Карпатська Україна

Утворення Карпато-української держави стало наслідком передусім багаторічної боротьби й різнобічної діяльності патріотичних сил краю в усіх сферах суспільно-політичного життя. Водночас значний вплив на суспільно-політичні процеси в Європі взагалі, Чехо-Словаччині та Карпатській Україні зокрема справляв міжнародний чинник.

Отже, 11 жовтня 1938 р. в Празі було затверджено перший автономний уряд Закарпаття - Раду Міністрів Підкарпатської Русі. Цій події передували суттєві зміни в суспільно-політичному житті краю, зокрема компромісні домовленості між представниками основних політичних партій, що входили до двох блоків (орієнтацій) - русофільського (Центральна руська народна рада, Автономний землеробський союз, Руська національно-автономна партія) і українського (Перша Українська народна рада, Соціал-демократична партія).

Ще 21 вересня 1938 р. вперше представники обох орієнтацій підписали спільну декларацію щодо створення автономної адміністрації на Закарпатті, яку було вручено урядові ЧСР і дипломатичним представництвам західних держав у Празі.

Перший автономний уряд Підкарпатської Русі очолив Андрій Бродій - лідер русофільського напряму в краї, голова Автономного землеробського союзу, який поряд із посадою прем'єр-міністра дістав портфелі міністра шкільництва і міністра федерального уряду в справах Підкарпатської Русі. До першого автономного уряду ввійшло четверо представників русофільського і двоє (Ю.Ревай і А.Волошин) - українського напряму. На думку сучасних дослідників, це було компромісне рішення і загалом реально віддзеркалювало співвідношення між двома головними політичними силами Закарпаття⁶¹.

Автономний уряд А.Бродія проіснував лише 15 днів - до 26 жовтня 1938 р.

Уряд А.Бродія провів лише три засідання⁶³. Перше засідання Ради міністрів Підкарпатської Русі відбулося в Ужгороді 15 жовтня 1938 р. На ньому були розглянуті й затверджені основні органи самоуправління, які складалися з 9 міністерств, розподілені функціональні обов'язки між міністрами, а також було вирішено вимагати для себе тих самих прав, що мала виконавча влада в Словаччині. Було засновано «Урядовий Вісник» для публікації розпоряджень автономного уряду, який до рішення сойму щодо офіційної мови вирішено було друкувати руською і українською. На цьому ж засіданні обговорювалися й господарські проблеми краю, зокрема продовольча ситуація.

На другому засіданні автономного уряду, що відбулося 18 жовтня, обговорювалися насамперед питання складного міжнародного становища Підкарпатської Русі. Зокрема, було заслухано доповідь С.Фенцика про політичну ситуацію на Пряшівщині та переговори про кордони з урядом Словаччини. Було вирішено продовжити ці переговори, для чого затвердили спеціальну комісію.

У центрі уваги третього засідання кабінету міністрів А.Бродія, яке тривало два дні - 22 і 23 жовтня 1938 р., була внутрішньополітична ситуація на Закарпатті та навколо неї. Міністр Е.Бачинський проінформував уряд про результати складного переговорного процесу між ЧСР і Угорщиною щодо встановлення нових кордонів між ними, який зайшов на той час у глухий кут. У зв'язку з цим члени автономного уряду жваво обговорювали можливості й варіанти оптимального реагування на ультимативні вимоги Угорщини щодо заселених переважно угорцями південних територій краю з містами Ужгород і Мукачево. 23 жовтня уряд прийняв рішення: «Область руських на півдні Карпат, що визначена мирними договорами як автономна одиниця, становить одне невіддільне ціле, частини якого міцно зв'язані як тисячолітньою історією, так і тисячолітніми економічними умовами і братерським співжиттям її коріного автохтонного населення... Цілісність і невіддільність цієї області визнали також і великі союзні і співдружні держави в міжнародних і мирних договорах, змінити політичне становище і приналежність якої вважаємо можливим тільки в її цілосності без відторгнення її південної частини від північної і навпаки, можна виключно тільки на основі права самовизначення всього корінного автохтонного населення за демократичним принципом: всенародним голосуванням»⁶⁴.

Це рішення автономної влади було передано урядам ЧСР та інших сусідніх і великих західних держав. Були розроблені навіть практичні заходи щодо підготовки до проведення плебісциту на Закарпатті. Слід відзначити, що рішення Кабінету міністрів А.Бродія про звернення до урядів зарубіжних держав і проведення плебісциту в питанні, що стосувалося територіальної цілісності республіки, виходило за межі повноважень автономного уряду Підкарпатської Русі та суперечило конституційним нормам ЧСР.

Кризова ситуація загострилася після того, як 25 жовтня Угорщина поставила питання, щоб її претензії щодо частини територій Словаччини і Підкарпатської Русі, де проживало угорське населення, вирішувалося або всенародним плебісцитом, або арбітражем європейських держав. У цей же день празький уряд прийняв рішення про розпуск політичних партій, хоча на Закарпатті розпорядженням віце-губернатора

А.Бескида була заборонена діяльність лише впливової серед населення комуністичної партії, яка виступила проти автономії, - інші партії та об'єднання продовжували діяти⁶⁶.

