Методичні вказівки:

Розгляд першого питання доцільно розпочати з аналізу наслід­ків системної кризи в СРСР, яка до сер. 80-х років ХХ століття охо­пила всі сфери життєдіяльності радянського суспільства.

Конституція СРСР 1977 року зазнала багатьох суттєвих змін, які стосувалися, насамперед, найвищих органів державної влади й управління СРСР. Так, наприкінці 1980-х років у новій редакції Конституції вказувалось, що найвищим органом державної вла­ди СРСР є З'їзд народних депутатів СРСР, який мав повноважен­ня вирішувати всі питання, що належали до відання Союзу РСР. Раніше найвищим органом влади була Верховна Рада СРСР, яка тепер стала постійно діючим законодавчим і контрольним орга­ном державної влади СРСР. Вона обиралася таємним голосуван­ням і складалася із двох палат: Ради Союзу і Ради Національностей. Згідно з оновленою редакцією Конституції СРСР найважливіші питання загальносоюзного, республіканського і місцевого значен­ня мали вирішуватися на засіданнях з'їздів народних депутатів, сесіях Верховних Рад і місцевих рад народних депутатів або стави­тися ними на референдуми.

Важливо підкреслити, що радикальний поворот до реформу­вання політичної системи пов'язаний із запровадженням інсти­туту президентства в СРСР. 14 березня 1990 року Конституція СРСР була доповнена розділом 15-1, що передбачав нову держав- ну посаду - Президент СРСР, який визнавався главою Радянської держави. На відміну від попереднього періоду тепер очільник держави, - Президент СРСР, мав обиратися громадянами на ос­нові загального, рівного і прямого виборчого права при таємно­му голосуванні терміном на п'ять років. Однак повноцінні вибори Президента СРСР так і не відбулися. Перший і єдиний Президент СРСР М. Горбачов був обраний З'їздом народних депутатів СРСР 15 березня 1990 року.

Суттєвим кроком на шляху реформування владних органів стало прийняття 26 грудня 1990 року Закону СРСР «Про змі­ни і доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР у зв'язку з удосконаленням системи державного управління». Законом вно­силися доповнення до Основного Закону, якими передбачалося утворення Ради Федерації на чолі з Президентом СРСР. Вона скла­далася з Віце-президента СРСР, президентів (найвищих державних службових осіб) республік. Рада Федерації на основі визначених З'їздом народних депутатів СРСР напрямів внутрішньої і зовніш­ньої політики Союзу РСР мала здійснювати координацію діяльно­сті найвищих органів державного управління Союзу та республік, стежити за додержанням Союзного Договору, визначати заходи щодо проведення в життя національної політики Радянської дер­жави, забезпечувати участь республік у вирішенні питань загаль­носоюзного значення, приймати рекомендації щодо розв'язання спорів та врегулювання конфліктних ситуацій у міжнаціональних відносинах. Відповідно до Закону уряд отримав статус підлеглого Президентові СРСР виконавчо-розпорядчого органу; його було перейменовано в Кабінет Міністрів СРСР. Відповідно до Законів СРСР від 29 березня 1990 року та 20 березня 1991 року відбувалась реформа державного апарату виконавчої влади. Отже, процес фор­мування виконавчої гілки влади знаменував собою початок втілен­ня у практику державного будівництва теорії поділу влади.

Потрібно зазначити, що за новою редакцією Конституції гро­мадянам СРСР надавалося право об'єднуватись у політичні пар­тії, громадські організації, брати участь у масових рухах, які мали сприяти розвиткові політичної активності й самодіяльності, задо­воленню їхніх різноманітних інтересів. Безперечно важливим було прийняття 1 грудня 1988 року загальносоюзного Закону «Про вибо­ри народних депутатів СРСР». Із урахуванням його положень вно­силися зміни і до Конституції СРСР. Якщо раніше право висування кандидатів у депутати належало організаціям Комуністичної партії Радянського Союзу, Всесоюзної Ленінської Комуністичної Спілки Молоді тощо, то згідно із внесеними змінами до Основного Закону СРСР право висування кандидатів у народні депутати за вибор­чими округами належало трудовим колективам, громадським ор­ганізаціям, колективам навчальних закладів, зборам виборців за місцем проживання і військовослужбовців у військових частинах. Кількість кандидатів у народні депутати не обмежувалася. Кожен учасник передвиборних зборів міг пропонувати для обговорення будь-які кандидатури, зокрема і свою. Усе вищезазначене свідчило про поступове руйнування радянської системи та перехід до якіс­но нової моделі державного будівництва.

