17.4. ВИЗНАННЯ ТА ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ІНОЗЕМНИХ СУДІВ

"Стаття 426.

Суди України виконують передані їм в установленому порядку доручення іноземних судів про проведення окремих процесуальних дій (вручення повісток та інших документів, допит сторін і свідків, проведення експертизи і огляду на місці тощо), за винятком випадків, коли:

1) виконання доручення суперечило б суверенітетові України або за грожувало б безпеці України;

2) виконання доручення не належить до компетенції суду. Виконання доручень іноземних судів про проведення окремих проце суальних дій провадиться на основі законодавства України.

Суди України можуть звертатися до іноземних судів з дорученням про виконання окремих процесуальних дій. Порядок зносин судів України з іноземними судами визначається законодавством України і міжнародними договорами України.

Стаття 427. Виконання в Україні рішень іноземних судів і арбітражних судів

Порядок виконання в Україні рішень іноземних судів і арбітражних судів визначається відповідними міжнародними договорами України. Рішення іноземного суду або арбітражного суду може бути пред'явлено до примусового виконання протягом трьох років з моменту набрання рішенням законної сили.

Стаття 428. Міжнародні договори

Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що їх містить законодавство України про цивільне судочинство, то застосовуються правила відповідного міжнародного договору".

У проекті Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р. зазначені аспекти, на наш погляд, опрацьовано краще. У цьому можна пересвідчитися, процитувавши відповідні статті з цього проекту.

"Глава 116.

Стаття 1620. Чинність рішень іноземних судів на території України

1. Рішення іноземних судів, що за своїм характером не потребують виконання, визнаються чинними в Україні, якщо немає заперечення про

239

ти такого визнання, яке має бути подане у письмовій формі до будьякого суду України.

2. У разі наявності заперечень рішення іноземного суду підлягають визнанню в порядку судового засідання, після того як суд України встановить, що:

рішення іноземного суду набуло чинності у державі свого поход ження;

справа не належить, згідно із законом України, до виключної ком петенції судів або інших органів України;

відповідач у справі не був позбавлений можливості судового захи сту, а якщо він недієздатний—мав можливість залучити до участі у справі процесуального представника;

у судах України не ведеться провадження у справі між тими сами ми сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, яке було розпочате раніше, ніж справа, рішення в якій підлягає виз нанню.

Стаття 1621. Виконання рішень іноземних судів

Рішення іноземних судів підлягають виконанню в Україні, якщо міжнародна угода, укладена Україною з відповідною іноземною держа вою, передбачає виконання судових рішень.

Клопотання позивача або іншої зацікавленої особи про виконання рішення іноземного суду розглядається судом України у відкритому су довому засіданні. Суд дає дозвіл на виконання іноземного судового рі шення після встановлення, що:

рішення підлягає виконанню в країні свого походження;

рішення відповідає вимогам, встановленим у п. 2 статті 1620 цьо го Кодексу".

Перейдемо до Конвенції СНД про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних і кримінальних справ від 22 січня 1993 р. П'ять її статей безпосередньо стосуються розглядуваного питання. Процитуємо ці статті.

"Стаття 51. Визнання і виконання рішень

Кожна з Договірних Сторін на умовах, передбачених цією Конвенцією, визнає і виконує такі рішення, винесені на території іншої Договірної Сторони:

а) рішення установ юстиції з цивільних і сімейних справ, включаю чи затверджені сторонами мирові угоди з таких справ і нотаріальні акти щодо грошових зобов'язань;

б) рішення судів з кримінальних справ про відшкодування шкоди.

240

Стаття 52.

1. Винесені установами юстиції кожної з Договірних Сторін рішен ня, що вступили в законну силу, які не вимагають за своїм характером виконання, визнаються на території інших Договірних Сторін без спеці ального провадження, якщо:

а) установи юстиції запитуваної Договірної Сторони не винесли ра ніше з цієї справи рішення, яке вступило в законну силу;

б) справа згідно з цією Конвенцією, а у випадках, що нею не перед бачені, згідно із законодавством Договірної Сторони, на території якої рішення має бути визнане, не належить до виключної компе тенції установ юстиції цієї Договірної Сторони.

2. Положення пункту 1 цієї статті стосуються і рішень з опіки і пік лування.

Стаття 53. Клопотання про дозвіл примусового виконання рішення

Клопотання про дозвіл примусового виконання рішення подається до компетентного суду Договірної Сторони, де рішення підлягає вико нанню. Воно може бути подане і до суду, який виніс рішення у справі за першою інстанцією. Цей суд надсилає клопотання суду, компетентному винести рішення за клопотанням.

