмінно вступають у протиріччя зі здоровим глуздом, а часто і елементарною логікою, шо призводить до деформації моралі, а згодом до свавілля та беззаконня.

Соціальне призначення моралі полягає у тому, щоб постійно відтворювати відносини моральної залежності між людьми. Особа повинна усвідомити, що ця залежність є необхідною умовою свободи вибору та моральної відповідальності перед суспільством, провідним чинником підтримання функціонування суспільства, демократизації та удосконалення законодавства.

Що ж впливає на моральне регулювання суспільних відносин?

Перш за все, позитивне ставлення до моралі з боку державної влади, сприяння всебічному розвитку моральних цінностей. Моральні оцінки в політиці держави мають бути самостійними, вони не повинні бути механічним додатком до політичних оцінок. Також неприпустиме узурпування моральної волі колективами; службовими особами. Моральне регулювання не слід ототожнювати зі сліпою слухняністю, адже при моральному регулюванні повинна розвиватись власна етична експертиза волі індивідуума.

Крім цього, не можна нехтувати соціальним контролем. Він повинен мати статус особливого і бути здатним заперечувати реалізацію моральних норм. Соціальному контролю притаманний гуманізм, який є гарантією за-

111

хисту спільних інтересів, попереджуючи руйнування нормальних суспільних зв'язків, деформацію суспільного ладу, сприяючи розвиткові цивілізації суспільства. Соціальний контроль повинен захищати інтереси тільки народу з метою недопущення правового безсилля. Сила та влада в такому випадку мають керуватись розумом, турботою про народ.

Що ж таке право? Під правом, у першу чергу, розуміють мінімум моралі. Мораль є критерієм права, законодавства, державної політики, а також оцінки з точки зору суспільства.

Такі висновки можна зробити на прикладі нашої держави України. Перше писане право «Руська Правда» виникло на міцному звичаєвому праві, хоча користуватися останнім продовжували ще протягом кількох століть.

Отже, право і мораль — це важливі елементи людської культури. Вони завжди виступають у тісному взаємозв'язку, характер якого визначається конкретно історичними умовами та соціальною структурою суспільства. Така взаємодія об'єктивно зумовлена, оскільки походження і реальне буття права та моралі визначається єдиними сферами суспільних відносин, в яких розгортаються складні, часом суперечливі, зв'язки цих соціальних регуляторів. Правове життя суспільства не може розвиватися поза моральними категоріями гуманізму і соціальної справедливості, сумління і честі, добра і людської гідності.

Право існує для того, щоб встановлювати відповідні межі поведінки для членів суспільства. Дія права забезпечується відповідними інститутами, які покликані реалізувати його норми на практиці. У випадку нестворен-ня таких інститутів право втрачає цінність, але діяти не перестає. Це саме стосується і того моменту, коли вказані інститути ліквідовані. Справа в тому, що дію права забезпечують його ідея, дух, і право продовжує діяти. Існує ще й третій випадок, коли раніше прийняті закони ліквідовані, але дух цих законів продовжує діяти. Керує людьми не почуття страху (хоча і таке буває, але нетривалий період), а глибока повага до права, норми якого схвалило суспільство, оскільки вони відображають інтереси більшості, особливо найнижчих верств населення. У такому випадку говорять про національний дух права.

Національний дух права розкривають історико-юри-дичні факти. У них відображаються історичні традиції та

112

національні звичаї, психологічні властивості характеру нації, особливості її потреб та інтересів, умови та можливості життя, адже право — це продукт людської цивілізації, її надбання. Воно виражає загальнолюдські інтереси, національні ідеї, правое унікальним, неповторним витвором людського розуму, одним із знарядь забезпечення соціальної справедливості прав та інтересів людини. Через право практично виражаються національні, загальнолюдські цінності, а особливо — національна мораль.

Без знання, розуміння національного духу формувати новітнє право неможливо. Лише окремі особи прагнуть обходитись без знань історії, що є їхньою великою помилкою. Історія правильно визначає шляхи майбутнього і гарантує уникнення помилок, а це потрібно враховувати в законотворчому процесі, який проходить в Україні. Новітнє українське національне право повинно виражати рівень загальної правової культури українського народу, бути інструментом духовного оздоровлення.

Отже, мораль і моральна основа права безпосередньо впливають на правосвідомість юриста. Ці чинники формують таку правосвідомість, якої вимагає суспільне життя.