Слід зазначити, що реформи на загальносоюзному рівні приве­ли до змін у статусі УРСР як союзної республіки. Значним кроком на шляху до суверенітету республіки стало прийняття 27 жовт­ня 1989 року Закону УРСР «Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР». Розширювалися повнова­ження Голови Верховної Ради, який отримав статус найвищої поса­дової особи республіки і мав представляти Україну у міжнародних відносинах. Скоротився склад Верховної Ради УРСР до 450 депу­татів (раніше було 650); установлювався 5-річний термін повно­важень народних депутатів. Певних змін на шляху демократизації зазнала виборча система, зокрема, передбачалась альтернативність висування кандидатів у депутати. Відповідно до закону в республі­канську Конституцію внесено зміни щодо статусу української мови, яка визнавалася державною в УРСР.

Варто звернути увагу, що у березні 1990 року вперше в історії УРСР на альтернативних засадах відбулися вибори до Верховної Ради та місцевих Рад. Результати виборів свідчили про кінець мо­нополії Комуністичної партії на владу. Сформувалася парламент­ська опозиція «Народна Рада» (125 депутатів), якій протистояла провладна група «За Радянську суверенну Україну» (так звана «група 239»). Доречно вказати, що в умовах гострого політично­го протистояння Верховна Рада вперше за свою історію розпочала роботу дійсно як парламент з дискусіями, дебатами, з поданням на обговорення альтернативних законопроектів тощо.

Важливим кроком на шляху здобуття Україною незалежно­сті стало прийняття 16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України. Необхідно ознайо­митися зі змістом документа та показати його історичне значення. Варто зауважити, що незважаючи на цю знаменну подію в житті українського народу, Українська республіка все ще залишалася частиною СРСР, що відображалося на її законодавстві.

Варто проаналізувати наслідки прийнятих під тиском демокра­тичних сил 24 жовтня 1990 року Верховною Радою Закону «Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР», яким скасовувалась ст. 6 Конституції, де йшлося про керівну роль КПРС. Потрібно з'ясувати як це вплинуло на розвиток бага­топартійності та в подальшому на становлення демократичних ін­ститутів в республіці. Також треба пояснити, які зміни відбулися у статусі та підпорядкуванні судових та правоохоронних органів.

Важливе значення для майбутнього України мав Закон УРСР «Про економічну самостійність Української РСР» від 3 серпня 1990 року. Цей Закон на основі Декларації про державний сувере­нітет України визначав зміст, мету й основні принципи економіч­ної самостійності України як суверенної держави, механізм госпо­дарювання, регулювання економіки і соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової системи Радянської України.

У травні 1991 року було внесено зміни в структуру органів вищої виконавчої влади. Встановлювався перелік міністерств та інших ор­ганів державного управління Української РСР. 18 квітня 1991 року уряд отримав нову назву - Кабінет Міністрів УРСР. Визначалися функції уряду, які значно обмежували адміністративне втручання загальносоюзних структур. Очолював уряд Прем'єр-Міністр.

Законом УРСР від 5 липня 1991 року був заснований пост Президента Української РСР, що свідчило про послідовність процесу створення нової державної влади. Необхідно розкрити зміст і значення прийнятих законів УРСР «Про заснування по­ста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР», «Про вибори Президента Української РСР», «Про Президента Української РСР».