Побоюючись несприятливих для себе результатів усенародного референдуму, чехословацька влада на розширеному засіданні за участі кабінетів міністрів автономних Словаччини і Підкарпатської Русі 26 жовтня погодилася на арбітражне рішення з приводу вимог Угорщини. До речі, у цей же день Перша Українська народна рада під керівництвом А.Волошина провела нараду в Ужгороді, на якій прийняла рішення: «1. Не противитися відданню мадярської етнографічної території Мадярщині, але 2. Рішуче протестує проти плебісциту; 3. УНР стоїть на принципі федерації народів у теперішній державі»⁶⁷.

Попри це, прем'єр-міністр Підкарпатської Русі А.Бродій не погодився з рішенням центрального уряду і став вимагати проведення на Закарпатті всенародного плебісциту. Його активно підтримував міністр С.Фенцик, який намагався поєднати питання про чехословацько-угорський кордон з проблемою врегулювання закарпатсько- словацького кордону. Як з'ясувалося невдовзі, обидва політики й очолювані ними автономістичні партії вели подвійну гру, орієнтуючись на відрив Закарпаття від ЧСР і отримуючи в цій античехословацькій діяльності підтримку, в тому числі фінансову, з Угорщини і Польщі.

На цій досить драматичній ноті закінчив свою короткочасну діяльність перший автономний уряд Підкарпатської Русі, який так і не зміг практично контролювати, а тим більше змінити на краще політичну ситуацію на Закарпатті.

26 жовтня новим прем'єр-міністром був призначений Августин Волошин - лідер українського напряму в краї, а міністрами - члени першого автономного уряду Ю.Ревай і Е.Бачинський. Усунення з міністерських посад А.Бродія, С.Фенцика та І.П'єщака тим же розпорядженням празького уряду і передача їхніх повноважень новому прем'єрові робило новий автономний уряд виразно українським. Тому не випадково відразу ж після складання присяги на вірність Чехо-Словацької республіки А.Волошин виголосив промову, в якій підкреслив, що забезпечить «народам Підкарпатської Русі їх культурні, національні та господарські здобутки... без різниці національної та релігійної». Не маючи своїх людей у складі уряду, русофіли на запропоноване співробітництво не погодились і перейшли у відкриту опозицію до нового уряду. Антиукраїнські мітинги, демонстрації й звернення, які вони проводили в багатьох містах Закарпаття, значно ускладнювали діяльність уряду⁶⁹. Навряд чи сприяв згуртуванню закарпатського суспільства навколо уряду А.Волошина і заклик Української народної ради «Український Народе Підкарпаття!», в якому наголошувалося: «Доля нашого народу на Підкарпатті передана до рук Батька нашого національного відродження о. Августина Волошина.

Ми всі повинні відкинути свої особисті справи й розрахунки та з усіх сил іти на поміч нашій владі! Кожний українець-русин, мужчина, жінка, старий чи молодий, повинен приступити до будови нашої молодої держави»⁷⁰.

Про чітку українську спрямованість уряду А.Волошина переконливо свідчило й опубліковане 27 жовтня 1938 р. в газеті «Нова свобода» звернення Української народної ради «До всіх українців по цілому світі! До всіх українських партій, організацій, груп, товариств в Галичині, Буковині, Бессарабії, Наддніпрянській Україні, Канаді, Сполучених Державах Америки і взагалі до українців, де б вони не проживали». «Ми віримо, - говорилося в зверненні, - що великий 50 мільйонний український народ підійме й надалі своє велике слово і не допустить, щоб наші віковічні вороги, накладали на нас пута, знов садили нас в тюрми»⁷¹. Це звернення було розцінено українцями, зокрема в Галичині, як заклик до допомоги братам-українцям по той бік Карпат. Почалися масові демонстрації на підтримку уряду Волошина у Львові, Станіславі, Коломиї. Були зафіксовані перші нелегальні переходи польсько-чеського кордону галицькими українцями з метою допомоги в розбудові молодої української держави, які від кінця 1938 р. стали масовим явищем⁷².

Не встиг новий автономний уряд Підкарпатської Русі розпочати свою діяльність, як зазнав першої кризи. 2 листопада 1938 р. відбувся Віденський арбітраж (перший), що став результатом нової змови Німеччини й Італії з Угорщиною проти Чехо-Словаччини. ЧСР змушена була віддати Угорщині південні райони автономних Словаччини та Підкарпатської Русі, де проживало переважно угорське населення. Закарпаття, зокрема, втратило понад 12% своєї території (1523 кв. км), на якій знаходилося 97 населених пунктів, зокрема найбільші міста краю - Ужгород, Мукачево, Берегово, і проживало близько 175 тис. осіб, у тому числі понад 33 тис. українців. Це була важка втрата для автономного краю, особливо з господарського погляду⁷³. З приводу цього Українська народна рада в черговому маніфесті сповістила населення краю про вимушену згоду на умови арбітражу «бо несила наша боротися з світовими державами», але наголосила на тому, «що границі нашої Підкарпатської Держави тепер забезпечені Німеччиною, Італією, Англією та Францією. Польща та Мадярщина прийняли до відома умову, якою зобов'язалися не втручатися до наших внутрішніх справ. Наступає нова доба... доба будівництва тривких основ державності для цілого нашого народу»⁷⁴.

