МАЛА ЕНЦИКЛОПЕДІЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

Абсентеїзм (від лат. absens — відсутній) — ухиляння ви­борців від участі у голосуванні на виборах, референдумах.

Автономія (від грец. autos — сам і nomos — закон) — самовря­дування певної частини території держави, тобто її право самос­тійно вирішувати окремі питання організації і здійснення влади в межах повноважень, встановлених конституцією держави.

Автономна Республіка Крим — невід’ємна складова части­на України, яка в межах повноважень, визначених Консти­туцією України, вирішує питання, віднесені до її відання. АРК має Конституцію АРК, яку приймає Верховна Рада АРК та зат­верджує Верховна Рада України не менше як половини від конституційного складу Верховної Ради України. Основними гарантіями АРК є: правова, організаційна, фінансова, майно­ва, ресурсна самостійність у межах, встановлених Конституцією України, яка забезпечує здійснення повноважень АРК; ураху­вання органами державної влади України при прийнятті рішень, що стосуються АРК, передбачених Конституцією України особ­ливостей АРК; державні гарантії статусу і повноважень, права власності АРК; судовий захист статусу і повноважень АРК; можливість зміни Конституції АРК виключно Верховною Ра­дою АРК.

Агітація (передвиборна) — одна зі стадій виборчого проце­су, в рамках якої поширюється інформація з метою спонукати виборців до участі у голосуванні за чи проти тих чи інших кан­дидатів.

А. здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету Ук­раїни та коштів виборчих фондів партій (блоків), кандидатів.

Адміністративний контроль — нагляд місцевих державних адміністрацій та відповідних органів виконавчої влади за за­конністю діяльності органів регіонального та місцевого само­врядування, який здійснюється в межах, визначених законом.

Адміністративно-територіальна одиниця — структурний елемент системи адміністративно-територіального устрою дер­жави. А.-т. о. не мають політичної самостійності і слугують те­риторіальною основою для побудови системи місцевих та регіональних органів державної влади та здійснення місцевого самоврядування. Конституція України до системи адміністра­тивно-територіального устрою України відносить Автономну Республіку Крим, області, райони, міста, райони в містах, се­лища і села.

Адміністративно-територіальний поділ — поділ державної території на окремі частини (адміністративно-територіальні та політико-територіальні одиниці), відповідно до якого будуєть­ся система місцевих органів державної влади та організоване місцеве самоврядування.

Адміністративно-територіальний устрій — поділ території держави (суб’єкту федерації) на територіальні одиниці, що слугує основою для формування місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Систему А.-т. у. України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села.

Акламація (від лат. acclamatio, acclamo — виголошую) — спосіб прийняття рішення представницьким органом без підрахунку голосів, на основі реакції депутатів, що виявляєть­ся у вигуках, репліках тощо.

Акт (правовий) (від лат. actus, ago — приводжу в рух) — офіційний письмовий документ органу публічної влади, в яко­му вміщується правова норма (нормативно-правовий А.) або владний припис, винесений в результаті вирішення конкрет­ної юридичної справи (правозастосовчий акт).

Активне виборче право — право громадянина брати участь як виборець у загальнодержавних, регіональних та місцевих виборах та у референдумах. Згідно зі статтею 70 Конституції України А. в. п. мають громадяни України, які досягли вісімнадцяти років на день проведення виборів, референдумів.

Апатризм (від грец. apatris — той, хто не має вітчизни) — стан людини, яку жодна держава, відповідно до свого законодавства, 436

не вважає своїм громадянином. Нормативне визначення по­няття «особа без громадянства» міститься в ст. 1 Закону Украї­ни «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 р.

Бездіяльність (посадової особи) — певна форма поведінки особи, пов’язана з невиконанням нею дій, які вона повинна бу­ла і могла вчинити внаслідок покладених на неї посадових обов’язків і згідно з чинним законодавством України.

Безпосередня (пряма) демократія — способи і засоби безпо­середнього здійснення влади народом або його частиною, які виключають передачу владних повноважень будь-яким орга­нам чи особам (народне волевиявлення).

Біженець — особа, яка не є громадянином України і внаслі­док цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслі­дувань за ознаками раси, віросповідання, національності, гро­мадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслі­док таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійно­го проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Правовий статус б. В Україні визначаєть­ся Законом України «Про біженців» від 21 червня 2001 р.

Біпатризм (від лат. віз — двічі та грец. patrid — батьківщи­на) — стан людини, яка перебуває одночасно в громадянстві двох та більше держав. Закон України «Про громадянство Ук­раїни» встановлює: якщо громадянин України набув громадянст­во (підданство) іншої держави або держав, то у правових відно­синах з Україною він визнається лише громадянином України; якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином Ук­раїни.

Блок виборчий — угода кількох політичних партій щодо спільного висування кандидата або списку кандидатів на вибо­рах. Закон України «Про вибори народних депутатів України» передбачає, що виборчий блок може бути утворений двома і більше партіями, які були зареєстровані в установленому за­коном порядку не пізніше як за рік до дня виборів на підставі рішень з’їздів кожної з цих партій.

Бойкотування виборів (від англ. boycott) — здійснення бой­коту виборів, тобто масова відмова (утримання) виборців від

участі у виборах до представницьких органів публічної влади. Термін б. походить від прізвища управителя маєтку Ч.-К. Бой­кота, до якого в 1880 році вперше в історії ірландські орендарі застосували подібну форму протесту.

Бюджет (від англ. budget — сумка) — план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, орга­нами влади Автономної Республіки Крим та органами місцево­го самоврядування протягом бюджетного періоду.

Бюджет державний — розпис доходів та видатків держави на певний термін, як правило — на рік. Згідно зі статтею 96 Конс­титуції України Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України на період із 1 січня по 31 грудня, а за особливих обставин — на інший період.

Бюджети місцевого самоврядування — бюджети територіаль­них громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань.

Верховенство закону — визнання Конституції, закону ви­щим джерелом права. Як принцип правової системи в. з. отри­мало визнання в XVII-XIX ст. у зв'язку з формуванням грома­дянського суспільства і правової держави. Теоретичне обґрунтування отримало в працях Дж. Локка, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо.

Верховенство Конституції України (юридичне) — пріоритетне становище Конституції в системі національного законодавства України, її вища юридична сила щодо всіх інших правових актів. В. К. отримало закріплення в ч. 2 ст. 8 Конституції України.

Верховенство права — одна з засад конституційного ладу.

Верховна Рада України — єдиний орган законодавчої влади в Україні — парламент України. Конституційний склад В. Р. У. — чотириста п'ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років. Основними функціями В. Р. У. є: законодавча, установча та контрольна. Законодавча функція В. Р. У. — це найважливіший напрямок її діяльності. У системі розподілу влад парламент має прерогативу в галузі правотворчості, він приймає закони з питань, що потребують законодавчого регулювання, не втру­чаючись при цьому до сфери компетенції інших органів, які 438

здійснюють нормотворчу підзаконну діяльність (Президент України, Кабінет Міністрів України, міністерства тощо). Здійснюючи законодавчу функцію, В. Р. У. за допомогою зако­ну (за умови відповідності його Конституції України) надає своєму рішенню вищої юридичної сили, пов’язуючи ним вико­навчу і судову владу. Установча функція В. Р. У. пов’язана з її участю у формуванні інших органів державної влади і місцево­го самоврядування та визначенні правових основ їхньої діяльності. Зокрема, Верховна Рада України призначає вибори Президента України та місцеві вибори, дає згоду на призначення Президентом України Прем’єр-міністра України тощо. Контрольна функція В. Р. У. полягає у здійсненні парламентського контролю.

Верховний Головнокомандувач Збройних сил — вищий військовий начальник, який здійснює загальне керівництво Збройними силами держави як під час війни, так і в мирний час. Згідно з п. 17 статті 106 Конституції України В. Г. З. с. України є Президент України.

Верховний Суд України — найвищий судовий орган у сис­темі судів загальної юрисдикції. В. С. У. складається з обраних до нього Верховною Радою України суддів. Для організації ро­боти з розгляду та перегляду справ, не віднесених до підсуд­ності вищих спеціалізованих судів, у В.

Вето (від лат. veto — забороняю) — акт, що призупиняє або не допускає введення в дію рішення яких-небудь органів. Найбільше значення має надане Президенту України право (ст. 94 Конституції України) накладати В. на закони, прийняті Верховною Радою України.

Вибори — спосіб формування органу державної влади, орга­ну місцевого самоврядування або наділення повноваженнями їхні посадової особи шляхом голосування уповноважених на те осіб і визначення результатів такого голосування встановле­ною більшістю голосів цих осіб за умови, якщо на здобуття кожного мандату мають право балотуватися два і більше кан­дидатів. В. у конституційному праві класифікують за різними підставами: 1) залежно від того, які органи обираються, вибо­ри поділяються на парламентські (вибори народних депу­татів), президентські (вибори Президента України) та місцеві (вибори депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів); 2) залежно від того, обирається виборний орган повніс­тю чи частково, розрізняють загальні та часткові (тобто замість депутатів, які вибули, коли обирається лише частина колегіаль­ного виборного органу влади) В.; 3) залежно від підстав прове­дення В. можуть бути черговими, позачерговими (достроковими) або повторними; 4) залежно від територіальних меж проведен­ня В. поділяють на загальнонаціональні та місцеві (локальні); 5) залежно від способу волевиявлення виборців розрізняють прямі та непрямі В. Крім того, інколи вибори поділяють на од­нопартійні, багатопартійні або безпартійні; альтернативні та безальтернативні; основні та додаткові тощо.

