Хроніст Ян з Чарнкова про боротьбу між Литвою і Польщею за спадщину Галицько-Волинської держави (середина - друга половина XIV ст.)

...Року Божого 1339 померла згадана королева пані Анна, а на­ступного року, коли Болеслав, син мазовецького князя Тройдена, одностайно обраний русинами князем і паном, був знищений з до­помогою отрути, бо прагнув змінити їхнє право на віру, Любарт, син литовського князя Гедиміна, зайняв це Руське князівство, до котрого потім року Божого 1349 король Казимир вступив з потуж­ним військом і цілком опанував ним, разом з усіма містами і зам­ками; Любарту ж він з власної доброї волі відступив тільки єдине місто Луцьк з його повітом.

Після повернення [Казимира] з тріумфом до Кракова, де він був прекрасно прийнятий кліром та народом, сталося так, що через підступ диявола якийсь Марцін Баричка, вікарій краків­ської кафедри, був несправедливо оскаржений перед королем людьми з оточення короля. В день св. Луки його було ув'язнено, а наступної ночі втоплено в річці Віслі без жодної підстави, ціл­ком невинного. З цього моменту всі успіхи покинули короля, кот­рий раніше щасливо тріумфував над ворогами. З цього момен­ту литовські князі неодноразово нападали на Руське князівство, на міста Володимир і Львів, гроди і села пустошили, обертаючи в попіл та попелище найукріпленіші замки, особливо Володимир, Белз, Берестя та інші, менші, цілком завоювали, спустошили біль­шу частину землі луковської, сандомирської, радомської, незлі­чену кількість християнських людей запровадили до неволі. На жаль! Скільки разів литвини з поляками в якійсь битві сходили­ся, завжди поляки з допущення Божого були переможені. Після багатьох поразок та спустошень король Казимир, бачачи, що не може опертися литвинам, бо ті постійно уникали генеральної битви з ним і, як жорстокі вовки, по-злодійськи спустошували землю, а потім тікали зі здобиччю, уклав з ними угоду, на підста­ві якої уступив їм місто і землю володимирські, собі ж залишив правом зверхньої власності Львівську землю з усіма замками, мі­стами і селами.

Нарешті, щиро жаліючи і каючись за цей, такий великий зло­чин, згаданий король послав послів до Римської курії і добився собі розгрішення, а задану покуту покірно виконав...

У році 1366 король Казимир, зібравши значну кількість війсь­ка, потужно вступив на Русь, де під його владу піддався белзький князь Юрій, але, як пізніше виявилось, нещиро. Король же, завою­вавши Володимирську землю, яку тримав Любарт, з усіма її замка­ми, цілком її, за винятком замку Холм, який він віддав князю Юрію, віддав князеві Олександрові, племіннику Ольгерда і Кейстута, най- вірнішому з усіх князів. Князь Олександр тримав цю землю аж до смерті короля, вірно йому служачи. Року Божого 1368 литовський князь Кейстут з іншими литвинами пограбував Пултуськ і спалив у ньому замок з великою кількістю людей, котрих не міг взяти до неволі, інших же людей забрав з собою у вічну неволю.

Мицик Ю. Відомості про Україну XIV ст. в хроніці Яна з Чарнкова. Ма- гістеріум. Вип. 17: Історичні студії. Київ, 2004. С. 94.