§3. Монархія в зарубіжних країнах

3.1. Поняття монархічної форми правління. Класифікація монархічних держав

Монархія склалася ще на зорі появи держави, у суспільствах ранніх землеробських культур, де організація влади, здійснювана на жорстко централізованій основі, згори

¹ Тихонова Є А.

донизу, була найбільш ефективною, зрозумілою, відповідала найсуворішій регламентації сільськогосподарського вироб­ництва, духовному світу хліборобів-общинників. Духовною її основою було те, що в патріархальній свідомості склалося уяв­лення про природну нерівність людей, їх диференціацію за майновим становищем, званням, місцем в соціальній ієрархії. Звідси і розподіл суб'єктів державного спілкування (населен­ня) за походженням "на тих, хто допущений і тих, хто не допу­щений до здійснення верховної влади...'". Саме закріплена у праві соціальна нерівність населення є джерелом і живильним середовищем монархічної влади протягом тривалого історич­ного періоду. В історії державно-організованого суспільства цей період займає цілу епоху - епоху станово-кастового суспільства. Протягом усього цього часу така форма ор­ганізації верховної державної влади набула відповідних типо­вих рис (ознак).

Першою, найбільш суттєвою ознакою, котра етимологічно знайшла своє практичне втілення у змісті самого терміну мо­нархія, є єдиновладдя (єдиноправління). Це означає, що дер­жавна влада, яка характеризується організаційною і функціональною єдністю своїх органів, сконцентрована в ру­ках одного з них - глави держави, що персоніфікується монар­хом. Оскільки серед суб'єктів державного спілкування один він є джерелом державної влади, то в його руках зосеред­жується вся повнота цієї влади.

Проблемы общей теории права и государства: Учебник для вузов /Под.общ. ред. акад. РАН, д.ю.н., проф. В.С.Нерсесянца.—М.:НОРМА

Суть другої ознаки, котра вказує на монархічний характер системи влади цієї історичної епохи, полягає у тому, що суб'єкти державного спілкування (населення) усунуті від про­цесу формування органів верховної влади, а відтак і процесу легітимації політичної влади у державі. Владні інституції фор­муються одним правителем і відповідальність несуть перед ним.

Третьою типовою ознакою монархічної форми правління є відсутність юридично закріпленого механізму відповідаль­ності глави держави. Правитель не несе конкретної політичної і юридичної відповідальності за результати свого правління, а за помилки і зловживання в державному керівництві відповідають державні чиновники.

Четверта її ознака - спадковість при передачі влади від од­ного глави держави до іншого,

П'ята - безстроковість, довічність влади правителя.

Шосте - така форма правління є політичною, за своєю сут­тю не правовою (точніше неконституційною) системою влади, оскільки її структура і порядок функціонування визначаються монархом, виходячи з власних міркувань політичної доцільності.

Таким чином, монархія - це типова для держави станово-кастового суспільства структурно -інституціональна і функціональна державна система, де верховна влада сконцент­рована в руках глави держави, котрий у силу свого особливого політичного статусу (первинність і довічність владних повно­важень, безвідповідальність і спадковість) одноосібно править державою.

Монархія як форма правління держави колишньої епохи, в епоху громадянського суспільства закономірно має піти з історичної арени.

85

ми, таких держав існує 45, тобто біля 1/5 всіх країн світу. Гео­графія її поширення така: в Європі - 12 (Андорра, Бельгія, Ва­тикан, Великобританія, Данія, Іспанія, Ліхтенштейн, Люксем­бург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція), в Америці - 10 (Канада, Антигуа і Барбуда, Багамські Острови, Барбадос, Беліз, Гренада, Сент-Вісент і Гренадини, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Ямайка), в Австралії та Океанії - 6 (Австралія, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Соломонові Острови, Тон­га, Тувалу); в Азії - 11 (Бахрейн, Бруней, Йорданія, Ма­лайзія, Непал, Камбоджа, Кувейт, Катар, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівська Аравія, Таїланд, Японія); в Африці - З (Лесото, Свазіленд, Марокко) '.

