Літопис руський (Повість минулих літ) (витяги )

...слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші - деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип'яттю і Двіною і назвалися дреговичами; а інші сіли межи Прип'яттю і Двіною і назвалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами - од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота; од сеї [річки] вони прозвалися полочанами.

І так розійшовся слов'янський народ, а від його [імені] й діста­ли [свою] назву слов'янські письмена.

Коли ж поляни жили особно І по горах сих [київських], то була тут путь із Варягів у Греки, а із Греків [у Варяги]: по Дніпру, а у вер­хів'ї Дніпра - волок до [ріки] Ловоті, а по Ловоті [можна] увійти в Ільмень, озеро велике. Із цього ж озера витікає Волхов і впадає в озеро велике Нево, а устя того озера входить у море Варязьке. І по тому морю [можна] дійти до самого Риму, а од Риму прийти по тому ж морю до Цесарограда, а від Цесарограда прийти в Понт- море, у яке впадає Дніпро-ріка. Дніпро ж витікає з Оковського лісу і плине на південь, а Двіна із того самого лісу вибігає і йде на пів­ніч, і входить у море Варязьке. Із того ж лісу витікає Волга на схід і вливається сімдесятьма гирлами в море Хвалійське. Тому-то із Русі можна йти по Волзі в Болгари і в Хваліси, і на схід дійти в уділ Симів, а по Двіні - у Варяги, а з Варягів - і до Риму, од Риму ж - і до племені Хамового. А Дніпро впадає в Понтійське море трьома гир­лами; море це зовуть Руським. Побіля нього ж учив святий апостол Андрій, брат Петрів...

[859] Варяги, приходячи із замор'я, брали данину з чуді, і з сло- вен, і з мері, і з весі, [і з] кривичів. А хозари брали з полян, і з сіве­рян, і з вятичів; брали вони по білій вивірці^[1] стільки від диму...

У рік 6367 [862]. Вигнали [чудь, словени, кривичі і весь] варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: «Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву». Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів - русь, як ото одні звуться свеями, а другі - норманами, англами, інші - готами, - отак і ці. Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: «Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами».

[867] І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли русь. І прийшли вони спершу до словен, і поставили город Ладогу. І сів у Ладозі найстарший [брат] Рюрик, а другий, Синеус, - на Білім озері, а третій, Трувор, - в [городі] Ізборську. І од тих ва­рягів дістала [свою] назву Руська земля.^[2]

[870] А по двох літах помер Синеус і брат його Трувор, і взяв Рюрик волость усю один. І, прийшовши до [озера] Ільменя, поставив він город над Волховом, і назвали його Новгородом. І сів він тут, князюючи і роздаючи мужам своїм волості, [звелів­ши їм] городи ставити: тому - Полоцьк, тому - Ростов, другому - Білоозеро. А варяги по тих городах є приходні. Перші насельни­ки в Новгороді - словени, а в Полоцьку - кривичі, в Ростові - меря, у Білоозері - весь, в Муромі - мурома. І тими всіма володів Рюрик.

І було в нього два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися вони [в Рюрика піти] до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи мимо, узріли вони на горі горо­док і запитали, кажучи: «Чий се город?» А вони, [тамтешні жителі], родючої землі. сказали: «Було троє братів, Кий, Щек [і] Хорив, які зробили город і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі цьо­му, і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею. А Рюрик княжив у Новгороді...

У рік 6387 [879] Помер Рюрик.

У рік 6390 [882]. Вирушив Олег [у похід], узявши багато своїх воїв - варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів. І прийшов він до Смоленська з кривичамиу і взяв город Смоленськ, і посадив у ньо­му мужа свого. Звідти рушив він униз [по Дніпру] і, прийшовши, узяв [город] Любеч і посадив мужа свого.

І прибули [Олег та Ігор] до гір київських, і довідався Олег, що [тут] Аскольд і Дір удвох княжать. І сховав він воїв у човнах, а ін­ших позаду зоставив, і сам прийшов [на берег Дніпра], несучи Ігоря малого. А підступивши під Угорське [і] сховавши воїв своїх, він послав [посла] до Аскольда й Діра сказати, що, мовляв: «Ми - купці єсмо, ідемо в Греки од Олега і од Ігоря-княжича. Прийдіть-но оба до рідні своєї, до нас».

Аскольд же й Дір прийшли. І вискочили всі інші [вої] з човнів, і мовив Олег Аскольдові й Дірові: «Ви оба не є ні князі, ні роду княжого. А я єсмь роду княжого. - І [тут] винесли Ігоря. - А се - син Рюриків».

І вбили вони Аскольда й Діра, і віднесли на гору, і погреб­ли [Аскольда] на горі, яка нині зветься Угорське і де ото нині Ольмин двір. На тій могилі поставив [боярин] Ольма церкву святого Миколи [Мирлікійського]. А Дірова могила - за святою Ориною.

І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: «Хай буде се мати городам руським». І були в нього словени, і варяги, й інші, що про­звалися руссю.

Сей же Олег почав городи ставити і встановив данину слове­нам, і кривичам, і мерям. І встановив він варягам данину давати від Новгорода, - триста гривень на рік заради миру, - що до смерті Ярославової давали [новгородці] варягам.