Виборча дільниця — частина території виборчого округу, утворена для підготовки і проведення голосування та підра­хунку голосів виборців. В. д. утворюються, за винятком окре­мих випадків, окружними виборчими комісіями.

Виборча (грошова) застава — грошова сума, яку зобов’язані внести на спеціальний рахунок політичні партії (блоки) або ок­ремі кандидати при реєстрації. Закон «Про вибори Президента України» (ст. 49) передбачає, що Г. з. вноситься партією (партіями, що входять до блоку), яка висунула кандидата на пост Президента України, або кандидатом на пост Президента України у безготівковому порядку на спеціальний рахунок Центральної виборчої комісії в розмірі п’ятисот тисяч гривень.

Виборча квота (виборчий метр, виборча частка) — наймен­ше число голосів, потрібне для обрання одного кандидата при пропорційній або змішаній виборчій системі. Для встановлен­ня результатів виборів народних депутатів України В. к. об­числюється за формулою: В. к. = Х : 450, де В. к. — виборча квота; Х — кількість голосів виборців, поданих за кандидатів у депутати, включених до виборчих списків партій (блоків), що отримали три і більше відсотків голосів виборців.

Виборча система — 1. Система суспільних відносин, які складаються у зв’язку з виборами органів публічної влади та визначають порядок їх формування. Ці відносини регулюють­ся конституційно-правовими нормами, які в сукупності утво­рюють конституційно-правовий інститут виборчого права. 2. Певний спосіб розподілу депутатських мандатів між кандида­тами залежно від результатів голосування виборців або інших уповноважених осіб. При цьому вирізняють три основних види виборчих систем, які відрізняються порядком встановлення результатів голосування — мажоритарна, пропорційна та мішана. Мажоритарна В. с. основується на принципі: обраним вважається кандидат, який отримав встановлену більшість го­лосів виборців по виборчому округу, по якому він балотувався, або в цілому по країні (у разі президентських виборів) — в Ук­раїні застосовується при президентських та місцевих виборах (вибори депутатів сільських, селищних рад, сільських, селищних, міських голів). Пропорційна В. с. передбачає такий порядок визначення результатів голосування, за якого розподіл мандатів між партіями, що виставили своїх кандидатів у представниць­кий орган, здійснюється відповідно до кількості отриманих ними голосів — в Україні застосовується при парламентських та місцевих (вибори депутатів Верховної Ради Автономної Рес­публіки Крим, обласних, районних, міських, районних у міс­тах рад) виборах. Мішана В. с. заснована на поєднанні елемен­тів мажоритарної та пропорційної систем: одна частина депутатів обирається за однією системою, частина — за іншою — в Украї­ні не застосовується.

Виборче право — 1. Головний конституційно-правовий інсти­тут, який складають норми, що регулюють суспільні відносини, пов’язані з формуванням представницьких та інших виборних органів публічної влади (об’єктивне В. п.). 2. Закріплене Конс­титуцією України і гарантоване державою право громадянина України вільно обирати та бути обраним до виборних органів публічної влади (суб’єктивне В. п.). При цьому виділяють ак­тивне (право обирати) В. п. і пасивне (право бути обраним) В. п.

Виборчий бюлетень — виборчий документ затвердженої форми для таємного голосування. В. б. видається виборцю дільничною виборчою комісією на підставі списку виборців та за умови пред’явлення виборцем відповідного документу.

Виборчий округ — територіальна або інша виборча одини­ця, у межах якої об’єднуються виборці для обрання депутатів. В Україні вибори проводяться в територіальних округах, які утворюються: при президентських та парламентських виборах Центральною виборчою комісією; при місцевих виборах — відповідними територіальними виборчими комісіями. При ут­воренні В. о. мають бути дотримані вимоги виборчого законо­давства України щодо забезпечення приблизно рівної кіль­кості виборців у кожному В. о.

Виборчий процес — це здійснення громадянами, політич­ними партіями, виборчими комісіями, іншими суб’єктами ви­борчого процесу виборчих процедур, передбачених виборчим законодавством України. В. п. здійснюється у кілька стадій: складання списків виборців; утворення одномандатних округів;

утворення виборчих комісій; висування та реєстрація канди­датів у депутати, включених до виборчих списків партій (блоків) у багатомандатному окрузі, та кандидатів у депутати в одномандатних округах; проведення передвиборної агітації; голосування; підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування і результатів виборів депутатів; реєстра­ція обраних депутатів.

Виборчі комісії — спеціальні колегіальні виборчі органи, що утворюються у порядку, визначеному законом, для підго­товки і проведення виборів до органів публічної влади. В Ук­раїні систему виборчих комісій становлять: Центральна В. к., територіальні В. к., дільничні В. к.

Виконавча влада — гілка державної влади, здійснення якої згідно з теорією поділу влади покладається на систему органів В. в. — сукупність органів державної влади, наділених компе­тенцією в галузі державного управління та матеріальними, фінансовими, кадровими, інформаційними та іншими ресурса­ми, необхідними для її реалізації в організаційних і правових формах та з застосуванням методів діяльності, що передбачені Конституцією України для виконавчої гілки влади.

Вища рада юстиції — колегіальний незалежний орган, відповідальний за формування високопрофесійного суддівсь­кого корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупере- джено здійснювати правосуддя на професійній основі, а також за прийняття рішень стосовно порушень суддями і прокурора­ми вимог щодо несумісності та у межах своєї компетенції про їх дисциплінарну відповідальність. Повноваження, організація і порядок діяльності В. р. ю. визначаються Конституцією Ук­раїни, Законом України «Про Вищу раду юстиції» від 15 січня 1998 р. та регламентом Вищої ради юстиції, який затверд­жується на її засіданні.

Відповідальність у конституційному праві — відповідаль­ність органів публічної влади, їхніх посадових осіб за порушен­ня конституційно-правових норм. Особливим видом відповідаль­ності, що передбачається конституційно-правовими нормами є конституційно-правова відповідальність. Формами К.-п. в. можуть бути: накладання вето на правовий акт, скасування (зупинення дії) правового акту, дострокове припинення повно­важень, усунення з поста, визнання виборів недійсними тощо.

Відставка — дострокове припинення повноважень органу публічної влади, його посадової особи за власним бажанням (наприклад, В. Президента України) або внаслідок обставин, 442

передбачених законом (наприклад, відставка Кабінету Мініст­рів України внаслідок прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України).

Вільний депутатський мандат — форма взаємозв’язків (принцип правового статусу) депутата парламенту, іншого представницького органу зі своїми виборцями, яка характери­зується тим, депутат вважається представником всього народу (територіальної громади), ніхто не може відкликати його або давати обов’язкові накази. Беручи участь у здійсненні функцій парламенту, він пов’язаний лише нормами Конституції, відпо­відальністю перед Богом та своєю совістю, яка повинна підка­зувати йому, яке рішення приймати щодо тих чи інших проблем, які обговорюються в парламенті чи іншому представницькому органі. Уперше принцип В. д. м. був сформульований англійсь­ким ученим та законодавцем Едмундом Бруком у 1774 р. і йо­го основні положення зводяться до наступного: 1) мандат є за­гальним (тобто хоча депутати і можуть обиратися по виборчих округах, вони представляють усю націю); 2) мандат — не імпе­ративний, а факультативний (його здійснення вільне від при­мусу, депутат не зобов’язаний робити щось конкретне, в тому числі брати участь у парламентських засіданнях, не зобов’яза­ний враховувати думку своїх виборців); 3) мандат не підлягає відкликанню; 4) мандат при своєму здійсненні не потребує схвалення дій мандатарія (презумпція відповідності волі депу­татів волі народу не підлягає запереченню). Конституція Ук­раїни регулює питання статусу народних депутатів України, базується на принципі вільного депутатського мандату (хоча прямо про це в тексті Конституції і не говориться). Такий вис­новок обґрунтований тим, що Конституція не передбачає обов’яз­ковості для депутатів наказів виборців і можливості відкли­кання депутата виборцями. У той самий час Закон України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 р. до обов’язків народного депутата України відносить потребу підтримувати тісні зв’язки з виборцями; вивчати гро­мадську думку, потреби і запити населення; вести регулярний прийом виборців.

Властивості (юридичні) Конституції України — це її специ­фічні риси як Основного Закону, що відрізняють Конституцію України від інших нормативно-правових актів, характеризу­ють її сутність та зміст. До Ю. в. К. У. відносять — юридичне верховенство, стабільність, пряма дія норм, особливий меха­нізм охорони.

Воєнний стан — це особливий правовий режим, що вводить­ся в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та орга­нам місцевого самоврядування повноважень, потрібних для від­вернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інте­ресів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. Зміст правового режиму В. с. визначається Законом України «Про правовий режим воєнного стану» від 6 квітня 2000 р.

Вотум (від лат. ьоіит — бажання, воля) — рішення, прийняте більшістю голосів виборців або членів представницької устано­ви. Наприклад, В. виборчий — результати виборів президента, парламенту тощо. У парламентській практиці В. — вираження довіри (недовіри) уряду, посадовій особі тощо. Конституція Ук­раїни (ст. 87) передбачає право Верховної Ради України прий­мати резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України.

Гарантії місцевого самоврядування — сукупність способів та засобів, що забезпечують повну та ефективну реалізацію те­риторіальними громадами, їхніми органами та посадовими особами права на місцеве самоврядування.