Перелічені вище монархії визначені за традиційним кри­терієм - порядком заміщення посади глави держави (насліду­вання, хоча в деяких з цих країн вони обираються), але, якщо узяти за основу поділ влади, то "справжніх" монархій у сучас­ному світі стане ще менше. Такими, на нашу думку, мають бу­ти держави, які за рівнем соціально-політичного розвитку "знаходяться" ще у станово-кастовому суспільстві, або ж на перехідному до громадянського суспільства етапі. Ключовою ознакою форми їх державного правління є невизнання прин­ципу поділу влади, котре приводить до єдиновладдя глави дер­жави, що етимологічно знаходить своє практичне втілення у змісті самого терміну "монархія".

Виходячи з цього, дійсною монархією, на нашу думку, слід вважати не державу, глава якої формально наслідує владу, а лише ту державу, де політична влада зосереджена в руках її глави, поширюється на усі сфери державної діяльності і "є рушійною силою усього державного механізму"².

¹ Георгіца A3. Конституційне право зарубіжних країн.—С.205.

² ЕллинекГ. Общее учение о государстве.—T.I.—СПб., 1908.—С.502.

оскільки колишня його одноосібна влада (тоді він дійсно був монархом) поділена поміж іншими органами, котрі у цій сис­темі владних відносин, як правило, переважають владу глави держави. Керівник такої держави - це не монарх, а лише глава держави, який займає свою посаду у певному порядку престо-лонаслідування. Така держава за формою правління, на нашу думку, взагалі не є монархією, навіть обмеженою, оскільки щоб так називатись потрібна наявність єдиновладдя у державі, котре могло б бути обмеженим якимось іншим органом, але без втрати самого монархічного елементу.

Виходячи з цього, існуючі ще у сучасному світі монархії, залежно від обсягу і характеру повноважень глави держави -монарха, повноти його влади, можна поділити на необмежені і обмежені. До необмеженої, як це загальноприйнято, слід віднести абсолютну монархію, а до обмеженої, на противагу традиційній класифікації, тільки т.зв. дуалістичну монархію. Останню поряд з т.зв. "парламентарною монархією", як прави­ло, визначають як конституційну. Це, на нашу думку, не до­сить правильно, оскільки всі сучасні форми правління, у тому числі і деякі абсолютні монархії, тією чи іншою мірою знахо­дять своє закріплення у конституційному законодавстві.

3.2. Абсолютна монархія

Абсолютна монархія як форма правління держави колиш­нього станово-кастового суспільства зберегла основні свої ри­си передусім на арабському Сході. Така її живучість пояс­нюється наявністю "благодатної" соціально-економічної бази і відсутністю характерних для класичного абсолютизму гос­трих соціальних суперечностей.

суспільства. Цей чинник, тобто інша соціально-економічна ба­за, відрізняє сучасну абсолютну монархію від її класичного прототипу пізньофеодальних часів. Від останнього сучасну аб­солютну монархію відрізняє також те, що її зміст, як правило, визначається нормативними актами: конституціями або ж прирівняними до них конституційними законами, що на Сході, зазвичай, називаються нізамами. Однак вони виступа­ють певним прикриттям, її "сучасною оболонкою", оскільки походять від монарха, котрий є джерелом всієї влади у дер­жаві. І нарешті, у державі з такою формою правління будь-які виборні органи відсутні, проте це не виключає можливість існування різного роду дорадчих установ, котрі, однак, одно­осібну владу монарха ніяким чином не обмежують. З огляду на це, щоб відрізнити від класичної монархії періоду пізнього феодалізму сучасну абсолютну монархію, останню, на нашу думку, доцільно було б визначити як неабсолютну.

На сьогодні до держав з такою формою правління можна віднести Бахрейн, Бруней, Катар, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівську Аравію¹, але цей перелік може бути легко змінений, оскільки зміст форми правління цих держав досить динамічний, тому що цілком залежить від волі одного монар­ха. Це, наприклад, знайшло своє підтвердження у Бахрейні, який, після набуття 14 червня 1971 р. незалежності, обрав для себе дуалістичну форму монархічного правління. За прийня­тою в 1973 р. Конституцією Бахрейну, главою держави визна­чався емір, він же - верховний головнокомандувач збройних сил.

