Методичні вказівки:

Розглядаючи перше питання, варто пригадати, що напере­додні Другої світової війни українські землі перебували у складі СРСР, Польщі, Румунії й Чехословаччини. Українці були позбав­лені права самостійно творити власне життя, мати свою державу, обмежувалися в політичних правах, зазнавали національних та соціальних утисків.

Слід звернути увагу, що з підписанням 30 вересня 1938 року Мюнхенської угоди значно погіршилося міжнародне і внутріш­нє становище Чехословаччини. 8 жовтня 1938 року уряд кра­їни змушений був надати територіально-національну автоно­мію Підкарпатській Русі. Було створено уряд автономії на чолі з А. Бродієм. Невдовзі сформовано новий уряд, прем'єр-міністром якого став А. Волошин. Конституційним законом від 22 жовтня 1938 року законодавча влада закріплювалася за Соймом, викона­вча - за урядом. Але нездоланною перешкодою розвитку автоно­мії Підкарпатської Русі стала Угорщина, яка зазіхала на україн­ські землі. Відповідно до рішення Віденського арбітражу від 2 ли­стопада 1938 року, де арбітрами були Німеччина й Італія, понад 12% території краю з містами Ужгород, Мукачеве і Берегове віді­йшло Угорщині. Столицю автономії було перенесено з Ужгорода до Хуста. За умов військової агресії очільники автономії вдалися до формування власної військової організації - Карпатської Січі. Уряд А. Волошина активно здійснював заходи, спрямовані на роз­будову української держави - займався питаннями промисловості, транспорту, торгівлі, розпочав українізацію органів адміністрації, системи освіти, видавничої справи тощо.

Доцільно пригадати причини Другої світової війни, яка почала­ся 1 вересня 1939 року з нападу нацистської Німеччини на Польщу. Ознайомлення з Договором про ненапад між Німеччиною та СРСР від 23 серпня 1939 року та таємним протоколом до нього (про роз­межування сфер впливу у Східній Європі), дозволить з'ясувати передумови і характер воєнних акцій Радянського Союзу на захід­ноукраїнських землях у вересні 1939 року в Бессарабії та Північній Буковині у червні 1940 року.

17 вересня 1939 року Червона Армія перейшла кордон Польщі і зайняла Західну Волинь і Східну Галичину. Населення Західної України прихід радянських військ сприйняло позитивно, оскіль­ки вважало це позбавленням від польської влади, яка всіляко ути­скала українців. Керівництво СРСР бачило своїм невідкладним завданням юридично оформити «приєднання» західноукраїнських земель до складу Радянського Союзу.

Слід охарактеризувати процес створення на західноукраїн­ських землях місцевих органів радянської влади, а також судових і правоохоронних органів та показати сутність та наслідки політи­ки «радянізації» на приєднаних територіях.

Наприкінці, варто зазначити, що у вітчизняній історіографії оцінки щодо способу включення західноукраїнських земель до складу УРСР є різні (приєднання; окупація; формальна інкорпора­ція; анексія тощо) та незважаючи на це науковці визнають важли­вість цієї події, оскільки вперше за багато століть українські землі об'єдналися в кордонах однієї держави - СРСР, що стало вагомим кроком на шляху до соборності України.

Готуючись до другого питання слід розуміти, що 22 червня 1941 року нападом нацистської Німеччини на СРСР розпочався найбільш масштабний, найбільш тривалий та найбільш драма­тичний етап Другої світової війни. Саме на радянсько-німецько­му фронті відбувалися вирішальні битви, які докорінно змінили хід війни, саме тут кувалася перемога над нацизмом та фашизмом. Об'єднаними зусиллями усіх народів Радянського Союзу, ціною ве- личезних людських втрат (історики і донині наводять різні цифри - від 22-27 млн. до 40 і більше загиблих) далася перемога у цій війні. Однією з найбільш постраждалих союзних республік була УРСР, оскільки саме територією України двічі проходив фронт, оскільки саме Україна тривалий час перебувала під окупацією, коли було знищено біля 4 млн. цивільного населення та 1,3 млн. військово­полонених.