У рік 6391 [883]. Почав Олег воювати проти древлян і, приму- чивши їх, став із них данину брати по чорній куниці.

У рік 6392 [884]. Пішов Олег на сіверян, і побідив сіверян, і на­клав на них данину легку. І не велів він їм хозарам данину давати, сказавши: «Я їм противник, і вам нічого давати».

У рік 6393 [885]. Послав Олег [послів] до радимичів, питаючи: «Кому ви данину даєте?» Вони ж сказали: «Хозарам». І мовив їм Олег: «Не давайте хозарам, а мені давайте». І дали вони Олегові по шелягу, як ото й хозарам давали. І володів Олег деревлянами, полянами, сіверянами, радимичами, а з уличами й тиверцями мав рать...

У рік 6415 [907]. Пішов Олег на Греків, Ігоря зоставивши в Києві. Узяв же він множество варягів, і словен, і чуді, і кривичів, і мері, і полян, і сіверян, і деревлян, і радимичів, і хорватів, і ду- лібів, і тиверців, котрі є пособниками. Ці всі називалися «Велика Скіфія». І з цими усіма вирушив Олег на конях і в кораблях, і було кораблів числом дві тисячі

.... Побачивши ж [це], греки убоялися і сказали, виславши [по­слів] до Олега: «Не погубляй город. Ми згоджуємось на данину, як ти ото хочеш»...

І зажадав Олег, щоб вони данину дали на дві тисячі кораблів: по дванадцять гривень на чоловіка, а в кораблі [було] по сорок мужів. І згодилися греки на це, і стали греки миру просити, щоби не пу­стошив він Грецької землі.

Олег тоді, трохи відступивши од города, почав мир ладнати з обома цесарями грецькими, з Леоном і з Олександром. Він послав до них обох у город Карла, Фарлофа, Вермуда, Рулава і Стемида, кажучи: «Згоджуйтесь мені на данину». І сказали греки: «Чого хо­чете - [того] ми й дамо тобі». І зажадав Одег дати воям на дві ти­сячі кораблів по дванадцять гривень на кочет, а потім давати уг- лади^[3] на руські городи - спершу на Київ, а тоді й на Чернігів, і на Переяславль, і на Полоцьк, і на Ростов, і на Любеч, і на інші горо­ди, - бо по тих городах сиділи князі, під Олегом сущі.

«[Коли] приходять руси, нехай посольське^[4] беруть, скільки [посли] хотять. А якщо прийдуть купці, хай беруть місячину^[5] на шість місяців: і хліб, і вино, і м'яса, і риби, і овочів, І нехай дадуть їм митися, скільки вони хотять^[6]. А коли йтимуть руси додому, не­хай беруть у цесаря нашого на дорогу їжу, і якорі, і канати, і паруси, і [все], скільки треба».

І згодилися греки, і сказали обидва цесарі і боярство все: «Якщо прийдуть руси не для торгу - хай місячини не побирають. Хай за­боронить князь людям своїм, русам, які приходять сюди, щоб не творили вони капості в селах і в землі нашій. Руси, що прибувають, нехай живуть коло [церкви] святого Мами.^[7] А [коли] пошле цесар- ство наше [своїх мужів], хай ті перепишуть імена їхні, і тоді [хай] візьмуть вони місячину свою: спершу [ті, що] від города Києва, а тоді з Чернігова, і [з] Переяславля, і [з] інших городів. І нехай входять вони в город одними воротами, з цесаревим мужем, без оружжя, [по] п'ятдесят чоловік, і хай торгують, як ото їм треба, не платячи мита ні від чого».

Отож, цесар Леон з Олександром мир оба вчинили з Олегом, згодившись на данину і присягнувши межи собою. Цілувавши самі хреста, Олега і мужів його водили вони до присяги по русь­кому закону. Клялися ті оружжям своїм, і Перуном, богом своїм, і Волосом, богом скоту. І утвердили вони мир...

У рік 6420 [912]. Послав Олег мужів своїх налагодити мир і укласти договір межи Греками і Руссю. І послав він, мовлячи: «Згідно з другою угодою, що відбулась при тих же цесарях, Льві й Олександрові, ми, [мужі] від народу руського - Карл, Інгельд, Фарлоф, Вермуд, Рулав, Гуди, Руальд, Карн, Фрелав, Руар, Актеву, Труан, Лідул, Фост, Стемид, - послані від Олега, великого князя руського, і всіх, що є під рукою його, світлих бояр, до вас, Льва, і Олександра, і Костянтина, великих за волею божою самодержців, цесарів грецьких, для збереження і на засвідчення дружби, яка од багатьох літ була межи християнами і руссю, за бажанням наших князів і за ['їхнім] велінням, і від усіх, що є під рукою його, [Олега], сущих русів. Наша світлість, більше від інших за волею божою хотячи зберегти і засвідчити таку дружбу, яка бувала межи христи­янами і руссю, багато разів насправді прагнули не лише просто на словах, а на письмі і з клятвою твердою, клявшись оружжям своїм, дружбу таку засвідчити і утвердити по вірі і по закону нашому.