Згідно з рішенням Віденського арбітражу, евакуація державних установ і майна з територій, що передавалися Угорщині, повинна була завершитися до 10 листопада. Уряд А.Волошина переніс свою канцелярію до Хуста, який став столицею автономної української держави.

Кабінет міністрів А.Волошина, не гаючи часу, заходився будувати українську державність на урізаній території автономного краю. На середину листопада автономний уряд складався з чотирьох міністерств: внутрішніх справ (міністр Е.Бачинський), шкільництва та народної освіти (міністр А.Штефан), юстиції (належало до компетенції А.Волошина, але він передав керівництво ним своєму радникові А.Дутці) і комунікацій (міністр Ю.Ревай). Кожне міністерство мало кілька ресортів (відділів). Наприклад, міністерство комунікацій мало вісім відділів: господарства, фінансів, залізниць, пошт, телефонів і телеграфів, охорони здоров'я, торгівлі та промислів, громадських робіт, соціальної опіки. Значну роль у діяльності уряду відігравали особисті секретарі прем'єр-міністра С.Росоха та І.Рогач - люди молодшої генерації з радикальними поглядами⁷⁵.

Незабаром при Кабінеті міністрів А.Волошина були створені служба безпеки, управління поліції в Хусті, відділ преси і пропаганди, який, зокрема, з метою інформування населення щодо діяльності уряду видавав «Бюллетень пресової служби». Щодня масовим накладом виходила урядова газета «Нова свобода», редакцію якої очолював відомий громадсько-політичний діяч і письменник В.Гренджа-Донський. Автономний уряд надавав особливого значення політичній і пропагандистській роботі, що пояснювалося як необхідністю мобілізації зусиль населення краю на розбудову української держави, так і підривною діяльністю проти неї з боку Угорщини і Польщі, нападами терористів з цих країн на населенні пункти Закарпаття, антиукраїнською пропагандою проугорської «п'ятої колони» серед його мешканців.

Уряду Волошина за порівняно короткий відтинок часу вдалося, переконати населення у необхідності захисту кордонів краю. На початку листопада 1938 р. була утворена організація народної оборони - Карпатська Січ, що становила собою напіввійськову організацію (її члени не були озброєні) для військового вишколу учасників українського національного руху й організації оборони Карпато-української держави. Перші січові загони стали формуватися на початку 30-х рр. у містечку Ясіня за ініціативи одного з керівників Гуцульської республіки (1919 р.) Д.Климпуша. Спершу це були протипожежні та культурно-просвітні товариства. Однак загострення міжнародної ситуації навколо ЧСР і бажання закарпатців допомогти чехословацьким військам захищати територію автономного краю змусили провідників української держави прискорити створення місцевих збройних сил. За підтримки міністерства внутрішніх справ, а також керівництва ОУН і Закордонного ПУНу та фінансової допомоги української діаспори команди Карпатської Січі виникли практично в кожному більш- менш великому населеному пункті краю: загальна кількість вишколених січовиків становила близько 2 тис. Керівництво цими командами (січовими відділами) на місцях здійснювала Головна команда на чолі з командантом Карпатської Січі Д.Климпушем, що перебувала в Хусті⁷⁶.

Звістку про надання автономії Закарпаттю й особливо початок розбудови Карпато-української держави урядом А.Волошина з великим захопленням сприйняли українці в усьому світі. Про підтримку українського уряду та готовність всіляко допомагати розбудові молодої автономної держави свідчать сотні листів і телеграм національно свідомих українців із різних країн, що надходили до канцелярії Волошина. Крім моральної підтримки, українці США, Канади, країн Європи масово відгукнулися на звернення уряду Волошина й Української народної ради до українців зарубіжних країн із проханням про допомогу й із закликом до співпраці. З метою залучення потрібних краєві фахівців 10 грудня було створене українське емігрантське бюро, яке, як зазначалося в урядовому рішенні, «збирає й систематизує заяви українських емігрантів щодо служби в державних, громадських і приватних установах та закладах». Чимало вкрай потрібних молодій автономній державі фахівців із числа українських емігрантів зарубіжних країн діставало карпато-українське підданство й відповідно чехословацьке громадянство, що дозволяло їм легально працювати на Закарпатті⁷⁷.

