висновки
Викладений на попередніх сторінках монографії матеріал, дає, як на нашу думку, достатні підстави для цілої низки загальних висновків.
В досліджуваний період, в силу історичних умов, що істотно змінились і визначили вступ царату в смугу загальної кризи, перед самодержавством при реалізації його головної внутрішньої функції — функції придушення — постали нові завдання.
З виникненням і розвитком масового визвольного (як соціального, так і національного) руху в Україні, царат був змушений реагувати на цю ситуацію, загрозливу для самого його існування. Для збереження своїх позицій самодержавство обрало найменш перспективний і конструктивний шлях — неухильне розширення масштабів безпосередньо-примусової діяльності. У останні роки XIX та на початку XX ст. суттєво змінились «об’єкти» вказаної діяльності. Якщо у 70-80-х рр. XIX ст. це були вузькі за своїм складом підпільні організації, то на зламі століть самодержавство вже мало справу з масовим визвольним рухом, провідну роль в якому відігравав пролетаріат під проводом соціал-демократів. В Україні (як і в імперії в цілому), в силу невирішеності аграрного питання, постійним і вельми значущим чинником революційної боротьби був селянський рух. В боротьбу з царатом втягались широкі верстви демократичної інтелігенції, студентства. Поєднання «загального» політичного і економічного гноблення народу з гнітом національним, духовним, що витікав з великодержавно-шовіністичної політики самодержавства, обумовило широкий розмах українського національно-визвольного руху.Отже, «об’єктами» каральної політики царату в Україні в досліджуваний період були робітничий клас, селянство, демократична інтелігенція і студентство. Каральні заходи були спрямовані перш за все проти місцевих організацій РСДРП, партій есерів, анархістів-комуністів. Суворим репресіям піддавались і представники українських національних партій, учасники національно-визвольного руху.
В Україні каральний апарат став головним провідником не тільки соціально-економічного і політичного, але і національного гніту самодержавства.В досліджуваний період відбуваються якісні зміни в безпосередньо-примусовій діяльності держави: домінуюче значення в ній отримує адміністративно-поліцейська форма примусу як найбільш прийнятна для царату в силу своєї універсальності, оперативності, менш тісного зв’язку з тими принципами «законності» та «правопорядку», котрі самодержавство було змушене проголосити в ході буржуазних реформ 60-х рр. XIX ст., а потім знову заговорити про них в розпалі першої російської революції. Це обумовило центральне місце в каральному апараті поліцейських органів.
У той же час, коли в роки революції 1905-1907 рр. навіть урядові кола Російської імперії змушені були говорити про конституційні (хоча і вкрай половинчасті й помірковані) реформи, до виконання каральної функції все ширше залучались військові сили. В цей період, як і в часи столипінської реакції, життєво важливого значення для царату набула військова форма державного примусу.
Внутрішня політика царату в кінці XIX — на початку XX ст. відзначалась певною непослідовністю, зигзагоподібністю. Відверто охоронні заходи сусідували зі спробами самодержавства пристосуватися до нових умов шляхом певних поступок, відшукання реформістських можливостей для зміцнення свого становища. Та все ж домінуючою була лінія на придушення визвольного руху, що наростав, з допомогою безпосереднього примусу, репресивних заходів. Насилля стало самим способом існування самодержавства.
Проведення цих заходів на місцях було покладене на велику кількість каральних органів: губернську і повітову адміністрацію, загальну і політичну поліцію, судові установи (загальноцивільні та військові), органи прокуратури, тюремний апарат, військово- окружну організацію. Хоча кожен з названих органів являвся частиною особливих централізованих структур, діяльність котрих направлялась міністерствами та відомствами, сукупність їх на місцях також була системою, що характеризувалася певною внутрішньою єдністю.
Вона обумовлювалась передусім єдністю завдання, що стояло перед усіма каральними установами, — захисту підвалин самодержавного режиму. Спроби П.А.Столипіна, І.Г.Щегловитова та інших керівників каральних відомств забезпечити «надпартійність», політичну «нейтральність» поліції, суду, армії та інших репресивних установ насправді означали прагнення перетворити їх в слухняне знаряддя контрреволюційної політики самодержавства.Діяльність місцевих репресивних органів значною мірою координувалась. Роль такого координуючого центру в «звичайних» умовах виконували губернатори, градоначальники (в Південно- Західному краї — генерал-губернатор), а в надзвичайних — тимчасові генерал-губернатори або спеціальні органи (Комітети з охорони залізниць та ін.). Неухильне зростання обсягу каральних повноважень представників адміністрації, на шкоду вирішенню невідкладних «загальних справ», було показником поглиблення кризи самодержавства, нездатності його державного апарату виконувати покладені на нього функції. Недарма результати аналізу правового статусу губернатора в досліджуваний період дозволяють характеризувати його як переважно каральний орган.