¹ Георгіца A3. Конституційне право зарубіжних країн.—С.201

тим самим, по суті, встановив замість дуалістичної абсолютну монархію. її зміст не змінився і тоді, коли через 17 років, у грудні 1992 p., був сформований спеціальний державний орган - рада (шура) з ЗО чоловіків, котра на дорадчих началах, як прийнято в цих країнах, брала участь у розробці проектів за­конів, що затверджуються главою держави¹.

Схожим є і зміст форми правління Саудівської Аравії. Главою держави є Король, котрий виступає уособленням вла­ди сімейства Саудитів, якому історично належить роль лідера в політичному житті країни. Король водночас є головою Ради міністрів, верховним головнокомандувачем збройними сила­ми; він має право оголошувати війну, надзвичайний стан і за­гальну мобілізацію, призначати на всі відповідальні цивільні, військові й дипломатичні посади. Рада міністрів розгля­дається як орган виконавчої та регламентарної влади; вона формується Королем, перед котрим несе відповідальність. Ра­да міністрів разом із Королем фактично здійснює законодавчі функції: схвалені ним нізами уводяться в дію королівськими декретами. Організація й діяльність Ради міністрів регу­люється спеціальним нізамом 1958 року. Консультативна ра­да, організація якої регулюється спеціальним нізамом 1992 p., є дорадчим органом, котрий висловлює свою думку з приводу проектів нізамів, підготовлених Радою міністрів. Він призна­чається Королем у складі голови і 60 членів терміном на 4 ро­ки. Консультативна рада також висловлює свою думку щодо проектів планів соціально-економічного розвитку, обговорює звіти міністрів та міжнародні договори й угоди².

Як зазначалося, характерною рисою неоабсолютної мо­нархії є те, що її владна конструкція може бути закріпленою у

¹ Див.:.Федоренко В.Л. Бахрейн // Юридична енциклопедія: В 6 т./ Ред-кол.: Ю.С.Шемшученко та ін.— К.:"Укр. енцикл" ім.М.П.Бажана,1998.—

Т.1:А-Г.-С.2О2.

Див.: Правовые системы стран мира. Энциклопедический справоч­ник / Отв. ред.—д.ю.н., проф. А.Я.Сухарев.—2-е изд. изм. и доп.—М.: НОР-МА-ИНФРА-М,2001.-С.562.

89

"конституції" або ж прирівняних до неї законодавчих актах. Так, у Саудівській Аравії ст.5 конституційного документу (нізаму) 1992 р. декларує: "система влади у Королівстві Са­удівська Аравія - монархічна. Влада належить синам короля -засновника Абдель Азіза Ібн Абдель Рахмана Аль-Фейсала Аль Сауда та синам їх синів...". Ст.5 Конституції ("Базового статуту держави" Оману 1996 р. проголошує, що "система правління - султанська ("монархічна"). І далі міститься поло­ження, відповідно до якого влада буде успадкована по чо­ловічій лінії нащадками Турки Ібн Саїда Ібн Султана. Ана­логічні положення містяться в конституціях Бахрейну, Катару, котрі проголошують своїх монархів також "недоторканними" персонами.

На "конституційному" рівні, як правило, закріплюється правове становище монарха, його широкі повноваження, і в першу чергу в сфері виконавчої влади. Наприклад, у Консти­туції Бахрейну прямо записано, що глава держави реалізує свою владу через міністрів (ст.ст. 33 і 55). У Конституції Ката­ру також підкреслюється, що емір здійснює виконавчу владу за допомогою уряду (ст.18). Глава держави тут має повнова­ження на призначення та зміщення голови уряду і міністрів, вони є йому підзвітні. До наведеного додамо, що до компе­тенції монархів цих країн належить прийняття законів, їх ра­тифікація, повсюдно монарх є верховним головнокомандува­чем¹. "Конституційні" норми, які надають такій формі правління певний "ореол" легітимності, ще більше підвищу­ють правлячий статус глави держави, посилюють його абсо­лютну владу.

