ВСТУП

В основу даної монографії покладено дисертаційне досліджен­ня на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук, під­готовлене й захищене автором десять років тому. Воно стало ре­зультатом багаторічного копіткого пошуку, спрямованого на те, щоб створити цілісну наукову картину, котра відображає органі­зацію та функціонування складної і громіздкої бюрократичної системи, створеної царатом для того, аби продовжити своє існу­вання.

Минуло десять років і, як би це не виглядало нескромно, праця в цілому не застаріла. Автору довелося чимало вагатися з приводу її видання, однак, колеги — історики права, цивільні історики, вчителі й учні, сподіваюсь, були щирими і неупере- дженими, стверджуючи, що й за цей час робота зберегла достат­ню оригінальність, аби бути виданою друком. Над рукописом довелось чимало попрацювати, щось прибрати, щось додати, та в основі своїй він зберігся таким, яким був у кінці 80-х —на початку 90-х рр.

Робота над підготовкою до друку рукопису завершена, тому не можу позбутися суттєвого хвилювання — як оцінить читач працю, котру на сьогоднпнній день вважаю однією з головних в житті? Яка доля випаде цій книзі? Втім, історики, як ніхто інший, професійно знають, що час розсуджує всіх, ставить все на місця...

Сто років тому людство так само, як і зараз, зверталось до підсумків минулого, вступаючи в нове століття. Початок нового сторіччя — початок нової епохи був для багатьох світанком но­вих надій. Одні бачили в ньому провозвісника революційних змін в суспільстві, інші — кардинальних зрушень в економічній, гос­подарській, технічній сфері.

Як би не так. Двадцяте сторіччя дало ойкумені стільки жах­ливих потрясінь, що поставило людство на межу існування. Не зробити і цього разу ніяких висновків з історії — смертельно небезпечно. Саме в двадцятому столітті людина нанесла собі й навколишньому світу більше шкоди, ніж будь-коли раніше. Та й просунулась шляхом поступу, в першу чергу, науково-технічно­го та інформаційного, також надзвичайно далеко.

Сьогодні людство вступає не тільки в двадцять перше століт­тя, а й у третє тисячоліття, здолавши цей знаковий рубіж — Міл- леніум. Починати нову епоху, так само як і минуле століття, зі світової війни і трьох революцій, знецінення не тільки юридич­них та соціальних норм, а й самого життя людського — неприпу­стимо. Саме тому й «тягне», «манить» до себе минулий злам сто­літь, те, що в науці звично називається «кінець XIX — початок XX ст.» Тут є в чому розбиратись і є що досліджувати.

У останні роки прийнято применшувати значення соціаль­них чинників і перебільшувати національні щодо періоду саме зламу століть. Думається, це природна реакція сучасних вітчиз­няних істориків на зворотній перекіс, що мав місце протягом довгих десятиріч нашого недалекого минулого. Можливо, зараз, на початку XXI століття, є можливість неупереджено розглянути події сторічної давності, простежити складні й суперечливі соці­ально-економічні, суспільно-політичні процеси того часу.

Феномен визвольного руху в Російській імперії — це, на нашу думку, зовсім не «вигадка», створена в бажанні досягти певних ідеологічних цілей. Він був винятково важливою реальністю, скла­дним процесом, у якому переплелись глобальні й локальні чин­ники, взаємодіяли різновекторні тенденції й рушійні сили, котрі вплинули в кінцевому підсумку не тільки на історичну долю всіх народів, що населяли колишню імперію (нас, безумовно, перед­усім цікавить історія України), а й на всю світову історію.

Визвольний рух був спрямований, найперше, проти царсько­го самодержавства, котре створило і розвинуло в ході багаторіч­ної боротьби за збереження своїх позицій широко розгалужений каральний апарат, основними ланками якого були адміністрація, поліція, судово-прокурорські органи, тюремні установи, збройні сили. Розкриття їх місця і ролі в державному механізмі Росій­ської імперії, висвітлення основних напрямів, форм і методів ді­яльності дозволяють також розкрити тенденції розвитку самоде­ржавства в кінці XIX — на початку XX ст., простежити основні закономірності, що призвели до його повалення.

