§ 4. Основні умови заміщення посад керівників органів виконавчої влади

Важливою передумовою ефективної реалізації правового статусу керівника органу виконавчої влади є наявність певних гарантій щодо якості кадрового потенціалу. На наш погляд, недостатньо лише політичної доцільності у вирішенні питання призначення тієї або іншої особи на посаду керівника органу виконавчої влади, слід гарантувати “професійну придатність” претендента на заняття керівної посади.

Щоб мати такі гарантії вже на стадії призначення особи на посаду керівника органу виконавчої влади, необхідно додержуватись певних вимог. Важаємо за потрібне зазначити, що законодавством передбачені певні спеціальні вимоги та обмеження лише для голів місцевих державних адміністрацій, що ж стосується керівників вищих щаблів виконавчої влади, то будь–яких згадок про таке в нормативних документах не існує. Єдиною можливістю врегулювати кадрове забезпечення цих, беззаперечно, ключових посад до недавнього часу було застосування положень Закону України “Про державну службу”[129]. Але 29 травня 2001 р. Президент України своїм Указом “Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні”[130] визнав посади Прем’єр–міністра України, Першого віце–прем’єр–міністра, віце–прем’єр–міністрів, міністрів такими, що за характером повноважень, порядком призначення на посади та звільнення з посад належать до політичних і не відносяться до категорій посад державних службовців, визначених Законом України "Про державну службу", а отже, і дія самого Закону не може поширюватись на ці категорії вже “політичних діячів”.

Результатом такого розмежування є те, що застосовуючи норми Закону України “Про державну службу” до “державних політичних діячів” за так званою аналогією закону, неможливо досягнути тих цілей, з якими такий статус надавався, оскільки, як зазначає В.Б.Авер?янов, передбачалось, що поняття “державний політичний діяч” повинно позначати “…особливий правовий статус окремих державних посад, який суттєво відрізняється від статусу посади державного службовця, встановленого Законом України “Про державну службу”[131].

Дійсно, у 2000 р., Президентом України був виданий Указ, яким затверджувалась Стратегія реформування системи державної служби в Україні. Саме в ній передбачалось кардинальне (у рамках адміністративної реформи) реформування структури державної служби. Зокрема зазначалось, що “до політичних посад мають бути віднесені посади Прем’єр–міністра України, інших членів Кабінету Міністрів України та деякі інші посади, статус яких як політичних буде визначено законами України… Ці посади не повинні відноситися до категорій посад державних службовців, передбачених Законом України "Про державну службу", дія якого має поширюватися на них у частині, що не суперечитиме відповідним законам України”[132]. Логіка, беззаперечно, є, але для того, що б така система діяла, мабуть, недостатньо обумовити такі принципові питання, як визначення правового статусу, у стратегії, концепції чи у будь–якому акті–декларації. Це необхідно було зробити в основному документі, нехай навіть у формі відсилки або у перехідних положеннях до Закону України “Про державну службу”. В такому випадку різночитань в жодному разі, не виникло б.

Реалією сьогодення є те, що “…щодо професійності як ознаки державної служби, то для претендентів на політичні посади є не обов?язковим наявність досвіду роботи у певній галузі чи певної освіти, не передбачається проходження конкурсу на перевірку професійних якостей. Головним фактором при призначенні чи обранні на посаду державного політичного діяча є підтримка особи впливовими політичними групами, яка, в свою чергу, зазвичай, є результатом її політичної орієнтації та ділових якостей”[133]. Тобто політичні посади нарівні з допоміжними та посадами патронатної служби, характеризуються як “позапрофесійна державна служба”[134]. В результаті, статус таких осіб повністю залежить від “політичних чинників”[135] і, як наслідок, маємо “обурливу некомпетентність державних органів та осіб, що стоять на вершині управлінської піраміди”[136].

Певним логічним продовженням може бути “необов?язковість” наявності громадянства України, дієздатності; “можливість” перебування на посаді осіб, які мають судимість тощо.

не лише носіями певних політичних ідей та беруть участь у політичних процесах у державі як представники певних політичних сил, а й мають владні повноваження… І найголовніше те, що особи, які обіймають державні політичні посади, мають можливість одноособово чи у складі колегіального органу приймати рішення загальнообов?язкового характеру і несуть відповідальність за них”[137]. Хоча у своєму інтерв?ю А. Кінах, перебуваючи на посту Прем?єр–міністра України, зазначав, що він “готовий розглядати всі пропозиції щодо кандидатів (до складу уряду. – Н.А.), яким притаманні такі якості як професіоналізм, уміння працювати на високому державному рівні, відповідні моральні якості”[138]. Як бачимо, на практиці все ж таки превалюють тенденції до підвищення вимог щодо найвищих посадовців і це, на нашу думку, є позитивним у сфері державного управління.

Звісно, така прогалина в законодавстві спричинена відсутністю спеціальних законів, які встановлювали б правовий статус осіб, які обіймають посади “державних політичних діячів” і прикро, що така ситуація зберігається досить довгий час. Ми можемо лише на теоретичному рівні, користуючись нормативно встановленими вимогами для претендентів на посади голів місцевих державних адміністрацій[139], державних службовців[140] за тією ж аналогією, вивести загальні вимоги, які повинні висуватися до претендентів на заняття посади керівника органу виконавчої влади.