До клопотання додаються:

а) рішення або його завірена копія, а також офіційний документ про те, що рішення вступило в законну силу і підлягає виконанню, чи про те, що воно підлягає виконанню до вступу в законну силу, якщо це випливає із самого рішення;

б) документ, з якого випливає, що сторона, проти якої було винесене рішення, яка не взяла участі у процесі, була належним порядком і своєчасно викликана до суду, а у випадку її процесуальної не дієздатності була належним чином представлена;

в) документ, що підтверджує часткове виконання рішення на момент його пересилання;

г) документ, що підтверджує угоду сторін у справах з договірної під судності.

3. Клопотання про дозвіл примусового виконання рішення і прикла дені до нього документи забезпечені завіреним перекладом на мову за питуваної сторони або на російську мову.

Стаття 54. Порядок визнання і примусового виконання рішень 1.

241

Суд, що розглядає клопотання про визнання і дозвіл примусового виконання рішення, обмежується встановленням того, що умов, перед бачених цією Конвенцією, дотримано. У випадку, коли умов дотримано, суд виносить рішення про примусове виконання.

Порядок примусового виконання визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої має бути здійснене примусове ви конання.

Стаття 55. Відмова у визнанні і виконанні рішень У визнанні передбачених статтею 52 рішень і у видачі дозволу на примусове виконання може бути відмовлено у випадках, якщо:

а) відповідно до законодавства Договірної Сторони, на території якої винесено рішення, воно не вступило у законну силу або не підля гає виконанню, за винятком випадків, коли рішення підлягає вико нанню до вступу в законну силу;

б) відповідач не взяв участі у процесі внаслідок того, що йому або його уповноваженому не було своєчасно і належним чином вруче но виклик до суду;

в) у справі між тими ж сторонами про той же предмет і за тією ж під ставою на території Договірної Сторони, де має бути визнано і ви конано рішення, було вже раніше винесено рішення, що вступило у законну силу, або є визнане рішення суду третьої держави, або якщо установою цієї Договірної Сторони було раніше порушено провадження у даній справі;

г) згідно з положеннями цієї Конвенції, а у випадках, нею не перед бачених, згідно із Законодавством Договірної Сторони, на тери торії якої рішення має бути визнано і виконано, справа стосується виключно компетенції її установи;

д) відсутній документ, що підтверджує угоду сторін у справі дого вірної підсудності;

е) закінчився термін давності примусового виконання, передбачений законодавством Договірної Сторони, суд якої виконує доручення".

Розглянемо, як визнання та виконання судових рішень регламентуються двосторонніми міжнародними договорами України.

242

"Стаття 52. Порядок визнання і виконання рішення

Визнання і виконання рішення належить до компетенції суду тієї Договірної Сторони, на території якої рішення має бути визнане і вико нане.

При розгляді справи суд обмежується перевіркою виконання умов, передбачених статтями 50 і 51.

Для визнання і виконання рішення застосовується законодавство Договірної Сторони, на території якої рішення має бути визнане і вико нане; це стосується також форми клопотання про визнання і виконання рішення. До положення про визнання і виконання належить додати його копію і копії додатків для вручення учасникам справи.

Якщо на території тієї Договірної Сторони, суд якої виніс рішення, виконання рішення відкладено внаслідок поновлення справи або внас лідок розгляду справи щодо скасування або зміни рішення, що набрало законної сили, на території іншої Договірної Сторони відкладається справа про визнання і виконання або справа про виконання рішення.

Розглядаючи справу про визнання і виконання рішення, суд може зажадати від сторін пояснень. Цей суд може також звернутися до суду, який виніс рішення, відносно представлення додаткових пояснень".

Ознайомимося з текстами двох законів України, згаданих у підрозділі "Джерела права".

У Законі № 2051ІІІ від 19 жовтня 2000 р. зафіксовано:

"Верховна Рада України постановляє:

Приєднатися від імені України до Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах, укладеної 18 березня 1970 р. у м. Гаага, з такими заявами і застереженнями:

1) Україна заявляє, що:

відповідно до статті 2 Конвенції центральним органом України є Міністерство юстиції України;

відповідно до статті 4 Конвенції судові доручення, які підлягають виконанню згідно з розділом І Конвенції, повинні бути складені українською мовою або супроводжуватися перекладом українською мовою;

відповідно до статті 8 Конвенції представник судової влади запитуючого органу Договірної Держави може бути присутнім під час виконання судового доручення, якщо можливість такої присутності підтверджено згодою Міністерства юстиції України;

відповідно до статті 23 Конвенції Україна не буде виконувати судові доручення, направлені з метою здійснення відомої в країнах загального права процедури виявлення в ході попереднього слухання документів;

243

2) відповідно до статті 33 Конвенції Україна робить такі застереження:

Україна цілком виключає застосування на її території положень глави ІІ Конвенції, за винятком статей 15,20,21 та 22".

