Методичні вказівки:

Готуючись до першого питання необхідно зауважити, що з кінця XVIII століття майже 90 % українських земель входили до складу Російської імперії. Лише західноукраїнські території - Галичина, Північна Буковина та Закарпаття - перебували поза її межами й являли собою окраїни Австрійської імперії.

Слід зазначити, що поштовхом до нових більш радикальних змін в державному ладі Російської імперії стала буржуазно-демо­кратична революція 1905-1907 років. Під тиском революційних подій самодержавство змушено було підти на політичні поступки. 17 жовтня 1905 року цар підписав Маніфест, який розширював виборчі права, надавав законодавчі права Державній Думі, вста­новлював принципи контролю за виконавчою гілкою влади. 20 лю­того 1906 року були видані Положення про запровадження нової Державної Думи, яким передбачалося затвердження законопроєк- тів Державною Радою та імператором. Того ж дня вийшов Указ про реорганізацію Державної Ради, який визначав її повноваження як верхньої палати парламенту. Частина складу Державної Ради мала призначатися самодержцем, а частина обиратися вищими верства­ми населення. Отже, можна зробити висновок, що фактично цими актами було створено двопалатний парламент, в якому нижню палату представляла Державна Дума, а верхню - Державна Рада. Основні закони Російської імперії в редакції від 23 квітня 1906 р. формально мали характер конституційного закону. Вони закріплю­вали всю повноту влади за імператором (хоча про абсолютну владу не йшлося). Проте, законодавча влада здійснювалась самодержцем спільно з Державною Радою і Державною Думою. Слід зауважи­ти, що більшість науковців вважають, що Основними законами 1906 року абсолютна влада монарха була обмежена і в Російській імперії встановлена конституційна монархія.

Необхідно проаналізувати виборчу систему за якою обиралися депутати до І Державної Думи. Це допоможе з'ясувати як кількіс­ний так і соціальний склад Думи та українського представництва в ній. Важливо акцентувати, що І Державна Дума за короткий час свого існування (27 квітня - 7 липня 1906 р.) активно виступала за продовження реформ державного устрою Росії, реальне втілення політичних прав, скасування Державної Ради, проведення аграрної реформи тощо. Українська фракція, яка нараховувала 102 депутати, вперше в історії Російської імперії на такому високому державному рівні поставила питання про автономію України. Схильність біль­шості депутатів, у тому числі й українських, підтримати радикальні проєкти реформування аграрних відносин самодержавство розці­нило як зазіхання на державний устрій імперії і Дума була розпу­щена. Наступна, ІІ Державна Дума (20 лютого - 3 червня 1907 р.) виявилися лівішою ніж попередня. 47 депутатів, що представля­ли Україну активно підтримували аграрну реформу, виступали за автономію України; використання української мови у школі, суді та церкві; створення кафедр української мови, літератури та істо­рії в університетах; розширення прав місцевого самоврядування тощо. Знов царат побачив в діяльності Думи загрозу свого існуван­ня і 3 червня 1907 року вона була розпущена. Водночас змінюва­лося виборче законодавство, яке зменшувало кількість депутатів від селян та робітників і збільшувало представництво великих зем­левласників. Як наслідок, ІІІ Державна Дума (1 листопада 1907 р. - 9 червня 1912 р.) стала більш лояльною до самодержавства. І хоча українська фракція в Думі була достатньо великою (111 депутатів, з них - 64 поміщики, 13 священиків і 20 селян), питання про автоно­мію України взагалі не підіймалося. Діяльність української громади в Думі обмежувалася мовним питанням, зокрема підготовкою про- єкту закону про навчання українською мовою у початковій школі, внесенням до порядку денного питання про українську мову в су­дах тощо. Звичайно, що жодна пропозиція української фракції не була прийнята Думою.

В умовах першої світової війни, що розпочалася 1914 року ца­ратом було введено низку заборон на зібрання. Указом від 20 липня 1914 року було оголошено воєнний стан на територіях Російської імперії, які входили до району воєнних дій. Під дію указу підпадали і території України (Волинська, Подільська, Київська, Херсонська, Таврійська губернії, частини Полтавської, Катеринославської та Чернігівської губерній), де управління переходило до воєнних влас­тей: головнокомандувача і командувачів армій, які несли відпові­дальність за охорону державного порядку і громадського спокою. За таких умов національне питання, зокрема і українське, в Думі не мало законодавчого вирішення, а розглядалося лише в теоретич­ній площині в форматі дебатів, що були ініційовані українською громадою (97 депутатів).

