СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА НАСЕЛЕННЯ

Соціальна структура населення Київської Русі була складною, перебувала на стадії формування і носила становий характер. Так населення Київської русі поділялося на наступні соціальні групи: привілейовані бояри, духовенство, вільне і невільне населення.

Привілейований стан бояр мав такі права, привілеї і обов’язки:

■ право привілейованої власності на землю;

■ податковий імунітет;

■ привілеї в правовідносинах;

■ обов’язок воювати;

■ захищати державу.

Таким чином, бояри, по-перше, концентрували у своїх руках великі земельні наділи. Треба сказати, що питання про час виникнення на русі боярського землеволодіння поки що через неповноту джерел не вирішене істориками. Суперечливими є і думки археологів. Проте у ст.34 Кр.Пр. високий штраф за псування межового знаку свідчить про посилений захист перш за все приватного землеволодіння.

По-друге, значніші бояри, як Свенельд, Ратибор, тисяцький Володимира Мономаха, мали свої власні дружини. Зокрема багато вказівок є про дружини галицьких бояр, де боярська верства досягла високого рівня; там з -поміж боярства виділилася група «великих» бояр, які мали свої укріплені замки.

По-третє, бояри були впливові у політичному відношенні - брали участь в боярських радах князя, на вічах, в адміністрації, де посідали вищі пости.

Біля князя утворюються династії бояр, які з діда-батька займали вищі посади. Наприклад, династія Свенельда-Добрині-Вишати дала 7 поколінь осіб на вищих постах; Шимон - варяг дав 4 покоління.

Верства бояр поділялася на різні групи, але всі вони були привілейованою частиною людності, і всі злочини, заподіяні супроти бояр, каралися вищою мірою, ніж злочини супроти інших людей.

Взагалі верства бояр не була чимось ізольованим, кастою. До неї завжди міг пройти смерд за якісь заслуги. Серед бояр були діти й онуки «поповичів», були чужинці - варяги, половці, торки і т.д.

Із введенням християнства на Русі великим феодалом ставала церква. Йшов процес формування духовенства, верхівку якого становили митрополити, єпископи та ігумени монастирів. Духовенство - ченці та черниці - дуже часто складалося з представників вищих верств населення: князів, княгинь, бояр. Досить часто вони були і засновниками монастирів. Біле духовенство - попи, диякони, дяки, паламарі, причетники - становили середні та малозабезпечені верстви населення, що перебувало під юрисдикцією церкви, в середині білого духовенства виділялося вище, наприклад, єпископи, архімандрити.

Правовий статус духовенства визначався наступними правами і обов’язками:

■ право власності на землю;

■ право збирати десятину;

■ податковий і судовий імунітет.

Таким чином, прибутки церкви складалися з десятини, пожертвувань заможних людей. З часом монастирі ставали великими землевласниками.

Князі заповідали їм села, гроші на різні пожитки. Проте за часів Київської русі монастирі не були багатими. У Київському Патерику (ХІ-ХП ст.ст.) є багато вказівок на те, що ченці найбагатшого, як вважається, печерського монастиря не мали навіть хліба і в’язали різні речі та носили їх продавати на ринок.

Найбільшу соціальну групу населення київської Русі становило вільне населення - селяни і міське населення.

Середню групу вільних людей давали міста, хоч «ліпші», «вяці» люди, заможніше купецтво та гості, ще не оформилося й зливалися з боярством. Решта міської людності називалася «чернь» або просто «люди». Юридичне всі вони були вільні, рівноправні з боярами, але фактично залежали від цих патриціїв.

У великих містах, як Київ, Чернігів, Володимир, Галич, Холлс широко розвинулося ремісництво. Ремісники становили поважний відсоток населення.

В більших містах України завжди було багато чужинців. Це були хозари, греки, вірмени, поляки, жиди, болгари, араби, німці, італійці, скандинави тощо.

Найперше у Володимирі в ХІІІ ст. чужинцями надано привілеї: німці дістали Магдебурзьке право, яке виводило їх з-під місцевої юрисдикції адміністрації й підкорялося юрисдикції Магдебургу. В 1339 р.

Нижчу групу вільного населення становили селяни - смерди. Вони володіли власним сільським господарством, полем, двором, худобою. Смерди платили певні податки та відбували військову повинність із власною зброєю та кіньми.

«Руська Правда» охороняла особу та господарство смерда, як вільного, але кара за злочин смерда була меншого, ніж за злочин проти боярина. В ХП-ХШ ст.ст. по всій Україні поширюється боярське землеволодіння і в зв’язку з цим зменшується число незалежних смердів. Навпаки: зростає група смердів, залежних від землевласників, які працюють на боярській землі, залишаючись вільними.

Таким чином правовий статус вільного населення визначався наступними обов’язками і правами:

■ вести господарство;

■ передавати у спадок землю (сину, а якщо родина не мала його, то в державний фонд);

■ звертатися до суду життя захищалося як життя меншого боярина.

В той час в Україні-Русі існувала досить численна група напіввільних людей - «закупців». Так називали людей, які з різних причин тимчасово втратили свою волю, але могли її знову здобути. Це були насамперед наймити, які, вступаючи на працю, брали плату наперед, або відробляли позичені гроші. «Закуп» міг мати власне господарство, двір, майно, але міг жити на землі пана і працювати на його землі. Закуп відповідав сам за свої вчинки, за злочин проти нього винний відповідав по закону. За несправедливу кару, накладену паном на закупа, останній міг скаржитись до суду, і тоді пан ніс відповідальність. Якщо пан продав закупа в холопство - закуп діставав волю, а пан за це відповідав.

Але всі ці закони слабо охороняли права закупа. Становище закупа було дуже тяжке: пан мав право карати його, бити «про діло»; закуп ніс відповідальність за реманент, за всякі втрати в господарстві.

Невільні люди називалися челяддю або холопами. Джерелами холопства були: народження від холопів, полон на війні, продаж при свідках, шлюб з холопкою - «рабою», вступ на службу без «ряжа», продаж збанкрутованого купця, втеча закупа та крадіж закупом.

Ізгоями вважали людей, які в силу різних причин вибули з тієї групи, до якої належали, але не вступили до іншої. В Церковному Уставі великого князя Володимира перелічено звільнених холопів, збанкрутованих купців, синів священиків, що не навчалися грамоті.

Усі ці люди переходили під захист Церкви. До цих трьох груп ізгоїв штучно приєднано четверту - «коли князь завчасно осиротіє». Звичай вживати термін «ізгої» у відношенні до князів був тільки аналогією зі становищем справжніх ізгоїв, які перебували під опікою Церкви.

Головна маса ізгоїв походила з холопів, що дістали волю згідно з тестаментами їх панів. Таких ізгоїв мав на увазі Устав великого князя Всеволода та пам’ятки церковної літератури.

У Київській Русі до феодально залежних верств населення належали і вотчинні ремісники. Вотчинного ремісника і ремісницю згадує руська правда, оцінюючи їх життя у 12 гривень (ст.15 Пр.Пр.). Джерела називають феодальне залежним населенням також відпущеників, задушних людей, прощеників.

4.