Коротким є і текст Закону України від 19 жовтня 2000 р. № 2052ІІІ.

"Верховна Рада України постановляє:

Приєднатися від імені України до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах, укладеної 15 листопада 1965 р.

1) до статті 2 Конвенції:

Центральним органом України є Міністерство юстиції України;

2) до статті 6 Конвенції:

органами, компетентними складати підтвердження про вручення документів, є Міністерство юстиції України та його територіальні управління юстиції;

3) до статті 8 Конвенції:

вручення судових документів через дипломатичних або консульських агентів іншої держави на території України може здійснюватися лише громадянами держави походження цих документів;

4) до статті 9 Конвенції:

органом, компетентним отримувати документи, які передаються консульськими каналами або, якщо цього вимагають надзвичайні обставини, дипломатичними каналами, є Міністерство юстиції України;

5) до статті 10 Конвенції:

Україна не використовуватиме на своїй території способів передачі судових документів, передбачених статтею 10 Конвенції;

6) до статті 15 Конвенції:

якщо виконано всі умови, зазначені у частині другій статті 15 Конвенції, суддя незалежно від положень частини першої статті 15 Конвенції може винести рішення, навіть якщо не надійшло жодного підтвердження про вручення або безпосередню доставку документів;

7) до статті 16 Конвенції:

звернення про оскарження не буде розглядатися в Україні, якщо воно направлено після закінчення одного року з дати винесення рішення".

244Статутом та іншими законодавчими актами України. Положення про порядок вчинення нотаріальних дій консулом

245

затверджується Міністерством юстиції України і Міністерством закордонних справ України".

Консульським нотаріальним діям присвячені також ст. 4550, 5253 Консульського статуту України. Процитуємо названі статті:

"Стаття 45. Нотаріальні дії вчиняються у приміщенні консульської установи України. В окремих випадках нотаріальні дії можуть бути вчинені поза зазначеною установою.

Стаття 46. Консул, який вчиняє нотаріальні дії, зобов'язаний дотримувати таємниці вчинюваних нотаріальних дій.

Довідки про вчинені нотаріальні дії і документи видаються відповідно до законодавства України про державний нотаріат.

Стаття 47. Нотаріальні дії вчинюються в день пред'явлення всіх необхідних для цього документів, сплати консульського збору, відшкодування фактичних витрат.

Вчинення нотаріальних дій може бути відкладено при необхідності витребування додаткових відомостей або направлення документів на експертизу, а також на інших підставах, передбачених законодавством України.

Стаття 48. Нотаріально посвідчувані угоди, а також заяви чи інші документи підписуються в присутності консула, який вчинює нотаріальні дії. Якщо угоду, заяву чи інший документ підписано за відсутності консула, то особа, яка підписала такий документ, повинна особисто підтвердити, що документ підписаний нею.

Консул, який вчинює нотаріальні дії, зобов'язаний роз'яснювати громадянам України їх права та обов'язки, попереджувати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій з тим, щоб юридична необізнаність та інші подібні обставини не могли бути використані їм на шкоду.

Стаття 49. Консул не може вчинювати нотаріальні дії на своє ім'я і від свого імені, на ім'я і від імені своєї (свого) дружини (чоловіка), її (його) і своїх родичів по прямій лінії.

Стаття 50. Нотаріальне діловодство в консульській установі ведеться тією ж мовою, якою ведеться діловодство консульської установи.

Коли особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, не знає мови, якою ведеться діловодство в консульській установі, текст документів, що оформлюються, повинен перекласти їй консул, який вчинює нотаріальну дію або відомий консулові перекладач.

Стаття 52. Якщо вчинення нотаріальних дій суперечить законодавству України, консул відмовляє у вчиненні такої дії.

Консул не приймає для вчинення нотаріальних дій документи, якщо вони не відповідають вимогам законодавства України, або мають за

246

своїм змістом завдати шкоди інтересам України, або містять відомості, що порочать честь і гідність громадян.

На прохання особи, якій відмовлено у вчиненні нотаріальних дій, їй повинні бути викладені причини відмови і роз'яснено порядок її оскарження".

У ст. 50. "Оскарження нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні" Закону України "Про нотаріат" встановлено:

"Скарги на неправильне вчинення нотаріальних дій або відмову у їх вчиненні консульською установою розглядаються в порядку, встановленому Консульським статутом України … "

Завершуючи ознайомлення з Консульським статутом, процитуємо його ст. 53. У ній зазначається: "При вчиненні нотаріальних дій відповідно до законодавства України, міжнародних договорів, в яких беруть участь Україна і держава перебування, застосовуються норми іноземного права.