3.3. Дуалістична монархія

Дуалістична монархія, будучи історично перехідною фор­мою державного правління, об'єднує у своєму змісті елементи

¹ Георгіца A3. Конституційне право зарубіжних країн.—С.201

монархії та незначні елементи парламентарної форми правління. Серед перших - те, що главою держави є монарх, котрий володіє основними прерогативами у сфері виконавчої глади (він формує уряд, котрий як правило, є відповідальним перед ним, здійснює керівництво збройними силами, поліцейськими та іншими правоохоронними органами країни тощо), може призначати членів верхньої палати парламенту, розпускати останній, накладати вето на прийняті парламен­том законопроекти. Наявність парламенту, котрий фор­мується частково на основі загальних виборів, його мож­ливість обмежувати повноваження монарха у законодавчій та уряду - у виконавчій сферах через інститут парламентської відповідальності - вказують на існування в таких державах рис парламентарної форми правління.

Згадані елементи так чи інакше знайшли своє відображен­ня в формах правління Йорданії, Кувейту, Марокко,

В Кувейті главою держави є емір. Він же - верховний го­ловнокомандувач збройних сил країни, верховний суддя і ду­ховний лідер мусульман Кувейту. Виконавча влада належить емірові та раді міністрів на чолі з прем'єр-міністром, якого призначає монарх. За поданням прем'єр-міністра емір призна­чає міністрів з числа депутатів парламенту. Ключові посади в уряді обіймають члени правлячої династії. Законодавча влада належить еміру та однопалатному парламентові - Національ­ним зборам у складі 50 депутатів, які обираються на 4 роки шляхом загальних прямих виборів (право голосу мають чо­ловіки, котрі досягли 30 років) при таємному голосуванні. Парламент відіграє роль переважно консультативного органу

при емірові¹.

Відповідно до конституції країни 1952 р. главою Йор­данського Хашімітського Королівства є король, який володіє

¹ Див.: Федоренко ВЛ. Кувейт // Юридична енциклопедія: В 6 т./ Ред-кол.: Ю.С.Шемшученко та ін.— К.:"Укр. енцикл" ІМ..М.П.Бажана,1998.— Т.З: К-М.-С.426.

широкими повноваженнями як в сфері виконавчої, так і зако­нодавчої влади. Серед них: керівництво всіма збройними си­лами як верховного головнокомандувача; право оголошення війни і укладення миру, ратифікації договорів і угод, призна­чення виборів у Палату депутатів (нижню палату) і призна­чення членів Сенату (верхньої палати), а також спікера Сена­ту і прийняття його відставки, скликання Національних зборів (парламенту), розпуск обох палат парламенту чи звільнення від членства будь-якого сенатора, уведення, при­своєння і позбавлення цивільних і військових рангів, звань і почесних титулів, а також нагородження орденами і медалями, помилування чи скасування вироку суду; підтвердження ви­несеного судом смертного вироку.

Під безпосереднім керівництвом короля виконавчу владу здійснює уряд (Рада міністрів) на чолі з прем'єр-міністром. Король призначає прем'єр-міністра, звільняє його з посади чи приймає його відставку; призначає (за рекомендацією прем'єр-міністра) міністрів, звільняє їх від посади чи приймає їх відставку. Усі рішення Ради міністрів підписуються прем'єр-міністром і міністрами і у передбачених Консти­туцією і законом випадках передаються королю для затверд­ження.

Прем'єр-міністр і міністри несуть колективну відповідальність перед Палатою депутатів за здійснення дер­жавної політики країни. Крім того, кожен міністр відповідаль­ний перед Палатою депутатів за роботу свого міністерства. Конституція вимагає, щоб кожен новий кабінет представив програму своєї діяльності Палаті депутатів. Якщо палата ви­носить вотум недовіри, кабінет має піти у відставку.