Глави [угоди], які ми, отже, взяли на себе по божій вірі і дружбі, суть такі:

По першому слову замирімося з вами, греки, дружімо один з одним від усієї душі і призволення, а ми не дамо, наскільки наша воля, статися ніякому обману чи злочинові од тих, що перебувають під рукою наших світлих князів, і подбаємо, наскільки [наша] сила, щоб зберегти з вами, греки, на подальші літа і назавжди дружбу немінливу й бездоганну, яку ми засвідчуємо проголошенням і на­писанням з клятвою. Так само й ви, греки, бережіте таку ж дружбу, незвабливу й непорушну, до князів світлих наших руських і до всіх [людей], що є під рукою світлого князя нашого, завжди і в усі літа.

А про справи щодо злочинів, які можуть статися, урядимося так: [Злочин] нехай настільки явно буде доведений доказами, щоб [судді] мали віру до цих доказів; а коли вони йому, [доказові], бу­дуть не йняти віри, нехай не клянеться та сторона, яка прагне, щоб [доказові] не вірили; а коли поклянеться [позивач] по вірі своїй - буде [такою] кара, якою й виявиться провина.

Про це: якщо хто уб'є, християнина русин чи християнин ру­сина, нехай умре там, де вчинить убивство. Якщо ж утече той, що вчинив убивство, [і] якщо є він імущим, то [ту] частину [майна] його, котра його буде по закону, хай візьме родич убитого; але й жона убивці хай має стільки, скільки належить [їй] по закону; якщо ж той, що вчинив убивство і втік, є неімущим, хай буде він під судом, поки не знайдеться, і тоді хай умре.

Якщо ж ударить [хто кого] мечем або поб'є яким-небудь зна­ряддям, то за удар або побої нехай дасть п'ять літр^[8] срібла по зако­ну руському; якщо ж той, що так учинив, буде неімущим, хай дасть, скільки може, і хай зніме із себе [потерпілому] навіть ту саму одежу свою, у якій він ходить, а про решту [суми] нехай поклянеться по своїй вірі, що [ніхто] інший ніяк [не може] допомогти йому; після цього за провину хай [більше] не стягують.

Про це: якщо украде русин що-небудь у християнина чи, нав­паки, християнин у русина, і злодій буде спійманий у той час, коли вчинить крадіжку, тим, хто втратив що-небудь, [та] якщо опира­тиметься він, крадіжку чинячи, і буде вбитий, хай не карають за смерть [його] ні християни, ні руси, але ще нехай забере своє той, який [це] втратить. А якщо віддасться в руки крадій, нехай буде він узятий тим же, у кого буде украдено, і зв'язаний буде, і оддасть те, що посмів украсти, однак оддасть потрійно.

Про це: якщо ж хто, чи русин християнинові, чи християнин русинові, завдаючи муки, вчинить грабіж або явно насильно візь­ме що-небудь у другого, хай верне потрійно.

Якщо викинутий буде човен вітром великим на чужу зем­лю, і якщо він знайдений буде нами, русами, то якщо хто збе­реться спорядити човен з добром своїм і відіслати назад у землю Християнську, ми проведемо його крізь усяке небезпечне місце, доки [не] прибуде він у безпечне місце. Якщо ж такий човен, чи бурею, чи земною перепоною задержаний, не може добратися до своїх місць, то ми, руси, допоможемо гребцям того човна і допро­вадимо [туди] з куплею їх по-здорову. Якщо це станеться поблизу землі Грецької і якщо приключиться така сама біда човну русько­му, то ми, [греки], проведемо його в Руську землю; і хай продають [руси] товар того човна; і якщо може [хто] продати що з човна, [то] ми, [греки], виволочимо їм [товар]. А коли ми, руси, прийдемо в Греки чи для торгівлі, чи з посольством до цесаря вашого, то ми, [греки], пропустимо з честю 'їх [і] проданий товар човна їхнього. Якщо ж приключиться кому з того човна в ньому убитим бути, або побитим бути нами, русами, або взято [буде з човна] що-небудь, то хай ті, що це вчинили, зазнають названої раніш кари.

Про цих: якщо полоняник з обох країн задержується чи руса­ми, чи греками, проданий в ту [їхню] країну, і якщо знайдеться чи русин, чи гречин, що викуплять і вернуть викуплену особу у свою країну, то [хай] візьмуть ті, які [раніш] його, [полоняника], купи­ли, [заплачену] ціну його або [те] візьмуть за нього, що вважається на торзі на [той] день ціною челядина. Так само якщо з війська взя­тий буде [русин у полон] тими ж греками, то хай же повернеться він у свою країну і [хай] оддана буде [та] ціна його, як уже сказано, що й на торзі.

Коли ж потрібно [цесареві вашому] на війну іти і якщо виникне вам потреба [в людях], а ці, [руси], захотять віддати честь вашому цесареві, - то коли в будь-який час скільки їх [не] прийде і схочуть вони остатись [на службі] у цесаря вашого своєю волею, - нехай вони будуть [там].