Особливу активність у цьому виявляли українці Галичини. Протягом короткочасного існування Карпато-української держави закарпатці постійно відчували як моральну, так і матеріальну підтримку та безпосередню допомогу галичан. Незважаючи на репресивні заходи польських властей, вони сотнями нелегально перетинали польсько-чеський кордон з бажанням особисто допомогти молодій автономній державі своїми знаннями, набутим досвідом і працею. В урядових структурах автономного краю в центрі й на містах, в українських школах і національно-культурних осередках, у народному господарстві та січових загонах самовіддано працювали й діяли сотні галицьких українців⁷⁸.

Разом із тим їхні активні дії, особливо радикально налаштованих членів ОУН, а їх було чимало серед галичан, ускладнювали політичну ситуацію та міжнародне становище Карпатської України, зокрема українсько-польські відносини, а також сприяли загостренню суперечностей у самому українському таборі. Автономний уряд А.Волошина постійно відчував тиск і опозицію з боку молодих радикальних націоналістів, які перебували в державних і партійних структурах і керівництві Карпатської Січі й настійно вимагали рішучіших дій, зокрема щодо празької влади. Дослідник джерел з міжвоєнної історії Закарпаття М.Болдижар із цього приводу відзначає, що галицькі емігранти активно переконували прем'єра А.Волошина в тому, «що Закарпаття в даних конкретних історичних умовах повинно стати центром об'єднання всіх українських земель в єдиній соборній Українській державі. Саме ця ідея була однією з причин того, що все частіше і настирливіше почало ставитися питання про офіційну зміну назви автономної одиниці»⁷⁹. 17 листопада 1938 р., наприклад, керівництво Української народної ради надіслало телеграму голові чехословацького уряду і Законодавчої комісії парламенту ЧСР такого змісту: «Є неспірним, що наш народ є народом українським, а не руським, то є великоруським. Тому назва Підкарпатська Русь не відповідає дійсності. Українська Народна Рада, яка проголосила р. 1919 прилучення нашого народу до республіки, як народна репрезентантка українського населення в інтересі консолідації та спокійного розвитку цього краю, домагається, щоб в новій Конституції була ужита урядова назва цього краю: Карпатська Україна. Тим буде нещасне язикове питання раз на все вирішене. Домагаємося того й тому, бо під плащем руськости провадилася і провадиться протидержавна чинність та мадярська іридента»⁸⁰.

Питання щодо перейменування автономної території на «Карпатську Україну» знову було поставлено міністром Ю.Реваєм на засіданні чехо-словацького парламенту 22 листопада 1938 р. під час прийняття поправки до конституції ЧСР у формі «Конституційного закону про автономію Підкарпатської Русі». Однак його пропозиція була відхилена й у прийнятому законі підкреслювалося: «Підкарпатська Русь є автономною складовою частиною Чехо-Словацької Республіки. Дефінітивну назву автономної території південнокарпатських русинів установить закон Сойму Підкарпатської Руси» і він же встановить «урядову мову та мову навчання в школах на території Підкарпатської Руси». Згідно з цим конституційним законом, який юридично закріпив автономний статус Закарпаття як державного утворення в межах другої Чехо-Словацької Республіки, «урядову й виконавчу владу на території Підкарпатської Русі від 11 жовтня 1938 р. виконує у всіх справах, що належить до компетенції Підкарпатської Русі, тричленний уряд Підкарпатської Русі, який являється складовою частиною Центрального Уряду, аж до того часу, коли буде утворений Уряд Підкарпатської Русі». Адміністративний апарат віце-президента (крайовий уряд) позбавлявся своїх повноважень, що передавалися до компетенції міністерств автономного уряду. За п'ять місяців планувалося провести вибори до першого представницького і законодавчого органу автономної території - Сойму Підкарпатської Руси⁸¹.

Проте вже за декілька днів автономний уряд А.Волошина видав «Розпорядження правительства Підкарпатської Руси з дня 25 листопада 1938 р. про запровадження на її території державної української (малоруської) мови», а наприкінці грудня розпустив земський (крайовий) уряд у Хусті й офіційно дозволив уживати поряд із назвою «Підкарпатська Русь» також і назву «Карпатська Україна». Так боротьба двох напрямів на Закарпатті завершилася перемогою українського. Ці бурхливі історичні події кінця 1938 р., як слушно наголошує В.Маркусь, «стали милевими стовпами на шляху політично-державного становлення українського народу Закарпаття»⁸².

Після цього пріоритетним напрямом політики уряду А.Волошина стає право- творча діяльність, покликана наповнити реальним змістом права автономного краю як суб'єкта федерації в складі Чехо-Словацької Республіки. До таких нормативних актів належать розпорядження про передачу всієї влади Кабінету міністрів Карпатської України до обрання сойму, про створення Вищого суду і Вищої державної прокуратури та ін. 24 січня 1939 р., зокрема, міністерство внутрішніх справ у Хусті видало розпорядження, яке завершило формування структури виконавчо-розпорядчої влади в Карпатський Україні. Згідно з ним, окружні начальники отримали повноваження розпускати сільські громадські заступництва на чолі зі старостами повсюди, «де укажеться потреба», призначивши на їхні місця урядових комісарів і дорадчі комісії⁸³.