Законодавча влада належить королю і Національним збо­рам, які складаються із Сенату і Палати депутатів. Члени Се­нату призначаються королем терміном на чотири роки (його склад оновлюється наполовину кожні два роки). Члени Пала­ти депутатів (80 місць) обираються на загальних прямих вибо-

рах. Закон про вибори закріплює частину депутатських місць за національними меншинами: шість місць - за бедуїнами (корінними жителями країни), три місці - за черкесами і че­ченцями, дев'ять місць - за християнами. Прийнята 19 листо­пада 1974 р. парламентом поправка до конституції дає королю право розпустити обидві палати парламенту і правити країною протягом року одноосібно ^!.

Як видно в змісті форми правління Йорданії домінують елементи абсолютної монархії, але певні зміни в політичній системі країни, які відбулися, починаючи з початку 90-х pp. XX ст., ще раз свідчать про перехідний характер дуалістичної монархії. У прийнятій у 1990 р. Національній хартії -своєрідному доповненні до Конституції 1952 p., —Йорданія була проголошена правовою державою, котра дотримується принципу верховенства закону і черпає свою легітимність у "вільному волевиявленні народу". У 1991 р. скасований воєнний стан, що діяв з 1967 р., а в 1992 р. дозволена діяльність політичних партій, котра була заборонена ще в 1957 р.²

Форма державного правління Марокко юридично знайш­ла своє закріплення в Конституції 1972 р., нова редакція якої була прийнята в 1996 році. Вона поєднує у собі риси як абсо­лютної, так і парламентарної монархій. Перші виявляються в тому, що духовним і світським главою держави є Король, сим­вол єдності нації, особа якого священна і недоторканна. Його особисті повноваження, які не потребують контрасигнування, знаходяться у сфері виконавчої влади: загальне керівництво апаратом управління, збройними силами, поліцією, призна­чення прем'єр-міністра, формування складу уряду, оголошен­ня в країні надзвичайного стану, призначення суддів тощо. У

¹ Див.: Федоренко ВЛ. Йорданія // Юридична енциклопедія: В 6 т./ Ред- кол.: Ю.С.Шемшученко та ін.— К.:"Укр. енцикл" ім..М.П.Бажана,1999.— Т.2: Д-Й.-С.740.

² Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник / Отв. ред.—д.ю.н., проф. А.Я.Сухарев.—2-е изд. изм. и доп.—М.: НОРМА-ИН- ФРА-М,2001.-С.242-243.

законодавчій сфері Король має право відкладального вета, він вправі зажадати від Палати представників (нижньої палати) провести нове читання будь-якого законопроекту чи законо­давчої пропозиції. Якщо ж проект або пропозиція, передані на нове читання, були прийняті або відхилені більшістю в 2/3 го­лосів нижньої палати парламенту, Король може своїм декре­том передати на референдум будь-який законопроект або за­конодавчу пропозицію. Він також має право розпуску нижньої палати парламенту, але може це робити тільки після консуль­тації з Головою Конституційної ради країни. Це право він ви­користовував неодноразово, і протягом тривалого часу у Ма­рокко продовжувалося безпарламентське правління.

Серед парламентських рис форми правління мароккансь­кої держави слід зазначити, по-перше, наявність самого парла­менту - двопалатного законодавчого органу країни. Палата представників обирається терміном на шість років (2/3 - за­гальними прямими виборами, 1/3 - колегіями виборців). Верхня палата - Палата радників - була сформована в 1997 р. із представників профспілок і професійних організацій, а та­кож органів місцевого самоврядування відповідно до змін в Конституції, схвалених в 1996 р.

На зразок запозиченої у Франції концепції "раціоналізо­ваного парламентаризму" законодавча влада марокканського парламенту обмежена. Він може приймати закони тільки з ко­ла питань, прямо перерахованих в Конституції. Всі інші сфери законодавчого регулювання залишені на розсуд регламентар-ної влади Короля й уряду. Палата представників повноважна приймати рамочні закони, котрі визначають лише найбільш загальні напрямки розвитку економічного, соціального і куль­турного життя держави. їх "конкретизацією" займається уряд, який має "регламентарні повноваження" на видання норма­тивних актів з цих питань.

