Методичні вказівки:
Готуючись до першого питання варто пригадати причини та передумови Визвольної війни середини KVU ст. Зокрема, необхідно звернути увагу на те, що з утворенням Речі Посполитої (Люблінська унія 1569 р.) значно погіршилося становище українців.
Посилення соціально-економічного гніту, утиски православної віри та окатоличення населення, перешкоджання розвитку національної культури, політичне безправ'я - все це спонукало українців до супротиву польській владі. Найбільш активним захисником національних інтересів у цей період було українське козацтво. Саме воно, підтримане селянством, стало основною рушійною силою у Визвольній війні проти Польщі в середині XVII століття. Козацько-селянські виступи проти польської влади у 90-х роках XVI століття (К. Косинського і С. Наливайка), а з часом більш загрозливі для польської корони повстання 1620-30-х років (М. Жмайла, Т. Федоровича (Трясила), І. Сулими, П. Бута (Павлюка), Я. Острянина, Д. Гуні) свідчили про зростаюче невдоволення українського населення Річчю Посполитою, його прагнення до самостійного державотворення. Уклад, який існував на Запорізькій Січі, під час козацько-селянських повстань поширювався на решту українських земель. У 1625-1626 роках утворюються перші шість полків, що стали основою адміністративно-територіального устрою майбутньої Української козацької держави - Чигиринський, Переяславський, Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський. Після придушення останнього козацького повстання наступні десять років (1638-1648 рр.) для Речі Посполитої стали періодом «золотого спокою». Внутрішнє становище здавалося стабільним, козацтво вважалося повністю контрольованим коронною владою. Разом з тим, у цей час набула небачених масштабів безкарність польських феодалів та шляхти, які керувалися правом сильного. Значно посилилася експлуатація селян з боку євреїв-орендарів та поміщиків, дрібна українська шляхта та міщанство зазнавали постійних утисків від польської адміністрації, посилювалася політика окатоличення на українських землях. За таких умов загального невдоволення будь-який привід міг викликати масовий рух опору. Таким приводом і став конфлікт між польським підстаростою Д. Чаплинським та сотником Б. Хмельницьким. Варто пригадати періодизацію Визвольної війни та звернути увагу, що зі складанням міжнародних угод визначалися основні її етапи. Необхідно проаналізувати умови Зборівського договору (8 /18 серпня 1649 р.), який започаткував Українську козацьку державу. Спираючись на першоджерело потрібно з'ясувати її територію, особливості адміністративно-територіального устрою, органів влади, судової системи, зовнішньої політики тощо. Слід зазначити, що полково-сотен- на організація козацького війська була покладена в основу формування адміністративно-територіального устрою, судової системи, органів влади новоствореної держави. Публічна влада складалася з трьох урядів: генерального, який очолював гетьман, полкового і сотенного.Треба мати чіткі уявлення про те, що у Козацькій державі залишився поділ на панівні та залежні верстви. До панівного стану належала українська шляхта, козацька старшина. Слід зазначити, що козацтво не було однорідним, до нього входили як заможні, так і рядові козаки. До заможних належали козаки, які були реєстровцями до війни. Вони складали основу козацької старшини. Панівним станом в Україні були також верхи православного духовенства. Залежні верстви - це рядові козаки, які виконували повинності на користь Війська Запорозького, «робітні люди», які обслуговували козацьке військо. Залежними були також селяни. Але на козацькій території вони не відбували жодних повинностей, а сплачували чинш. При цьому селяни були особисто незалежними. Чинш становив собою натуральну та грошову ренти. Гетьманськими універсалами в містах запроваджувалося магдебурзьке право. Такі міста одержали назву ратушних. Привілейоване становище в містах мали купці.
Характеризуючи Білоцерківську угоду (18/28 вересня 1651 р.) варто пригадати умови її підписання. Це допоможе збагнути причини поступок Б.