Характеризуючи суспільний устрій потрібно з'ясувати, на які верстви поділялося українське населення. Варто відзначити, що формування дворянства в Україні мало свої особливості. Зокрема, дворянський титул наприкінці XVnI-ХІХ століттях отримувала козацька старшина і шляхта. На Лівобережжя у 1785 році було по­ширено дію «Жалуваної грамоти дворянству». Старшина і шляхта набули особистої і майнової недоторканності, отримали виключ­не право дворян володіти землями, а також кріпаками, які на ній проживали. Подальше зрівняння в правах української козацької старшини і шляхти відбувалося виданням адресних указів само­держця. Так, наприклад, у 1835 році Указом «Про малоросійські чини, які мають право на дійсне або спадкове дворянство» надава­лись станові привілеї й пільги козацькій старшині та її нащадкам. Обов'язковою умовою отримання дворянства було доведення сво­го шляхетного походження. Лише дворяни мали право обіймати державні та військові посади, отримувати грошову допомогу від держави через земельні кредитні банки, звільнювались від сплати податків тощо.

Слід зазначити, що в ХІХ столітті в Російській імперії розви­ваються капіталістичні відносини, що обумовлювало формування нових верств - буржуазії та робочих. Необхідно показати, що лібе­рально-демократичні реформи 1860-70-х рр. створили сприятливе підґрунтя для кількісного збільшення робочих і буржуазії. Варто з'ясувати особливості формування буржуазії в Україні та звернути увагу на те, що вона до 1905 року не мала політичних прав, спла­чувала податки і виконувала державні повинності. Характеризуючи міське населення, доцільно зауважити, що за російським законодав­ством воно поділялося на почесних громадян, гільдійське купецтво, міщан, ремісників або цехових і робочих людей. Важливо проана­лізувати їх соціальний стан показати зміни у структурі міського на­селення в пореформений період. Говорячи про селянство - основну масу населення імперії, потрібно зауважити, що воно до 1861 року розподілялося на кріпаків та державних (станом на 1857 р. відповід­но 5,3 млн. та 5,2 млн. осіб), тобто тиких, які відбували повинності на державу. До державних належали також військові поселенці та козаки, які, крім селянських, мали і військові обов'язки.

Кріпосні селяни відбували панщину, платили оброк і в усьому залежали від поміщика. Висвітлюючи політику уряду до селянства, доцільно ознайомитися з реформи міністра державних маетностей П. Д. Кисельова 1837-1841 рр., та Інвентарними правилами 1847­1848 рр. Врешті, варто показати, як вплинули реформи - селянська 1861 р. та столипінська аграрна 1906 року - на соціальну структуру населення українських земель.

Готуючись до другого питання необхідно з'ясувати причини та визначити передумови буржуазних перетворень у Російській ім­перії 60-70-х рр. ХІХ ст. Варто пригадати, що самодержавна Росія переживала кризу феодально-кріпосницьких відносин, що позна­чилося на усіх сферах життєдіяльності держави: занепад економі­ки, соціальне невдоволення широких верств населення існуючи­ми порядками в країні, втрата авторитету на міжнародному рівні, слабкість армії, що призвело до поразки в Кримській війні 1853­1856 років тощо. Більшість політичного істеблішменту та широкі кола громадськості усвідомлювали необхідність радикальних змін. Врешті, цар та його оточення зрозуміли, що задля збереження вла­ди треба вирішувати накопичувані роками соціально-економічні проблеми, провести реорганізацію війська, покращити управлін­ня регіонами імперії, демократизувати судову систему, оптимізу- вати роботу поліції тощо. З цією метою царатом було розроблено нормативно-правову базу, яка і стала основою проведення низки реформ - селянської, земської, міської, судової, військової, полі­цейської, освітньої, цензурної, фінансової. Необхідно охарактери­зувати згадані реформи та показати їх наслідки.

Під час визначення правових засад реалізації в українських землях Російської імперії селянської реформи 1861 року треба враховувати, що реформування аграрного сектору здійснювалося на основі законодавчих актів загальнонаціонального рівня, а та­кож низки указів і постанов, призначених виключно для україн­ських губерній. На українські терени водночас було поширено дію трьох місцевих положень, що спричинило диференціацію земель­них угідь (наділів) та конфіскаційний характер аграрної реформи в окремих регіонах.

Особлива увага має бути приділена Положенню від 19 лютого 1861 року, яким скасовувалася кріпосна залежність селян, декла­рувалося їх наділення особистими і майновими правами, правом створення органів місцевого самоврядування, а також правами у сфері судочинства. Формально-правова характеристика вище­названого Положення повинна поєднуватися з аналізом існуючого на той час правового механізму реалізації набутої селянством пра­воздатності. За цих умов важливого значення набуває виявлення особливостей правового статусу тимчасовозобов'язаних селян.