По-друге, наявність Уряду (Ради міністрів) на чолі з Прем'єр-міністром як органу виконавчої влади. Після призна-

-ення Королем членів Уряду Прем'єр-міністр викладає Палаті ■редставників свою програму. У переліку найважливіших по-моважень Прем'єр-міністра - здійснення регламентарної вла­ди (нормативно-правового регулювання з питань, що не вхо-

до сфери законодавчих повноважень парламенту). Акти регламентарної влади, видані Прем'єр-міністром, контрасиг-

.ься міністрами, відповідальними за їх виконання.

Прем'єр-міністр може за заявою про загальну політику або лри голосуванні законопроекту порушити питання про відповідальність Уряду перед Палатою представників. Рішен­ая про відмову в довірі чи про відхилення законопроекту мо­же бути прийняте тільки абсолютною більшістю голосів усіх членів Палати і спричиняє колективну відставку Уряду. Та­кою ж більшістю повинна бути схвалена резолюція осуду, що з метою відставки уряду може бути ініційована не менш ніж 1/4 членів Палати представників¹. Таким чином, Уряд Марок­ко несе відповідальність перед Королем і Палатою представ­ників, але навіть за конституцією, не говорячи про конкретну практику, із двох цих видів відповідальності уряду більш ваго­мою є відповідальність перед монархом, що свідчить про домінування в системі елементів форми правління Марокко рис абсолютної монархії.

Отже, монархії у повному розумінні цього слова з усіх регіонів світу збереглися в основному в Азії та Африці. І це за­кономірно, оскільки у соціально-політичному відношенні ба­гато з цих дер/ в знаходяться на різних стадіях станово-кас­тового суспільства, якому об'єктивно відповідає монархічна форма правління. Зосередженням різних видів монархій є на­самперед Аравійський півострів, народи якого тільки в другій половині XX ст. стали складатися в нації і в силу цього прий­няли законодавче закріплення влади правлячих династій як цілком природне, історично виправдане явище. У силу

Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник.— С.414-416.

95

патріархально-племінної свідомості вони виходили з того, що висування даного сімейства в лідери здійснювалося за згодою соплемінників, а традиціоналістське сприйняття диктувало їм лояльність стосовно такого лідера. Стійкість монархій у цих країнах у достатній мірі кореспондується із суспільно-політичною свідомістю, культурно-історичною матрицею на­селення, що відповідає певному рівню їх соціально-політично­го розвитку¹.

Як зазначалося, на відміну від класичних феодальних мо­нархій, збереження лояльності до монархічної надбудови на сучасному Сході обумовлено виваженою лінією, котра прово­диться правлячими сімействами, особливо в соціальній сфері. Вкладаючи нафтодоллари в національну економіку, впровад­жуючи сучасні технології і підвищуючи її ефективність, вони тим самим об'єктивно сприяють поліпшенню матеріального становища основної частини суспільства, переконуючи його в тому, що монархічна форма правління відображає і захищає інтереси всього народу, а не тільки правлячого сімейства і йо­го оточення. Останній чинник сприятиме суттєвому "продов­женню життя" монархічної форми правління у цьому регіоні, але за загальними законами суспільного розвитку монархія -це форма державного правління минулого і рано чи пізно вона має прийти до свого закономірного фіналу. Майбутнє ж у всіх регіонах світу за поліархією, тобто формою державного правління, яка об'єктивно має прийти на зміну монархії. Про­цес заміни старої державної форми новою йде вже кілька століть (починаючи з перших буржуазних революцій в Європі та Америці) і факт конституювання у більшості держав світу поліархічної форми правління вказує на перспективну тен­денцію її розвитку на сучасному етапі.

Александров ИЛ. Монархии персидского залива: этап модернизации.— М.: Дело и сервис, 2000.-С.152.

96