Визвольна боротьба набула нові риси: масовість, широкий те­риторіальний розмах, одночасність і безперервність по всій краї­ні. Все більшої ваги набувала найбільш радикальна його складо­ва — революційна. У зв’язку з цим основне навантаження щодо захисту основ самодержавства, класового панування дворянства, позицій буржуазії, котрі вона посіла в процесі капіталістичної модернізації, випало на долю місцевих державних органів. Звід­си, як на нашу думку, витікає особливий науковий інтерес до ви­вчення організації та діяльності місцевого карального апарату. Окрім того, дослідження каральної політики царизму в україн­ських губерніях і механізму її проведення дозволяє глибше розі­братися в тих бурхливих, багато в чому трагічних подіях, що роз­горнулися в Україні в 1917 р. і наступних роках. Розстановка по­літичних сил в 1917—1920 рр., належність тих чи інших соціальних груп та верств до різних таборів, запеклість боротьби — все це в значній мірі обумовлювалось політикою царату в попередні деся­тиріччя. Розуміння цього здавна є достатньо розповсюдженим в професійних колах українських істориків. Так, у затвердженій 1990 р. Республіканській програмі історичних досліджень, покра­щення вивчення і пропаганди історії Української PCP серед інших- актуальних питань була названа проблема карального апарату і репресивної політики російського монархізму [1, с.

Тема даної роботи вже протягом десятиріччя зберігає і суттє­ве політичне значення. І хоча хвиля сплеску інтересу до політич­ної історії, у тому числі дореволюційного періоду, щб виникла за часів «перебудови», помітно пішла на спад, крапки в дискусіях щодо вітчизняного не дуже далекого минулого в найближчому майбутньому не передбачається. За часи незалежності України в історичній та історико-юридичній науці викристалізувалися пе­вні позиції, сформувалися групи, котрі мають сутнісні ознаки наукових парадигм. При цьому крайнощів, відвертого препару­вання історії на догоду тим чи іншим ідейним установкам (на кшталт «буржуазно-націоналістичної Центральної Ради» чи тео­рії про те, що більшовизм — це неукраїнське явище, яке було «насаджене» в Україні шляхом зовнішньої агресії та ін.) в науці, на щастя, ми не маємо. Зовсім інакше — в суспільстві. Тут бачи­мо просто вражаючу поляризацію точок зору, при чому найбільш радикальні й непримиренні апологети тих чи інших крайнощів у трактуванні вітчизняної історії і є найбільшими невігласами щодо її найбільш складних питань. В якості аргументів використову­ється не тільки легковажна, а часто і просто сфальсифікована інформація «агітаційно-пропагандистського» походження, а й звичне, на жаль, «сам дурень».

В цих умовах мисляча більшість нашого народу, та його час­тина, котра прагне все-таки визначити власну позицію, а не ві­рити на слово черговим «вчителям» (багато хто з яких мріє по­трапити і у «вожді»), мають на пам’яті переважно інформацію, котру вони отримували з публіцистики у кінці 80-х — на початку 90-х років XX ст. Саме тоді, доки історики «порпалися» в архі­вах, пробивалися до закритих фондів та спецсховів бібліотек, зна­ходили нові джерела, піддавали їх всебічному критичному аналі­зові, письменники, публіцисти, журналісти, митці, відчуваючи соціальний попит і прагнучи якомога швидше посісти свою нішу щодо його задоволення, почали створювати чимало праць худо­жньо-публіцистичного спрямування. Тут головними ставали не знання, критичний аналіз, володіння методами наукового пізнан­ня, а перш за все художній (передусім літературний) хист, сенса­ційність, можливість донести інформацію до якомога ширшого загалу.

Склалося так, що, в цілому, «доба істориків», яка мала при­йти за «добою публіцистів», за великим рахунком так і не наста­ла. Розпався Радянський Союз, прискорилася економічна криза, стрімко падав рівень життя громадян, і часи романтичного пере-

осмислення історії так і не змінились часами об’єктивного (звіс­но, наскільки це можливо) і професійного аналізу. Не в останню чергу так сталося ще й тому, що в радянські часи історика віду­чили доступно, цікаво, яскраво викладати строго науковий мате­ріал. Виробився «сухий», «науковий» стиль, безбарвний і повний штампів, значна частина яких була породжена мовою партійних документів. Звичка — річ серйозна і в побуті, а в науці — це майже нещастя. Втім, переконаний, що наші історики, зокрема історики держави і права, — народ далеко не безталанний. А тому протягом останнього десятиріччя ми побачили чимало дійсно вагомих, цікавих праць, тих, котрі спонукають до роздумів, вла­сної інтелектуальної діяльності, сміливо ставлять запитання і шукають відповіді на них. Певен, що 90-і роки XX століття в майбутньому стануть «хлібним періодом» для фахівців з історіо­графії. Нарешті, ми маємо дійсно поліфонію історичних дослі­джень — з використанням різної методології, різними підходами і висновками, та, однак, в силу об’єктивних чинників усе це ба­гатство доступне переважно досить вузькому колу фахівців. Чи­мало цих праць якраз і спрямовані на подолання тих, якщо мож­на так висловитись, «міфологізованих» стереотипів, які склалися не лише в десятиріччя радянської влади, а й після 1985 р.