Характеризуючи процес оновлення Конституції УРСР дореч­но звернути увагу на те, що у червні 1991 року Основний Закон було доповнено главою 7-1, де зазначалося, що Кримська Автоном­на Радянська Соціалістична Республіка є складовою частиною Української Радянської Соціалістичної Республіки і самостійно ви­рішує питання, віднесені до її відання. Слід проаналізувати Закон УРСР від 7 грудня 1990 року «Про місцеві Ради народних депута­тів Української РСР та місцеве самоврядування», за яким органи місцевого самоврядування отримали значні права в економічній та соціально-культурній сферах на відповідних адміністративних територіях.

Необхідно проаналізувати результати проведеного 17 березня 1991 року Всесоюзного референдуму, з додатковим питанням, яке було внесено Верховною Радою УРСР. Невдала спроба державно­го перевороту 19-21 серпня 1991 року і створення Державного ко­мітету з надзвичайного стану (ДКНС) в Москві значно посилили відцентрові процеси в національних республіках та прискорили розпад СРСР.

Наприкінці розгляду першого питання доцільно зробити уза­гальнені висновки, у яких чітко визначити основні причини, що призвели до розвалу СРСР та проголошення незалежності України.

Висвітлюючи друге питання необхідно зважати на умови роз­робки і прийняття 24 серпня 1991 року Верховною Радою УРСР Акту Проголошення Незалежності України.

Потрібно відзначити важливе значення для становлення неза­лежної України законодавче визначення головних державних сим­волів. 15 січня 1992 року Президія Верховної Ради прийняла Указ «Про державний гімн України», якою було затверджено Державний гімн України на музику композитора М. Вербицького, написану на слова П. Чубинського «Ще не вмерла України». 28 січня 1992 року Верховна Рада затвердила новий Державний прапор України - стяг із двох рівновеликих смуг синього і жовтого кольорів. 19 люто­го 1992 року Верховна Рада України затвердила тризуб як Малий герб держави, вважаючи його головним елементом великого герба України, який мав бути розроблений і прийнятий в майбутньому.

В рамках даного питання слід зупинитися на характеристиці найбільш важливих нормативно-правових документів, які заклали основи української державності, зокрема це закони України «Про правонаступництво» від 12 вересня 1991 року, «Про громадян­ство» від 8 жовтня 1991 року, «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року, «Про збройні сили України» від 6 грудня 1991 року тощо. Потрібно з'ясувати у чому полягав перехідний ха­рактер державного ладу України в пострадянський період. Варто охарактеризувати процес становлення українського парламента­ризму. Доречно пояснити як сприяло становленню парламента­ризму прийняття 17 листопада 1992 року Закону «Про статус на­родного депутата України», де було чітко визначено статус народ­ного депутата України, його права та обов'язки.

Важливо розкрити зміни у статусі та повноваженнях Прези­дента, що відбувалися протягом перших років незалежності та пояснити, які труднощі виникали в процесі становлення держав­них органів влади України. Зокрема потрібно зауважити, що через відсутність чітко визначених повноважень Президента, Прем'єр- міністра, неузгодженість функцій законодавчої і виконавчої влади, центральної влади і регіонів робота державного апарату не була системною та стабільною. Верховна Рада намагалася здійснювати управління державою, вирішувати поточні питання. Парламент як вищий законодавчий орган не завжди своєчасно реагував на ви­клики часу. Водночас, Президент України прагнув, не обмежую­чись сферою виконавчої влади, взяти на себе частину повноважень Верховної Ради. Така ситуація не сприяла демократичним перетво­ренням та проведенню економічних реформ в державі.

Також зі складнощами відбувався процес створення місцевих органів державної виконавчої влади. З одного боку, виходячи зі догматичних радянських підходів, Верховна Рада вважала за необ­хідне сформувати свою вертикаль виконавчої влади, а з іншого, - на це претендував Президент. Спираючись на першоджерела варто визначити етапи формування місцевих органів влади та охаракте­ризувати їх.

Необхідно проаналізувати процес становлення і розвитку на­ціональної судової системи та правоохоронних органів - прокура­тури, СБУ, ОВС, адвокатури. На основі аналізу Закону України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 року потрібно розкрити організа­ційно-правові основи діяльності міліції України, її функції, завдан­ня, права та обов'язки.