Відомо, що правосвідомість посідає чільне місце у юридичній деонтології та професійній етиці юриста і включає у себе їхні принципи. Так, загальна теорія права вивчає основні (головні) принципи права. До них можна віднести: повновладдя народу; принципи розподілу влади на законодавчу, виконавчу, судову; відповідальність держави перед людиною і суспільством і навпаки, людини перед державою, верховенство права Конституції над всіма законами і підзаконними нормативними актами; принцип законності; принцип демократизму; принцип справедливості; принцип гуманізму;

принцип «дозволено лиш те, що визначене законом» (для юриста і держави). Тому правосвідомість юриста повинна, в першу чергу, відповідати вищенаведеним принципам.

Однак щоб вищезазначені принципи втілити у практичну діяльність юриста, потрібно врахувати ще й своєрідні професійно-етичні принципи: вірність народові й закону, самодисципліну, об'єктивність, справедливість, ввічливість, терпимість, повагу, товариськість, гуманність, правдивість, активну життєву позицію, милосердя та ненасильство. Завдяки цим принципам правосвідомість юриста отримує моральну спрямованість, набли-

113

жається до вимог, які висуває перед правником суспільство. громадяни. Тобто ці принципи професійної етики є для юриста віхами у формуванні його правосвідомості.

Крім того, такі принципи юридичної деонтології, як нормативність, самостійність, індивідуальність, неповторність, нестандартність, моментальність, непередбачливість, своєчасність, практичність та конкретність впливають на правосвідомість юриста у кожній окремій ситуації. У силу існування цих принципів правосвідомість юриста наближається до правової дійсності, до реальних умов професійної діяльності.

Зрозуміло, що правосвідомість правника грунтується ще й на власних принципах. Так, принцип розуміння права свідчить про те, що правосвідомість саме юриста може мати вияви лише при глибокому знанні системи правових знань. Усвідомлення правової інформації як принцип важливе тим, що правник повинен не тільки одержати правову інформацію, а й осмислити, проаналізувати її. Це позначається на ступені правосвідомості.

Такий принцип, як цілеспрямованість вказує, що правосвідомість має конкретне спрямування, певну мету, до якої звернені, спрямовані зусилля юриста. Принцип готовності характеризує правника як професіонала, який у будь-яку хвилину здатний виявити власну правосвідомість у конкретній справі. Неможливо також обійтись без таких принципів, як емпіричність та інтуїтивність. Хоча ці категорії дають здебільшого біологічно-психологічне пояснення, все ж вони повинні розвиватися в юриста, і для його індивідуальної правосвідомості мають велику цінність. Близькою до двох останніх принципів є ймовірність, що характеризується певним числом випадковостей, випробуванням тощо. Щоправда, коли кількість таких випробувань надто велика, то результати виявів правосвідомості виникають закономірно, у цьому полягає суть теорії ймовірності у праві.

Правосвідомість особи побудована ше й на принципі евристичності, новизни, оскільки юрист кожен раз робить для себе певні науково-практичні відкриття, підтверджує одержані раніше результати. При цьому проявляються такі принципи, як впевненість і воля, оскільки без них зникла б уся цінність власної правосвідомості. Тільки наполегливість та віра у власні сили приводять до успіху. Важливо наголосити на існуванні такого принципу правосвідомості, як самодисциплінованість.

114

Справа в тому, що самодисципліна юриста сприяє контролю його дій та вчинків, звіряє їх з вимогами моралі, присяги, Конституції, забезпечує здатність всесто-ронньо оцінювати свою особистість із позиції цих вимог.

Отже, вищезгадані принципи (до речі, вони притаманні і деонтологічній правосвідомості) — це ті засади, на яких грунтуються професійні дії юриста у сфері вияву правосвідомості. Вони допомагають глибше зрозуміти природу досліджуваного явища, будувати нові теоретичні правові концепції.

Для глибшого розуміння сутності правової свідомості юриста необхідно розглянути функції, які вона виконує в процесі застосування правових норм.

В.

Котюк зазначає, що функції правосвідомості конкретизують її суть, завдання і призначення. Без свого функціонування правосвідомість юриста не розвивається, вона знаходиться в стані застою або може існувати потенційно. Поняття функції правосвідомості правника можна визначити через соціально-правову діяльність юриста, тому що без психічної, інтелектуальної і фізичної правової діяльності вони не виявляються. Функція правосвідомості виражає взаємозв'язок і взаємовплив правових явищ і особистості. Та чи інша правова діяльність вказує, яка функція здійснюється, і навпаки, якщо ми знаємо функції, то можемо свідомо визначити особливості і напрями діяльності. Функцію можна визначити як основний напрям психічної, інтелектуальної діяльності, впливу взаємозв'язків правосвідомості і особистості з навколишнім правовим середовищем, які виявляються в різноманітній діяльності.