Необхідно зазначити, що війна спричинила докорінну пере­будову державного механізму. Це було зумовлено необхідністю мобілізувати зусилля на виконання важливих першочергових за­вдань, а саме: переведення господарства на воєнні рейки; зміцнен­ня обороноздатності; організації евакуації населення та стратегіч­них підприємств; розгортання партизанського та підпільного руху на тимчасово окупованих територіях тощо. Як наслідок, уповно­важеними органами державної влади було прийнято низку нор­мативно-правових актів (постанов, директив, наказів тощо), без глибокого сутнісного аналізу яких неможливо усвідомити масш­таб і глибину змін у державному управлінні. Необхідно опрацю­вати першоджерела та дати формально-правову характеристику запроваджуваних режимів воєнного стану та стану облоги, ви­значити правовий статус створених на загальнонаціональному та регіональному рівнях воєнно-політичних органів з надзвичай­ними повноваженнями (Державного Комітету Оборони, Ставки Верховного головнокомандування, військових рад фронтів і т. д.), проілюструвати появу та ствердження тенденцій зростання ролі виконавчо-розпорядчих органів, домінування військово-органі­заційної (мобілізаційної) роботи в діяльності державного апарату, централізації керівництва суб'єктами правоохоронної діяльності, появи репресивних судових інститутів на кшталт військових три­буналів тощо.

Характеризуючи рух опору, слід розглянути дві його складо­ві - радянське підпілля і радянський партизанський рух та діяль­ність національно-патріотичних сил (ОУН-Б, ОУН-М, УПА тощо) й показати принципові відмінності між ними. Слід порівняти політичні програми різних частин організованої української емі­грації. Особливу увагу варто приділити визначенню пропонова­них лідерами ОУН шляхів відновлення незалежної та суверенної Української держави, а також проаналізувати вжиті практичні за­ходи, зокрема, проголошення 30 червня 1941 року у Львові Акту про відновлення Української держави та створення Української Національної Ради. Звертаючись до першоджерел слід пояснити причини, які унеможливили становлення української державно­сті в цей час та зробити відповідні висновки. Варто відзначити, що спроба проголошення національної держави у Львові є показовою, оскільки, з одного боку, свідчила про те, що навіть за складних умов війни українці не відмовилися від ідеї власного державотво­рення; а з іншого - переконливо продемонструвала, що створен­ня власної держави неможливе лише за рахунок інших країн, тим більше держав з тоталітарними режимами, у сфері геополітичних інтересів яких українські землі розглядалися як їх складова части­на, або важливий «життєвий простір» у майбутньому. Необхідно, насамперед, мати підтримку народу, спиратися передусім на власні сили, створювати відповідні передумови національного державо­творення. Варто охарактеризувати діяльність найбільш масового радянського партизанського та підпільного рухів та показати їх внесок у звільнення окупованих територій та відновленню радян­ської влади.

Потрібно дати характеристику нацистському окупаційному режиму, встановленого у контексті реалізації доктрини «тоталь­ної війни», розкрити злочинний зміст режиму «нового порядку». Варто проаналізувати специфіку встановленого окупантами но­вого територіального та адміністративного поділу українських зе­мель (Рейхскомісаріат Україна, дистрикт Галичина, губернаторство «Трансністрія», губернаторство «Буковина», прифронтова зона), а також повноваження військово-поліцейських органів, визначи­ти специфіку побудови та функціонування системи судочинства.

Пояснюючи зміни в правовій системі УРСР у воєнний час слід зважати на те, що вони обумовлювались завданнями щодо оборони всієї країни і здійснювались відповідно до змін у загальносоюзно­му законодавстві. Було забезпечено адаптацію цивільного, сімей­ного, трудового, адміністративного, кримінального та криміналь­но-процесуального права УРСР до умов воєнного стану, а саме: створено низку надзвичайних органів влади та управління; пере­розподілено фонди у зв'язку з евакуацією та реевакуацією, розши­рено права господарчих наркоматів; запроваджено планування на квартал; ініційовано переукладання раніше укладених договорів; спрощено порядок підтвердження заповітів та збільшено терміни прийняття спадщини, скасовано податок на спадщину, розшире- но коло спадкоємців, встановлено чергу спадкоємців; оновлено законодавство про патронат, опіку та всиновлення; передбачено визнання юридичних наслідків лише у випадку зареєстрованого шлюбу та допуск розлучення лише на підставі рішення суду; за­проваджено трудову мобілізацію і трудову повинність; перегляну­то законодавство про умови та охорону праці тощо.