Розгляд третього питання треба розпочати з часу прийняття Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року Декларації про дер­жавний суверенітет, адже у цьому документі затверджувалися кон­ституційні основи створення незалежної, суверенної, демократич­ної держави Україна побудованої на принципах поділу влади на за­конодавчу, виконавчу і судову, гарантування демократичних прав і свобод, рівності усіх громадян перед законом. Створена на чолі з Л. Кравчуком Конституційна комісія розробила концепцію ново­го Основного Закону, яку було ухвалено Верховною Радою України 19 червня 1991 року. Вже навесні 1992 року комісія оприлюднила проект Конституції, за яким Україна мала бути президентською республікою з двопалатним парламентом. Проект було винесено на всенародне обговорення, проте його суперечливі положення не знайшли підтримки ні на місцях, ні в українському парламенті.

Доопрацювання проекту Основного Закону тривало понад рік. Він зазнав суттєвих доповнень і змін, які пропонувалися політич­ними партіями та бралися з альтернативних проектів, що вносили­ся на розгляд Верховної Ради.

Влітку 1993 року новий проект був оприлюднений. Однак супе­речки стосовно того, якою республікою мала стати Україна - пар­ламентською чи президентською, посилювалися ще й різним ро­зумінням самої процедури прийняття Конституції. Радикальна ча­стина парламенту вважала за необхідне скликання Конституційної асамблеї і у цьому питанні була непоступлива. Наслідком стало те, що конституційний процес було фактично перервано і чин­ною залишалася Конституція УРСР 1978 року, до якої за дуже короткий термін було внесено понад двісті поправок. За своєю сутністю це був документ радянської системи, який не відповідав потребам розбудови нової держави. До того ж іноді поправки су­перечили первинному тексту або іншим поправкам. Отож, чинна Конституція не відповідала тогочасним реаліям і не виконувала свого основного призначення - стабілізації суспільно-політичного життя і правової системи Української держави.

Другий етап конституційного процесу розпочався після вибо­рів нового складу Верховної Ради та Президента України й хро­нологічно охоплює період з 10 листопада 1994 року по 8 червня 1995 року. Цей час характеризується роботою нової конституцій­ної комісії на чолі з Л. Кучмою та О. Морозом. Проте знову проб­лема вибору форми державного правління, поділу владних повно­важень між главою держави та парламентом виявилася нездолан­ною перешкодою в справі прийняття нового Основного Закону. Протистояння між Президентською Адміністрацією та Верховною Радою України призвело до конституційної кризи. Задля її подо­лання 8 червня 1995 року між парламентом і Президентом було укладено Конституційний договір. Слід проаналізувати текст до­кумента та дати йому правову оцінку.

З підписанням Конституційного договору розпочався третій етап конституційного процесу. Було створено робочі групи з чис­ла фахівців у галузі конституційного права та членів конститу­ційної комісії, які мали підготувати остаточний варіант проекту Конституції. Однак після того як конституційна комісія передала проект Основного Закону на розгляд до Верховної Ради, протисто­яння знову загострилося. Знову «каменем розбрату» стали питання розподілу повноважень між гілками влади, також дискусії точили­ся стосовно визнання приватної власності на засоби виробництва, державної мови, статусу Республіки Крим тощо. Протистояння між Президентом і Верховною Радою призвело до гострої політич­ної кризи. З метою пошуку компромісу у травні 1996 року Верховна Рада утворила спеціальну комісію, яка мала узгодити позиції різ­них політичних сил у парламенті щодо дискусійних статей проекту Конституції. Варто відзначити, що завершенням цього етапу кон­ституційного процесу стала так звана «конституційна ніч», коли засідання Верховної Ради, розпочате 27 червня 1996 року було завершено вранці наступного дня досягненням довгоочікуваного результату - прийняттям Конституції України. Отже, прийняття 28 червня 1996 року Конституції мало величезне значення, оскіль­ки було створено міцну правову основу для подальшого стійкого і поступального розвитку Української держави. Необхідно про­аналізувати структуру і опрацювати зміст Конституції України та зробити відповідні висновки. Також варто розкрити особливості конституційного процесу в Україні після 1996 року та охарактери­зувати його сучасний період.