Створення жорсткої вертикальної структури виконавчої влади й обмеження громадян у їхніх конституційних правах свідчили, на думку багатьох дослідників цього процесу, про ознаки авторитарного політичного режиму в Карпатській Україні. Дійсно, низка внутрішніх і зовнішніх дестабілізуючих чинників робили внутрішньополітичне становище Карпатської України нестабільним і вибухонебезпечним, що своєю чергою викликало необхідність створення оптимальних умов для консолідації всіх патріотичних українських сил і призвело до проведення урядом Волошина низки антидемократичних актів. До них, наприклад, можна віднести утворення 20 листопада концентраційного табору Думен поблизу м. Рахів, уведення жорсткої цензури на публікації в газетах і журналах, що видавалися в Карпатській Україні, закриття місцевих осередків русофільського культурно-просвітнього «Общества им. Духновича» і деяких антиукраїнських видань та інші недемократичні заходи автономного уряду⁸⁴.

Загалом, політична діяльність уряду Карпатської України, який взяв чіткий курс на українізацію всього суспільного життя автономного краю, і надалі залишалася для неї головним напрямом роботи, тим більше що попереду були перші вибори до парламенту - сойму Карпатської України. До того ж, незважаючи на поставлене прем'єром А.Волошиним перед міністерством внутрішніх справ краю завданням зробити все для того, «щоби у найкоротшому часі між українським народом і чеським урядництвом (у Карпатській Україні на той час проживало 8,5 тис. чеських чиновників, а разом із сім'ями - понад 15 тис. чехів. - Авт.) настали знову нормальні, приятельські відносини», вони погіршали, щоправда, не лише через вороже ставлення останніх до українізації, а й через активну античеську пропаганду проугорської «п'ятої колони» в краї. Загострилися відносини автономного уряду й з чеською центральною владою, особливо після того, як новообраний президент ЧСР Е.Гаха в грудні 1938 р. звільнив з роботи міністра внутрішніх справ Карпатської України Е.Бачинського і на його місце 16 січня 1939 р. призначив чеського генерала Л.Прхалу. Це рішення чеської влади уряд Волошина розцінив як утручання до внутрішніх справ автономної української держави. Демонстрації проти призначення чеського генерала українським міністром у багатьох населених пунктах краю вилилися у масові акції протесту. За декілька днів між Прагою і Хустом було досягнуто компромісу - Л.Прхала почав виконувати обов'язки міністра транспорту⁸⁵.

Утім, це не зняло занепокоєння керівництва ЧСР розвитком подій у Карпатській Україні, зокрема дедалі відвертішим зближенням уряду А.Волошина з Німеччиною (відкриття німецького консульства в Хусті, допомога німецьких військових радників у підготовці карпатських січовиків, становлення карпато-українсько-німецьких економічних стосунків). Говорячи про чітку пронімецьку орієнтацію уряду Карпатської України, слід зазначити, що Німеччина на той час була єдиною великою країною, яка обіцяла йому своє протегування. Саме за її підтримки кабінет Волошина сподівався зберегти територіальну цілісність краю в період загострення міжнародного становища в Центральній Європі, захистити його населення від угорської агресії. Загалом політична ситуація в Карпатській Україні залишалася напруженою, посилилися суперечності в українському таборі, особливо між представниками старшого і молодшого покоління патріотів, поміркованими місцевими і радикальними емігрантськими діячами.

20 січня 1939 р. уряд Карпатської України, «виходячи зі становища громадського спокою і порядку та з того, що діяльність політичних партій, існуючих в Карпатській Україні (Підкарпатській Русі), яких діяльність була припинена, загрожує громадській (державній) безпеці, вирішив розв'язати і розпустити всі політичні партії, що виявили діяльність до появи вищенаведеного розпорядження чехо-словацького уряду». Преса Карпатської України цей крок уряду розцінила як вияв політичної мудрості, наголошуючи на тому, що «політичне керівництво й провід Карпатської України належить Українській Народній Раді. Це є орган політичної консолідації й концентрації національних сил Карпатської України. Це не є політична партія, хоч і складається з активних людей всіх бувших національно-українських партій. В цім органі не панує жадна доктрина, тут панує лише українська державнотворча ідея...». Не зовсім аргументовано пояснював такий відхід від демократії й уряд: «Народ уже прозрів. Щоб не роз'єдинили його вороги, позбувся всякого партійництва». До речі, це був не лише антидемократичний, а й юридично помилковий крок уряду А.Волошина. Адже розпуск політичних партій автоматично виводив із парламенту й сенату ЧСР усіх закарпатських депутатів від розпущених партій, які втрачали можливість на федеральному рівні захищати інтереси автономного краю і його населення. Оговтавшись, 6 лютого 1939 р. уряд Карпатської України новим розпорядженням змінив своє попереднє рішення, яке не повинно було стосуватися Аграрної, Соціал-демократичної, Народно- соціалістичної та Християнсько-народної партій. Утім, це не врятувало ситуацію⁸⁶.