Генеральний Прокурор України — очолює прокуратуру Ук­раїни. Г. П. У. призначається на посаду та звільняється з поса­ди Президентом України за згодою Верховної Ради України. Верховна Рада України може висловити недовіру Г. П. У., що має наслідком його відставку з посади. Строк повноважень Г. П. У. — п’ять років. Г. п. У.: 1) спрямовує роботу органів про­куратури і здійснює контроль за їхньою діяльністю; 2) призна­чає першого заступника, заступників Г. П. У., керівників структурних підрозділів, головного бухгалтера, інших праців­ників Г. П. У.; 3) затверджує структуру і штатну чисельність підпорядкованих органів прокуратури, розподіляє кошти на їх утримання; 4) призначає за погодженням з Верховною Радою Автономної Республіки Крим прокурора Автономної Республі­ки Крим; 5) призначає заступників прокурора Автономної Рес­публіки Крим, прокурорів областей, міст Києва і Севастополя, їх заступників, міських, районних, міжрайонних, а також при­рівняних до них інших прокурорів; 6) відповідно до законодавст­ва визначає порядок прийняття, переміщення та звільнення прокурорів, слідчих прокуратури та інших спеціалістів, за винятком осіб, призначення яких передбачено Законом України «Про прокуратуру»; 7) відповідно до законів України видає обов’язкові для всіх органів прокуратури накази, розпоряджен­ня, затверджує положення та інструкції; 8) присвоює класні чини. Вносить подання Президенту України про присвоєння класних чинів державного радника юстиції 1, 2 і 3 класів.

Глава держави — особа, яка формально займає найвищу сходинку в державній ієрархії і здійснює верховне представницт­во держави у внутрішньо- та зовнішньополітичних відноси­нах. Юридичними формами Г. д. є: 1) монарх; 2) президент;

3) колегіальна президентура — обраний парламентом на ви­значений термін колегіальний орган, який здійснює функції глави держави (наприклад, Державна рада на Кубі, два капіта- на-регента в Сан-Маріно, Федеральна рада в Швейцарії);

4) глава уряду, на якого покладається здійснення функцій гла­ви держави (наприклад, землі ФРН); 5) одноосібний або ко­легіальний узурпатор — особа або колегіальний орган, які здійснюють владу без правових підстав, не маючи при цьому ні «царського» походження, ні мандату виборщиків. В Україні главою держави є Президент України, який обирається громадя­нами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років.

Голова Верховної Ради України — вища посадова особа Вер­ховної Ради України. Г. В. Р. У. обирається Верховною Радою України зі свого складу шляхом таємного голосування. У будь- який час Г. В. Р. У. може бути відкликаний Верховною Радою України на його прохання, а також у зв’язку з незадовільною його роботою на цій посаді або через інші обставини, що уне­можливлюють виконання ним своїх обов’язків. Г. В. Р. У. відповідно до ст. 88 Конституції України та Регламенту Вер­ховної Ради: веде засідання Верховної Ради України; організо­вує роботу Верховної Ради України, координує діяльність її органів; підписує акти, прийняті Верховною Радою України, невідкладно направляє підписані закони Президенту України; організовує роботу апарату Верховної Ради України; забезпе­чує оприлюднення актів Верховної Ради, які не потребують наступного підписання Президентом України; представляє Верховну Раду у зносинах з іншими органами державної вла­ди України та органами влади інших держав і міжнародними організаціями; вживає заходів для забезпечення безпеки й охо­рони Верховної Ради відповідно до закону; вживає заходів щодо охорони та захисту народних депутатів; веде засідання Погоджувальної ради; забезпечує дотримання календарного плану роботи сесії та порядку денного пленарних засідань; вживає заходів щодо забезпечення присутності народних депу­татів на пленарних засіданнях; організовує розробку планів законопроектної роботи Верховної Ради; організовує підготов­ку питань до розгляду на пленарних засіданнях; здійснює контроль за своєчасним направленням і розглядом депутатсь­ких запитів; видає розпорядження з питань організації роботи Верховної Ради України, у тому числі про порядок підготовки документів та діловодство у Верховній Раді України, а також про відрядження народних депутатів, посадових осіб Верхов­ної Ради України і підписує відповідні документи; розподіляє посадові обов’язки між Першим заступником і заступником Голови Верховної Ради України, контролює їх виконання ни­ми, координує діяльність комітетів, тимчасових спеціальних комісій, тимчасових слідчих комісій; визначає головний комітет з підготовки проектів актів, внесених на розгляд Вер­ховної Ради України; має право скликати і проводити засідан­ня комітетів, тимчасових спеціальних комісій для розгляду визначених ним або Верховною Радою питань, якщо відповідний комітет або тимчасова спеціальна комісія несвоє­часно чи неналежно виконують свої функції, й повідомляє про це на найближчому пленарному засіданні тощо.

Голосування — найбільш демократична процедура прийняття колективних рішень. Г. є обов’язковим атрибутом: 1) діяльності представницького органу і, зокрема, законодавчого процесу у Верховній Раді України; 2) виборчого процесу і референдуму. Шляхом Г., наприклад, приймаються закони та інші рішення Верховної Ради України. В Україні Г. на всіх виборах органів публічної влади і референдумах є таємним, що передбачає заборону будь-якого контролю за волевиявленням виборців. Г. також є особистим — виборець не має права передавати свій виборчий бюлетень іншим особам. Забороняється отримання незаповненого виборчого бюлетеня від інших осіб, заохочення або змушування виборців до передачі бюлетеня іншим особам шляхом підкупу, погроз або іншим способом.

Громадянство України — це стійкий, необмежений у прос­торі правовий зв’язок між фізичною особою та Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках.

Громадська організація — об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

Громадянське суспільство — обов’язковий і раціональний спосіб соціального життя, заснований на розумі, свободі, праві та демократії; суспільний устрій, за якого людині гарантуєть­ся вільний вибір форм її економічного та політичного буття, га­рантуються права людини і забезпечується ідеологічна багато­манітність.

Гуманістичні засади конституційного ладу України — осно­воположні принципи, які визначають та закріплюють провід­ну роль громадянина в державному будівництві та місцевому самоврядуванні. До Г. з. к. л. У. відносяться принципи гу­манізму та народного суверенітету.

Громадянські (особові) права і свободи людини — су­купність природних і невідчужуваних основоположних прав і вобод, що належать людині від народження і не залежать від його належності до громадянства певної держави. Г. п. і с. ста­новлять основу правового статусу людини.

Декларація про відмову від іноземного громадянства — до­кумент, в якому особа засвідчує свою відмову від громадянства іншої держави і зобов’язується не користуватися правами цієї держави і не виконувати обов’язків, пов’язаних з належністю до її громадянства.

Декларація про відсутність іноземного громадянства — до­кумент, в якому особа повідомляє про відсутність у неї інозем­ного громадянства з обґрунтуванням причин такої відсутності.

Делеговані повноваження — окремі повноваження, відне­сені до компетенції органу виконавчої влади або органу місце­вого самоврядування, якими згідно з законом або договором наділяється інший орган виконавчої влади або місцевого само­врядування. Делегування повноважень здійснюється: а) зако­ном — органам місцевого самоврядування надаються законом окремі повноваження органів виконавчої влади; б) договором — окремі повноваження органу місцевого самоврядування (на­приклад, повноваження по управлінню об’єктом права кому­нальної власності територіальної громади) передаються органу місцевого самоврядування іншого територіального рівня або іншої територіальної громади; в) рішенням районної, обласної ради, що приймається відповідно до закону — делегування повноважень районних і обласних рад відповідним державним адміністраціям.

Делеговані повноваження органу самоорганізації насе­лення — повноваження сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради, якими вона додатково наділяє орган самоорганізації населення.

Демократична держава — держава, устрій і діяльність якої відповідає волі народу, загальновизнаним правам і свободам людини і громадянина. Рисами України як Д. д. є: реальна представницька демократія; організація державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову; консти­туційне закріплення та реалізація на практиці принципу ідео­логічного і політичного плюралізму; визнання та гарантованість місцевого самоврядування; пріоритет прав і свобод людини і громадянина.

Депутат — особа, обрана до парламенту або представниць­кого органу місцевого самоврядування. Д. набуває особливого статусу, який забезпечує йому потрібні умови для участі в за­конодавчій та іншій діяльності відповідного представницького органу. Правовий статус народного депутата України встанов­лений Конституцією України та Законом України «Про правовий статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 року. Гарантіями діяльності народного депутата України є: непо­рушність повноважень народного депутата; депутатська недо­торканість; забезпечення народного депутата інформаційними матеріалами та юридичною допомогою; переважне право вис­тупу з питань депутатської діяльності в державних засобах ма­сової інформації; відповідальність посадових осіб за невико­нання обов’язків щодо народного депутата; захист трудових прав народного депутата; компенсація витрат, пов’язаних з де­путатською діяльністю; право народного депутата мати до де­сяти помічників-консультантів та помічників-консультантів, які працюють на громадських засадах; право народного депу­тата на належні умови для виконання депутатських повнова­жень; право народного депутата на належні житлові умови та на безоплатний проїзд.

Депутатська недоторканність — принцип депутатського мандату, згідно якого депутат не може бути без його письмової згоди або згоди парламенту, іншого представницького органу притягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий, заарештований або підданий заходам адміністративного стя­гнення, що накладається в судовому порядку. Конституція Ук­раїни (ст. 80) гарантує Д. н. народним депутатам України.