Консул приймає документи, складені відповідно до вимог іноземного права, і вчинює посвідчувальні написи у формі, передбаченій іноземним законодавством, якщо це не суперечить законодавству України".

Аналогічно законодавець регулює вчинення нотаріальних дій на території України.

Стаття 98 "Застосування іноземного права" Закону України "Про нотаріат" має такий зміст:

"Нотаріуси відповідно до законодавства України, міжнародних договорів застосовують норми іноземного права.

Нотаріуси приймають документи, складені відповідно до вимог іноземного права, а також вчинюють посвідчувальні написи за формою, передбаченою іноземним законодавством, якщо це не суперечить законодавству України".

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

Поняття "міжнародний цивільний процес".

Чому законодавці світу прихильніше ставляться до іноземного матеріально го права, ніж до процесуального?

Основні принципи визначення підсудності, відомі міжнародному приватному праву.

247

10. Пророгаційна угода.

Поняття "виключна підсудність", "факультативна підсудність", "множинна підсудність".

Можливі способи зносин між судовими органами різних країн.

Чи можна до українського суду подати цивільний позов, наприклад, на СШАчиНАТО?

Як в Україні виконуються доручення іноземних судів?

Чи дозволяє Україна виконувати рішення іноземних судів на своїй тери торії?

Відмінності порядку визнання і виконання судових рішень, передбаченого Договором між Україною і Польщею та Конвенцією СНД.

Які нотаріальні дії вчиняють консули України за кордоном?

Як і коли нотаріуси України застосовують норми іноземного права при вчи ненні нотаріальних дій?економічного та науковотехніч ного співробітництва (1972 р.). Була укладена у Москві представника ми країн — членів Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) 26 травня 1972 р. Після припинення існування РЕВ, а також виходу з Конвенції окремих країн виникла проблема щодо застосування цієї Конвенції.

Панамська конвенція (1975 р.). Ця міжамериканська конвенція про міжнародний комерційний арбітраж значною мірою повторює положен ня НьюЙоркської конвенції 1958 р. Новою в ній є норма про те, що ар бітражне рішення має силу остаточного судового рішення.

Для арбітражів типу adhoc (разовий або ізольований) прийнято "Арбітражний регламент Європейської Економічної комісії" (1963 р.) та

250

"Арбітражний регламент UNCITRAL” (одноголосно схвалений Генеральною Асамблеєю ООН у 1976 р.).

Комісія ООН з права міжнародної торгівлі у 1985 р. розробила "Типовий закон про міжнародний комерційний арбітраж". Він відобра жає тенденцію уніфікації права міжнародного комерційного арбітражу у світовому масштабі. Міжнародна торговельна палата (м. Париж) у 1923 р. створила постійно діючий Арбітражний суд.

Помітну роль у розвитку міжнародного комерційного арбітражу відіграє Міжнародна рада з комерційного арбітражу (International Coun cilfor Commercial Arbitration — ICCA). Діє Міжнародна федерація уста нов комерційного арбітражу (Іпіегпаііопаі Рейегаііоп о/ Соттегсіаі АгЬіїгаііоп Ітіііиііот).

Арбітражний суд згідно з нашими поняттями означає державний суд, що розглядає спори, сторонами яких є виключно юридичні особи. Якщо принаймні однією стороною спору буде фізична особа, то спір розглядатиметься в Україні у звичайному цивільному суді. Зазначене потрібно враховувати під час роботи із західною правничою літературою та юристами з "далекого зарубіжжя". Згідно з їхніми поняттями, арбітражний суд (arbitrary court) означає те, що в Україні відоме як "третейський суд". До речі, в українській соціалістичній юриспруденції цей суд мав ще й назву "полюбовний".

Вважають, що третейське судочинство виникло раніше, ніж державне правосуддя. Існування третейських судів простежується вже в Стародавньому Римі. Спочатку рішення третейських судів не виконувалися за допомогою засобів державного примусу. Імператор Східної Римської імперії (Візантії) Юстиніан (VI ст. н. е.) вперше в юриспруденції надав рішенням третейських судів силу, еквівалентну рішенням державних судів.

З огляду на те що у сучасній українській юриспруденції є такі поняття, як "арбітражний суд" та "третейський суд", законодавець у 1994 р. вирішив третейський суд, який розглядає спори з іноземним елементом, назвати "міжнародний комерційний арбітраж". Можливо, такому суду доречніше було б дати назву "міжнародний третейський суд"