Один з них — це ностальгія за старою, «благосною», «процві­таючою» Росією, «царем-батечком». Ідеологія — це одна зі сто­рін суспільного життя, котре не терпить порожнечі, і сьогодні російський великодержавний націоналізм, який набуває все більш войовничого характеру, вже об’єднує і національно-визвольний,

1 революційно-демократичний рух в межах «руху інородців», а «національна гордість великоросів» і в Росії, і за її межами вихо­вується на величних і настільки ж прикрашених та ідеалізованих картинах дореволюційного процвітання, «тиші й благодаті».

2 О.Н. Ярмиш 9

суспільства і людини саме там, де він найбільш дбав про свої політичні інтереси. Діяльність охоронного (чи карального) апа­рату, його побудова, організаційно-правові засади, форми і ме­тоди роботи, ступінь державного і громадського контролю за та­кого роду діяльністю — це лакмусовий папір, який безпомилко­во дозволяє зробити висновок про справжній (а не декларований) ступінь демократизму держави, міру гуманності її внутрішньої політики.

Десять років незалежності України показали не тільки вади й помилки в розбудові апарату нової демократичної держави, а й те, наскільки складно і водночас важливо створити в ній відпові­дну систему правоохоронних органів. На жаль, досвід, у тому числі й особистий автора, переконує, що не завжди при цій дія­льності враховувались уроки минулого, не вдалось запобігти і далеко не оптимальному методу «проб і помилок». Разом з тим, нехай і набагато повільніше, суперечливо і досить болісно, але йде таки Україна до становища правової держави. Докорінне перетворення правоохоронних органів на принципах і засадах, які притаманні розвинутій демократії, доцільно проводити, ви­користовуючи вітчизняний історичний досвід (як позитивний, так і негативний). Сьогодні, коли на передній план правоохо­ронної діяльності висуваються права і свободи людини, сама ця функція державного апарату стає «прозорою», реформується си­стема MBC України, прагнучи перейти від каральної діяльності до соціально-сервісної, так би мовити, правоохоронного обслу­говування населення, за нехтування уроками історії доведеться платити надто високу ціну.

Предметом даного монографічного дослідження став караль­ний апарат Російської імперії в Україні. Саме це визначення ви­магає роз’яснення розуміння його змісту автором. Воно має пев­ного мірою розширювальне значення. Мова йде про сукупність державних органів, що виконували функцію політичної охорони ладу, який існував, у формі безпосереднього примусу. Тонкощі у відміні понять «каральний апарат» та «охоронний апарат» поля­гають не стільки у формі та функціональній спрямованості, скі­льки у змістовій частині призначення і форм дії, котра відображає і рівень законності в суспільстві, і якість права як сукупності кон­кретних норм в конкретній державі у певну історичну епоху, і врешті-решт, ступінь демократичності суспільства. Домінування примусу, каральної спрямованості діяльності відповідних інсти­туцій і змушує дослідника кваліфікувати їх сукупність як саме каральний апарат.

Хронологічні рамки роботи відповідають загальноприйнятій сьогодні в українській історико-юридичній науці періодизації. Одночасно, сам зміст дослідження, його основні сюжети доводять, що історичне співпадіння і сучасної періодизації українського національно-визвольного руху, і колишніх радянських (вслід за В.!.Леніним) трьох етапів визвольного руху, говорять на користь того, що при всій їх умовності, вони певного мірою відображали реальні соціально-політичні процеси. Окрім того, «захоплюючи» 90-і рр. XIX ст., автор отримав методологічну можливість дослі­дити корені багатьох явищ, що відігравали таку значну роль в до­революційні роки XX ст. Як би там не було, саме в середині 90-х рр. суспільний рух, спрямований проти царату, почав набувати масового характеру, сформувались зародки політичних партій. У цей час каральна політика царату активізувалася, посилилось на­рощування засобів її здійснення. Кінцева дата дослідження — лютнево-березневі події 1917 р., коли самодержавство впало. Про­блема революційного зламу царського карального апарату має са­мостійне значення, тому в даній роботі вона спеціально не роз­глядається. ’

Географічні межі дослідження охоплюють ту частину терито­рії України, яка входила в кінці XIX — на початку XX ст. до складу Російської імперії. В досліджуваний період тут було 9 гу­берній на чолі з губернаторами. У Севастополі, Одесі, Миколає­ві, Керчі були започатковані градоначальства. Київська, Поділь­ська і Волинська губернії складали згідно з офіційним адмініст­ративно-територіальним поділом Південно-Західний край і управлялись генерал-губернатором.

