Поняття, предмет і метод галузі конституційного права України

Ключові поняття: конституційне право України як галузь права; предмет галузі конституційного права; метод конституційно- правового регулювання.

Термін «конституційне право» використовується для розгляду одного з трьох явищ: 1) відповідної галузі національного права держави;

2) галузевої юридичної науки; 3) навчальної дисципліни.

Конституційне право України, як галузь права, - провідна галузь національної системи права, що являє собою сукупність правових норм, котрі регулюють основні відносини владарювання (відносини народовладдя), встановлюючи при цьому належність та організацію публічної влади (державної влади та місцевого самоврядування), а також основні права та свободи людини і громадянина, їх гарантії.

Конституційне право визначає та закріплює основи конституційного ладу України та правового статусу людини й громадянина, форми народовладдя, територіальний устрій, систему органів державної влади та основні засади місцевого самоврядування в Україні.

До кваліфікаційних ознак конституційного права, що в сукупності дають змогу виокремити цю галузь права як таку, належать предмет і метод правового регулювання, соціальне призначення, роль і принципи конституційного права, його завдання та функції, наявність конституційної (конституційно-правової) відповідальності.

Конституційне право має свій предмет правового регулювання. Він пов’язаний з регламентацією політико-правових відносин, що спрямовані на реалізацію державно-владних функцій, забезпечення прав і свобод особи. Отже, предмет галузі конституційного права України - це особливе коло суспільних відносин, що виникають і діють у різних сферах життєдіяльності суспільства. Він є особливим, подвійним, що включає в себе дві найбільш важливі складові:

1) відносини, що визначають форму української держави (владновідносини);

2) відносини, що визначають основи правового статусу людини і громадянина в Україні (відносини між особою і державою).

Ці відносини мають відправний, базовий характер та стосуються усіх складових суспільного ладу: політичної, економічної, соціальної та культурно-духовної сфер. Також ці відносини є політико-правовими так як, з одного боку, характеризують політику Української держави у відповідній сфері суспільного буття, а з іншого - являють собою правову форму здійснення цієї політики.

Якщо розглядати предмет галузі конституційного права України більш детально, то він включає:

1. Відносини політичного характеру, що характеризують якісні риси держави - державний суверенітет, форму правління, форму державного устрою, демократичний державний режим, належність і суб'єкти публічної влади, основні засади організації та функціонування політичної системи.

2. Найважливіші економічні відносини, що характеризують існуючі в суспільстві форми власності, ступінь гарантованості захисту прав власника, способи господарської діяльності тощо

3. Відносини, що характеризують найсуттєвіші взаємозв'язки держави з особою і складають основи правового статусу людини і громадянина. Це відносини, що визначають: а) належність особи до громадянства України; б) основні права, свободи та обов'язки особи; в) їх гарантованість з боку держави.

4. Відносини, що виникають з приводу організації та діяльності органів державної влади України.

5. Відносини, що складаються у процесі реалізації права народу України на самовизначення (вибори, референдум).

6. Відносини, котрі визначають принципи організації та функціонування місцевого самоврядування в Україні, діяльності його органів тощо.

Отже, це відносини, котрі стосуються усіх найважливіших сфер життєдіяльності суспільства.

Формування всієї системи національного права, всіх його галузей починається саме з конституційного права. Провідна роль конституційного права у національній системі права проявляється у тому, що його норми, особливо Конституції України, є вихідними, базовими для інших галузей права.

Характеристика конституційного права не вичерпується його предметом.

Для конституційного права, як провідної галузі національної системи права, характерний метод, що складається з сукупності таких способів правового регулювання:

- поєднання імперативного і диспозитивного способів при домінуванні імперативного. Владно-імперативний (категоричний) - суворо обов’язковий, побудований на засадах влади і підпорядкування варіант поведінки. Він виключає свавілля і волюнтаризм органів державної влади та їх посадових осіб. Диспозитивний метод регулювання суспільних відносин передбачає можливість обрання суб’єктами правових відносин, рівних за правовим статусом, варіанта поведінки у межах чинного законодавства;

- поєднання субординації (базується на відносинах влади та підлеглості, на правовій нерівності сторін; застосовується при регулюванні відносин, в яких однією із сторін виступає орган держави, наділений владними повноваженнями) і координації (передбачає рівноправність і незалежність учасників відносин, надає їм можливість у рамках, встановлених законом, самостійно визначати взаємні права та обов’язки);

- поєднання зобов’язань, дозволяння і заборон. Наприклад, метод зобов’язання передбачає, що «кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей» (ст. 68); дозволяння - дає можливість відповідному суб’єктові діяти за тих чи інших обставин на свій розсуд (ч.1 ст.41 Конституції України закріплює: «кожен має право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності»); метод заборони - суб’єктам конституційного права забороняються відповідні дії, наприклад, «цензура заборонена» (ч. 3 ст. 15 Конституції України) тощо;

- поєднання переконання і примусу, при превалюванні переконання. Конституційне право розраховане на добровільне і належне виконання суб’єктами своїх обов’язків.

Регулювання державно-правових відносин, що за своєю природою та змістом є надзвичайно складними, здійснюється, зазвичай, не одним, а декількома методами. Отже, метод галузі конституційного права можна охарактеризувати як комплексний, загальний, імперативний, універсальний та установчий з максимально високим юридичним рівнем, поєднанням прямого та опосередкованого регулювання. За його допомогою регулюються не всі, а найбільш важливі політичні, економічні, соціальні культурні (духовні) та інші відносини, що визначають зміст і основні напрями розвитку суспільства.

2.