Зважаючи на наявність у селянському середовищі спеціальних груп (дворових людей, державних селян, селян дрібнопомісних по­міщиків, фабричних селян), необхідно здійснити глибокий сутніс- ний аналіз законодавчих актів, що визначали специфіку їх право­вого статусу. Так, варто акцентувати увагу на затяжний характер розробки законів про державних селян, які набули нового статусу лише відповідно до законів від 18 січня та 24 листопада 1866 року.

Слід вказати, що одним із наслідків аграрної реформи 1861 ро­ку було глибоке розшарування суспільства. Хоча еволюційний характер перетворень сприяв збереженню політичної влади та економічних привілеїв за дворянством, цей суспільний стан роз­коловся на землевласницьку буржуазію та дворян-напівкріпо- сників, які зберегли відробіткову систему. Селянство стало ос­новним джерелом формування ринку найманої дешевої робочої сили, що сприяло більш стрімкому розвитку капіталістичних від­носин в імперії.

Судова реформа 1864 року вважається найліберальнішою з про­ведених в Російській імперії реформ. Усвідомлення її правової при­роди неможливо без визначення сутності буржуазних принципів правосуддя (безстановості, змагальності, усності, гласності, неза­лежності, презумпції невинуватості) і аналізу правового статусу мирових суддів, присяжних і приватних повірених, присяжних засідателів. Попереднє розслідування поділялося на дізнання і по­переднє розслідування, скасовувалася система формальних дока­зів що була замінена системою вільної оцінки за внутрішнім пере­конанням. Виокремлювалися стадії процесу (підготовчі до суду дії, судове слідство з дебатами сторін, винесення вироку).

Органи земського самоврядування в Україні було створено від­повідно до Положення про губернські та повітові земські устано­ви 1864 року. Під час аналізу сутності інституту земства необхідно охарактеризувати специфіку виборчого процесу до губернських і повітових земських зборів, а також особливість правового стату­су 'їх виконавчих органів - губернських і повітових земських управ. Окремо доцільно зупинитися на системі державного контролю за діяльністю земських установ.

Зміст і напрями міської реформи було визначено Міським по­ложення від 16 червня 1870 року. Під час аналізу специфіки реа­лізації міської реформи в Україні необхідно визначити динаміку реформаторських потуг, акцентувати увагу на особливостях фор­мування, структурі та компетенції органів міського самоврядуван­ня - міських дум (розпорядчих органів) і міських управ (виконав­чих органів), а також висловитись щодо обґрунтованості тези про визначення «господарського самоврядування» як єдиної функції органів громадського управління міст. Окремо слід зосередитися на характеристиці інституту міського голови та розглянути меха­нізм взаємодії між органами державної влади і органами міського самоврядування та механізм контролю за діяльністю міських дум і управ. Поліцейська, військова, фінансова та освітня реформи були зумовлені прагненням скоригувати існуючу систему держав­ного управління в ключових сферах суспільних відносин.

Насамкінець варто показати наслідки ліберально-демократич­них реформ та дати їм узагальнену оцінку. Слід зазначити, що контр- реформи 80-90-х рр. ХІХ ст. в Російській імперії, фактично зупи­нили перетворення в державі, які були спричинені спробою уряду Олександра ІІІ, щоб запобігти революційним тенденціям. Цілісне розуміння глибини та розмаху політичної реакції неможливо без з'ясування сутності царського маніфесту від 29 квітня 1881 року, Положення про заходи з охорони державного порядку та громад­ського спокою від 14 серпня 1881 року, циркуляру міністра вну­трішніх справ від 16 жовтня 1881 року, Положення про земських дільничних начальників від 12 червня 1889 року, положень від 1890 року та 1892 року.