Хмельницького польському королю Яну ІІ Казимиру. Незважаючи на значні поступки польській короні, гетьману вдалося зберегти Українську козацьку державу, хоча її територія визначалася лише одним воєводством, встановлювалися обмеження щодо ведення зовнішньої політики, зменшення реєстрового козацтва тощо. Опинившись в складних умовах Б. Хмельницький намагався знайти зовнішньополітичну підтримку, військового союзника в боротьбі проти Речі Посполитої. Доцільно пригадати основні напрями зовнішньої політики гетьмана в цей період та більш детально розглянути відносини з Московською державою. Зокрема, необхідно висвітлити історію укладання Березневих (Московських) статей 1654 року та дати їм правову оцінку.Вивчаючи друге питання, варто відзначити, що після смерті Б. Хмельницького (1657 р.) розпочиналася боротьба між старшинськими угрупуваннями за владу, яка переросла у жорстоку громадянську війну. Україна переживала один із найдраматичніших періодів своєї історії під назвою «Руїна». Необхідно розібратися у причинах та наслідках руїни. Задля цього доцільно звернути увагу на те, що в цей час українські землі стали ареною зіткнення геополітичних інтересів Польщі, Московського царства, Криму та Туреччини, що значно загострювало внутрішньополітичну ситуацію в Україні. Громадянська війна та іноземне втручання призвели до розколу українських земель вздовж Дніпра на дві частини - Лівобережну та Правобережну. Правове закріплення такого поділу України сталося 30 січня 1667 року, коли між Польщею і Московською державою було укладено Андрусівське перемир'я, за яким Лівобережжя відходило до Москви, а Правобережжя - Варшаві. Запорізька Січ переходила під спільне управління обох держав. Необхідно простежити зміни, що сталися у державному праві України в цей період. Головну увагу варто приділити аналізу еволюції правових форм взаємовідносин України та Московської держави (з 1721 року - Російської імперії) сер. XVII-XVIII ст. Кожен новий гетьман підписував «статті» (договір) з московським царем, в яких фактично обмежувалися права автономії України.
Так, 1659 року Ю. Хмельницький підписав «Переяславські статті»; 1665 року І. Брюховецький уклав «Московські статті», 1674 року І. Самойлович - «Конотопські статті», а 1687-го І. Мазепа - «Коломацькі статті», в яких прямо зазначалося, що вибори і відставка гетьмана можуть відбуватися лише за указами царського уряду, а ст. 19 проголошувала Україну частиною Московської держави. Варто звернути увагу, що у XVIII столітті політика обмеження Гетьманщини з боку Москви набуває послідовного і системного характеру. Так, у 1709 році Петро І створив при гетьмані І. Скоропадському посаду царського резидента, який обмежував його права і повноваження, у 1715 році він видав указ про заміну виборності полковників і сотників їхнім призначенням гетьманом з кількох рекомендованих кандидатур під контролем царського резидента. У подальшому російським урядом створювались спеціальні органи управління Гетьманщиною. В 1663-1721 рр. в Україні діяв Малоросійський приказ як один із відділів державного органу Московського царства - Посольського приказу для відання українськими справами. Прямим порушенням автономних прав України було створення Першої Малоросійської колегії (1722-1727 рр.), яка фактично перебрала усю повноту влади в Гетьманщині. Без згоди колегії гетьманові заборонялося видавати нормативно-правові акти, віддавати накази старшині тощо. Фінансова система теж була підконтрольною, а зібрані податки відправлялися до Москви. Правління гетьманського уряду (1734-1750 рр.) докладало чимало зусиль до усунення козацької старшини від влади, ліквідації місцевих порядків, переведення судочинства на російський кшталт. Друга Малоросійська колегія (1764-1786 рр.) мала за мету остаточну ліквідацію залишків політичної автономії України. Припинила своє існування Генеральна військова канцелярія, керівництво військами переходили до президента колегії - П. Румянцева, запроваджувався контроль за наданням посад і звань (козацька старшина почала отримувати звання згідно з російським «Табелем про ранги»). За час правління колегії відбулася передача українських клейнодів та печаток цариці. Врешті, було скасовано посаду гетьмана. У 1781 році царським указом як адміністративна одиниця імперії Гетьманщина ліквідовувалася. На її території утворилися три намісництва - Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. У 1783 році указами імператриці старшинська влада замінялася губернською і повітовою адміністрацією. Через два роки Катерина ІІ «Жалуваною грамотою» українську шляхту і козацьку старшину зрівняла в правах з російським дворянством.