У спеціальній літературі висвітлюються різні функції правосвідомості особи. Так, за інформаційним і діяль-нісним підходом автори подають такі функції, як функції відображення, пізнання, правового мислення, оціночні, орієнтовні, регулюючі, праксеологічні (досвіду), прогнозуючі, моделюючі, конструктивні і деструктивні, цілеспрямовуючі, евристичні, мотиваційні, комунікативні (спілкування), трансформаційні (обробка інформації). За структурою правосвідомості особи — емоційні функції, інтелектуальні, вольові і т. ін.

Видається доцільним здійснити дещо інший, нетрадиційний підхід до визначення функцій правосвідомості юриста. Перш за все, правосвідомість виконує функцію вироблення індивідуальної правової концепції юриста. Справа в тому, що ця функція сприяє форму-

115

ванню юриста як особистості, дотриманню тієї концепції, яка забезпечує йому гідне місце в суспільстві. Юрист з індивідуальною правовою концепцією не буде вдаватись до крайнощів з метою прийняття оптимального рішення, а буде дотримуватися вивіреної власної лінії у правовому полі

На основі цієї функції виникає інша — формування почуття правоти і справедливості. Якщо юрист займає правильну власну позицію, то це гарантує йому об'єктивність і справедливість у прийнятті рішень. Рівень правосвідомості забезпечить йому правоту, переконає інших у правильності його поглядів.

Важливою функцією є забезпечення свободи прийняття рішень. Це випливає із самої специфіки професійної діяльності, оскільки юрист (особливо слідчий) діє за своїм внутрішнім переконанням Жодні зовнішні сили не повинні впливати на його юридичну практику.

Зрозуміло, що правосвідомість сприяє реалізації внутрішнього імперативу службового обов'язку юриста. Ця функція дає можливість юристові показати себе у справі, виявити свої потенційні здібності, вміння та навики.

Крім того, завдяки таким функціям, як вироблення активності в роботі і досягненні мети, діяльність набирає активного характеру, підкреслює домагання, бажання юриста довести, що він насправді служить народові і готовий гідно захищати його інтереси. Тобто завдяки цим функціям правосвідомість дає конкретні результати у правовому полі

Але такі дії підтримує ще й функція формування професійно-юридичної думки. Дійсно, для того щоб прийняти певне рішення юрист повинен мати сформовану чітку установку, яка в потрібний момент реалізується На основі цього з'являється нова функція — вироблення професійних звичок. Якщо часто виявляється правосвідомість із позитивними наслідками, то юрист відчуває своє місце у просторі. Така функція має реальний грунт адже юрист утверджує себе як фахівець, як службова особа, здатна впроваджувати правову політику в життя.

Активне виявлення правосвідомості виконує ще й таку функцію, як застереження від правового нігілізму, тобто юрист не допускає свідомого ігнорування норм права та моралі Саме за цих умов він відчуває всі цінності права, вірить у їх могутність щодо регулювання

116

суспільних відносин. Таким чином проявляється така функція, як забезпечення подолання прогалин у законодавстві. Творча, активна робота юриста завжди націлена на пошуки аналогії закону, на вихід зі складної ситуації. У даному випадку правосвідомість «працює» на захист моральних та правових принципів суспільства, що є однією із важливих функцій. Адже законодавець не може передбачити всі без винятку можливі прецеденти, тому юрист зобов'язаний спрямувати свою правосвідомість на встановлення справедливості. Звичайно, для цього потрібні певні вольові, фізичні зусилля, а така функція, як активізація інтелектуальної діяльності, вирішує поставлене перед юристом завдання.

У цілому можна сказати, що правосвідомість дає можливість виявити особисті професійно-моральні якості правника. Ця функція є універсальною для кожного випадку, оскільки неможливо глибоко пізнати фахівця без його дій та вчинків. Саме за справами можна оцінити внутрішню природу правника.

Ми проаналізували в основному дії функцій правосвідомості, що цілком відповідає функціям деонтологіч-ної правосвідомості юриста. Слід сказати і про можливість існування інших функцій та принципів, особливо тоді, коли мова йде про забезпечення панування права, реалізацію надбань інформаційної культури, реалізацію теоретичних знань, динамічність юридичної роботи, формування мотивів поведінки, комунікативність тощо, але цього достатньо, щоб зробити висновок про надзвичайно важливе значення пізнання сутності правосвідомості юриста.