З кінця XIX ст. Україна стала однією з «гарячих» зон Росій­ської імперії. Тут тісно переплелись найгостріші протиріччя епо­хи (як соціально-економічні, політичні, так і національні). Бо­ротьба народу України проти гноблення самодержавства була одночасно і складовою загальноросійського визвольного руху. Харківська маївка 1900 р., масові страйки і демонстрації 1901 — 1902 рр. у Києві, Харкові, Катеринославі, інших містах, загаль­ний страйк на Півдні Росії — ось лише деякі основні події рево­люційної боротьби робітничого класу, що все більше переймався соціал-демократичними ідеями.

Одночасно з робітничим рухом підіймалось на боротьбу з поміщиками і селянство. Всього в 1901 — 1904 рр. з 50 губерній Європейської Росії селянськими виступами було охоплено 42. Україна, поруч з Грузією, була одним з районів, де селян­ський рух розвивався найбільш широко і набув особливо гострих форм. Масові страйки і демонстрації робітників, чисельні висту­пи селян справили великий вплив і на активізацію руху демокра­тичного студентства. Пожвавився і національно-визвольний рух.

Якщо у другій половині XIX ст. в Україні у ньому брала участь переважно інтелігенція, то на початку XX ст., з розширенням масової політичної боротьби, і в національному рухові зростає роль робітників і селян. Розвиток національно-визвольної боро­тьби викликав до життя на початку XX ст. українські політичні партії: РУП (Революційна українська партія, Харків, 1900-й рік), згодом — НУП (Народна українська партія), «Спілка» (Україн­ська соціал-демократична спілка) та ін. Визнаючи досить серйо­зне значення українських політичних партій, погодимось, разом з тим, з В.Г.Сарбеєм, який підкреслював, що коли рух проти царату в Україні в рамках загальноросійської визвольної бороть­би був масовим вже на початку XX ст., особливо в роки першої революції, то український національний рух стає «по-справж­ньому масовим... тільки в результаті другої (Лютневої) і третьої (Жовтневої) російських революцій» [2, с. 119].

Як бачимо, вже на початку досліджуваного періоду Україна була одним з найбільш «неспокійних» районів Російської імпе­рії. В зв’язку з цим зрозуміло прагнення уряду всемірно посилю­вати тут репресивні органи.

Автор монографії поставив перед собою за мету розкрити організацію і діяльність карального апарату самодержавства в Україні в 1895—1917 рр. В роботі досліджуються: структура і осо­бовий склад каральних органів, їх компетенція. Зважаючи, що діяльність репресивних органів — тема справді неосяжна, автор обмежився розглядом лише основних напрямів, форм і методів їх роботи. В якості спеціального завдання поставало досліджен­ня організації взаємодії каральних установ.

Проблема має досить багату історіографію.

Стан судового апарату на початок досліджуваного періоду на Правобережній Україні, діяльність тут судів у другій половині XIX ст. характеризуються в монографії П.Ф.Щербини [3]. Низка питань організації каральних установ, що брали участь в прове­денні антиробітничої політики царату у другій половині 90-х — на початку 1900-х рр., детально досліджені в монографії та док­торській дисертації А.Ф.Вовчика [4; 5]. Відомості про організа­цію репресивних установ царату в Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. наводяться в кандидатській та докторській дисе­ртаціях М.Г.Щербака [6; 7], присвячених переважно джерелоз­навчим проблемам. Важливі матеріали, які відображають ряд ас­пектів каральної політики самодержавства в Україні, міститься в роботах О.Ф.Овсієнка [8]. Про багато фактів діяльності караль­них установ в Україні йде мова в працях загальноісторичного плану, а також в роботах, які виконувались в річищі т. зв. істори- ко-партійної парадигми [9; 10; 11; 12; 13; 14; 15; 16; 17; 18].

Зважаючи, що організаційно-правові основи діяльності кара­льного апарату були в принципі єдиними для всієї Російської імперії, автор також використовував праці, в яких розглядались ті чи інші аспекти внутрішньої політики царату, організація та діяльність каральних установ країни в цілому.