Спрямованість діяльності органів адміністрації, всіх каральних установ, режим їх роботи в умовах загострення протистояння царату й суспільства визначили кадрову політику уряду. На посадах губернаторів, командувачів військових округів, у поліції, судово-прокурорських органах, тюремному апараті цінувались не стільки професійні якості, скільки бездумна старанність при виконанні наказів, «твердість» в проведенні урядової лінії, відданість ідеям монархізму.
Маючи внутрішню єдність, система каральних органів у досліджуваний період характеризувалась, разом з тим, певною суперечливістю. В її рамках співіснували різнорідні інститути, одні з яких ґрунтувались (нехай багато в чому і формально) на буржуазно-демократичних принципах, інші ж в значній мірі зберігали напівфеодальні риси. Особливу роль в репресивному апараті відігравала політична поліція, яка виконувала не тільки «зовнішні» каральні функції (по відношенню до суспільства), але й здійснювала політичний контроль за діяльністю самих каральних органів (суду, загальної поліції, армії та ін.).
В найбільшій мірі інородною ланкою в системі каральних органів був суд. Таке становище цього інституту пояснюється перш за все його генезисом: новий суд, побудований на буржуазно-демократичних засадах, виник як результат суспільного піднесення 60-х років XIX ст. Незважаючи на те, що до початку XX ст. судові статути 1864 р. виявились буквально спотвореними чисельними доповненнями і змінами реакційного характеру, все ж загальноцивільні суди так і не стали слухняним знаряддям самодержавства. Одним з показників цього є значний відсоток виправданих в політичних справах.
В період вищого піднесення першої російської революції, коли навала революційної хвилі була особливо потужною, діяльність багатьох ланок карального апарату виявилась паралізованою. Втратила впевненість не тільки загальна, а й політична поліція, про що свідчить подання 2788 чинами жандармерії 13 губерній петиції на ім’я командира корпусу, яка містила навіть вимоги свободи слова і друку [1, с. 16]. Це стало суттєвим чинником того, що царат змушений був вдатися до масованого застосування збройних сил для придушення революційного руху.
Утримання політичного контролю над суспільством тільки за допомогою «виключного законодавства», шляхом неприкритого насилля, гіпертрофований розвиток каральних функцій органів місцевої адміністрації, масоване застосування збройних сил для реалізації завдань внутрішньої політики — все це дозволяє характеризувати самодержавство досліджуваного періоду як тоталітарну державу, не здатну далі еволюціонувати в бік буржуазної конституційної монархії з її демократичним устроєм. Сформувались об’єктивні передумови для революції як шляху звільнення країни від антинародного режиму.
Результати діяльності в Україні карального апарату Російської імперії в кінці XIX — на початку XX ст. неоднозначні. З одного боку, був сформований потужний всеосяжний механізм насилля. Сотні розгромлених революційних організацій, тисячі й тисячі засуджених, нескінченні списки засланих просто за «шкідливий напрям» — все це підсумки роботи репресивного апарату.
І разом з тим — нездатність повністю знищити революційну «заразу». Постійне нарощування каральних сил мало негативні наслідки власне для того режиму, котрий ці сили захищали. Так, перетворення значної частини армії в карально-поліцейські загони обернулось тим, що, по-перше, значно постраждала бойова підготовка військ (що наявно проявилось в роки першої світової війни); по-друге, використання збройних сил в якості знаряддя внутрішньої політики сприяло їх революціонізуванню. Сумний загальний підсумок зусиль захисників самодержавства відомий. Вся епопея каральних установ царату є ще одним свідченням історичної безперспективності будь-якої політики, основаної на насиллі.ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА ДО ВИСНОВКІВ
1. Овсиенко А.Ф. Кульминация первой российской революции на Украине и жандармско-полицейские органы // Первая российская революция 1905—1907 гг. в свете нового исторического мышления. — Горловка, 1990. — Т.2.