Депутатські групи (фракції) — формуються як на партійній, так і на позапартійній основі. Д. г., сформовані на основі партійної належності депутатів, називаються депутатськими фракціями. До складу депутатської фракції можуть входити й позапартійні депутати, які підтримують програмні документи 448

відповідної партії. Д. г., сформовані на позапартійній основі, об’єднують депутатів, які поділяють однакові або схожі погля­ди з питань державного і соціально-економічного розвитку. Відповідно до Регламенту Верховної Ради України зареєстро­вані Д. г. (ф.) користуються правами: на пропорційне (виходя­чи з кількості їх членів) представництво в усіх органах Верхов­ної Ради України та офіційних парламентських делегаціях; на виступ свого представника з усіх питань порядку денного на засіданнях Верховної Ради України та її органів; Д. г. (ф.), з ініціативи якої розглядається питання, має право на виступ свого представника після припинення обговорення на засідан­нях Верховної Ради України та її органів

Державний Герб (від польс. herb, від нім. Erbe — спадщина) — відмінний знак, що є офіційною емблемою держави, яка зобра­жується на прапорах, грошових знаках, печатках та деяких офіційних документах. Згідно з Конституцією України (ч. 3 ст. 20) великий Державний Герб України встановлюється з ураху­ванням малого Державного Герба України та герба Війська За­порізького законом, що приймається не менш як двома трети­нами від конституційного складу Верховної Ради України. При цьому головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України) — Ч. 4 ст. 20 Конституції України.

Державний Гімн (від грец. Hymnos — урочиста пісня) — музи­кально-поетичний твір, який разом із державним гербом і дер­жавним прапором є офіційним символом держави. Консти­туція України (ч. 5 ст. 20) встановлює, що Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького зі слова­ми, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Державний комітет (державна служба) — центральний ор­ган виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем’єр-міністр України або один із віце-прем’єр-міністрів чи міністрів. Д. к. (д. с.) вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяль­ності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесе­них до його відання. Д. к. (д. с.) очолює його голова.

Державний кордон України — лінія і вертикальна поверх­ня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України — суші, вод, надр, повітряного простору.

Державний Прапор — офіційний відмінний знак (емблема) держави, символ її суверенітету. Згідно з Конституцією України (ч. 2 ст. 20) Д. П. України — стяг із двох рівновеликих горизон­тальних смуг синього і жовтого кольорів.

Державний лад — система основних політико-правових, економічних, соціальних відносин, які закріплюються дер­жавно-правовими (конституційно-правовими) нормами. Д. л. може бути конституційним, якщо мова йде про конституцій­ну державу, тобто державу, яка впливає на суспільний лад пра­вовим шляхом (встановлюючи або санкціонуючи правові нор­ми, забезпечуючи їх реалізацію на основі Конституції та інших легітимних джерел права), виконує певні обов’язки перед лю­диною і суспільством, і неконституційним — Д. л. тоталітарної держави.

Державний суверенітет (від франц. воиоегаіЬе — верховна влада) — верховенство державної влади всередині країни, її повнота, незалежність у зовнішніх відносинах, загальний ха­рактер та винятковість.

Державний устрій — політико-територіальна організація держави, яка характеризується статусом її територіальних одиниць, формою їхніх правових відносин між собою та з дер­жавою в цілому. Сучасній практиці державного будівництва відомі три форми Д. у.: унітарна, федеративна та обласна (Іспанія, Італія) держава.

Децентралізація — процес передачі частини функцій та повноважень центральних органів виконавчої влади органам регіонального та місцевого самоврядування.

Джерела галузі конституційного права — форми виражен­ня та організації його структурних одиниць — конституційно- правових норм. Д. г. к. п. перебувають у певній ієрархічній підпорядкованості (за їх юридичною силою). Систему Д. г. к. п. становлять Конституція України, закони та міжнародні догово­ри України, нормативні укази Президента України, нормативні постанови Кабінету Міністрів України, нормативно-правові ак­ти Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, статути територіальних громад та інші нормативні акти місцевого самоврядування, а також спеціальні джерела — ак­ти колишніх СРСР та УРСР.

Дипломатичне представництво — посольство (нунціатура), місія (інтернунціатура) або інше дипломатичне представницт­во іноземної держави (включаючи персонал, споруди та примі­щення).

Дипломатичне представництво України — постійно діюча установа України за кордоном, що покликана підтримувати офіційні міждержавні відносини, здійснювати представництво України, захищати інтереси України, права та інтереси її гро­мадян і юридичних осіб.

Дипломатичні привілеї та імунітети — сукупність особли­вих пільг, прав і переваг, які надаються іноземним диплома­тичним агентам і консульським посадовим особам, їхньому персоналові, іншим особам, які користуються захистом на тери­торії держави перебування відповідно до міжнародного права.

Договір (міжнародний) — означає міжнародну угоду, укла­дену між державами в письмовій формі і врегульовану міжна­родним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох зв’язаних між собою доку­ментах, а також незалежно від її конкретного найменування.

Дозвіл на імміграцію — рішення спеціально уповноважено­го центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію

Загальне виборче право — важливий конституційний прин­цип виборчого права України, зміст якого полягає у такому: 1) право голосу на виборах та референдумах мають лише гро­мадяни України. Вимога належності до громадянства України пов’язана з тим, що виборче право — це найважливіша форма участі громадянина в управлінні державними справами, воно відноситься до політичних прав, відповідно, негромадяни, у то­му числі і апатриди, які проживають на території України, не наділяються виборчим правом; 2) забороняються будь-які привілеї або обмеження виборчих прав окремих груп громадян у залежності від природних властивостей громадянина України як людини та від його громадянських рис. При цьому, серед природних властивостей у виборчому законодавстві України перераховані раса, колір шкіри, стать, а до переліку грома­дянських властивостей включені політичні, релігійні та інші переконання, етнічне та соціальне походження, майновий стан, місце проживання, мовну належність; 3) забороняються обме­ження щодо участі громадян у виборчому процесі, які не пе­редбачені Конституцією України та виборчим законодавством України.

Загальні збори (за місцем проживання громадян) — зібран­ня всіх чи частини жителів села (сіл), селища, міста для вирі­шення питань місцевого значення.

Закон — нормативно-правовий акт, що приймається орга­ном законодавчої влади (Верховною Радою України), або без­посередньо народом України (на всеукраїнському референ­думі) з дотриманням вимог законодавчої процедури, який має вищу (по відношенню до всіх інших нормативно-правових актів) юридичну силу та регулює найбільш важливі суспільні відносини переважно загального характеру. Перелік питань, що визначаються або встановлюються виключно законами Ук­раїни міститься в ст. 92 Конституції України.

Законодавча ініціатива — офіційне внесення до Верховної Ради України уповноваженим суб’єктом законопроекту. Відпо­відно до ст. 93 Конституції України право законодавчої ініціати­ви у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України і Кабінету Міністрів України.

Законодавчий процес — чітко врегульована Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України діяльність спеціально уповноважених органів і посадових осіб (суб’єктів законодавчого процесу), що полягає у творенні законів. Ця діяльність здійснюється в кілька послідовних етапів або стадій. Звичайно виділяють наступні основні стадії законодав­чого процесу: законодавча ініціатива; попередній розгляд за­конопроекту в комітетах Верховної Ради України; обговорення законопроекту на пленарних засіданнях Верховної Ради України з його наступним прийняттям або відхиленням (повністю чи частково); підписання (санкціонування) та оприлюднення закону. Крім основних може виникнути потреба в додатковій стадії — обговорення вмотивованих пропозицій Президента України в разі повернення ним прийнятого закону до Верхов­ної Ради України (повторний розгляд).

Законопроект — текст проекту закону, що подається в пар­ламент, інший законодавчий орган для прийняття в установле­ному порядку.

Законопроект конституційний — законопроекти, що перед­бачають унесення змін чи доповнень до Конституції України.

Запит депутатський — вимога депутата парламенту, іншого представницького органу, яку заявляють на сесії депутата пар­ламенту, іншого представницького органу до підконтрольних і підзвітних йому органів та посадових осіб, дати офіційну від­повідь із питань, віднесених до їх компетенції, якщо його попе­редні депутатські звернення до них не були задоволені.

Засади конституційного ладу України — 1. Система закріпле­них у Конституції України вихідних принципів територіальної, політичної, соціальної та економічної організації держави, взаємовідносин держави з людиною та інститутами грома­дянського суспільства; 2. Загальний конституційно правовий інститут, який становлять норми Конституції України, що закріплюють основні принципи організації держави, характе­ризують її як конституційну, а також визначають засади і принципи взаємовідносин держави з людиною та інститута­ми громадянського суспільства.

Заява (клопотання) — звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством України їхніх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяль­ності. Клопотання — письмове звернення з проханням про ви­знання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

Імміграція — прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без грома­дянства на постійне проживання.

Іммігрант — іноземець чи особа без громадянства, який от­римав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне про­живання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постій­не проживання Правовий статус і. В України визначається За­коном України «Про імміграцію» від 7 червня 2001 р.

Імперативний мандат — форма взаємозв’язків депутата парламенту, іншого представницького органу зі своїми вибор­цями. Принцип І. м. обґрунтовувався на основі положень докт­рини народного суверенітету, сформульованої Жан-Жаком Руссо в XVIII ст., яка основується на ідеї неподільності і непре- дставництва народного суверенітету: представляти можна не сам суверенітет, а лише владу (за Ж.-Ж. Руссо депутати не можуть бути представниками народу, вони є лише його уповноважени­ми). Обов’язковими елементами І. м. є пов’язаність депутата волею виборців (накази виборців) та можливість відкликання де­путата виборцями. У практичному плані І. м. немає ніякого сенсу, оскільки звернення депутата до своїх виборців із кожного питан­ня, яке обговорюється парламентом, іншим представницьким органом, унаслідок лише суто технічних проблем, не говорячи про інші аспекти, може повністю дезорганізувати його роботу. Принцип І. м. закріплювався в «радянських» конституціях.