Роботи дореволюційних авторів ліберально-буржуазного спря­мування зберігають важливе значення, бо характеризуються ви­нятковою ретельністю аналізу нормативно-правового матеріалу [19; 20; 21]. Показово, що дореволюційна історіографія не зали­шила по собі скільки-небудь значних досліджень з історії полі­тичної поліції, а також армії як карального державного інститу­ту. Це пояснюється передусім майже повного недоступністю дже­рел, обумовленою «небажаністю» для уряду подібної тематики. Робота колишнього директора Департаменту поліції О.О.Лопухіна [22] мала публіцистичну спрямованість. Автор обґрунтовував не­обхідність реформи поліції при новому конституційному ладі, який за його думкою встановився в Російській імперії після ре­волюції 1905-07 рр., висував конкретні пропозиції з цього при­воду. У першій частині книги автор дав стислий нарис розвитку поліції в XIX — на початку XX ст., «при самодержавно-бюрокра­тичному ладі». Критикуючи повну безконтрольність жандарме­рії, беззаконня в її діяльності, Лопухін оперував лише опубліко­ваним правовим матеріалом. На цій же нормативній базі ґрунто­вано й книгу, підготовлену комісією сенатора Макарова з реформи поліції [23]. Увага в ній приділяється в першу чергу структурі поліції, організаційним засадам її діяльності. Окрім цього, у 1912 р. побачили світ одразу дві праці — розвідка Б.Б.Глинського та бро­шура М.АТредескула — які переважно зосереджені на висвіт­ленні методів здійснення політичного розшуку [24, с. 667—690; 25]. При цьому названі автори не обходять і болісного питання використання провокаційних методів у каральній діяльності по­літичної поліції Російської імперії. Цим же питанням присвяче­но збірник статей різних авторів (переважно есерів), виданий в Берліні у 1910 р., який являв собою сукупність нарисів про осо­бливості діяльності окремих відомих провокаторів у революцій­них організаціях [26].

Чисельні книги, брошури, статті, що з’явились одразу після Лютневої революції та в перші роки Радянської влади, ґрунтува­лись на багатому фактичному матеріалі [27; 28; 29; ЗО; 31]. Однак нерідко на якості робіт, що вийшли в цей період, явно відбива­лись політичні симпатії та антипатії їх авторів. Так, книга В.К.Агафонова [32] являла собою не що інше, як панегірик есе­рівській партії. Антибільшовицьку спрямованість мала випуще­на в 1918 р. двома виданнями есерівським видавництвом «Задру­га» книга «Большевики. Документы по истории большевизма с 1903 по 1916 год бывшего Московского охранного отделения». Матеріали в цьому збірнику були підібрані тенденційно. Власне, майже вся вказана література не була в повному смислі слова науковою, являючи собою свого роду публіцистику. Це був час первинного, а тому часто і поверхового, освоєння багатих архівів таємної поліції та інших каральних установ царизму, двері яких відчинила революція. Дещо осібно стоїть тут праця Р.А.Арнольда та В.Д.Кайсарова [33], котра була створена ще в дореволюційні роки, узагальнювала історичний розвиток органів поліції в Ро­сійській імперії і обґрунтовувала необхідність їх реформування, однак побачила світ вже після революції в еміграції.

Більш серйозна розробка питань організації та діяльності ре­пресивних установ царизму розпочалась в працях радянських вчених.

Щоправда, в 20-30-і роки автори опрацьовували архівні мате­ріали переважно з точки зору протистояння карального апарату революційному руху, конкретно більшовицьким організаціям, що діяли на території Російської імперії (зокрема в Україні) та в еміграції [34, с. 67-84; 35; 36; 37; 38; 39; 40]. В цих роботах ідео­логічні підходи їх авторів дуже помітні, основні акценти роб­ляться на показі реакційної сутності карального апарату самоде­ржавства, у першу чергу органів політичної поліції, методів її боротьби з революційним рухом, провокаційної діяльності сек­ретної агентури.

Організація і деякі аспекти функціонування апарату політич­ної поліції на початок досліджуваного періоду показані в моно­графії П.А.Зайончковського [41]. Структура поліцейського апа­рату Росії та його функції, кадровий склад поліції розглядаються в низці робіт Р.С.Мулукаєва [42; 43; 44; 45]. Історії поліції цар­ської Росії в період імперіалізму присвятив свої роботи Д.І.Шинджикашвілі [46; 47]. З новітніх досліджень слід виділити кандидатські дисертації та статті О.О.Миролюбова, Ю.Ф.Овченка, З.І.Перегудової, О.Є.Скрипільова, Л.!.Тютюнник.

При вивченні організації та діяльності судових установ у кін­ці XIX — на початку XX ст. важливе значення має використання положень фундаментальних досліджень Б.В.Віденського і М.Г.Коротких, присвячених, зокрема, результатам судової рефо­рми 1864 р. [48; 49; 50]. Роль органів військової юстиції в приду­шенні першої російської революції показана в змістовній моно­графії М.М.Полянського [51]. Статистика діяльності військових судів піддана ґрунтовному аналізу в статтях Г.В.Філатьєва і К.Солнцева. Значний цифровий матеріал узагальнений в книзі С.С.Остроумова [52]. Ряд питань організації і функціонування судової системи в кінці XIX — на початку XX ст. розглянутий в роботах Н.М.Єфремової, Ю.П.Господарика, С.М.Казанцева, К.П.Краковського, М.В.Немитіної.