Характеризуючи зміни у сфері кримінального права варто акцентувати, на посиленні відповідальності, перш за все, за дер­жавні та військові злочини (антирадянська пропаганда або агіта­ція, шпигунство, перехід на бік ворога, зрада, дезертирство та ін.). Установлювалися нові склади злочинів - «поширення у воєнний час брехливих чуток», ухилення від трудової мобілізації, прихову­вання трофейного майна, зброї тощо. За постановою Державного Комітету Оборони від 24 червня 1942 року, до повнолітніх членів сімей осіб, які були засуджені до вищої міри покарання за шпи­гунство, перехід на бік ворога, службу в каральних та адміністра­тивних органах німецьких окупантів, спробу зради, зрадницькі наміри, застосовувались репресії у виді арешту і вислання у відда­лені місцевості СРСР терміном на 5 років. В умовах війни зросло значення боротьби зі злочинними посяганнями на державну і кол­госпну власність. Були прийняті спеціальні акти, що передбачали підвищену відповідальність за розкрадання майна, яке мало обо­ронне значення. У деяких випадках кримінальна відповідальність застосовувалась за дії, які раніше каралися в адміністративному порядку (зокрема, пов'язані з необережністю, недбалістю, безді­яльністю) або регулювалися трудовим законодавством (наприклад, самовільне залишення роботи). У кваліфікації певних злочинів за­стосовувався принцип аналогії. Так, злісне ухилення від трудових обов'язків робітників і службовців підприємств прифронтових ра­йонів розглядалось як дезертирство; крадіжка особистого майна в умовах воєнних дій кваліфікувалась як бандитизм. Поширеною стала практика застосування колективних покарань. Характерно, що посилення жорстокості покарань поєднувалося із застосуван­ням умовного засудження, відстрочки виконання вироку до закін­чення воєнних дій з направленням на потреби фронту засуджених у «штрафні» роти та батальйони. 25 листопада 1943 року Пленум Верховного Суду СРСР прийняв постанову «Про кваліфікацію дій радянських громадян, що надавали допомогу ворогу в райо­нах, тимчасово окупованих німецькими загарбниками», в якому чітко розмежовувались зрада і пособництво. Указувалися також випадки, коли до осіб, які співпрацювали з окупаційною владою, кримінальна відповідальність не застосовувалась (допомога на­селенню, робота за професією тощо). Зміни в процесуальному законодавстві полягали у встановлені особливого порядку по­переднього розслідування та розгляду справ воєнними трибунала­ми. Військові трибунали розглядали справи у складі трьох постій­них членів Вирок військового трибуналу касаційному оскарженню не підлягав і вступав у законну силу з моменту проголошення та виконувався негайно, за винятком вищої міри покарання (розстрі­лу), щодо якої був особливий процедурний порядок застосування. Про кожний смертний вирок військовий трибунал мав негайно те­леграфом повідомляти Голову військової колегії Верховного Суду СРСР, а також Головного військового прокурора Червоної Армії або Головного військового прокурора Військово-Морського Флоту за належністю. Якщо протягом 72 годин від них не надходило по­відомлення про призупинення вироку, вирок виконувався. Право призупиняти виконання смертних вироків надавалося також Військовим радам округів, фронтів та армій (флотів, флотилій) за умови негайного повідомлення про власну думку вищевказані ін­станції.

Сталінградська битва (19 листопада 1942 р.-2 лютого 1943 р.), яка стала початком корінного перелому у Другій світовій війні, створила умови для визволення України. 18 грудня 1943 року було визволено перший населений пункт - с. Півнівку Міловського району (Луганщина). 6 листопада 1943 року звільнено столицю УРСР - Київ, а 28 жовтня 1944 року українські землі були повністю визволені від німецьких загарбників.