Імпічмент (від англ. impeachment — недовіра, від старофранц. empeechment — осуд, обвинувачення) — спеціальна процедура (правила) щодо притягнення до відповідальності вищих поса­дових осіб (президента, міністра тощо) у випадках порушення ними законів держави. В Україні процедура і. передбачена сто­совно Президента України (ст. 111 Конституції України), а її застосування можливе за наступних умов: 1) наявності виснов­ку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звину­вачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину; 2) наявності висновку Конституційного Суду України щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент. Президент Ук­раїни має право заявити про відмову від участі в процедурі і., що тягне за собою припинення його повноважень на підставі, передбаченою ст. 109 Конституції України (відставка Президен­та України). Сама процедура і. включає такі стадії: 1) ініцію­вання питання про усунення Президента з поста в порядку імпічменту більшістю від конституційного складу Верховної Ради України; 2) прийняття Верховною Радою України не менш, як двома третинами від її конституційного складу рішення про звинувачення Президента; 3) прийняття Верхов­ною Радою України не менш, як трьома четвертими від її конс­титуційного складу рішення про усунення Президента з поста.

Інаугурація (інавгурація) (від англ. inauguration, від лат. inau- guro — посвячую) — урочиста церемонія вступу на пост глави держави. Ст. 104 Конституції України передбачає, що новооб­раний Президент України вступає на пост не пізніше ніж через тридцять днів після офіційного оголошення результатів ви­борів, із моменту складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України. Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України.

Іноземець (іноземний громадянин) — особа, яка не перебу­ває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

Індемнітет (від англ. іndemnіty, від лат. іndemnіtas — нешкід­ливість) — 1. Звільнення депутата парламенту від юридичної відповідальності за результати голосування або висловлюван­ня в парламенті та його органах при здійсненні своїх повнова­жень (за винятком відповідальності за образу чи наклеп). Конституція України (ч. 2 ст. 80) закріплює цей прівілей як принцип статусу народного депутата України. 2. Винагорода 454

депутата за його парламентську діяльність, що включає за­робітну плату, оплату проїзду і користування засобами зв'яз­ку, утримання апарату тощо. Відповідно до ст. 33 Закону Украї­ни «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 р. оплата праці народного депутата України проводиться в розмірах, встановлених Верховною Радою України.

Кабінет Міністрів України — вищий орган у системі органів виконавчої влади. К. М. У. здійснює функції, пов'язані з керів­ництвом виконавчо-розпорядчою діяльністю в різних сферах державного життя та спрямовуванням і координацією діяль­ності органів виконавчої влади. До складу К. М. У. входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, віце- прем'єр-міністри, міністри. Прем'єр-міністр України призна­чається Верховною Радою України за поданням Президента України, а кандидатуру для призначення на посаду Прем'єр- міністра України вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народ­них депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України; Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України; інші члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за подан­ням Прем'єр-міністра України.

Каденція (від італ. cadenza, від лат. cado — падаю, припиня­юся) — проміжок часу, протягом якого виборна особа (орган) здійснює свої повноваження.

Кворум (від лат. quorum praesentia sufficit — присутність яких достатня) — кількість членів колегіального органу, при­сутність яких на його засіданнях є обов'язковою для обгово­рення та прийняття рішень.

Колізії в конституційному праві (від лат. collisio — стикання) — суперечності між нормами конституційного права. К. поро­джуються недосконалістю чинного законодавства, довільним тлумаченням джерел галузі конституційного права тощо.

Комітети Верховної Ради України — постійно чинні органи, які створюються на строк повноважень Верховної Ради Украї­ни на основі пропорційного представництва депутатських груп та фракцій. Згідно зі ст. 89 Конституції України Верховна Ра­да України затверджує перелік комітетів, обирає голів, перших заступників, заступників голів та секретарів цих комітетів. Ос­новними функціями парламентських комітетів є здійснення

законопроектної роботи, підготовка і попередній розгляд пи­тань, віднесених до повноважень Верховної Ради України.

Компетенція (від лат. competentio competo — взаємно прагну, відповідаю, підходжу) — сукупність предметів відання та пов­новажень органу публічної влади або посадової особи, що виз­начають його місце в системі органів публічної влади (в системі місцевого самоврядування).

Компетенція місцевого самоврядування — встановлена нормами Конституції та законів України сукупність прав, обов’язків та предметів відання територіальної громади, орга­нів та посадових осіб місцевого самоврядування, які забезпечу­ють здійснення функцій і завдань місцевого самоврядування.

Комунальна власність — рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, під­приємства, установи та організації, у тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частка в майні підпри­ємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади куль­тури, освіти, спорту, охорони здоров’я, науки, соціального обс­луговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об’єкти, визначені відповідно до закону, як об’єкти права ко­мунальної власності територіальної громади, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Конституційна комісія — особлива комісія, яка створюєть­ся парламентом (іншим представницьким органом) для підго­товки проекту нової конституції держави. В Україні Консти­туційну комісію (Комісію з розробки нової Конституції Україн­ської РСР) було утворено Верховною Радою УРСР 24 жовтня 1990 року.

Конституційне звернення — письмове клопотання до Конс­титуційного Суду України про потрібність офіційного тлума­чення Конституції України та законів України з метою забез­печення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи. Суб’єк­тами права на К. з. є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи.

Конституційне подання — письмове клопотання до Консти­туційного Суду України про визнання правового акта (його ок­ремих положень) неконституційним, про визначення консти- туційності міжнародного договору або про потребу офіційного тлумачення Конституції та законів України, а також звернен­ня Верховної Ради про давання висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи 456

про усунення президента з поста в порядку імпічменту. Суб’єкта­ми права на конституційне подання є Верховна Рада України, Президент України, не менш, як сорок п’ять народних депу­татів України (підпис депутата не відкликається), Уповнова­жений Верховної Ради з прав людини, Верховний Суд, Кабінет Міністрів, інші органи державної влади, Верховна Рада Авто­номної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування.

Конституційне право України — провідна галузь національ­ного права України, що являє собою систему правових норм, що регулюють базові суспільні відносини, закріплюючи при цьому належність публічної влади, засади її організації та здійснення, гарантії основних прав і свобод людини і громадя­нина. Предмет К. п. становлять суспільні відносини, що вини­кають в усіх сферах діяльності суспільства та які пов’язані з правами і свободами людини і громадянина (відносини між людиною та державою), організацією держави і публічної вла­ди (владовідносини).

Конституційний лад — такий стан (або порядок) суспільних відносин, урегульованих конституційно-правовими нормами, що характеризує державу як конституційну, забезпечує підпо­рядкованість держави праву, сприяє закріпленню в суспільній практиці і правосвідомості справедливих, гуманних і правових взаємозв’язків між людиною, громадянським суспільством і державою.

Конституційний Суд України — єдиний орган конституцій­ної юрисдикції в Україні. К. С. У. вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції Ук­раїни і дає офіційне тлумачення Конституції України та за­конів України. К. С. У. складається з вісімнадцяти суддів К. С.

У.: шість суддів призначаються Президентом України після консультації з Прем’єр-міністром та Міністром юстиції щодо кандидатур на посади суддів К. С. У.; шість суддів признача­ються Верховною Радою України таємним голосуванням шля­хом подання бюлетенів; шість суддів призначаються з’їздом суддів. До повноважень К. С. У. відноситься прийняття рішення та давання висновків у справах щодо: конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради, актів Президента, актів Кабінету Міністрів, правових актів Верховної Ради Авто­номної Республіки Крим; відповідності Конституції України чинним міжнародним договорам України або тим міжнародним договорам, що вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їх обов’язковість; додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента Ук­раїни з поста в порядку імпічменту; офіційного тлумачення Конституції та законів України. Формами звернення до К. С. У. є конституційне подання та конституційне звернення.

Конституційні принципи правового статусу людини і гро­мадянина — вихідні начала, на основі яких визначаються зміст і умови реалізації прав, свобод, обов’язків людини і гро­мадянина. Конституція України згідно з загальнолюдськими цінностями та міжнародно-правовими стандартами в галузі прав людини, які визначені Загальною декларацією прав лю­дини (1948 р.), Міжнародним пактом про економічні, соціаль­ні і культурні права (1966 р.), Міжнародним пактом про грома­дянські і політичні права (1966 р.), Європейською конвенцією про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), іншими міжнародно-правовими документами, закріплює щодо право­вого статусу людини і громадянина такі принципи: свободи людини; рівності людей у своїй гідності та правах; невідчужу­ваності та непорушності прав і свобод людини; гарантованості прав, свобод, обов’язків людини і громадянина; невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина; рівності конституційних прав і свобод громадян України та рівності їх перед законом; єдності прав людини та її обов’язків перед суспільством.

Конституційно-правова відповідальність — особливий вид юридичної відповідальності, яка передбачається консти­туційно-правовими нормами і настає за конституційний делікт (правопорушення). Конституційно-правова відповідальність має політичний і моральний характер. Вона не розповсю­джується на громадянина, якщо він не є посадовою особою; суб’єктом конституційно-правової відповідальності може вис­тупати лише орган публічної влади або його посадова особа. Формами К.-п. в. є: скасування або призупинення дії правово­го акта; дострокове припинення повноважень, усунення з пос­та; визнання виборів або результатів референдуму недійсними.

Конституційно-правова норма — загальнообов’язкове пра­вило поведінки, встановлене або санкціоноване державою з ме­тою охорони та регулювання суспільних відносин, які складають предмет галузі конституційного права. К.-п. н. характеризу­ються особливим змістом (регулюють особливе коло відносин), установчим характером приписів (визначають основи побудо­ви правової системи та державного механізму), основополож­ним джерелом (Конституція України), особливостями структури (переважна більшість не містить санкції) особливим колом суб'єктів (народ, держава тощо), загальнорегулятивним ха­рактером (норми-принципи, норми-дефініції, норми-програми тощо).