Розвиток тюремного законодавства і тюремних установ до­сліджений в роботах М.М.Гернета, Є.О.Скрипільова [53; 54], кандидатській дисертації С.Л.Гайдука [55]. Серйозним досліджен­ням військово-окружної організації Росії у 1907-1914 рр. є дисе­ртаційна робота І.В.Карпєєва [56].

Комплексний підхід до вивчення карального апарату харак­терний для дисертаційних досліджень Є.О.Скрипільова, Г.С.Сапаргалієва, А.Є.Сукало, О.В.Хохлова [57; 58; 59; 60].

Серед робіт, в яких розкривається широке коло проблем, що торкаються внутрішньої політики царату в досліджуваний період і були створені в останні «доперебудовні» роки, виділимо фунда­ментальну працю колективу авторів «Криза самодержавства в Росії у 1895—1917 рр.» [61]. Різні аспекти каральної політики самоде­ржавства, багато сторін конкретної діяльності репресивних орга­нів показані в загальних працях А.Я.Авреха, М.М.Ансімова, В.С.Дякіна, А.П.Кознова, В.Я.Лаверичева, Л.Т.Сенчакової, Ю.Б.Соловйова, Ю.С.Уральського та ін.

Визнаючи безсумнівні досягнення радянської історіографії в області вивчення історії каральних установ, одночасно наголо­симо, що в багатьох згаданих спеціальних роботах основна увага приділяється центральним органам репресивного апарату, тоді як місцеві установи висвітлені значно меншою мірою. У той же час свій відбиток, безумовно, наклав і помітно однобічний підхід щодо методологічної бази цих робіт (що було спричинено об’єк­тивними умовами, в яких вони створювались). Разом з тим, іде­ологічна упередженість саме в роботах з даної проблематики про­явилась в мінімальній мірі, порівняно, скажімо, з дослідження­ми з історії більшовицької партії та революційного руху в Російській імперії.

Новий етап у вітчизняній історіографії (як загальній, так і юридичній) розпочався на зламі 80-x-90-x років XIX століття і триває по сьогоднішній день. Для нього характерним є розши­рення методологічного інструментарію, використання надбання не тільки радянських наукових шкіл, а й зарубіжних вчених, зо­крема діаспорної літератури. На сьогоднішній день можна вва­жати, що елементи нігілістичного ставлення як до радянської історіографії в цілому, так і до її методологічної бази, що мали місце, вже подолані. Історики та історики права ставлять на чі­льне місце прагнення до об’єктивного показу минулого. Створе­но низку дисертаційних досліджень, в яких висвітлено окремі аспекти історії карального апарату Російської імперії [62; 63].

Низка питань історії карального апарату Російської імперії на початку XX ст. висвітлені автором даної роботи у монографії, що побачила світ у 1992 р. [64], низці розвідок та посібників [65; 66; 67]. Ці проблеми на регіональному рівні продовжують розро­бляти учні автора [68; 69].

Оригінальною за задумом і змістовною за матеріалами, хоч і не безспірною за окремими твердженнями, є робота професорів А.С.Чайковського і М.Г.Щербака [70].

Особлива увага приділяється в останнє десятиріччя історії каральних органів дореволюційної Росії в роботах науковців Ро­сійської Федерації. Серед масиву досліджень, створених в цей період, зупинимось на присвячених історії тих органів, котрі були спеціалізовані на каральній функції, найперше Департаменту поліції Міністерства внутрішніх справ. На високому науковому рівні, в доступній для широкого загалу читачів формі викладено матеріал у книгах Ф.Лур’є, Ч.Рууда і С.Степанова [72].

Популярний характер мають праці В.Жухрая [73] і О.Піджаренка [74].

Становлять науковий інтерес і роботи російських науковців, присвячені діяльності органів політичного розшуку: Т.А. Соболевої «Тайнопись в истории России: История криптографической слу­жбы России XVHI — начала XX в.», І.С.Розенталя «Провокатор. Роман Малиновский: судьба и время», праці Р.С.Мулукаєва [75] і В.В.Романова [76].

Особливе місце серед цього роду досліджень належить моно­графії З.І.ІІерегудової, що вийшла з друку в 2000 р. [77]. Вона є своєрідним підсумком багаторічних наукових студій автора. В монографії розглянуто структуру і функції органів політичного розшуку, основні напрями їх діяльності, зокрема на місцевому рівні. Робота має незаперечну наукову цінність, однак подіям, пов’язаним з Україною, в ній приділено небагато уваги.

Наведені праці відзначаються введенням до наукового обігу значного нового фактичного матеріалу, оригінальними авторськи­ми висновками та узагальненнями. При цьому до українського матеріалу вказані автори звертались фрагментарно. Те ж саме можна сказати і про зарубіжну історіографію проблеми. Разом з тим, останню характеризує використання плюралістичної мето­дологічної бази, звернення до джерел, що зберігаються за межа­ми колишнього CPCP. Найбільш значними серед праць інозем­них авторів є дослідження !.Шнейдермана [78], Н.Шлейфмана [79], Ф.Цукермана [80], Д.Дейлі [81], інших авторів.

