§3. Конституційна регламентація соціальних і духовно-культурних засад суспільного життя
Формою конституційної регламентації засад суспільного життя можна вважати проголошений в основних законах низки країн принцип соціальної держави. Уперше він був закріплений в Основному Законі ФРН: "Федеративна Республіка Німеччина є демократичною і соціальною федеративною державою" (ст.20).
У подальшому ідея соціальної держави була зафіксована в конституціях інших держав, включаючи держави Центральної і Східної Європи та держави, що утворилися на терені колишнього СРСР.Серед конституційних положень, на основі яких здійснюється регламентація окремих сторін суспільного життя, можна виділити положення про взаємовідносини держави і церкви. Звичайною практикою є фіксація в основних законах свободи віросповідання (нерідко - свободи совісті). Наприклад, у СТ.16 Конституції Іспанії гарантується ідеологічна, релігійна і культова свобода індивідів і товариств. Ці свободи можуть бути обмежені у своїх проявах лише для підтримання публічного порядку, що охороняється законом. Ніхто не може бути примушений до висловлення своєї думки з питань ідеології, релігії або віросповідання.
За Конституцією Румунії, релігійні культи самостійні, відокремлені від держави і користуються її підтримкою, зокрема, через сприяння релігійній присутності в армії, лікарнях, в'язницях, притулках і дитячих будинках (ст.29).
У прийнятих у XIX ст. конституціях Бельгії і Люксембургу визначено, що цивільний шлюб має передувати церковному. При цьому в усіх випадках позиція держави є нейтральною щодо церкви або однаково прихильною до всіх конфесій.
Іноді в конституціях акцентується увага на питаннях церковного і світського виховання й освіти. "Релігійне навчання в державних школах, за винятком неконфесійних, є обов'язко-
- зафіксовано в ст.7 Основного закону ФРН. Але водночас зазначається, що держава має право нагляду за таким на-«чанням, і жоден викладач не може бути примушений провади-та його.
У §2 Конституції Норвегії записано, що ті особи, які аювідують євангелічну лютеранську релігію, зобов'язані вихо-;."ьати в її дусі дітей. У Конституції Туреччини підкреслюється, ~о "виховання і навчання релігії та етиці має бути проведене під наглядом і контролем держави. Навчання релігійній куль-і моральне виховання повинні бути обов'язковими у програмах початкових і середніх шкіл" (ст. 24).
У конституціях окремих держав та чи інша конфесія про-
>шена державною або національною. "Євангелічна лютеранська церква є національною церквою" (§4 Конституції Данії). Статус євангелічної лютеранської церкви як національної встановлений основними законами Ісландії та Норвегії. Згідно положень британської конституції, монарх є главою англіканської церкви.
У дещо іншій формі відповідні стосунки між державою і церквою відображено в ст. 13 Конституції Болгарії, де поряд з
;)женнями про відокремленість релігійних установ від держави і про неприпустимість використання їх у політичних
їх зазначено, що "традиційною релігією в Республіці Болгарія є східно-православне віросповідання".
Окремо слід згадати Конституцію Греції. По-перше, вона містить спеціальний розділ "Відносини між державою і церквою", де, зокрема, записано, що "панівною релігією в країні є релігія східно-православної церкви Христової" (ст. 3), визначено засади церковного управління. По-друге, в іншому розділі спеціально визначений статус гори Афон - місцевості, де розташовані монастирі, що належать до різних православних автокефальних церков. Як зазначено в ст.105, частина Афонського півострова наділена "давнім привілейованим статусом самоврядної частини Грецької держави". В духовному відношенні відповідна територія підпорядкована Вселенському (Констан-
тино-польському) патріарху. Всі особи, які ведуть там чернече життя, автоматично набувають громадянства Греції. На цій території, що відома як Свята гора, заборонено селитися іновірцям і розкольникам.
Докладний режим Святої гори визначається так званою конституційною хартією, яка затверджується Вселенським патріархом і грецьким парламентом.Відносини між державою і церквою належать до сфери конституційного регулювання і в країнах, що розвиваються. Найбільшою мірою це характерно для мусульманських країн, де, як зазначалося, релігія ісламу відіграє важливу роль у суспільному і державно-політичному житті. Закріплення цієї ролі здійснюється зазвичай шляхом конституційного проголошення ісламу державною релігією. Іноді в конституціях зроблено застереження про неприпустимість перегляду їх положень щодо статусу цієї релігії (Бахрейн, Марокко).
У більшості країн конституційне закріплення за ісламом статусу державної релігії є лише визнанням того факту, що його сповідує майже все населення. Водночас у конституціях йдеться про відданість ісламським традиціям. У конституціях Сирії і Тунісу іслам визначений як "релігія президента". Як правило, визнання ісламу державною релігією поєднується із світськими ідеологічними установками, яких дотримуються правлячі кола. Виняток становлять лише ті країни, де ісламські принципи враховані при формуванні політичних і державних інститутів (Саудівська Аравія та країни Перської затоки) або навіть сама держава визначається як ісламська (Іран). Тут іслам покладений в основу офіційної політико-правової теорії і відіграє майже універсальну роль у суспільному житті.
Окрім питань релігії конституції також регулюють:
А) міжнаціональні відносини, їх відповідні форми:
1) національно-територіальна автономія;
2) рівноправність незалежно від раси, національності, мови, релігії;
3) визнання і гарантування колективних прав національних меншин.
Б) сімейно-шлюбні відносини (Конституція Китаю, ст.25, 41).
В) питання науки та освіти.
Наведене вище не суперечить висновку про те, що консти-ії є насамперед основними законами держави, а не іільства, хоча вони в найбільш загальному вигляді регламентують суспільне життя.