Про полонення русами [тих], які часто прибувають із якої-не- будь країни в Русь і яких продають в Християни, а також іще й про полонених християн, які часто з якої-небудь країни прибувають в Русь, - цих [нехай] продають по двадцять золотих,^[9] і хай прибу­дуть вони в Греки.

Про це: якщо украдений буде челядин руський, або втече, або насильно проданий буде і жалітися стануть руси, - хай підтвер­диться це челядином, [і] нехай заберуть вони його в Русь; також і купці, якщо вони втратили челядина і жаліються, - нехай по­зивають [через суд] і, знайшовши його, нехай заберуть; якщо ж який-небудь місцевий [житель] не дасть учинити цей розшук, - хай буде він винуватим.

Про русів, що служать у Греках у християнського цесаря. Якщо хто [з них] помре, не розпорядившись своїм майном, чи також своїх [тут] не матиме, хай верне [цесар] майно [його] найближчим родичам в Русь. Якщо ж [русин] учинить заповіт, - той візьме спа­док його, кому він напише успадкувати майно; хай успадкує його [хто-небудь] із русів, що [тут] торгують, [чи хто] з різних [людей], що прибувають [із Русі] в Греки і надовго [тут] залишаються.

Якщо злочинець [не] повернеться в Русь, - хай жаліються руси християнському цесареві і [нехай] схоплять такого і повернуть на­сильно в Русь. Це ж усе нехай роблять руси грекам, якщо де-небудь станеться таке [саме].

На підтвердження ж і непорушність [миру, що має] бути межи вами, християнами, і [нами], руссю, цей мирний договір учинили ми, [руси], і ви, оба [цесарі], новим написанням на двох хартіях,^[10] - цесаря вашого і своєю рукою, [а цесар] присягальним чесним хрес­том і святою єдиносущою трійцею єдиного істинного бога вашого засвідчив [свій договір] і дав нашим послам. Ми ж клялися цеса­рю вашому, од бога сущому, яко божому створінню, по закону і за звичаєм народу нашого не переступати ні нам, ні іншому [кому] із країни нашої встановлених глав договору про мир і дружбу. І це написання дали ми обом цесарям вашим для підтвердження, що договору цьому бути на укріплення і засвідчення існуючого межи нами миру, місяця вересня в другий [день], а в індикт п'ятнадця­тий, у рік [від] сотворіння світу 6420».

Цесар же Леон, вшанувавши послів руських дарами - золотом, і паволоками, і фофудіями,- приставив до них мужів своїх показа­ти їм церковну красу, і палати золотії, і багатство, що було в них: золота безліч, і паволоки, і каміння дороге, і страждання господ­ні - вінець, і гвоздіє, і багряницю, і мощі святих, повчаючи 'їх віри своєї і показуючи їм істинну віру. І тоді одпустив він 'їх у свою зем­лю з честю великою.

Послані ж Олегом посли прийшли до Олега і повідали всі речі обох цесарів, як учинили мир і уклали договір межи Грецькою зем­лею і Руською і як [дійшли згоди] клятви не переступати ні грекам, ні русі...

У рік 6453 [945]. Прислав Роман, і Костянтин, і Стефан до Ігоря послів налагодити колишній мир. Ігор тоді, поговоривши з ними про мир, послав мужів своїх до Романа. Роман же зібрав бояр і са­новників. І привели руських послів, і повеліли [їм] говорити, і [ста­ли] писати речі обох [сторін] на хартію: «Згідно з другою угодою, що відбулась при цесареві Романові, і Костянтинові, і Стефанові, христолюбивих владиках ми, од народу руського посли й купці... послані Ігорем, великим князем руським, і всім князівством, і всі­ма людьми Руської землі, і ними заповідано [нам] обновити дав­ній мир, розладнаний од багатьох літ ворожнечолюбцем-дияво- лом, якийненавидить добро, [і] утвердити дружбу межи Греками і Руссю.

І великий наш князь Ігор, і бояри його, і всі люди руські по­слали нас до Романа, і Стефана, і Костянтина, великий цесарів грецьких, учинити дружбу з самими цесарями, і з усім боярством, і з усіма людьми грецькими на всі літа, допоки сонце сіяє і весь світ стоїть. [А] якщо намислить [хто] із країни Руської розладна­ти цю дружбу, то [ті], скільки їх прийняло хрещення, хай діста­нуть відплату од бога вседержителя - осудження 'їх на погибель і в сей вік, і в будучий, а [ті], скільки їх не охрещено є, хай не мають помочі від бога, ані від Перуна, хай не захистяться вони щитами своїми, і хай посічені будуть мечами своїми, і хай [поги­нуть] од стріл і од іншого оружжя свого, і хай будуть вони рабами і в сей вік, і в будучий.

Великий князь руський і бояри його хай посилають для того, [для чого їм треба], у Греки до великих цесарів грецьких [стільки] кораблів з послами своїми і купцями, скільки хочуть.