Отже, високий рівень правосвідомості має велике значення для юридичної практики. У цілому він відтворює форми юридичної діяльності, змушує юриста оцінити своє призначення в суспільстві. Високий рівень завжди спонукає правника до певних змін, допомагає прогнозувати і т. ін. За допомогою такого рівня правосвідомості юрист може досягти мети.

Формування правосвідомості забезпечується відповідними інститутами, які покликані виробити у юриста власний варіант правосвідомості. Тобто правосвідомість повинна увібрати всі надбання, досягнення людства. Ці надбання мають бути всебічними, враховувати всі без винятку галузі людської діяльності.

Таким чином, правосвідомість має компоненти національної культури, що є її основою. Дослідженням цих

117

аспектів займаться кульгурологія (культу рознавство, теорія культури) права і правосвідомості, як наука про множину культур. У цілому правосвідомість характеризується багатьма різновидами (множиною) культур. Взагалі культура не існує абстрактно, а лише в множині культур, яких на сьогодні налічується близько шестидесяти. Проте не сумарна кількість різновидів культур визначає правосвідомість, оскільки це здобутки загальної національної культури. Мова йде про окремі складові елементи (культурологічні аспекти) кожної окремої культури, які мають безпосереднє або дотичне відношення до правосвідомості.

Якщо право тісно пов'язане з такими різновидами культури, як духовна, моральна, національна, державна, суспільна, політична, економічна, психологічна, інтелектуальна, педагогічна, наукова, інформаційна, управлінська, парламентська, законодавча, професійна, побутова — то для правосвідомості велике значення мають ці та інші різновиди культури. До них належать, правова, інтелектуальна, емоційна, внутрішня, дипломатична, естетична, зовнішня і т. ін.

Тут виникає проблема: чи пролягає шлях до формування правосвідомості тільки через різновиди культури, чи існують інші визначальні чинники, які перебувають за межами культури? На перший погляд видається, що однієї культури для цього недостатньо, оскільки є ще вимоги часу (періоду, ситуації), вимоги керівників, прагнення певної мети, особисті моральні якості особи юриста тощо Безумовно ці чинники мають величезний вплив на формування правосвідомості Проте будь-який волюнтаризм характеризує ступінь цивілізації певного суспільства, а цивілізація — це продукт культури. Тобто є підстави вважати, що так чи інакше множина культур є необхшною і достатньою умовою формування правосвідомості.

Це означає, що у правосвідомості відображаються лише культурні тенденції. У кожному структурному елементі культурні тенденції дають можливість накреслити перспективу розвитку культури суспільства, які потрібно врегулювати правовими нормами. Іншими словами, для правосвідомості важливу роль відіграє культурологічна концепція, своєрідна позиція і вироблена лінія дії культури у свідомості юриста.

Зміст культурології правосвідомості полягає у дослідженні такого явища як спектру, мозаїки культур. Справа

118

в тому, шо кожен із різновидів культури не впливає на правосвідомість самостійно, ізольовано. Тут спостерігається явище дифузії (змішування) кулкгур. Адже між усіма різновидами культур існують спільні структурні елементи. Ці елементи у кожній культурі відіграють певну роль зі своїми відтінками, виконують чітко свою функцію. Внаслідок цього можливе виникнення культурних конфліктів у правосвідомості. Це більше стосується моментів вияву правосвідомості, коли важливим є чинник часу.

Розгляньмо, який вплив мають деякі різновиди культури на формування правосвідомості юриста.

Так, вирішальну роль у правосвідомості юриста відіграє інформаційна культура як ступінь володіння належним обсягом інформації для забезпечення прав і свобод громадян, вміння отримувати й ефективно реалізовувати її у правоохоронній діяльності згідно із Законом України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р.

У сучасних умовах проблему підвищення рівня правосвідомості юриста на основі розвитку його інформаційної культури слід розглядати в контексті масштабного розуміння творення новітньої правової держави України, оскільки інформація є вихідним інструментом управлінських операцій. У цьому і полягає значення, цінність та корисність інформаційної культури для правосвідомості юриста.

Особливу роль у цьому відіграють головні принципи інформаційної культури. Серед них — принципи культури одержання інформації: достовірність, точність, необхідність, корисність; принципи культури використання інформації: справедливість, раціональність, доцільність; культури поширення інформації: об'єктивність, відповідальність; культури зберігання інформації — надійність. Кожен із цих принципів дуже наближений до принципів правосвідомості.