Розпускаючи всі політичні партії, прем'єр А.Волошин дав дозвіл на створення лише однієї політичної партії під назвою «Українське Національне Об'єднання» (УНО), кістяк якої склали представники вищеназваних чотирьох пропрезидентських партій. Вона, по суті, була державною партією, створеною за розпорядженням уряду, а її статут і програма були витримані в межах ідеології інтегрального націоналізму, привнесеної на Закарпаття діячами ОУН. 24 січня 1939 р. був іменований центральний провід УНО, який очолив голова Української народної ради Федір Ревай (брат міністра Ю.Ревая). А вже 27 січня проводом УНО було сформовано список кандидатів у посли (депутати) до Сойму Карпатської України з 32 осіб - переважна більшість із них була членами УНО. Очолювали список «Батько Прем'єр о. Августин Волошин та міністр Юліян Ревай». Розпочалася активна пропагандистська робота з метою переконання населення краю в необхідності проведення виборів до парламенту Карпатської України на безальтернативній основі шляхом голосування за одним списком кандидатів (це суперечило законодавству ЧСР про вибори, згідно з яким висування кандидатів здійснюється лише на багатопартійній основі). Сотні листівок у містах і селах Карпатської України закликали всіх мешканців прийти на вибори й одностайно голосувати за список УНО. Лише в останній день перед виборами проводом УНО було влаштовано 64 публічних зборів⁸⁷.

Вибори до сойму Карпатської України відбулися 12 лютого 1939 р. і стали чи не найважливішою віхою в процесі реалізації автономних прав краю. їхній результат, за свідченням очевидців, «був так надзвичайно успішний... що заскочив своєю несподіванкою не тільки ворогів, але і приятелів Карпатської України». Із 92,5% населення, що взяли участь у виборах (265 тис. осіб), 92,4% проголосували за Українське національне об'єднання. Загалом, на думку фахівців-істориків, «вибори пройшли в спокійній поважній атмосфері»⁸⁸, «на задовільному рівні без значних порушень, а їх наслідки можна вважати достовірними»⁸⁹, проте окремі дослідники стверджують, що вони «перетворилися у відвертий політичний фарс»⁹⁰, а «їх результати - фальсифіковані»⁹¹. Навряд чи останні твердження коректні й достатньо науково аргументовані, особливо якщо врахувати, що населення навіть за наявності одного виборчого списку мало певну можливість вибору: в столиці Карпатської України - Хусті, наприклад, було зафіксовано більше 2 тис. голосів проти УНО, а загалом його список не підтримало більше 20 тис. голосуючих, що були проти або подали недійсні бюлетені⁹². Але головне полягало в тому, що перші в історії Закарпаття вибори до власного представницького й законодавчого органу нарешті відбулися і їхні результати засвідчили схвалення основною частиною закарпатських українців курсу Кабінету міністрів Карпатської України А.Волошина на утвердження національної державності.

На жаль, порівняно з успішними наслідками політичної діяльності уряду А.Воло- шина, значно скромнішими були результати його господарської діяльності. Украй скудні економічні ресурси й можливості автономного краю після приєднання найбільш розвинутої в економічному плані частини Закарпаття до Угорщини, постійний дефіцит бюджету Карпатської України, негативний вплив низки зовнішніх чинників, приділення пріоритетної уваги активній політичній діяльності, боротьбі з «ворогами української нації» практично не дали урядові серйозно взятися до соціально- економічних і культурних проблем краю.

Щоправда, планів і намірів у цьому напрямі в уряду Карпатської України не бракувало. 19 листопада 1938 р. Українська народна рада в Хусті видала «Маніфест до українського народу», в якому були накреслені головні пункти господарської програми уряду А.Волошина. На перший план висувалися проведення земельної реформи, розвиток хліборобства й виноградарства, піднесення скотарства і молочарства. Але для уряду найголовніше завдання полягало в тому, щоб забезпечити місцеве населення продуктами харчування. До того ж постійно підвищувалися ціни на продукти, хоча заробітна плата залишалася без змін. Аби запобігти голоду, особливо в гірських районах, автономний уряд пішов на скасування деяких податків. У лютому 1939 р. на його вимогу міністерство господарства ЧСР додатково виділило 300 тис. крон для надання допомоги найбіднішому населенню краю. Тоді ж уряд Карпатської України «призначив півмільйона корон на харчеву акцію бідних дітей». Однак разові допомогові акції не могли суттєво поліпшити становище. Неспроможність розв'язати цю проблему власними силами змусила А.Волошина шукати допомоги за кордоном. Почалися поставки кукурудзи з Румунії, розглядалося питання щодо обміну закарпатського лісу і солі на зерно з урядами Німеччини й Угорщини. Водночас проводилася певна робота з поліпшення страхування й пенсійного забезпечення населення: у Хус- ті, зокрема, був створений Краєвий уряд робітничого забезпечення⁹³.