Задля кращого розуміння процесів національного державо- та правотворення доцільно звернутися до творчої спадщини безпосе­редніх учасників доленосних для України подій - політиків, дипло­матів, науковців тощо. Особливу увагу заслуговують монографії першого та другого президентів України - Л. Кравчука («Маємо те, що маємо») та Л. Кучми («Україна - не Росія»), де описуються най­головніші події державного життя України часу їх президентства. Окрім того, чимало цікавих фактів про розбудову Української дер­жави можна знайти у спогадах І. Плюща, В. Дурдинця, О. Мороза, М. Голушка, О. Піскуна та багатьох інших державотворців того часу. Проте, серед такої численної літератури вирізняються роботи В. Литвина та О. Бандурки, оскільки ці автори як науковці не лише описують події, а й ґрунтовно фахово аналізують, що є безперечно цікавим і цінним в плані усвідомлення особливостей процесу дер­жавотворення в Україні.

Готуючись до четвертого питання доцільно пригадати при­чини та наслідки Революції Гідності. Варто звернути увагу, що Євромайдан остаточно змінив пріоритет зовнішньополітичних орієнтирів України, спрямував її розвиток на європейські стан­дарти і цінності, створив передумови для проведення комплексу реформ в Українській державі. Необхідно охарактеризувати про­ведені реформи та показати їх наслідки. Варто зупинитися на ре­формі децентралізації, яку було розпочато у 2014 році. В результаті її реалізації створено понад 800 об'єднаних територіальних громад (ОТГ), які охопили майже половину території України. Головна мета реформи - передача від органів виконавчої влади органам місцевого самоврядування значної частини повноважень, ресур­сів та відповідальності. Окрім законодавчих змін з делегування повноважень, реформою також передбачалося зменшення впливу районів та їх реорганізацію. Новостворені громади отримали біль­ше фінансових ресурсів, прямі відносини з Державним бюджетом, та, одночасно, ширші повноваження та обов'язки.

Курс Української держави на євроінтеграцію зумовив реформу­вання судової системи та правоохоронних органів. Слід розібрати­ся в сутності судової реформи та визначити основну мету - приве- сти судочинство України до європейських стандартів та забезпе­чити захист прав, свобод та законних інтересів громадян шляхом своєчасного, ефективного і справедливого вирішення правових спорів на засадах верховенства права. Тобто, в результаті реформу­вання судової системи України суди мали стати основним гарантом забезпечення захисту прав, свобод та законних інтересів громадян у процесі вирішення правових спорів. Потрібно дати загальну ха­рактеристику нормативному-правовому забезпеченню судової ре­форми (Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 червня 2016 р., Закон України «Про су­доустрій і статус суддів» від 30 вересня 2016 р., Закон України «Про вищу раду правосуддя» від 5 січня 2017 р., Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного-процесуального кодексу України, Кодексу адміністра­тивного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 р., Закон «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 р., Закон України «Про Конституційний Суд України» від 13 липня 2017 р., Закон України «Про Вищий ан- тикорупційний суд» від 7 червня 2018 р. та ін.).

Варто охарактеризувати реформування правоохоронних ор­ганів та більш детально висвітлити зміни в системі Міністерства внутрішніх справ, до якої наразі входять: Національна поліція України; Державна прикордонна служба України; Державна служ­ба України з надзвичайних ситуацій; Національна гвардія України; Державна міграційна служба України.

Реформа МВС України розпочалася із створення підрозділів патрульної поліції 4 липня 2015 року в Києві, які впродовж року були створені також в 32 містах України. Більше ніж 90% нових патрульних, з тих хто здолав конкурсний відбір, раніше не працю­вали в міліції. Організаційно-правовою основою діяльності полі­ції стали Закон України «Про Національну поліцію», який 2 лип­ня 2015 року був прийнятий парламентом, а 7 липня того ж року втупив в дію та «Положення про Міністерство внутрішніх справ України», затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2015 року. Слід проаналізувати ці документи та, на під­ставі яких, дати визначення Національній поліції України, розкри­ти її структуру та завдання.