Оскільки ж їм є [так] установлено, [то] носили посли печаті зо­лоті, а купці - срібні; нині ж домовився князь наш посилати грамо­ту до цесарства вашого. Коли од них, [русів], посилатимуть послів і купців, хай приносять вони грамоту, де написано так: «Я послав стільки-то кораблів», і щоб із тих [грамот] узнали й ми, [цесарі], що вони з миром приходять. Якщо ж вони без грамоти прибудуть і пе­редані будуть нам, ми будемо держати 'їх і стерегти [доти], доки не сповістимо князеві вашому [про них]. Якщо ж вони рук [зв'язати] не дадуть, а стануть противитись і будуть убиті, то хай не кара­ється за смерть 'їх князем вашим [той, хто вбив]. Якщо ж, утікши, прибудуть вони в Русь, а ми напишемо [про них] до князя вашого, то [нехай] зроблять [із ними так], як їм, [властям], угодно.

А якщо прийдуть руси не на торг, хай не побирають місячину.

І хай заборонить князь послам своїм та [іншим] русам, які при­ходять сюди, щоб не творили вони безчинства в селах, ні в країні нашій. А коли вони приходять, хай живуть коло [церкви] святого Мами. А [коли] пошле цесарство наше [мужа свого], хай перепише він імена 'їхні, і тоді [хай] візьмуть вони місячину свою - і посли посольське своє, і купці місячину свою, - спершу [ті, що] від го­рода Києва, а тоді з Чернігова, і з Переяславля, і [з] інших городів. І нехай входять вони в город одними воротами, з цесаревим му­жем, без оружжя, [по] п'ятдесят чоловік, і хай торгують, як ото їм треба; а тоді нехай виходять [із города] і муж цесарства нашого 6 хай оберігає 'їх; а якщо хто з русів чи з греків учинить [що-небудь] несправедливо, хай він розсуджує.

Коли ж руси входять у город, хай не творять вони капості і [хай] не мають права купити паволок більше [ніж] на п'ятдесят золотих; а якщо хто купить [скільки-небудь] із тих паволок, нехай показує цесаревому мужеві, і той їх запечатає і віддасть їм.

А відходячи звідси, руси [нехай] беруть од нас, що потрібно: їжу на дорогу і що треба для човнів, як це вже встановлено раніш, і хай вертаються безпечно у свою сторону; і хай не мають вони пра­ва зимувати коло [церкви] святого Мами.

А якщо втече челядин від русів, коли вони прийдуть у країну цесарства нашого, і од [церкви] святого Мами, [де вони живуть], то якщо він буде знайдений, - нехай вони візьмуть його; а якщо не знайдеться, - нехай поклянуться наші руси-християни за своєю вірою, а нехристияни по закону своєму, [що він утік], і тоді беруть од нас, [греків], ціну свою, як це вже встановлено давніше: дві па­волоки за челядина.

Якщо ж від кого із людей цесарства нашого, чи з города нашого, чи з інших городів утече челядин до вас, [русів], і принесе що-не- будь, - нехай вони вернуть його назад, і якщо те, що він приніс, буде ціле все, - нехай візьме [той, хто його спіймав], від нього, [того, чий є челядин], два золотих за спіймання.

Якщо ж заміриться хто з русів узяти [що-небудь] у людей цесар­ства нашого, [то той], що це вчинить, покараний буде вельми; а якщо він візьме, - хай заплатить подвійно. А якщо таке саме вчинить гре­чин русинові, - нехай дістане ту ж кару, яку ото дістав він, [русин].

Якщо ж приключиться украсти що-небудь русинові в греків чи гречинові в русів, [то] належить, щоб [крадій] повернув не лише одне [вкрадене], але й ціну його; якщо виявиться, що вкрадене продано, - нехай він оддасть його подвійну ціну і [хай] буде він покараний по закону грецькому, і за правилом грецьким, і по закону руському.

А скільки полонених християн, підвладних наших, приведуть руси сюди, [в Греки, то] якщо буде [це] юнак чи дівчина добра, - хай дадуть [греки] десять золотих і візьмуть їх; якщо ж він, [полоняник], є середнього віку, - хай дасть [покупець] вісім золотих і візьме його; якщо ж буде старий чи дитина, - нехай дасть п'ять золотих. Якщо ж виявляться руси в рабстві у греків, [то], коли є вони полоняника­ми, - хай викуповують 'їх руси по десять золотих; якщо ж його, [ру­сина, раніш] купить гречин [і поклянеться про це] перед хрестом, [то] належить йому взяти [ту] ціну, скільки він і дав за нього.

Про Корсунську сторону. Скільки ж є городів у тій частині [землі Грецької], хай не мають права [на них] князі руські. Хай воює [князь руський] у тих сторонах, - а та сторона не покоряється нам, - і тоді, якщо попросить війська од нас, [греків], князь русь­кий, ми дамо йому, скільки йому буде треба, - і нехай він воює.

І про це: якщо знайдуть руси корабель грецький, викинутий [на берег] в якому-небудь місці, - хай не завдадуть вони йому шкоди; якщо ж із нього візьме хто що-небудь чи людину [з нього] забере в рабство, хай буде той винуватий по закону руському і грецькому.

А якщо виявлять руси корсунян, які рибу ловлять в усті Дніпра, - хай не чинять їм ніякого зла.

І хай не мають руси права зимувати в усті Дніпра, Білобережжі, коло [острова] святого Елевферія, а коли прийде осінь, хай ідуть вони у доми свої в Русь.