Кожен юрист зобов'язаний систематично отримувати необхідну інформацію. Без цього не формуватиметься його правосвідомість. Сьогодні існує достатньо джерел інформації, які доступні кожному, але в цьому є певні перешкоди. Мова йде про конфіденційну та таємну інформацію. Уміння вибрати достовірну і точну інформацію із цих джерел без порушення законності залежить вщ рівня правосвідомості юриста. Правосвідомість спонукає відчувати ступені необхідності одержання інформації, а також шкідливість зайвої інформації, яка не стосується конкретної юридичної справи.

119

Інформаційна культура дозволяє використовувати одержані відомості, не приховуючи окремі поняття і не применшуючи їх значення. Правильний раціональний розподіл інформації допомагає ефективному задоволенню інформаційних потреб і підвищенню рівня правосвідомості юриста.

Також необхідним процесом у правосвідомості є обмін інформацією дотримання принципу об'єктивності, правдивості. Тому юрист усвідомлює, що за порушення цих принципів може настати відповідальність.

Принцип надійності дає можливість сформувати належний рівень професійної правосвідомості при якому недопущення розголошення та просочування інформації є першою вимогою у правоохоронній діяльності.

Значне місце у формуванні правосвідомості юриста посідає рівень його інтелектуальної культури.

Гадаю, що складовими елементами- інтелекту особи є розум, мудрість, мислення, знання, ерудиція, компетентність, інтуїція тощо. Тобто інтелект є якісним і кількісним станом розуму, його критерієм. Інтелектуальну культуру людини визначають певні інтелектуальні влас/ тивості особливості сприйняття пам'яті мислення уя ви а також творчість яка виявляється у практичному мисленні. Кращому розумінню інтелектуальності культури допомагає знання таких категорій, як інтелектуальна глибина пізнання, інтелектуальний потенціал інтелектуальна свобода, інтелектуальні емоції тощо.

Зрозуміло, що інтелект має велике значення для правосвідомості юриста. Мова йде про те, що розумовими задатками, своїм інтелектом треба уміло користатися, тобто повинна бути певна культура виявлення інтелекту. Адже надмірна віра у свій розум, вивищування свого інтелекту, впевненість у розумовій діяльності дуже шкодить формуванню правосвідомості. У протилежному ви- падку правосвідомість, яка сформована завдяки низькій інтелектуальній культурі є фальшивою Вона в такому випадку не відповідає реальності, і юридична діяльність буде викривленою.

Неоціненну користь у формуванні правосвідомості юриста приносить внутрішня культура, яка служить якісною .характеристикою душі людини У цілому мож на сказати, що внутрішня культура в основному є наслідком генетичної спадковості, але розвивається разом зі свідомістю у процесі соціалізації юриста.

Такі основні принципи внутрішньої культури, як

120

терпимість, толерантність, взаємоповага, невпевненість у собі та ін., надають правосвідомості юриста правильної орієнтації. Тобто ці принципи скеровують правосвідомість до загальнолюдських цінностей, до співжиття у суспільстві. Адже юрист, в першу чергу, — людина, а професіонал — у другу чергу. Тому йому треба будувати свою правосвідомість на таких засадах, які б відповідали досконалості у духовному розумінні

Тепер погляньмо, як впливають на формування правосвідомості функції внутрішньої культури.

Так, одна з функцій внутрішньої культури, як на мене, полягає у запобіганні виникнення ненависті, агресії, роздратованості, озлобленості, насильства, гніву заздрості, лихослів'я, осуду себе та інших. Неважко уявити наслідки, якби юристи поряд із правосвідомістю володіли б цими негативними моральними якостями. Це означає, що ця функція внутрішньої культури формує правосвідомість у бік добра, загального блага, на користь людям і суспільству в цілому.

Друга функція — виплекання почуття любові, дисципліни, свідомості, щирості, уміння прощати, бажання роз-? каюватись — допомагає правосвідомості зосередити головну увагу на законах вищої етики на законах Всесвіту .Адже професійна свідомість юриста тоді має значну цін ність, коли вона пщтримуватиме у юриста почуття любові. У першу чергу, це має бути любов до Бога, а потім — до рідних, близьких, знайомих та ін. Юрист повинен затямити, що його правосвідомість має звірятися з релігійними нормами, вимогами Біблії тощо, тоді він досягне успіху у правоохоронній діяльності.