Розглядаючи третє питання необхідно звернути увагу, що лишалися чинними основні правові джерела - Статут Великого князівства Литовського 1588 р., норми магдебурзького права в містах (але тільки у великих - Київ, Переяслав, Чернігів, Ніжин). З поширенням російської влади на українські землі припинили дію «Устава на волоки» 1557 р., «Ординація війська Запорозького» 1663 р., королівські та сеймові конституції. Серед джерел права, які використовувалися, чимале значення мало звичаєве козацьке право. На його основі регулювалися порядок організації козацького війська, порядок і основні принципи формування органів військової, адміністративної влади, судочинство, поняття злочину і система покарань тощо. Слід звернути увагу на те, що поняття «козацьке право» - це не лише сукупність норм козацького звичаєвого права, які виникли в Запорозькій Січі, а й сукупність нормативних актів гетьманської влади, судової практики. Наприклад, універсали видавав гетьман, а іноді й полковники. Вони мали характер розпорядчих актів найвищої влади і регулювали державні, адміністративні, цивільні, кримінальні та процесуальні відносини. Джерелами права були також міжнародні угоди, що укладалися гетьманом з іноземними державами. Окремо, слід виділити «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» П. Орлика 1710 року, де акумулювалася прогресивна суспільно-політична думка того часу. «Пакти...» стали першою європейською демократичною конституцією.
Варто зазначити, що під час існування Гетьманщини неодноразово робилися спроби кодифікації українського права. Перша кодифікаційна комісія була створена 22 серпня 1728 р. за царським указом: «Решительные пункты гетьману Даниилу Апостолу». Вона підготувала 1743 року збірник «Права, за якими судиться малоросійський народ». До нього прикладалася інструкція кодифікаційної комісії, абетковий реєстр, а також «Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана». Окрім цієї, в Україні були проведені також деякі інші кодифікації: «Суд і розправа в правах малоросійських» (1758 р.), «Книга Статут та інші права малоросійські» (1764 р.), «Екстракт малоросійських прав» (1767 р.) та ін. Слід наголосити, що існування власного законодавства в Україні суперечило імперським планам Москви. Тому природно, що жоден з перелічених документів не був офіційно затверджений для широкого вжитку.У четвертому питанні рекомендується звернути увагу на кримінальне право. Передусім слід пам'ятати, що у Гетьманщині кримінальні діяння поділялися на злочини, провини і проступки. Потрібно визначити, на які види поділялися злочини і хто вважався суб'єктом злочину. Серед злочинів на першому місці стояли військові (зрада, ненадання допомоги під час бою тощо). За них передбачалася страта. Найтяжчими вважалися злочини проти православної віри, посадові (хабарництво, казнокрадство, розтрати), проти суду, особи, честі, майнові тощо. З поширенням російської влади на українські землі припиняли дію норми, що встановлювали покарання за злочини проти королівської влади, порядку управління Речі Посполитої. Окремо слід зупиниться на характеристиці видів покарань. Доцільно акцентувати на тому, що покарання поділялися на основні (страта, тілесні покарання, позбавлення волі) та додаткові (штрафи, вигнання, позбавлення прав та честі, конфіскація тощо). Варто зазначити, що процесуальне право в Україні зазнало певного розвитку. Процес носив змагальний характер. Сфера застосування розшукового (слідчого, інквізиційного) процесу стала ширшою. Сторонами процесу були позивач і відповідач. Прокуратор - представник позивача в суді (з XVIII ст. - адвокат, повірений). Внаслідок судової реформи 17601763 рр. адвокати стали призначатися для захисту інтересів козаків і селян, а у 1767 р. адвокати були введені до складу гродських і земських судів. Спочатку судові рішення виконували самі суди чи місцеві уряди, а з часом з'являється посада судового виконавця (возного). Насамкінець варто показати зміни, що сталися в процесуальному праві України у другій половині ХVΠІ століття.