І про сих: оскільки ж приходять чорні болгари і пустошать в стороні Корсунській, то ми поручаемо князю руському, хай їх не пускає, бо вони завдають шкоди [і] його стороні.

А якщо скоять злочин який-небудь греки, сущі під владою це- сарства нашого, [то] не майте ви, [руси], права карати їх, але за велінням цесарства нашого хай дістане [злочинець так], як ото вчинить.

А якщо уб'є християнин русина чи русин християнина, - нехай задержать того, що вчинив убивство, родичі вбитого [і] хай уб'ють його.

Якщо ж утече той, що вчинив убивство, і зникне, і якщо він буде імущим, - хай візьмуть майно його родичі вбитого; якщо ж той, що вчинив убивство, є неімущим і втече, - нехай шукають його, доки він [не] знайдеться, а якщо знайдеться, - хай убитим буде.

А якщо ударить мечем, чи списом, чи яким іншим знаряддям русин гречина чи гречин русина, - хай за цей злочин заплатить він п'ять літр срібла по закону руському; якщо ж він є неімущим, - хай [дасть], скільки може, і все те [хай] продане буде, навіть хай і оде­жу, в якій він ходить, - і те з нього зняти, а про решту [суми] нехай поклянеться він по своїй вірі, що не має [більше] нічого, і тоді [хай] одпущений буде.

Якщо ж зажадає наше цесарство од вас воїв на тих, що нам про­тивляться, то хай напишуть [мужі наші] до великого князя вашого і [хай] він пошле нам [стільки], скільки ми хочемо; і з цього довіда­ються інші країни, яку дружбу мають Греки з Руссю.

Ми ж договір сей виклали на двох хартіях, і одна хартія є у це- сарства нашого і на ній єсть хрест і імена наші написані, а на другій [імена свої написали] посли ваші і купці ваші. А відходячи з по­слом цесарства нашого, хай вони допровадять їх до великого князя руського Ігоря і до людей його, і ті, приймаючи хартію [нашу, хай] поклянуться додержувати вірність [тому], про що ми домовились і написали на хартії сій, на якій написані суть імена наші.

Ми ж, [руси], скільки нас охрестилося, клялися [своєю] церк­вою святого Іллі в соборній церкві [цесароградській Софії] і при- сягальним чесним хрестом, і хартією сею додержувати ж усього, що є написано на ній, і не переступати з того анічого; а якщо пере­ступить це [хто-небудь] із країни нашої, чи князь, чи інший хто, чи охрещений, чи нехрещений, - хай не має він од бога помочі, і хай буде він рабом у сей вік і в будучий, і хай заколений буде своїм оружжям. А нехрещені руси хай покладають щити свої, і мечі свої оголені, і обручі свої, і інше оружжя і хай клянуться, що все, напи­сане на хартії сій, [буде] додержано Ігорем, і всіма боярами, і всіма людьми, і землею Руською в наступні літа і завжди. Якщо ж хто із князів чи із людей руських, чи християнин, чи нехрещений, пере­ступить се, що написано на хартії сій, - йому належить від оружжя свого померти, і хай буде він проклят богом і Перуном [за те], що переступив свою клятву.

А коли схвалить [це] Ігор, великий князь, хай береже він друж­бу сю правдиву, хай вона не розладнається, допоки сонце сіяє і весь світ стоїть, у нинішні віки і в будучі».

Послані ж Ігорем посли прийшли до Ігоря з послами грець­кими і повідали всі речі цесаря Романа. Ігор тоді призвав послів грецьких [і] сказав: «Говоріте, що вам повелів цесар!» І сказали по­сли цесареві: «Се послав нас цесар. Рад він єсть мирові і хоче мир мати з князем руським і дружбу. А твої посли водили вже цесаря нашого до присяги, і нас послали водити до присяги тебе і мужів твоїх». І обіцявся Ігор так учинити.

І на другий день призвав Ігор послів і прийшов на пагорби, де стояв Перун. І поклали [руси] оружжя своє, і щити, і золото, і при­сягнув Ігор, і мужі його, і скільки [було] поган-русів. А христи- ян-русів водили присягати в церкву святого Іллі, що є над ручаєм кінець Пасинчої бесіди, бо це була соборна церква, а багато варягів і хозар були християнами.

Ігор тим часом, утвердивши мир з Греками, відпустив послів; одаривши хутром, і челяддю, і воском, він одпустив їх. А посли прийшли до цесаря [свого Романа] і повідали всі речі Ігореві і [роз­повіли про] дружбу, яку [він виявляє] до Греків...

У рік 6453 [945]. Сказала дружина Ігореві: «Отроки^[11] Све- нельдові вирядилися оружжям і одежею, а ми - голі. Піди-но, кня­же, з нами по данину, хай і ти добудеш, і ми».

І послухав їх Ігор, пішов у Деревляни по данину. І добув він [собі ще] до попередньої данини, і чинив їм насильство він і мужі його. А взявши данину, він пішов у свій город [Київ].