Питання дослідження окремих складових карального апарату Російської імперії в кінці XIX — на початку XX ст. постають і на сторінках цілої низки книг зарубіжних вчених, присвячених іс­торичному та історико-юридичному аналізові цього періоду в цілому, розвиткові державного механізму. Найбільш значним тут є внесок представників англо-американської школи. Варто на­звати праці Р.Роббінса [82], Ф.Вчисло [83], Д.Ванєва [84] та ін.

Таким чином, навіть побіжний історіографічний огляд дає, на нашу думку, можливість пересвідчитися, що нагальна потреба у виданні спеціального комплексного дослідження карального апарату Російської імперії в Україні у кінці XIX — на початку XX ст. не минула.

Основний методологічний інструментарій дослідження сфо­рмований в рамках діалектико-матеріалістичного методу. На сьо­годні, на щастя, проминув уже той методологічний «плюралізм» (само по собі, без лапок, це явище, безумовно, позитивне), який набув форми «методологічного популізму» й навіть нігілізму. Мода, прагнення проявити себе, підштовхнули чимало науко­вців до публіцистичних гасел, справедлива й об’єктивна критика марксизму (він, як жодне вчення, не може бути універсально вірним) змінились повним відкиданням будь-якої його евристи­чної цінності. Думається, ця надмірність теж шкодить, як і будь- яка надмірність взагалі.

Робота з комплексною і об’ємною темою поставила автора перед необхідністю звертатись до цілої низки загальних та спеці­альних наукових методів. Діалектико-матеріалістичний підхід, звільнений від ідеологічних нашарувань, необхідності користува­тися ним як догмою, зберігає великі пізнавальні можливості на царині наукового пошуку. Цілком виправданим і вірним видається твердження Ф.Енгельса, що світорозуміння Маркса — «це не до­ктрина, а метод. Воно дає не готові догми, а відправні пункти для подальшого дослідження і метод для цього дослідження» [85, с. 352]. Керуючись принципом історизму як сторони діалектико- матеріалістичного світогляду, автор свідомо прагнув запобігти за­грози позитивізму, котрий під личиною матеріалістичної діалек­тики нерідко проникав до праць представників радянської істо­ріографії. Роль принципу історизму полягала в тому, аби під впливом оціночних, суб’єктивних підходів (які в тій чи іншій мірі, безумовно, притаманні будь-якому дослідженню) не впасти в ар­хаїзацію чи модернізацію процесів, які аналізувались.

Робота з дослідження складних ієрархічних систем, якими виступали елем'енти карального апарату самодержавства, що діяв в Україні у кінці XIX — на початку XX ст., потребувала звернен­ня до системно-структурного методу. Безумовно, важливу роль у вивченні титульної проблеми даної монографічної роботи віді­грали спеціальні методи правознавчого наукового дослідження: формально-юридичний та порівняльно-правовий. Принципове значення для того, аби показати соціальну інтегрованість кара­льного апарату, відповідність організаційно-правових засад його функціонування та конкретної правозастосувальної діяльності мало використання соціологічного методу.

Автор вже протягом більш ніж десяти років значну увагу в своє­му творчому доробку приділяє юридичній біографістиці, котра дає, на його думку, суттєві можливості для нового, нестандартного висвітлення державно-правових явищ. В монографії подані полі­тичні портрети деяких керівників каральних установ — міністра юстиції І.Г.Щегловитова, командувача військами Одеського військового округу О.В.Каульбарса, губернаторів Ф.Ф.Трепова- молодшого і О.Ейлера та ін.

Завершуючи короткий нарис методологічної бази досліджен­ня, автор хотів би наголосити, що вивчаючи історичний матері­ал, в якому відобразились багато реальних людських доль, нері­дко трагічних, він прагнув виходити з пріоритету загальнолюд­ських цінностей.

Джерела, котрі використовувались при написанні моногра­фії, можна класифікувати на такі групи:

1) офіційно-документальні матеріали;

2) публіцистика;

3) щоденники і спогади;

4) епістолярні матеріали.

Найбільш багато чисельною є перша група. Її складають:

а) джерела законодавчого характеру;

б) відомчі нормативні акти;

в) матеріали діловодства каральних установ царату (звіти, зве­дення, протоколи, різноманітне службове листування та ін.).