Розглядаючи третє питання варто зазначити, що в українських землях, які перебували у складі Російської імперії, до 40-х років ХІХ ст. джерелами права залишалися звичаєве право, магдебурзьке право та ІІІ Литовський Статут 1588 року. Російське законодавство в цей час було поширено лише на Слобідсько-Українську губернію. Проте самодержавство прагнуло охопити російської правовою системою усі українські території. З цією метою було проведено кодифікацію права. Указом царя від 28 лютого 1804 року «Комісії зі складання законів», яку очолював міністр народної освіти П.В. Завадовський, наказувалося систематизувати всі норматив­ні акти, що є чинними в імперії, зокрема й на українських землях. Комісією було враховано історичні особливості регіонів України. Так, група під керівництвом А. Повстанського займалася правом правоборежних губерній (Київської, Волинської й Подільської) і підготувала проєкт «Зводу місцевих законів губерній і облас­тей, приєднаних від Польщі», а група Ф. Давидовича. упорядкува­ла цивільно-правові норми Чернігівської й Полтавської губер­ній, які викладено в «Зібранні громадських законів, діючих у Ма­лоросії» (більш відоме під назвою «Зібрання малоросійських прав 1807 року»). Ці кодифікації не було офіційно затверджено у зв’язку з призупиненням діяльності комісії. Пізніше частина норм «Зібрання малоросійських прав» увійшла до «Зводу зако­нів Російської імперії» (1833 р.), дія якого мала поширюватися на Київську, Чернігівську та Полтавську губернії. Після цього кодифі­каційні роботи майже припинилися: здійснено лише переклад ро­сійською мовою статуту Великого князівства Литовського за тек­стом польського видання 1786 р., який був опублікований у 1811 р.

У 1826 р. «Комісію зі складання законів» було перетворено на друге відділення власної його імператорської величності канцеля­рії, яке мало системно і безперервно займатися кодифікаційними роботами. До цих робіт було залучено досвідченого російського кодифікатора права М.М. Сперанського. Результатом діяльності цього відділення стало «Повне зібрання законів Російської ім­перії», перші видання якого вийшли друком у 1830 р. Воно скла­далося із 46 томів, до яких у хронологічному порядку ввійшло 30920 нормативних актів, і охоплювало законодавство з 1649 по 1825 роки. До збірника ввійшли договірні статті між Україною і Росією та інші акти, що стосувалися державно-правового життя України. Наступним етапом роботи стала підготовка до видання «Зводу законів Російської імперії» (1833 р.) - зібрання чинних на той час законодавчих актів, систематизованими за галузями пра­ва, - в 15 томах, об'єднаних у вісім книг. Звід спряв галузевому формуванню права і став зразком подальшої систематизації за­конодавства. В 1835 році він набув чинності в Російський імперії, проте в Україні - лише в частині, яка регулювала державні й адміні­стративно-правові відносини. У 1840 р. на Лівобережжя і 1842 р. на Правобережжя поширюється чинність Зводу в частині цивільного й кримінального права, у зв'язку з чим втратили чинність норми Литовського статуту. У 1842 р. вийшло друге, а 1857 р. - третє ви­дання Зводу. Протягом 1830-1835 рр. окрема група правознавців у складі другого відділення канцелярії, очолювана І. Даниловичем, працювала над складанням «Зводу місцевих законів західних гу­берній Російської імперії» (Правобережжя України і Білорусі). Це був добре систематизований збірник матеріального (закони про стани, закони цивільні) й процесуального (закони про суд) пра­ва, який містив норми не лише місцевого, а й російського права. Проте сили чинного джерела права він не отримав.

Серед джерел права цього часу також були «Сільський судовий статут» (1839 р.), який містив норми цивільного, кримінального й процесуального права, та «Уложення про покарання криміналь­ні та виправні», яке набуло чинності 1846 р. (з редакціями 1866 р. і 1885 р.), норми якого установлювали форми вини, стадії здійс­нення злочину, види співучасті, обставини, що обтяжували чи зменшували вину. Разом з тим в Уложенні передбачалися тілесні покарання від яких звільнялися лише представники привілейова­них верств.

Також як джерела права слід назвати та охарактеризувати: фаб­ричне законодавство - законодавчі акти, які регулювали правовід­носини власників підприємств і найманих робітників; зібрання узаконень і розпоряджень уряду - маніфести, укази Сенату, поста­нови, які мали силу закону і підлягали внесенню в «Повне зібрання законів Російської імперії»; окремі постанови Сенату, які затвер­джувалися імператором і мали силу закону.

Пореформений період характеризується застосуванням в Украї­ні нового імперського законодавства. Велике значення мало запро­вадження Статутів від 20 листопада 1864 р.: Установлення судових установ; Статут цивільного судочинства; Статут кримінального судочинства; Статут про покарання, що накладаються мирови­ми суддями. У 1892 р. усі ці статути були офіційно приєднані до «Зводу законів Російської імперії» як 16-й том. Наприкінці ХІХ ст. значна частина норм Зводу були доповнена або ж замінена нови­ми. Варто також опрацювати надзвичайне законодавство 1905­1906 років та періоду першої світової війни та звернути увагу на його особливості.