Окремо необхідно висвітлити заходи щодо протидії корупції в державі - створення Національного агентства з питань запо­бігання корупції, Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, Національного антикорупційного бюро України, Вищого антико- рупційного суду. Варто з'ясувати повноваження цих органів та вза­ємодію між собою й іншими правоохоронними органами.

Успішність реформ багато в чому залежить від політичної волі очільників держави. Доречно звернути увагу, що 31 березня і 21 квітня 2019 року в Україні відбулися сьомі вибори Президента України (в 2 тури). Переконливу перемогу отримав В. Зеленський, який одразу заявив про наміри провести низку реформ в соціаль­но-економічній, політичній і правоохоронній сфері. Новообраний Президент розпустив Верховну Раду України VnZ-го скликан­ня і призначив вибори до нової Верховної Ради України. 21 лип­ня 2019 року відбулися позачергові вибори народних депутатів України. Вибори проводилися за змішаною виборчою системою з мажоритарними округами і партійними списками. До Верховної Ради України ІХ скликання пройшли п'ять політичних партій і 131 кандидат - мажоритарщик. Політичні партії отримали такі результати: «Слуга народу» - 43,16% (124 мандати), опозиційна платформа «За життя» - 13,05% ( 37 мандатів), ВО «Батьківщина» - 8, 18% (24 мандати), «Європейська солідарність» - 13,05 (23 ман­дати), «Голос» - 5,82% (17 мандатів). Загалом «Слуга народу», як партія, має в парламенті 254 депутатських голосів, що дозволяє цій політичній силі приймати самостійно будь-які нормативні акти (крім конституційних). Після виборів Президента і Верховної Ради України в 2019 році Україна вступила в пору радикальних, масш­табних і комплексних змін своєї історії держави і права.

Відповідаючи на п'яте питання, потрібно зосередити увагу на євроінтеграційних прагненнях України у контексті демократиза­ції інституцій державної влади. Слід зауважити, що намір України розбудовувати відносини з Європейським Союзом (ЄС) на прин­ципах інтеграції був вперше проголошений у Постанові Верховної Ради України від 2 липня 1993 року «Про основні напрями зовніш­ньої політики України» У документі зазначалось, що «перспектив­ною метою української зовнішньої політики є членство України в Європейських Співтовариствах за умови, що це не шкодитиме її національним інтересам».

У подальшому стратегічний курс України на європейську інтегра­цію був розвинутий у «Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу», затвердженій Указом Президента України від 11 червня 1998 року та «Програмі інтеграції України до Європейського Союзу», затвердженої Указом Президента України від 14 вересня 2000 року.

Правовою основою відносин між Україною та ЄС стала укладе­на 14 червня 1994 року «Угода про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх держава­ми-членами». Угода започаткувала співробітництво з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних пи­тань. Крім того, було укладено низку галузевих угод та докумен­тів міжнародно-правового характеру, згідно з якими здійснюва­лося співробітництво між Україною та ЄС. Доречно акцентувати, що Україна цілеспрямовано співпрацює з ЄС в рамках проекту «Східне партнерство», одним із завдань котрого є підготовка до вступу України до Європейського Союзу.

Необхідно звернути увагу на виключно важливе значення при­йнятого 1 липня 2010 року Верховною Радою Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», який визначав мету Української держави - набуття членства в Європейському Союзі, через інтеграцію України в європейський політичний, економіч­ний, правовий простір. Однак, у листопаді 2013 року на Саміті східного партнерства у Вільнюсі (Литва) В. Янукович відмовився підписати Угоду про асоціацію між Україною та ЄС. Це викликало гостро негативну реакцію українського суспільства, розпочались масові акції протесту.