Організація і діяльність каральних установ в значній мірі ре­гулювались відомчими нормативними актами, серед яких перше місце належить циркулярам міністерств та їх підрозділів — Депа­ртаменту поліції, Головного військово-судного управління, Го­ловного тюремного управління та ін. Деякі з них публікувались. Однак незрівнянно більш важливе значення мали «закриті» цир­куляри. Частина з них виходили друком в збірниках з грифом «таємно» та «цілком таємно».

Багатий матеріал, що відображає діяльність місцевих караль­них органів, міститься в щорічних «всепідданійших» звітах губе­рнаторів. На жаль, не всі звіти по українських губерніях за дослі­джуваний період збереглись [6, с. 32].

Цінним джерелом, яке дослідники обходили своєю увагою, видаються документи Комісії Політбюро ЦК КП(б)У, створеної в березні 1925 р. для розгляду справ про колишніх провокаторів, котрі служили в царській охранці. До них примикають матеріали судових процесів, проведених у 1925 — 1926 рр. в надзвичайних сесіях губернських і окружних судів УСРР стосовно вказаних осіб.

Принагідно зауважимо, що ці, як і попередні джерела, підда­вались науковій критиці за методами джерелознавства, що дало можливість черпати з них максимально об’єктивну інформацію. Чимало фактів, що характеризують діяльність керівників караль­них установ царату, міститься в матеріалах Надзвичайної слідчої комісії Тимчасового уряду.

Більшість використаних при підготовці монографії джерел офіційно-документального характеру не опубліковані. Ці матері­али зберігаються у сховищах Державного архіву Російської Фе­дерації (ДАРФ), Російського державного історичного архіву (РДІА), Російського військово-історичного архіву (PBIA), Центру зберігання і використання документів з новітньої історії Росії (ЦЗВДНІ Росії), Центрального державного історичного архіву України, м. Київ (ЦЦІАК України), Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО Укра­їни), Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України), державних архівів ряду областей Укра­їни та Росії. Більшість цих документів уперше вводяться до нау­кового обігу.

Серед джерел публіцистичного характеру першорядне місце посідають матеріали опозиційного, зокрема революційного дру­ку, які розкривали сутність каральної політики самодержавства, викривали провокаційні методи діяльності царської охранки, показували обстановку в застінках царських в’язниць тощо. Чи­мало фактів зловживань, якими була сповнена робота поліції, суду, тюремних установ, приводились на шпальтах газет і журна­лів ліберального спрямування.

Велике значення в якості історичних джерел мають щоден­ники і спогади, бо вони дають можливість познайомитись із за­кулісною стороною життя каральних установ, створити уявлен­ня про їх керівників. Ці питання, як правило, не знаходять відо­браження в офіційній документації. Безумовно, дослідник повинен мати на увазі, що автори щоденників і спогадів розглядають опи­сувані події крізь призму особистого сприйняття, котре залежить в першу чергу від їх політичних поглядів, а також від становища в суспільстві, відносин з характеризованими особами та ін. Зна­чний інтерес складають щоденники і спогади С.Ю.Вітте, А.А.Поліванова, М.Лемке, В.Беренштама, С.С.Анісімова, О.І. Спиридовича, С.Майського та ін. Цінний матеріал можна поче­рпнути зі спогадів учасників революційного руху.

Багатство корпусу епістолярних джерел пояснюється, найпе­рше, активною діяльністю «чорних кабінетів» поштамтів, які здійснювали за завданням Департаменту поліції перехоплення і перлюстрацію кореспонденції. В зв’язку з цим значне число ли­стів (переважно копії та виписки) відклались в матеріалах офіцій­ного діловодства. Цінність цього виду джерел, за справедливим зауваженням П.А. Зайончковського, полягає в тому, що «листи, як правило, більш щирі, вони не містять в собі тих нашарувань, які властиві щоденникам, а тим більше спогадам» [41, с. 24].

Названі джерела також вимагають строгої наукової критики, очищення від відбитків суб’єктивізму.

Отже, виходячи із історіографічної ситуації та характеру наяв­ної джерельної бази, автор поставив перед собою такі завдання:

а) проаналізувати організаційно-правові засади карального апарату царату на Україні, порядок комплектування особового складу місцевих репресивних установ;

б) висвітлити основні напрями, форми і методи діяльності каральних органів в українських губерніях і градоначальства;

в) виявити механізм взаємодії місцевих репресивних установ в проведенні каральної політики самодержавства.

Низка конкретних проблем висвітлені взагалі вперше в істо- рико-правовій літературі: статус губернатора як карального орга­ну, організаційно-правові засади повітової поліцейської варти, механізм взаємодії місцевих каральних установ у деяких ситуаціях.

Автор сподівається, що вихід монографії друком, матеріал, вміщений у ній, відіграють свою позитивну роль в розширенні історико-правових знань щодо державних установ царату в Україні в кінці XIX — на початку XX ст.