Визволення території України від окупантів зумовило вдоско­налення державного апарату УРСР. Ілюструючи цю тенденцію, варто приділити увагу підвищенню ролі уряду УРСР у відбудові народного господарства, утворенню Народного Комісаріату за­кордонних справ УРСР та Наркомату оборони УРСР, відновленню мережі місцевих рад депутатів трудящих тощо

Висвітлюючи третє питання потрібно зважати на те, що дер­жавно-правовий розвиток Української РСР у повоєнні роки та період десталінізації відбувався відповідно до нових реалій вну­трішнього та міжнародного життя Радянського Союзу. Посилення впливу СРСР на міжнародній арені після завершення Другої сві­тової війни призвело до загострення відносин з провідними краї­нами Європи та США. Розпочалася так звана «холодна війна», на­слідком якої стала подальша мілітаризація промисловості України та значним погіршенням і до того зруйнованого війною сільського господарства. Вивіз з України продовольства заради геополітич- них інтересів, а також посуха призвели у 1946-1947 років до но­вого голодомору, який забрав понад 800 тис. людських життів. Розпочалися нові політичні репресії. З особливою жорстокістю в Україні йшла «боротьба з націоналізмом», жертвами якої ста­ли діячи мистецтва, письменники, науковці, священнослужителі. Зважаючи на конкретно-історичні умови, що склалися слід пояс­нити зміни в державному управлінні Україною в повоєнний період та чим було спричинено зміну назви українського уряду (Указом Президії Верховної Ради УРСР від 25 березня 1946 року Рада Народних Комісарів Української РСР була перетворена відповідно до перейменування союзного уряду та з урахуванням міжнародної практики на Раду Міністрів Української РСР).

Після смерті Й. Сталіна (Джугашвілі) 5 березня 1953 року у вищому партійно-державному керівництві СРСР розпочала­ся боротьба за владу, яка завершилася перемогою М. Хрущова. Необхідно розкрити сутність політики десталінізації та пояснити її особливості. Варто акцентувати увагу на реорганізації органів влади і управління УРСР та охарактеризувати процес та наслідки перерозподілу повноважень між союзними й республіканськими урядовими органами на користь останніх. На основі аналізу Указу Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року та Закону СРСР від 26 квітня 1954 року слід розкрити правові засади переда­чі Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР.

Слід показати, які зміни відбулися в діяльності місцевих Рад депутатів трудящих та охарактеризувати їх правове становище. Варто звернути увагу на розширення повноважень і функцій Рад у соціально-економічному та культурному житті адміністратив­но-територіальних одиниць, підвищення ролі постійних комісій у місцевому управлінні тощо. Потрібно дати оцінку поділу облас­них Рад за виробничою ознакою на сільські і промислові, що став­ся у грудні 1962 року.

Варто розкрити зміст і наслідки процесу децентралізації ор­ганів внутрішніх справ, що відбувався згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 грудня 1956 року та з'ясувати, які змі­ни в керівництві органами внутрішніх справ відбулися у зв'язку з ліквідацією в 1960 року МВС СРСР. Доречно показати значен­ня прийняття в 1962 року нового Положення про міліцію, тексту присяги особового складу міліції, встановлення щорічного свят­кування Дня радянської міліції. Слід розкрити причини перейме­нування органів внутрішніх справ в органи охорони громадського порядку та охарактеризувати практику залучення громадськості до охорони громадського порядку, а також виникнення у 1958 році на Донбасі і подальше поширення в Україні народних дружин. Потрібно пояснити, яким актом визначалися правові основи 'їх ді­яльності.