Поглиблення та прискорення євроінтеграційних процесів в Ук­раїнській державі було зумовлено подіями Євромайдану, анексією Російською Федерацією Автономної Республіки Крим та військо­вим вторгненням на Сході України. 21 березня 2014 року була під­писана політична частина Угоди про асоціацію з Європейським Союзом (економічна частина угоди підписана раніше - 27 черв­ня 2014 року). 16 вересня 2014 р. Верховна Рада України та Європейський Парламент ратифікували Угоду про асоціацію між Україною та ЄС. Слід охарактеризувати основні положення до­кументу та показати її значення. Варто також звернути увагу на конституційне закріплення курсу України на європейську та євро­атлантичну інтеграції. Так, Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо стратегічного курсу держави на на­буття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору)» від 7 лютого 2019 року абзац п'ятий преамбули Конституції України доповне­но словами «та підтверджуючи європейську ідентичність україн­ського народу і незворотність європейського і євроатлантичного курсу України». Відповідно до Закону на Верховну Раду України

покладалося визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики та реалізація стратегічного курсу держави на набуття повноправ­ного членства України в ЄС і НАТО. Президент є гарантом реалі­зації цього стратегічного курсу, а Кабінет Міністрів України забез­печує його реалізацію.

Варто охарактеризувати взаємовідносини України з Організа­цією Північноатлантичного договору (НАТО) та виділити най­більш знакові події. Так, 10 березня 1992 року Україна приєдналася до Північноатлантичної ради із співпраці НАТО (нині Рада євро­атлантичного партнерства НАТО, РЄАП), що є загальною політич­ною структурою НАТО, у межах якої розвивається співпраця між Альянсом та державами-партнерами на євроатлантичному про­сторі. В 1994 році Україна уклала з НАТО договір «Партнерство заради миру», що є спеціальною програмою військової співпраці з Альянсом. У межах цієї програми військовослужбовці збройних сил України мають змогу отримувати доступ до якісних стандартів і рівня військово-технічної підготовки, координації дій, узгодже­ності під час командно-штабних навчань.

В 1997 р. в Мадриді (Іспанія) було підписано Хартію про особ­ливе партнерство між Україною і НАТО. Відтоді офіційний Київ отримав можливість впливати на схвалення Альянсом рішень, що стосувалися інтересів України. Разом із тим сторони брали на себе зобов'язання зміцнювати співпрацю в питаннях безпеки, нерозповсюдження ядерної, біологічної та хімічної зброї, підтри­мання миру й запобігання конфліктам, контролю над озброєнням і роззброєнням, боротьбою з контрабандою наркотиків і терориз­мом тощо. З 1999 році в Києві відкрито Офіс зв'язку НАТО з на­дання консультаційної допомоги в реформуванні збройних сил України. Слід зауважити, що виходячи з політичних реалій сього­дення, Україна розглядає НАТО як основу майбутньої загально­європейської системи безпеки й підтримує процес її розширення. Україна одночасно розглядає НАТО як військово-політичну орга­нізацію, що об'єднує держави Європи та Північної Америки з ви­соким рівнем розвитку демократичних інститутів і не несе в собі загрози національній безпеці України.

У 1996 році Україна членом Рада Європи (РЄ). Розкриваючи зна­чення цієї події потрібно зауважити, що надання членства Україні в РЄ означало, що європейське товариство визнало і підтримує демократичний характер перетворень в Україні. Також необхідно акцентувати, що членство України у Раді Європи є важливим чин- ником інтеграції країни у єдиний європейський правовий простір шляхом приведення національного законодавства у відповідність до вимог організації. Варто охарактеризувати процес імплемента­ції правових норм ЄС до національного законодавства.

Сьогодні Україна через Раду Європи здійснює співробітництво у розв'язанні широкого кола питань, що мають не лише європей­ське, а й світове значення: вироблення загальноєвропейської сис­теми безпеки, вироблення спільної політики європейського спів­товариства у галузі захисту прав людини (важливо простежити, як відбувається, з урахуванням європейського досвіду, формування української моделі гендерної рівності), реформування судової сис­теми, боротьба з корупцією, залучення українського суспільства до загальноєвропейської правової та культурної спільноти тощо.

Варто зробити узагальнені висновки, де показати основні здо­бутки національного державо- та правотворення з часу здобуття незалежності України до сьогодення, а також визначити проблеми, що стоять перед державою та запропонувати можливі шляхи їх ви­рішення.