Насупна функція внутрішньої культури полягає у блокуванні гордості і гордині, ревнивості, помсти, хвалькуватості, нарікання, презирства, жалкування за минулим та ін. Якщо внутрішня культура не допускає проникнення у свідомість юриста таких негативних чинників, то правосвідомість формуватиметься на щирих, чистих почуттях. Іншими словами, правник реалізовуватиме правові норми з чистим сумлінням, без негативних нашарувань у своїй душі, оскільки очищена душа сприймає право як соціальну цінність, а не як засіб покарання.

Нарешті така функція, як виховання готовності до втрати націлює правосвідомість юриста на підтримання душевної рівноваги у роботі. Адже юристи діють часто методом спроб і помилок, ніби «навпомацки» (особли-

121

во, коли мова йде про відпрацювання різних версій). Тут завжди щось втрачається — час, сили, здоров'я і навіть матеріальні цінності. Внаслідок певної невдачі правосвідомість юриста може бути звернена на повернення втраченого, що шкодить загальній спрві.

Поряд зі значенням культури великий вплив має обітниця у формуванні правосвідомості юриста. Адже у змісті самої обітниці повинні бути відображені основні культурологічні концепції.

Акт прийняття обітниці має значення для формування правосвідомості, оскільки вона надихає кожного юриста на плекання власного правового почуття, удосконалення самоконтролю

Так, моральний самоконтроль полягає у здатності юриста самостійно регулювати внутрішні переконання, спрямовувати свої професійні дії на встановлення об'єктивної істини. Слід зауважити, що моральний самоконтроль залежить від рівня самокритичності, загальної свідомості тощо. Тому прийняття обітниці проводиться лише після осмислення юристом свого призначення, після здачі заліків на знання професійних, службових, функціональних та інших обов язків.

Прийнявши обітницю, юрист виробляє власний варіант правосвідомості на основі усвідомлення тексту. Звичайно, текст обітниці кожен розуміє по-своєму, але це не повинно негативно відображатись на виконанні службового обов'язку. Більше того, власна правосвідомість спонукає юриста працювати творчо, вирбляти належну професійну, правомірну поведінку та законне юридичне веління.

Отже, у процесі розвитку юридичної діяльності значення культурології правосвідомості розширюється, доповнюється, зазнає змін. Але так чи інакше, ми не повинні відмежовувати правосвідомість від духовних (біблійних) норм. Навпаки, такий напрям дослідження підносить авторитет юридичної науки, гарантує певний успіх.

вернуться к содержанию
вернуться к списку источников
перейти на главную страницу

Релевантная научная информация:

  1. Біленчук П. Д., Сливка С. С Правова деонтологія / За ред. акад. П. Д. Біленчка. - Київ: АТІКА, 1999. - 320 с. - Правовая деонтология
  2. § 2. Культурологія деонтологічної правосвідомості юриста - Правовая деонтология
  3. ВИСНОВКИ - Правовая деонтология
  4. § 3. Формування та значення деонтологічної правосвідомості юриста - Правовая деонтология
  5. Кравчук М. В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навчальний посібник. - 3-тє вид., змін, й доп.- Тернопіль: Карт-бланш, 2002.- 247с. - Теория государства и права
  6. Загальна характеристика концепцій розуміння права - Теория государства и права
  7. Історія. Політика. Майбутнє - Правовая деонтология
  8. § 2. Предмет та принципи правової (юридичної) деонтології. Джерела деонтологічних норм - Правовая деонтология
  9. § 1. Функції правової деонтології - Правовая деонтология
  10. § 2. Філософія правової деонтології - Правовая деонтология
  11. § 2. Культурологічна концепція юридичної деонтології - Правовая деонтология
  12. § 1. Поняття моралі та моральної культури - Правовая деонтология
  13. § 4. Службовий етикет юриста - Правовая деонтология
  14. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ - Правовая деонтология
  15. § 5. Кадри органів прокуратури - Правоохранительные органы
  16. § 14. Класні чини працівників органів прокуратури. Заохочення та відповідальність прокурорів і слідчих - Правоохранительные органы
  17. Портал Юристъ - Ваш успешный экзамен, электронные книги и бесплатные учебники по праву, правовая помощь в учебе и работе
  18. Хозяйственное право Учебники по праву
  19. Адвокатское право Учебники по праву
  20. Гражданский процесс Учебники по праву

Другие научные источники направления Правовая деонтология:

    1. О.Ф. Скакун, Н.И. Овчаренко.. Юридическая деонтология: [Учебник]. 1999