Свідчення Густинського літопису про зародження українського козацтва
У рік 7024 [1516].... Жигмонт, король польський, прагнучи до миру з Москвою, просив кесаря німецького, аби той помирив його з князем московським. Та чи помиришся із гордим і впертим?
Отож король почав готуватися до війни і послав до Мин- дикерея, царя татарського, аби той пішов із ним на Москву; та той, лукавий бувши, і од короля, і од князя дари брав і обом помагати обіцяв.
Король же, не покладаючи віри на сього пса, помислив, що коли той схоче шкодити своїми загонами в нашій землі, то треба буде нашим одстрашити їх із неї, тож сповістив своїх, аби стереглися татарів: усією-бо силою міг татарин піти в його землю.... Так ото і сотворив окаянний Миндикерей: послав чотирьох цариків із сорока тисячами татарів; і положилися при Бузську, а загони по Волині і Поділлю розпустили, скрізь огнем і мечем пустошачи землю; самих тільки людей одвів у полон до п'ятдесяти тисяч; що вже казати про товар та все інше. Зібралися на них наші, але не важилися проти такого множества виступити.
...У той-то лихий рік і почалися на Україні козаки, що про них - про те, звідки і як початок свій мають - дещо скажемо...
У рік же вищесказаний, коли король мірявся силою з Москвою, а Миндикирей полонив землю нашу, як про те вище мовилося, послав Жигмонт-король посла до Миндикирея, кажучи:
- Нащо, мир маючи зо мною, полонив мою землю?
Миндикирей же одповів:
- Не з моєї волі се безчинці сотворили, не зміг я 'їх утримати. Жигмонт король, хотячи сміхом на сміх оддячити, послав Прецлава Лянцкорунського на Україну збирати люд і так само татарам пакостити.
Той же, зібравши охотників кілька сот, пішов із ними аж під Білогород і там забрав множество товару, і коней, і овець татарських і турецьких, та й повернувся назад. Татари ж бо і турки, зібравшись, гналися за ними і настигли їх аж під Очаковом, біля Овидова озера, і билися з ними; та наші поразили їх і з великим добитком та в доброму здоров'ї повернулися.
І по тім війнолюбивий наш народ, засмакувавши собі із доби- чі, наставив собі старійшину з-посеред себе, на ймення Козака; од нього ж бо і самі по тім козаками нареклися; і почали самі часто в Татарську землю ходити і звідти багаті добитки приносити. День же одо дня примножалося 'їх, так що з часом намножилося. І навіть досі не перестають вони пакості творити татарам і туркам. А старійшину обирають з-посеред себе, мужа хороброго і смисленного, за своїм давнім обичаєм; живуть же повсігди на Запорожжі. Рибу ловлять, її без солі на сонці сушать. А на зиму розходяться кожний у свій город. Тільки кілька сот зоставляють на курені стерегти стрільби і човнів. А на літо знову збираються.
Отак-то початок свій прийняли...
Українська література XVII ст. Київ : Наукова думка, 1987. С. 164-166.