Уже від перших днів своєї діяльності автономний уряд А.Волошина стикнувся ще з одною складною проблемою - безробіттям. Кількість безробітних постійно збільшувалася за рахунок галичан, які нелегально перетинали польсько-чеський кордон, утікачів із території, окупованої Угорщиною, а також через припинення окремих видів робіт. Водночас відбувалася рееміграція закарпатців у пошуках роботи за кордон. З метою поліпшення становища уряд Карпатської України в січні 1939 р. розпочав переговори з урядом Німеччини, Чехо-Словаччини і деяких інших країн щодо можливості для закарпатців виїжджати на заробітки за кордон. Така домовленість була досягнута, і кілька партій робітників мали змогу поїхати на сезонні роботи до Німеччини і Чехо-Словаччини, хоча це не розв'язало хронічної для Закарпаття проблеми безробіття⁹⁴.

Основним багатством краю залишався ліс, і тому уряд робив активні спроби щодо реорганізації та централізації лісового господарства, проведення його націоналізації. У січні 1939 р., після створення єдиної дирекції лісів у Буштині, почалися великі роботи в державних лісах: було збудовано кілька транспортних середників, почалося будівництво нових комунікацій, залізничних і автомобільних доріг, пошук нових ринків збуту та можливостей залучення іноземного капіталу тощо. У результаті ситуація в лісовому господарстві поступово стабілізувалася. Прибутковою галуззю промисловості краю залишалося добування солі. Певні позитивні зрушення відбулися в хімічній (досить успішно працювало 5 фабрик) і харчовій промисловості краю. Уряд Карпатської України розробив програму електрифікації країни, для здійснення якої було організовано товариство «Карпатські Електровні», значну увагу приділяв розвиткові пошт і зв'язку, розробці корисних копалин, мінеральним джерелам, робив певні спроби поліпшення жалюгідного становища в медичному обслуговуванні населення, перспективним для краю вважав розвиток туризму тощо.

Деякі конкретні заходи були запровадженні в життя в галузі освіти. Зокрема, уряд А.Волошина став добиватися введення в усіх школах, державних та інших установах обов'язкової української мови. Водночас розширилася мережа українських шкіл: були відкриті гімназії з українською мовою навчання в Білках, Рахові та Ракошині, понад 50 нових горожанських і сільських народних шкіл, обговорювалося питання відкриття народного університету та перенесення до Хусту з Праги Українського вільного університету тощо. Активну діяльність на освітній ниві здійснювало товариство «Учительська громада», членами якого були близько 2 тис. представників нової української вчительської генерації.

Завдяки приїзду в Карпатську Україну відомих діячів української культури та підтримки їх урядом, у краї активізувалось українське культурне життя: у Хусті було створено літературно-мистецьке товариство «Говерла», яке видавало однойменний щомісячник за редакції Олега Ольжича, а також діяв державний театр «Нова Сцена» (режисер Ю.Шерегій), розпочалися роботи зі створення першої на Закарпатті кіностудії, почав видавати релігійний альманах С.Сабол (Зореслав) та ін. До речі, уряд А.Волошина проводив активну політику в галузі релігії і церкви: підтримуючи насамперед греко-католицьку церкву, вірниками якої була переважна більшість українського населення Закарпаття, він водночас пішов на зближення з керівництвом православної церкви, сприяв запобіганню міжконфесійних конфліктів у краї⁹⁵.

Однак більшість планів і задумів уряду Карпатської України у розв'язанні проблем господарського і культурного будівництва, покращенні соціального становища та рівня життя населення так і не були реалізовані. І головна причина цього не стільки в надмірній політичній, націоналістичній заангажованості уряду А.Волошина, прорахунках і помилках у його діяльності, що дійсно були зроблені, скільки в тому, що за тих внутрішньополітичних, внутрішньоекономічних і особливо міжнародних умов, що склалися в 1938-1939 рр. в краї і навколо нього, Карпатська Україна не мала реальної можливості повноцінно функціонувати як автономна, а тим більше самостійна, незалежна держава. Та й часу для цього історія відвела молодій українській державі замало.

Попри карпато-українсько-німецьке зближення і загравання уряду Німеччини з українськими політичними силами, Угорщина не відмовлялася від своїх претензій на всю територію Закарпаття: її приготування до вторгнення на територію Карпатської України не припинялися ні на мить. Утім, останнє слово в розв'язанні проблеми Закарпаття належало Німеччини, яка певний час приховувала свої справжні наміри і притримувала Угорщину від агресії. Наприкінці 1938 - на початку 1939 рр. у дипломатичних колах і громадськості європейських держав навіть склалося враження, що третій рейх підтримує Карпатську Україну з метою гарантування її незалежності та використання як П'ємонт для об'єднання навколо неї всіх українських земель. Галас, здійманий з цього приводу європейською пресою, деякою мірою насторожив Угорщину і Польщу, а також викликав відому саркастичну реакцію Й.Сталіна на ХѴІІІ з'їзді ВКП(б), що засвідчило незацікавленість СРСР в існуванні Карпатської України.