Та коли він повертався назад, він роздумав [і] сказав дружині своїй: «Ідіте ви з даниною додому, а я вернусь і походжу іще». І від­пустив він дружину свою додому, а з невеликою дружиною вернув­ся, жадаючи більше майна.

Коли ж почули древляни, що він знов іде, порадилися древляни з князем своїм Малом і сказали: «Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб'ють його. Так і сей: якщо не вб'ємо його, то він усіх нас погубить».

І послали вони до нього [мужів своїх], кажучи: «Чого ти йдеш знову? Ти забрав єси всю данину». І не послухав їх Ігор, і древляни, вийшовши насупроти з города Іскоростеня, вбили Ігоря^[12] і дружи­ну його, бо їх було мало. І похований був Ігор, і єсть могила його коло Іскоростеня-города в Деревлянах і до сьогодні...

У рік 6454 [946]. Ольга з сином Святославом зібрала воїв, бага­тьох і хоробрих, і пішла на Деревлянську землю. І вийшли древля­ни насупротив... І перемогли вони деревлян. Деревляни ж побігли й заперлися в городах своїх. А Ольга кинулася з сином своїм на Іскоростень-город, бо ті [городяни] вбили були мужа її, і стала дов­кола города з сином своїм. А деревляни заперлися в городі і кріпко боролися з городських стін, бо знали вони, що самі вбили князя і на що [довелося б їм] здатись...

А як узяла вона город, то спалила його. І старійшин же города спалила, а інших людей - тих побила, а других оддала в рабство мужам своїм, а решту їх зоставила платити данину.

І наклала вона на них данину тяжку, і дві частини [її] ішли Києву, а третя - Вишгороду, до Ольги, бо Вишгород був Ольжиним горо­дом. І пішла Ольга по Деревлянській землі з сином своїм і з дружи­ною своєю, встановлюючи устави і уроки^[13]. І [донині] є становища її і ловища^[14] її.

І прийшла вона в город свій Київ із сином своїм Святославом.

І, пробувши один рік,

У рік 6455 [947], пішла Ольга до Новгорода. І встановила вона по [річці] Мсті погости^[15] і данину, і по [ріці] Лузі погости, і данину, і оброки^[16]. І ловища її є по всій землі, і знамення^[17] [її], і місця^[18], і по­гости, і сани її стоять у Пскові й до сьогодні. І по Дніпру [є] переві- сища [її], і по Десні, і єсть село її Ольжичі й до сьогодні.

Установивши порядок, повернулася вона до сина свого в Київ і перебувала [тут] із ним у любові...

У рік 6463 [955], Вирушила Ольга в Греки і прибула до Цесарограда. А був тоді цесарем Костянтин, син Леонтів. І, поба­чивши її, гарну з лиця і вельми тямущу, здивувався цесар розумові її і розмовляв з нею, сказавши їй: «Достойна ти єси цесарствувати в городі сьому з нами». Вона ж, зрозумівши [його річ], мовила до цесаря: «Я поганинка єсмь. А якщо ти хочеш мене охрестити, то охрести мене сам. Якщо ні - то я не охрещуся». І охрестив її цесар з патріархом [Полієвктом]^[19]....

У рік 6496 [988]... охрестили Володимира в Корсуні...

Володимир же, взявши цесарицю [Анну], і Анастаса, і попів корсунських, мощі святого Климента і Фіва, ученика його, узяв та­кож начиння церковне [й] ікони на благословення собі. Поставив він теж церкву святого Іоанна Предтечі в Корсуні на горі, що її на­сипали [корсуняни] посеред города, крадучи насип, і та ж церква стоїть і до сьогодні... Корсунь же він оддав грекам як віно за цеса­рицю, а сам (?) вернувся до Києва.

І коли [Володимир] прибув, повелів він поскидати кумирів - тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив'я­зати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями...

Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: «Якщо не з'явиться хто завтра на ріці - багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, - то мені той противником буде». І, це почувши, люди з радістю йшли, радуючись, і говорили: «Якби се не добре було, князь і бояри сього б не прийняли». А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося лю­дей без ліку, і влізли вони у воду, і стояли - ті до шиї, а другі - до грудей. Діти ж [не відходили] од берега, а інші немовлят держали. Дорослі ж бродили [у воді], а попи, стоячи, молитви творили...

Володимир, отож, просвітився сам, і сини його, і земля його. А було в нього синів дванадцять: Вишеслав, Ізяслав, Святополк і Ярослав, Всеволод, Святослав, Мстислав, Борис і Гліб, Станіслав, Позвізд, Судислав. І посадив він Вишеслава в Новгороді, а Ізяслава в Полоцьку, а Святополка в Турові, [а] Ярослава в Ростові. І коли по­мер найстарший, Вишеслав, у Новгороді, то посадив він Ярослава в Новгороді, а Бориса в Ростові, а Гліба в Муромі, Святослава в Деревлянах, Всеволода у Володимирі, Мстислава в Тмуторокані...