Необхідно простежити зміни повоєнного законодавства УРСР. Варто зауважити, що протягом 1940-50-х років на території України все ще залишалися чинними прийняті раніше республіканські ко­декси із застарілими нормами, що вже не відповідали політичним і соціально-економічним умовам. З огляду на це 14 травня 1956 року Президія Верховної Ради Української РСР прийняла постанову «Про перегляд кодексів законів Української РСР». XX з'їзд КПРС (лютий 1956 р.) проголосив курс на демократизацію суспільства й розши­рення прав союзних республік. Незадовго перед цим Верховна Рада Союзу РСР прийняла Закон «Про віднесення до відання союзних республік законодавства про устрій судів союзних республік, прий­няття цивільного, кримінального та процесуального кодексів». Таким чином, до компетенції Союзу РСР тепер входило лише видан­ня основ законодавства з перелічених галузей. З 1957 року почалася друга за всю історію радянської влади кодифікація права. Вводився новий принцип кодифікації: спочатку приймалися загальносоюзні Основи законодавства СРСР і союзних республік, а вже потім, на розвиток цих Основ, у союзних республіках розроблялися та при­ймалися кодекси. Завдяки кодифікації в УРСР були прийняті Закон про судоустрій УРСР (1959 р.), Кримінальний кодекс УРСР (1960 p.), Кримінально-процесуальний кодекс УРСР (1960 р.), Цивільний ко­декс УРСР (1963 p.), Цивільно-процесуальний кодекс УРСР (1963 p.), а також багато інших важливих нормативних актів, які сприяли удо­сконаленню правової системи.

Слід проаналізувати зміни в кримінальному праві, які відбули­ся після закінчення війни, та визначити тенденції його розвитку в повоєнний період. Потрібно з'ясувати правовий зміст і наслідки проведення амністій у 1945, 1953, 1955 роках, а також скасування в 1947 році смертної кари та її відновлення в 1950 році «на чис­ленні прохання трудящих» до зрадників Батьківщини, шпигунів, диверсантів. Треба схарактеризувати нові склади злочинів, що мі­стилися в групі «інші державні злочини» Указу Президії Верховної Ради СРСР від 9 червня 1947 року. Варто пояснити, які зміни від­булися у застосуванні санкцій за крадіжку державного і громад­ського майна, за злочини проти життя, здоров'я, гідності особи, за злочини проти особистої власності. Потрібно охарактеризува­ти зміни в кримінальному праві, що відбулися в період десталі- нізації. Опрацьовуючи текст Кримінального кодексу УРСР треба визначити внесенні зміни у сфері кримінальної відповідальності, застосування покарань та інші інститути кримінального права. Говорячи про зміни в процесуальному праві, які відбулися в по­воєнний час, слід охарактеризувати процес реабілітації невинно засуджених у ході масових репресій. При цьому доцільно відзна­чити, що реабілітація не була гласною і всеохоплюючою. Вона не поширювалася на діячів Центральної Ради, Української Держави, Директорії, а також осіб, засуджених за «політичні злочини» та учасників національно-визвольного руху. Важливо акцентувати, що новий Кримінально-процесуальний кодекс (1960 р.) закріплю­вав перехід на демократичні засади кримінального процесу, розпо­чатий у 1956 році, коли було скасовано особливий процесуальний порядок провадження слідства і судового розгляду у справах про терористичні організації і терористичні акти, шпигунство й ди­версії. Завданням кримінального судочинства проголошувалась «охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб..., швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпе­чення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден не­винний не був покараний».

Розкриваючи останнє питання доречно навести й охарак­теризувати основні зміни, що сталися у керівництві СРСР та як вони вплинули на Україну. Зокрема, слід відзначити, Жовтневий Пленум ЦК КПРС 1964 року звільнив М. Хрущова з посад Першого секретаря ЦК КПРС та Голови Ради Міністрів. Новим лідером КПРС й Радянської держави став Л. Брежнєв. Його підтримува­ла консервативна верхівка партійного та радянського керівни­цтва. Демократичні процеси в країні було згорнуто, посилювався контроль над органами державної влади й життям суспільства. У травні 1972 року було усунуто з посади першого секретаря ЦК Комуністичної партії України П. Шелеста, який певною мірою на­магався захистити економічні та національно-культурні інтереси республіки від союзного центру. Керівна роль комуністичної пар­тії в державі закріплювалась у новій Конституції СРСР (1977 р.) та Конституції УРСР (1978 р.). Спираючись на текст Основного Закону Радянської України потрібно охарактеризувати держав­но-правовий статус, повноваження, порядок роботи Верховної Ради УРСР та Президії Верховної Ради УРСР. Опрацювання Закону «Про Раду Міністрів Української РСР» від 19 грудня 1978 року до­поможе з'ясувати компетенцію і порядок роботи «найвищого ви­конавчого і розпорядчого органу державної влади» та підпоряд­кованих йому союзно-республіканських, республіканських мініс­терств і державних комітетів, а також інших центральних органів державного управління. Також необхідно пояснити призначення Комітету народного контролю УРСР, який очолював систему орга­нів народного контролю в республіці.