Конституційно-правові відносини — суспільні відносини, врегульовані конституційно-правовими нормами, тобто відно­сини, суб'єкти яких наділяються взаємними правами й обов'яз­ками, згідно з приписом конституційно-правової норми. К.-п. в. характеризуються специфічним змістом (пов'язані із здійснен­ням публічної влади та реалізацією прав і свобод людини і гро­мадянина), особливим суб'єктним складом, особливим меха­нізмом реалізації прав і обов'язків суб'єктів (права та обов'язки суб'єктів значної частини цих відносин реалізуються не безпо­середньо, а через інші відносини).

Конституційно-правовий інститут — відносно самостійний відокремлений комплекс конституційно-правових норм, що регулюють у межах галузі конституційного права певну сферу або групу однорідних суспільних відносин. Виділяють загальні (генеральні), головні та початкові К.-п. і.

Конституціоналізм — 1. Політико-правова доктрина, що обґрунтовує потребу встановлення конституційного ладу. 2. Прав­ління, обмежене конституцією; політична система, що спираєть­ся на конституцію та конституційні методи правління. 3. Ідей­но-політичний рух.

Конституція (формально-юридична) — Основний Закон держави, що приймається в особливому порядку, має найвищу юридичну силу та регулює найважливіші суспільні відносини, які визначають принципи організації та здійснення державної влади, взаємовідносин держави з людиною, закріплюючи при цьому засади конституційного ладу, гарантії прав і свобод лю­дини і громадянина, систему, порядок організації і компетен­цію органів державної влади, територіальний устрій держави, державні символи, засади місцевого самоврядування.

Контрасигнація (від лат. contra — проти і signo — підпи­сую, засвідчую) — попереднє скріплення акту глави держави підписами прем'єр-міністра і міністра, відповідального за цей акт та його виконання, унаслідок чого вони приймають на себе юридичну і політичну відповідальність за акт глави держави. Конституція України (ст. 106) передбачає обов'язковість к. актів Президента України, що видаються з питань, пов'яза­них із: призначенням та звільненням глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; прийняттям вірчих і відкличних грамот дипло­матичних представників іноземних держав; керівництвом ро­ботою Ради національної безпеки і оборони України; прийнят­тям у разі потреби рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, оголошення у разі потреби окремих місцевостей України зонами надзвичайної еколо­гічної ситуації; утворенням судів.

Ліберальна (європейська) концепція прав людини — основу­ється на ідеї природних, невідчужуваних прав людини й обґрун­товує потребу конституційного визначення таких умов, які б сприяли вільному розвиткові особи. Філософською основою цієї концепції є вчення про свободу як про природний стан лю­дини та вищої соціальної цінності самого життя. Уперше ос­новні положення Л. к. п. л. були відтворені в Декларації неза­лежності США 1776 року та в Декларації прав людини і громадянина 1789 року (Франція). Ці положення зводяться до такого: 1) усі люди народжуються вільними і ніхто не має права відчужувати їх природні права, а охорона цих прав — го­ловне призначення держави; 2) свобода полягає у можливості людини робити все, що не завдає шкоди іншій людині, тобто свобода людини не може бути абсолютною, вона обмежується свободою інших людей. Основа свободи — рівність можливос­тей для всіх; 3) межі свободи можуть бути визначені лише за­коном, який є мірою свободи: дозволено все, що не заборонено законом; 4) частина дозволеного визначається через права лю­дини, які закріплюються конституцією з метою допомогти лю­дині усвідомити свої можливості та орієнтувати державу на їх першочерговий захист, але конституційний перелік прав лю­дини не може вважатися вичерпним; 5) обмеження прав люди­ни можливе лише у виняткових випадках і здійснюється з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві.

Мандат (депутатський) (від лат. тапйаіит, від тапдепутатів України», представ­ник українського народу у Верховній Раді України й уповнова­жений ним протягом відповідного строку здійснювати депу­татські повноваження, передбачені Конституцією України та законами України.

Натуралізація (від лат. паіигаїіз — природний) — надання державою свого громадянства особам за їх клопотанням. Закон України «Про громадянство України» (ст. 9) передбачає такі умови прийняття до громадянства України: 1) визнання і дот­римання Конституції України та законів України; 2) подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без громадянства) або зобов’язання припинити іноземне грома­дянство (для іноземців); 3) безперервне проживання на закон­них підставах на території України протягом останніх п’яти років (ценз осілості); 4) отримання дозволу на міграцію; 5) во­лодіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньо­му для спілкування; 6) наявність законних джерел існування. До громадянства України не приймається особа, яка: 1) вчини­ла злочин проти людства чи здійснювала геноцид; 2) засудже­на в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості); 3) вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким або особливо тяжким злочином.

Наука конституційного права — галузева юридична наука, яка являє собою цілісну систему знань, висновків та ідей щодо основ повновладдя народу, правового статусу людини і грома­дянина, організації та діяльності органів державної влади, засад місцевого самоврядування тощо. Вона вивчає конституційно- правові норми, практику їх реалізації, досліджує закономірнос­ті розвитку галузі конституційного права, формулює практичні рекомендації з метою вдосконалення конституційно-правових норм та конституційно-правових відносин.

Національний суверенітет — повновладдя нації, її політич­на свобода, здатність самостійно визначати характер свого національного життя, включаючи здатність політично само­визначатися (відділятися та утворювати самостійну державу).

Несумісність депутатського мандату — здійснення депута­том парламенту, іншого представницького органу своїх повно­важень на постійній основі та заборона мати інший представ­ницький мандат, бути на державній службі, займатися будь-якою іншою діяльністю за сумісництвом з отриманням матеріальної винагороди (за винятком викладацької, наукової роботи та літературної, художньої і мистецької діяльності у вільний від роботи час). Конституція України (ст. 78) закріплює Н. д. м. як важливий принцип статусу народного депутата України.

Об’єднання громадян — добровільне громадське формуван­ня, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Видами О. г. є політичні пар­тії та громадські організації.

Обов’язок (юридичний) людини — об’єктивно обумовлена вимога держави до людини діяти чітко визначеним у законі чи­ном або утриматися від здійснення певних дій.

Октроїрувана конституція (від франц. octroiyer — дарувати) — 1. Конституція, вироблена без участі парламенту або установ­чих зборів та «дарована» народові монархом. 2. Конституція, що її надала колонії метрополія.

Омбудсман (омбудсмен) (від швед. ombudsman — представник чиїх-небудь інтересів) — спеціально обрана (призначена) поса­дова особа, на яку покладається здійснення контролю за дотри­манням прав людини адміністративними органами. Відповідно до ст. 101 Конституції України парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадя­нина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, є: 1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України; 2) додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина суб’єктами, зазначени­ми у статті 2 Конституції України; 3) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновлен­ню; 4) сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність до Конституції України, міжнародних стандартів у цій галузі; 5) поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина; 6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод; 7) сприяння правовій інформованості насе­лення та захист конфіденційної інформації про особу. Порядок призначення на посаду Уповноваженого, його правовий статус визначаються Законом України «Про Уповноваженого Верхов­ної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р.

Орган державної влади — організаційно відокремлена і від­носно автономна складова частина єдиного державного апара­ту України, що являє собою колектив наділених спеціальним статусом громадян України (одну особу), заснований у вста­новленому законом порядку для виконання завдань і функцій держави, та наділений з цією метою відповідними державно- владними повноваженнями, які реалізуються у визначених за­коном правових та організаційних формах.

Орган місцевого самоврядування — орган, який утворюєть­ся територіальною громадою (територіальними громадами району, області) у встановленому законом порядку для вико­нання завдань і функцій місцевого самоврядування, наділений відповідно до закону владними повноваженнями, які реалізу­ються у визначених законом правових та організаційних фор­мах. До О. м. с. належать: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст; районні у містах ради та їх виконавчі органи.

Органи самоорганізації населення — представницькі орга­ни, що створюються жителями, які на законних підставах про­живають на території села, селища, міста або їхніх частин для вирішення таких завдань: створення умов для участі жителів у вирішенні питань місцевого значення в межах Конституції і законів України; задоволення соціальних, культурних, побу­тових та інших потреб жителів шляхом сприяння у наданні їм відповідних послуг; участь у реалізації соціально-економічного, культурного розвитку відповідної території, інших місцевих програм. О. с. н. є будинкові, вуличні, квартальні комітети, комітети мікрорайонів, комітети районів у містах, сільські, селищні комітети.

Основні права і свободи людини і громадянина — закріпле­ні в Конституції України невід’ємні права і свободи людини і громадянина, що належать їм від народження чи через наяв­ність у них громадянства України, гарантуються Українською державою і становлять ядро правового статусу особи в Україні. Систему О. п. і с. л. і г. становлять особові (громадянські), політичні, економічні та соціальні права і свободи.

Основні обов’язки людини і громадянина — закріплені в Конституції України вимоги, які пред’являються кожній людині й громадянину, аби вона діяла певним, чітко визначеним конституційною нормою чином (або утрималася від вчинення відповідних дій) для забезпечення інтересів суспільства, дер­жави, інших людей і громадян; недотримання цих вимог тягне за собою юридичну відповідальність.

Парламент (від англ. parliament, від фр. parler — говорити) — родова назва вищого колегіального загальнонаціонального пред­ставницького і законодавчого органу в демократичних державах, який відображає суверенну волю народу і працює на постійній основі (паралельна назва — легіслатура). Парламентом України є Верховна Рада України (ст. 75 Конституції України).