У рік 6504 [996]... І жив Володимир у страху божому. І умно­жилися розбої, і казали єпископи Володимирові: «Осе умножи­лися розбійники. Чому ти не караєш?» І він мовив: «Боюся гріха». Вони ж сказали йому: «Ти поставлений єси богом на кару всім злим і на милість добрим. Належить тобі карати розбійника, але з дізнанням». Володимир тоді, одкинувши віри, став карати роз­бійників. І сказали єпископи і старці: «Воєн багато. А коли б [була] віра, то хай вона на коней і на оружжя буде». І мовив Володимир: «То нехай так буде». І жив Володимир за порядками діда і отця...

У рік 6523 [1015]. Коли Володимир збирався йти на Ярослава, то Ярослав послав [послів] за море і привів варягів, боячись отця свого. Але бог не дав дияволу радості. Володимир бо розболівся, а в сей час перебував у нього [син його] Борис. І коли печеніги йшли на Русь, він послав проти них Бориса, а сам слабував вельми, і в сій же болісті він і скончався місяця липня у п'ятнадцятий день...

У рік 6527 [1019]... Ярослав же прийшов [і] сів у Києві, утерши поту з дружиною своєю, показавши побіду і труд великий....

У рік 6545 [1037]. Заложив Ярослав город - великий Київ, а в города сього ворота є Золоті. Заложив він також церкву святої Софії, премудрості божої, митрополію, а потім церкву на Золотих воротах, кам'яну, Благовіщення святої богородиці. Сей же пре­мудрий великий князь Ярослав задля того спорудив [церкву] Благовіщення на воротах, [щоб] давати завше радість городу сьому святим благовіщенням господнім і молитвою святої богородиці та архангела Гавриїла. Після цього [він звів] монастир святого Георгія [Побідоносця] і [монастир] святої Орини.

І при нім стала віра християнська плодитися в Русі і розширя­тися, і чорноризці стали множитися, і монастирі почали з'явля­тися. І любив Ярослав церковні устави, і попів любив він велико, а понад усе любив чорноризців. І до книг він мав нахил, читаючи [їх] часто вдень і вночі. І зібрав він писців многих, і перекладали вони з гречизни на слов'янську мову і письмо [святеє], і списали багато книг. І придбав він [книги], що ними поучаються віруючі люди і втішаються ученням божественного слова. Бо як ото хто- небудь землю зоре, а другий засіє, а інші пожинають і їдять по­живу вдосталь, - так і сей. Отець бо його Володимир землю зорав і розм'якшив, себто хрещенням просвітив, а сей великий князь Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця вірую­чих людей, а ми пожинаєм, учення приймаючи книжнеє...

... І інші церкви ставив він по городах і по містах, настановляю­чи попів і даючи їм частку майна свого і велячи їм повчати людей і приходити часто до церков...

У рік 6562 [1054]. Преставився великий князь руський Ярослав. А коли ще він був живий, наставив він синів своїх, сказавши їм: «Осе я одходжу зі світу сього. А ви, сини мої, майте межи собою лю­бов, бо ви єсте брати від одного отця і одної матері. І якщо будете ви в любові межи собою, то й бог буде в вас, і покорить він вам против­ників під вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі погибнете, і землю отців своїх і дідів погубите, що її надбали вони трудом великим. Тож слухай­тесь брат брата, пробувайте мирно. Тепер же поручаю я, - замість себе, - стіл свій, Київ, найстаршому синові своєму, брату вашо­му Ізяславу. Слухайтесь його, як ото слухались ви мене, нехай він вам буде замість мене. А Святославу даю я Чернігів, а Всеволоду - Переяславль, а Ігорю - Володимир, а Вячеславу - Смоленськ».

І так розділив він городи, заповівши їм не переступати брат­нього уділу, ні згонити брата свого [зі стола, і] сказавши Ізяславу: «Якщо хто схоче зобидити свого брата, так ти помагай тому, кого скривдять». І так наставив він синів своїх пробувати в любові.

Сам же [Ярослав] був слабий. А коли прибув він до Вишгорода, [то] розболівся вельми. Ізяслав тоді в Турові княжив, а Святослав у Володимирі, а Всеволод тоді перебував у отця, бо любив його отець більше од усіх братів і мав його завше у себе...

У рік 6605 [1097]. Прибули Святополк [Ізяславич], і Володимир [Всеволодович], і Давид Ігоревич, і Василько Ростиславич, і Давид Святославич, і брат його Олег і зібралися [в городі] Любечі, щоб уладнати мир. І говорили вони один одному, кажучи: «Пощо ми гу­бимо Руськую землю, самі проти себе зваду маючи? А половці зем­лю нашу розносять і раді є, що межи нами війна донині. Відтепер з'єднаймося в одне серце і обережімо Руськую землю. Кожен хай держить отчину свою: Святополк - Київ Ізяславів; Володимир - Всеволодів [уділ]; Давид, і Олег, і Ярослав - Святославів [уділ];

[іншим хай будуть] городи, які їм роздав Всеволод: Давидові - Володимир; двом Ростиславичам: Перемишль - Володареві, а Теребовль - Василькові». І на цім вони цілували хреста: «А якщо відтепер хто на кого встане, то проти того будемо ми всі і чесний хрест». І сказали вони всі: «Хай буде проти нього хрест чесний і вся земля Руськая». І, поцілувавшись, пішли вони до себе...

Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. Київ : Дніпро, 1989. С. 1-146.