Звертаючись до першоджерел слід з'ясувати структуру міс­цевих органів влади, правові засади їх утворення і діяльності, порядку роботи. Необхідно звернути увагу на розширення прав і обов'язків місцевих органів влади у прийнятих у 1979 році но­вих редакціях законів про районну Раду народних депутатів УРСР; про міську, районну в місті Раду народних депутатів УРСР; про се­лищну Раду народних депутатів УРСР; про сільську Раду народних депутатів УРСР; у 1980 р. - про обласну Раду народних депутатів УРСР. Слід звернути увагу на призначення та повноваження по­стійних комісій та виконавчих комітетів місцевих рад.

Аналізуючи правову систему цього періоду, потрібно зважати на те, що згортання реформ 60-х років, зміцнення командно-адмі­ністративної системи призвело до посилення уніфікації законодав­ства, централізації законодавчого регулювання. Характеризуючи розвиток конституційного законодавства потрібно акцентувати на тому, що положення і норми Конституції УРСР 1978 року спря­мовувалися на зміцнення командно-адміністративної системи. Конституція декларувала суверенітет Радянської України та її пра­во вільного виходу з СРСР, але механізм здійснення цього права не передбачався. Розходилися з життям конституційні норми, що встановлювали демократичні права і свободи громадян (свобода слова, друку, зборів, мітингів, демонстрацій; право об'єднуватись у громадські організації; гарантії недоторканності особи тощо).

Необхідно показати особливості та результати другої кодифі­кації, яка розпочалася наприкінці 1950-х років і тривала до сере­дини 1980-х років.

Характеризуючи процес розвитку кримінального права, варто зауважити, що до Кримінального кодексу прийнятого у 1960 році було внесено чимало змін і доповнень. Слід з'ясувати, якими пра­вовими актами запроваджувалися найважливіші з них (положен­ня про особливо небезпечного рецидивіста, про умовно-достро­кове звільнення від покарання, про погашення судимості; запро­вадження інституту умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці; поняття злочину, який спричинив особливо тяжкі наслідки, та вичерпний перелік його видів; запровадження відбування покарання у колоніях-посе- леннях для осіб, які вчинили злочин з необережності, розширення кола засуджених, до яких могли застосовуватися умовно-достро­кове звільнення і заміна не відбутого покарання більш м'яким та ін.). Варто висвітлити процес розвитку виправно-трудового за­конодавства. Задля цього потрібно ознайомитися зі структурою і змістом Виправно-трудового кодексу УРСР 1970 року, в якому визначався порядок та умови відбуття покарання, регламентува­лась діяльність виправно-трудових установ.

Необхідно звернути увагу на зміни в системі органів вну­трішніх справ, розкрити призначення й основні завдання понов­леного у 1966 році Міністерства охорони громадського порядку (з 1968 р. - Міністерства внутрішніх справ) СРСР та охаракте­ризувати зміни, що відбувалися у зв'язку з цим у системі орга­нів внутрішніх справ УРСР. Потрібно розібратися, які відомства належали до відання МВС УРСР та які функції покладалися на міліцію, дати узагальнену оцінку основним нормативним актам, що були спрямовані на посилення боротьби зі злочинністю та удосконалення діяльності міліції (постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи посилення боротьби зі злочинні­стю» від 23 липня 1966 р., «Про заходи по зміцненню міліції» від 19 листопада 1968 р., Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про основні обов'язки і права радянської міліції по охороні громад­ського порядку і боротьбі зі злочинністю» від 8 червня 1973 р., Положення про радянську міліцію).