Петиція (звернення) (від лат. petitio, peto — прошу) — право громадян направляти індивідуальні та колективні послання в органи державної влади, органи місцевого самоврядування, до їх посадових осіб, які повинні дати відповідь на ці звернення. Виділя­ють три види звернень — пропозиції, заяви і скарги. Пропозиція — звернення особи або групи осіб до органу або посадової особи місцевого самоврядування, в якому містяться певні зауваження, побажання, спрямовані на покращання роботи цього органу, поса­дової особи. Заява — звернення особи або групи осіб до органу або посадової особи місцевого самоврядування з приводу реалізації права або законного інтересу заявника. Скарга — звернення особи або групи осіб до органу або посадової особи місцевого самовряду­вання з приводу порушення права або законного інтересу при розгляді в цьому органі (посадовою особою) конкретного питання з проханням переглянути це питання. Питання практичної реалізації громадянами України права вносити в органи державної влади, об’єднання громадян пропозиції, заяви, звернення регулюються Законом України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р.

Політична партія — зареєстроване згідно з законом доб­ровільне об’єднання громадян — прихильників певної загаль­нонаціональної програми суспільного розвитку, що має на меті сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах. П. п. в Украї­ні провадять свою діяльність відповідно до Конституції України, Закону України «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 р., а також інших законів України та згідно з партійним статутом. В Україні забороняється утворення і діяльність П. п., якщо їх програмні цілі або дії спрямовані на: 1) ліквідацію не­залежності України; 2) зміну конституційного ладу насиль­ницьким шляхом; 3) порушення суверенітету і територіальної цілісності України; 4) підрив безпеки держави; 5) незаконне захоплення державної влади; 6) пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі; 7) посягання на права і свободи людини; 8) посягання на здо­ров’я населення. П. п. не можуть мати воєнізованих формувань.

Політичні права і свободи громадян — сукупність консти­туційних прав, які надають громадянину можливість брати участь у політичному житті суспільства, в управлінні держав­ними справами.

Порушення іноземцями і особами без громадянства правил перебування в Україні — проживання без документів на право проживання в Україні або проживання за недійсними доку­ментами, недодержання встановленого порядку реєстрації чи прописки або пересування і вибору місця проживання, ухилен­ня від виїзду після закінчення визначеного їм строку перебу­вання, а також недодержання правил транзитного проїзду че­рез територію України.

Посада — це визначена структурою і штатним розписом пер­винна структурна одиниця державного органу (органу місцево­го самоврядування) та його апарату, на яку покладено встанов­лене нормативними актами коло службових повноважень.

Посадова особа місцевого самоврядування — особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпо­рядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує за­робітну плату за рахунок місцевого бюджету. До П. о. м. с. не відносяться технічні працівники та обслуговувальний персо­нал органів місцевого самоврядування.

Постанова — правовий акт колегіального органу державної влади. П. може мати нормативний (наприклад, нормативні

постанови Кабінету Міністрів України) та ненормативний (наприклад, більшість постанов Верховної Ради України) ха­рактер.

Права людини — соціальна спроможність людини вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних та духовних потреб лю­дини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами.

Правова держава — держава, в якій забезпечується верхо­венство права, послідовно проводиться принцип розподілу вла­ди та визнаються і гарантуються права і свободи кожної люди­ни. Конституція України закріплює такі риси України як правової держави: верховенство права (ст. 8); здійснення дер­жавної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ч. 1 ст. 6); вищий пріоритет прав і свобод людини і гро­мадянина (ч. 1 ст. 19); незалежність суду (ч. 1 ст. 126); за­конність управління (ч. 2 ст. 19); правовий захист людини від порушення її прав державною владою (статті 55, 56).

Правовий статус особи — юридично закріплене становище особи в державі і суспільстві, яке становить частину її суспіль­ного статусу, стосується особи як людини і громадянина і ха­рактеризує відносини особи з державою та політично організо­ваним суспільством.

Представницька демократія — здійснення влади через віль­но обрані народом представницькі органи.

Представницький орган місцевого самоврядування — ви­борний орган (рада), який складається з депутатів і, відповідно до закону, наділяється правом представляти інтереси терито­ріальної громади і приймати від її імені рішення. До П. о. м. с. відносяться сільські, селищні, міські та районні у містах ради.

Президент (від лат. ргаезіЛепз — той, що сидить спереду) — обраний народом, парламентом або представницькою колегією глава держави, який отримує владу на визначений термін у по­рядку делегації. П. України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п’яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем ви­борів років та володіє державною мовою. Одна й та сама особа не може бути П. України більше двох строків підряд. П. Ук­раїни не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об’єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю, входити до складу керівного органу чи наглядової 468

ради підприємства, що має на меті одержання прибутку (ст. 103 Конституції України).

Прокуратура України — система органів, які здійснюють нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів на території України. Відповідно до ст. 121 Конституції Украї­ни на П. У. покладаються такі функції: 1) підтримання дер­жавного обвинувачення в суді; 2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених зако­ном; 3) нагляд за додержанням законів органами, які прово­дять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; 4) нагляд за додержанням законів при виконанні су­дових рішень у кримінальних справах, а також при застосу­ванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з об­меженням особистої свободи громадян. До системи органів П. У. входять: Генеральна прокуратура України; прокуратури Авто­номної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), військові прокуратури регіонів і військо­ва прокуратура Військово-Морських сил України (на правах обласних); міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові прокуратури гарнізонів (на правах міських).

Пряма дія норм Конституції України — можливість звер­нення до суду для захисту конституційних прав і свобод люди­ни і громадянина безпосередньо на підставі Конституції Ук­раїни (ч. 3 ст. 8 Конституції України).

Рада національної безпеки і оборони України — коорди­наційний орган із питань національної безпеки і оборони при Президентові України, до функцій якого Конституція України (ст. 107) відносить координацію і контроль за діяльністю ор­ганів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Головою Р. н. б. і о. У. є Президент України. Персональний склад Р. н. б. і о. У. формує Президент України. До складу Р. н. б. і о. У. за посадою входять Прем’єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України.

Республіка (від лат. respublica, res — справа, publicus — суспільний, всенародний) — форма правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються громадянами на пев­ний строк, або формуються представницькими установами.

Референдум (від лат. referendum — те, що має бути повідом­лене) — важлива форма безпосередньої демократії, що являє собою голосування виборців (певної, визначеної законом групи

виборців), шляхом якого приймається рішення з будь-яких питань державного або самоврядного характеру, за винятком тих, які, згідно з законом, не можуть бути винесені на референ­дум, що є обов’язковим для виконання органами, організа­ціями і громадянами, щодо яких це рішення носить імператив­ний характер. Всеукраїнський Р. призначається Верховною Радою України (з питання про зміну території України) або Президентом України (щодо змін Конституції України). Все­український р. проголошується за народною ініціативою на ви­могу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення рефе­рендуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області.

Свобода — 1. Природний стан існування народу й окремої людини, який характеризується можливістю діяти на власний розсуд. 2. Суб’єктивна можливість людини і громадянина здійснювати чи не здійснювати конкретні дії, що засновані на її конституційних (основних) правах і свободах.

Сесія Верховної Ради України (від лат. зеззіо — засідання) — термін, протягом якого Верховна Рада України проводить пле­нарні засідання та приймає рішення з питань, віднесених до її відання Конституцією України. У перерві між пленарними засіданнями проводяться засідання комітетів та інших органів Верховної Ради України.

Система місцевого самоврядування — це сукупність різних організаційних форм та інститутів місцевої демократії, через які здійснюється місцеве самоврядування.

Скарга — звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльніс­тю), рішеннями державних органів, органів місцевого само­врядування, підприємств, установ, організацій, об’єднань гро­мадян, посадових осіб.

Соціальна держава — держава, яка надає підтримку неза- хищеним верствам населення, намагається впливати на розпо­діл матеріальних благ, відповідно до принципу соціальної справедливості, з тим, щоб забезпечити кожній людині гідне існування та вільний розвиток. С. д. зобов’язується: проводити соціально спрямовану економічну політику; створювати умови для забезпечення громадян працею; охороняти найману працю і встановлювати гарантований мінімум оплати праці; сприяти розвитку освіти, охорони здоров’я, культури тощо; забезпечу­вати підтримку сім’ї, дитинства, материнства і батьківства; 470

розвивати системи соціальних служб, які забезпечують соціаль­ний захист громадян; встановлювати пенсії, інші види соціаль­них виплат та допомог.

Соціальні права людини і громадянина — сукупність конс­титуційних прав людини і громадянина, що надають йому можливість (за певних обставин) користуватися матеріальни­ми благами, які надаються державою.

Суб’єкти конституційно-правових відносин — особи, орга­нізації тощо, які, згідно з приписами конституційно-правових норм, є носіями взаємних юридичних прав і обов’язків. Коло С. к.-п. в. становлять: народ, держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, населення адміністративно-те­риторіальних одиниць, органи державної влади, органи місце­вого самоврядування, політичні партії, громадські організації, виборчі комісії, депутати, громадяни України, іноземці, апат­риди.

Субсидіарність (у юридичному значенні) — принцип, згідно з яким розподіл повноважень між різними територіальними рівнями влади здійснюється таким чином, що найнижчий рівень влади отримує такі повноваження, які наступний за ним територіальний рівень влади не може здійснити ефектив­ніше. Реалізація цього принципу дозволяє, з одного боку, мак­симально наблизити процес прийняття рішення до громадянина, з іншого, — цей рівень має володіти організаційними, матеріаль­ними та фінансовими ресурсами, які забезпечують обсяг та якість соціальних послуг, що надаються населенню, відповідно до за­гальнодержавних стандартів.