Звертаючись до четвертого питання необхідно з'ясувати, які українські землі входили до складу Австрійської імперії, охарак­теризувати їх адміністративний устрій, визначити особливості політики, яку проводила Австрійська імперія в Східній Галичині, Північній Буковині і Закарпатті, порівняти 'їх статус з тими укра­їнськими землями, що перебували у складі Російської імперії. Особливої уваги потребує розгляд революційних подій 1848­1849 рр., зокрема, участь у ній українців, варто проаналізувати діяльність Головної Руської Ради, висвітлити особливості першо­го українського досвіду парламентаризму. Також слід звернути увагу на політико-правове становище українських земель у складі Австро-Угорської імперії та охарактеризувати 'їх суспільний лад. Необхідно зазначити, що одним із значних наслідків революції було скасування кріпосного права. Проте, як і в Російській імперії після селянської реформи 1861 року, це не полегшило економічно­го становища селян. Вони отримали менше половини земель краю, до того ж мали компенсувати поміщикам 20-кратну вартість усіх річних повинностей, підлягали прямому й непрямому оподатку­ванню, мали утримувати школи, шляхи тощо.

Щодо зміни державного устрою, то доцільно пригадати, що Австрія у XVII-п. пол. XIX ст. - типова монархія, влада в якій зосе­реджувалася в руках спадкового імператора. З 1867 р. Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську монархію. Новостворена держава поділялася на Цислейтанію, яка мала 14 зе­мель (Верхня та Нижня Австрія, Галичина, Чехія, Буковина та ін.) і Транслейтанію (Угорщина, Хорвато-Словенія, Закарпаття та ін.) Після створення Австро-Угорської імперії кожна з двох держав мала свій двопалатний парламент (в Австрії - Рейхсрат (Державна Рада), а в Угорщині - Сейм). Угорщина отримала повну політич­ну і адміністративну автономію, мала власну Конституцію (було відновлено угорську квітневу Конституцію 1848 року) та правову систему. На відміну від Угорщини, в Австрії 21 грудня 1867 р. було прийнято Конституцію, що закріпила новостворені форми дер­жавного ладу й управління в багатонаціональній державі та діяла також на українських землях. Спільного законодавчого органу не було. Апарат державного управління в Австрії та Угорщині діяв незалежно, за винятком трьох спільних міністрів: військового, за­кордонних справ і фінансів. Для обговорення питань загальнодер­жавного значення щорічно почергово у Відні й Будапешті склика­лися так звані «Делегації» по 60 представників від австрійського й угорського парламентів. Від Галичини делегувалося 7 представ­ників (6 поляків і 1 українець). Єдиною була особа імператора, який одночасно носив титул угорського короля. До його повно­важень входило: верховне головнокомандування армією; право формувати уряд; право призначати чиновників усіх рангів; право призначати викладачів і професорів середніх і вищих навчальних закладів, що фінансувалися за рахунок держбюджету; вирішуван­ня питання війни та миру; помилування засуджених. Ухвалені австрійським рейхсратом чи угорським сеймом рішення потребу­вали обов'язкового підпису імператора. Особа монарха була недо­торканою, він не відповідав ні перед сеймом, ні перед Державною Радою. Законодавча і виконавча влада в державі розподілялися між імператором, сформованим ним урядом і народними представни­цтвами (Державною Радою та крайовими сеймами). Ради міністрів, окремо в Австрії та Угорщині, були найвищими органами виконав­чої влади. Прем'єр-міністри і члени уряду формально відповіда­ли перед парламентом, а фактично тільки перед імператором. Раді міністрів підпорядковувалася крайова влада. У Галичині та в ін­ших 14 провінціях Австрії призначався намісник, а на Буковині - крайовий президент. Необхідно простежити зміни, які відбулися в політико-правовому становищі українських земель після рево­люційних подій. Зокрема розглянути поширення австрійського законодавства на українські території. Слід дати оцінку, впрова­дженої урядом, практиці апробації австрійського законодавства у Галичині. Потрібно розглянути австрійське законодавство, яке діяло в Галичині та Буковині: Цивільний кодекс 1811 р.; Цивільно- процесуальний кодекс 1796 та 1895 рр.; Кримінальний кодекс 1803 та 1852 рр.; Кримінально-процесуальний кодекс 1853 і 1873 рр. А також Кримінальний кодекс Угорщини 1879 р. та запровадження його на Закарпатті.

Насамкінець, роблячи загальні висновки з теми доцільно наго­лосити на тому, що Російська та Австро-Угорська імперії ігнору­вали прагнення українців до самовизначення, національного від­родження, до власного державотворення. Проте ідеї національної державності були втілені в життя пізніше у роки Української рево­люції 1917-1921 років.