Рішення А.Гітлера 6 березня 1939 р. остаточно ліквідувати Чехо-Словаччину зірвало всі покрови з політики Німеччини. Не бажаючи надто посилювати свою союзницю Угорщину приєднанням до неї Словаччини, вона ініціювала незалежність останньої, а 12 березня дала згоду М.Горті на окупацію Карпатської України. У ці критичні березневі дні автономний уряд краю, який готувався до відкриття Сойму Карпатської України, призначеного президентом ЧСР Е.Гахою на прохання А.Волошина на 15 березня 1939 р., досі покладав надії на німецьке заступництво перед угорським вторгненням. 14 березня 1939 р., щойно дізнавшись про проголошення самостійності Словаччиною, що свідчило про остаточний державний розпад ЧСР, і скупчення угорських військ на кордонах з Карпатською Україною, А.Волошин офіційно проголосив її незалежною державою і назвав склад нового уряду: прем'єр - д-р Августин Волошин, загранічні справи - Юліан Ревай, внутрішні справи - д-р Юрій Перевузник, господарство - Степан Клочурак, фінанси й комунікації - д-р Юлій Бращайко, здоров'я і соціальна опіка - д-р Микола Долинай. Після цього до Берліна було відправлено телеграму: «Від імені уряду Карпатської України прошу Вас прийняти до відома проголошення нашої самостійності під охороною Німецького Рейху. Прем'єр-міністр доктор Волошин. Хуст». Окремі підрозділи угорських військ тим часом уже перетнули кордони Карпатської України, а відповіді з Берліна досі не було. Уранці 15 березня уряд Волошина ще раз звернувся до Берліна з конкретним запитанням: чи віддала Німеччина Карпатську Україну Угорщині? Лише після цього відомство Ріббентропа через свого консула в Хусті порадило А.Волошину «не чинити опір угорському вторгненню, бо німецький уряд у даній ситуації, на жаль, не може взяти Карпатську Україну під протекторат»⁹⁶.

У такому безвиході того ж дня по обіді в Хусті розпочала свою роботу перша й остання сесія Сойму Карпатської України. Протягом трьох годин відбулося шість окремих засідань, на яких було ухвалено документи історичної ваги. Зокрема, таємним голосуванням сойм обрав президента новоствореної української держави - отця Августина Волошина і ухвалив два закони, які мали статус конституційних і визначали форму нового державного утворення. Ними підтверджувалося, що Карпатська Україна є незалежною державою - республікою з президентом на чолі, обраним со- ймом. Державною мовою Карпатської України проголошувалася українська. Державним прапором затверджувався національний синьо-жовтий прапор, а державним гербом - сполучення краєвого герба (ведмідь у лівім червонім колі й чотири сині та три жовті смуги в правому півколі) з національним (тризуб св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі). Державним гімном Карпатської України оголошувався національний гімн «Ще не вмерла Україна». Сойм також уповноважив уряд за згоди президента Карпатської України видавати до свого відкликання розпорядження, що матимуть силу закону⁹⁷.

Урядові новоствореної незалежної Карпато-Української Республіки так і не судилося приступити до виконання рішення сойму. Того ж дня, 15 березня 1939 р., угорські війська розпочала загальний наступ всією територією щойно проголошеної української держави, який завершився 18 березня її повною окупацією і приєднанням до Угорщини. Уряд Карпатської України разом із новообраним президентом А.Волошиним змушений був залишити територію країни. Нечисленні загони Карпатської Січі самовіддано протистояли величезній силі агресора: близько 1 тис. січовиків полягли в нерівному бою, стільки ж патріотів стали жертвами фашистського терору після поразки Карпатської України, інші залишили окуповану територію рідного краю або перейшли до партизанської боротьби⁹⁸.

Отже, протягом півроку в Карпатах існувала українська держава двох типів: з 11 жовтня 1938 р. до 14 березня 1939 р. Підкарпатська Русь - Карпатська Україна була автономною частиною федеративної (другої) Чехо-Словацької республіки, а 14-18 березня 1939 р. Карпатська Україна заявила про себе світові як незалежна держава.

Оцінюючи цю історичну подію важко не погодитися з твердженням дослідників, що акт проголошення Карпатської України самостійною, незалежною державою «був більше результатом спонтанного і стихійного характеру, який став можливим у зв'язку з певними об'єктивними причинами: політичною кризою в Європі, розпадом Чехословаччини, проголошенням самостійності Словаччини тощо»⁹⁹. Навіть більше, через агресію й окупацію Угорщиною, здійснені за згоди недавнього «покровителя» Карпатської України - Німеччини, молода незалежна держава, так і не розпочавши свою діяльність, припинила існування. Однак, попри це, вона залишила свій слід в історії боротьбі українського народу за національну державність. Виникнення Карпатської України як держави також зайвий раз продемонструвало перед усім світом, що Закарпаття - українська земля, де мешкають українці, які бажають мати свою соборну державність разом зі своїми кровними братами на інших українських землях.