8.2. ПОНЯТТЯ "ДЕЛІКТ"
Поняття "делікт" офіційно у цивільному законодавстві України не застосовується, але в науковоправовій літературі і практиці вживається широко. Того, хто заподіює шкоду, називають делінквентом. Того, кому шкоду заподіяно — потерпілим.
Світовій юриспруденції деліктні зобов'язання відомі давно. Наприклад, у Стародавньому Римі деліктні зобов'язання простежуються вже у Законах 12 таблиць. Юристи Риму вважали, що приватне правопорушення (delictum privatum) породжує обов'язок порушника сплатити потерпілому штраф.
Про деліктні зобов'язання знали ще у сиву давнину. Вони, зокрема, мали місце у формі кривавої помсти за принципом "зуб за зуб", "око за око".
Римляни встановили такі деліктні правопорушення:
injuria — особиста образа;
furtum — крадіжка;
• damnum injuria datum — неправомірне знищення або пошкоджен ня чужого майна.
Позадоговірні цивільні правопорушення, що заподіювали шкоду, але не підпадали під ознаки делікту, у Стародавньому Римі називали квазіделіктами. Це поняття означало відповідальність за такі дії:
97
винесення суддею несправедливого вироку;
викидання чи вилиття з жилого дому;
небезпечне для перехожих вивішування (виставляння) речей;
неправомірні дії слуг готелів (кораблів тощо) щодо клієнтів;
шкоду, заподіяну рабом або свійською твариною чужому майну або особі.
У Кодексі Наполеона (1804 р.) деліктам було присвячено лише п'ять коротких за змістом статей. Німецький цивільний кодекс (1896 р.) зобов'язанням, пов'язаним із заподіянням шкоди, присвятив уже 31 статтю.
Цивільний кодекс Української Соціалістичної Радянської Республіки було прийнято в 1923 р.
Він містив розд. ХІІ "Зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди іншому". Спеціально про деліктні зобов'язання у зв'язку з іноземним елементом у ньому не йшлося. Та враховуючи постанову Центрального Виконавчого Комітету УСРР "Про надання чинності Цивільному кодексу Української СРР", власне Цивільний кодекс (зокрема чинні тоді п. 4 та 5 розд. ІІІ "Права, пільги, обмеження й обов'язки чужоземців"), а також "Положення про чужоземців в УСРР та про порядок придбання і втрати прав українського громадянства" від 28 березня 1922 р., можна дійти висновку, що національний режим поширювався на іноземців при вирішенні питань деліктної відповідальності.Внутрішньому законодавству України того часу не була відома колізійна норма про вирішення деліктних спорів з іноземним елементом.
Пленум Верховного Суду СРСР у постанові від 10 лютого 1931 р. № 32 зазначав, що на вимоги сторони спору суд повинен застосовувати до позовів про відшкодування шкоди, заподіяної деліктом, закон місця вчинення делікту. Та оскільки рішення навіть найвищої судової інстанції у нас не розглядаються як джерело права, то зазначене не вважалося колізійною нормою міжнародного приватного права