Суверенітет (від фр. зоимегаіпеіе — верховна влада) — верхо­венство та незалежність влади, тобто її право за власним розсудом розв’язувати свої внутрішні і зовнішні справи, без втручання в них будь-якої іншої влади. У конституційному праві розрізняють кілька видів (форм) С.: державний, національний та народний.

Судова влада — одна з трьох гілок державної влади, основ­ними функціями якої є: забезпечення та захист від порушень прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб; здійснення правосуддя; судовий контроль (нагляд) за за­конністю та обґрунтованістю застосування засобів процесуаль­ного примусу; тлумачення правових норм; офіційне посвідчення фактів, що мають юридичне значення; обмеження конститу­ційної та іншої галузевої правосуб’єктності громадян.

Судова система — певним чином структурована сукупність судів відповідної держави, які виконують функції судової влади.

С. с. України становлять Конституційний Суд України (вирі­шує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України) та суди загальної юрисдикції (розглядають і вирішують у судових засіданнях цивільні, гос­подарські, адміністративні, кримінальні та інші справи, пе­редбачені законом). У свою чергу система судів загальної юрис­дикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації та включає такі види судів: Верховний Суд Ук­раїни — найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції України, який забезпечує однакове застосування законодавства цими судами в порядку, встановлюваному зако­нодавством України; вищі спеціалізовані суди — діють як суди касаційної інстанції щодо рішень місцевих та апеляційних судів, а у випадках, передбачених законом, як суди апеляційної ін­станції щодо рішень апеляційних судів, ухвалених у першій ін­станції, а також переглядають справи за нововиявленими обста­винами; апеляційні суди — діють як суди апеляційної інстанції щодо рішень місцевих судів, як суди першої інстанції у адміні­стративних, кримінальних та цивільних справах, що віднесені до їх підсудності законом, а також переглядають справи у зв’яз­ку з нововиявленими обставинами; місцеві суди — розглядають справи як суди першої інстанції, а також у зв’язку з нововияв- леними обставинами цивільні, господарські, адміністративні, кримінальні, справи про адміністративні правопорушення та інші справи у передбачених законом випадках, за винятком справ, віднесених законом до підсудності інших судів.

Територіальна громада — жителі, об’єднані постійним про­живанням у межах села, селища, міста, що є самостійними ад­міністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністра­тивний центр.

Тимчасові слідчі комісії Верховної Ради України — створю­ються Верховною Радою України для проведення розслідуван­ня з питань, що становлять суспільний інтерес, за умови, якщо за це проголосувала не менш як одна третина від конституцій­ного складу Верховної Ради України. Висновки і пропозиції таких спеціальних слідчих комісій, згідно з Конституцією Ук­раїни (ч. 4 ст. 89), не є вирішальними для слідства і суду.

Тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України — створю­ються Верховною Радою України для підготовки і попередньо­го розгляду відповідних питань, наприклад, для доопрацювання 472

проектів законів та інших актів Верховної Ради України, для вивчення чи дослідження питань, віднесених до її компетен­ції. Мінімальний кількісний склад комісії повинен забезпечу­вати представництво не менш як по одному депутату від кожної зареєстрованої депутатської фракції.

Унітарна держава (від лат. ипііаз — єдність) — держава, усі або переважна більшість вищих територіальних одиниць якої не мають державоподібного статусу. Територія унітарної дер­жави складається з адміністративно-територіальних або полі- тико-територіальних одиниць, які, за окремим винятком, не наділяються власним правовим статусом, а статус органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування, які здійс­нюють управління в межах цих одиниць, визначається актами чинного законодавства центральної влади.

Указ — власна назва правового акту глави держави, який видається з найважливіших питань, віднесених до його компе­тенції. Право Президента України видавати у. передбачене в ст. 106 Конституції України. У. Президента України можуть мати як нормативний, так і ненормативний (правозастосовувальний) характер. Нормативні У. стосуються невизначеного кола фізич­них та юридичних осіб і мають довгострокову дію. Ненорма­тивні У. мають індивідуальне значення. У Положенні про по­рядок підготовки і внесення проектів указів і розпоряджень Президента України, що затверджене Указом Президента Ук­раїни від 10 вересня 1994 року № 512/94 встановлюється, що укази Президента України оформляються: нормативні акти Президента України, тобто акти, які розраховані на постійну або багаторазову дію; рішення Президента України щодо при­значення та звільнення з посад керівників відповідних держав­них органів, установ та організацій; скасування актів Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, органів державної виконавчої влади Автономної Республіки Крим; нагородження державними нагородами, присвоєння почесних звань України; присвоєння вищих військових звань, дипломатичних рангів, інших спеціаль­них звань і класних чинів; заснування президентських відзнак і нагородження ними; прийняття до громадянства України і виведення з громадянства України, надання політичного при­тулку; помилування; тлумачення прийнятих Президентом Ук­раїни актів.

Уряд — вищий колегіальний орган загальної компетенції в системі органів виконавчої влади, який здійснює керівництво виконавчою і розпорядчою діяльністю в державі. В Україні уряд має власну назву Кабінет Міністрів України (ст. 113 Конс­титуції України).

Федерація (від лат. їоейегаЛіо — об’єднання) — держава, усі вищі територіальні одиниці якої мають державоподібний ста­тус. Федерація — це союзна держава, складне об’єднання кіль­кох державноподібних політико-територіальних утворень — суб’єктів федерації.

Філіація (від лат. /іііа — донька, /іііиз — син) — набуття громадянства за народженням. Закон України «Про громадянство України» (ст. 7) встановлює, що громадянство України за на­родженням набуває особа, батьки або один з батьків якої на мо­мент її народження були громадянами України; набувають особи, які народилися на території України від осіб без грома­дянства, які на законних підставах проживають на території України; особи, які народилися за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набули за народженням громадян­ства іншої держави, є громадянином України; — особи, які на­родилася на території України від іноземців, які на законних підставах проживають на території України, і не набули за на­родженням громадянства жодного з батьків; особи, які народи­лися на території України і одному з батьків яких надано ста­тус біженця в Україні чи притулок в Україні, і які не набули за народженням громадянства жодного з батьків або набули за народженням громадянство того з батьків, якому надано ста­тус біженця в Україні чи притулок в Україні; особи, які наро­дилися на території України від іноземця і особи без громадян­ства, котрі на законних підставах проживають на території України, і не набули за народженням громадянства того з бать­ків, який є іноземцем; новонароджені діти, знайдені на тери­торії України (знайда), обоє з батьків яких невідомі.

Форма правління — певний спосіб організації верховної влади в державі, який характеризується структурою, порядком форму­вання, компетенцією вищих органів державної влади, встановле­ним порядком відносин між ними, ступенем участі населення в їх формуванні. Основними Ф. п. є республіка та монархія. Від­повідно до ст. 5 Конституції України Україна є республікою.

Функції конституції — основні напрямки її впливу на суспіль­ні відносини, які обумовлені соціальним призначенням конс­титуції. Основними з них є: юридична, політична та ідеологіч­на функції.

Цензи (виборчі) — встановлені Конституцією та виборчим законодавством певні критерії (умови), з якими пов’язується реалізація громадянином активного і пасивного виборчого права. Конституція України (ст. 70) та виборче законодавство України передбачають такі ц. для активного виборчого права: віковий — виборчого права набувають громадяни України, яким на день виборів виповнилося вісімнадцять років; дієздат­ності — не мають права голосу громадяни, визнані судом недіє­здатними; ценз осілості (передбачено при проведенні місцевих виборів — право голосу на місцевих виборах мають громадяни України, які проживають на території відповідних адміністра­тивних одиниць). Крім того, Конституція України (статті 76, 103) та виборче законодавство України встановлюють додат­кові, порівняно з активним виборчим правом, умови щодо ре­алізації пасивного виборчого права громадян: 1) підвищується віковий ценз (з 18 до 21 року при виборах народних депутатів України і до 35 років при виборах Президента України); 2) встановлюється ценз осілості при виборах Президента Ук­раїни і народних депутатів України, який передбачає, що за громадянином України визнається право бути обраним Прези­дентом України лише після десяти останніх перед днем виборів років проживання в Україні, а народним депутатом — після п’яти років; 3) обмежується пасивне виборче право для осіб, які мають судимість за вчинення навмисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

Центральний орган виконавчої влади України — орган, який забезпечує втілення в життя державної політики у від­повідній галузі чи сфері на всій території України, здійснює керівництво дорученою йому сферою управління, несе відпові­дальність за стан її розвитку і є безпосередньо підвідомчим Ка­бінетові Міністрів України або за рішенням Президента Украї­ни іншому центральному органу виконавчої влади. Відповідно до Указу Президента України Про систему центральних орга­нів 15 грудня 1999 року № 1572/99 до системи центральних ор­ганів виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним стату­сом — має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього може встанов­люватись спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначен­ня і звільнення керівників та вирішення інших питань.

Юридична конституція — система правових норм, які закріплюють засади конституційного (державного) ладу, вста­новлюють найвищі правові гарантії прав і свобод людини і гро­мадянина, визначають систему, принципи організації і функ­ціонування органів публічної влади (органів державної влади і органів місцевого самоврядування), встановлюють терито­ріальний устрій держави.

Юридичні факти — конкретні життєві обставини, з якими конституційно-правові норми пов’язують виникнення, зміну або припинення конституційно-правових відносин. Ю. ф. фор­мулюються у гіпотезах конституційно-правових норм і, залеж­но від їх зв’язку з індивідуальною волею суб’єкта, поділяються на дві групи: події та дії.