Юридическая
консультация:
+7 499 9384202 - МСК
+7 812 4674402 - СПб
+8 800 3508413 - доб.560
 <<
>>

2. Адміністративний позов і учасники судового розгляду

Реалізація права на судовий захист, згідно з принципом диспозитивності, починається зі звернення особи, яка вважає свої права порушеними, до суду. Суд позбавлений можливості самостійно ініціювати процес, інакше він перестане бути судом і перетвориться на звичайний контролюючий орган.

Важливо визначитися з назвою процесуального документа, з яким звер­татимуться до адміністративного суду з проханням розв’язати публічно-правовий спір, – скарга, заява чи позов. Аналізуючи положення частини першої ст. 55 Конституції України, яке кожному гарантує «право на оскар­ження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб» (виділено автором.

258

– Р.К.), можна дійти висновку, що формою звернення у цьому випадку має бути скарга. Однак такий висновок прямо не випливає з наведеного поло­ження Конституції, оскільки термін «оскарження», на наш погляд, позна­чає дію, а не форму звернення.

Сьогодні низка положень Цивільного процесуального кодексу України, які регламентують судове провадження у справах, що виникають з адміні­стративно-правових відносин, передбачають таку форму звернення до суду як «скарга». Однак, на наш погляд, термін «скарга» вказує на нерівність того, хто скаржиться, і того, на кого скаржаться. Цю нерівність ще можна зрозуміти в адміністративно-правових відносинах «громадянин – адмініст­рація», оскільки ці відносини засновані на принципі субординації. Збері­гається ця нерівність і у відносинах щодо оскарження рішень адмініст­рації в адміністративному порядку. Тому в адміністративній процедурі ос­карження вживати термін «скарга» цілком обґрунтовано. Однак недопус­тимим видається його використання в адміністративному процесі, оскіль­ки перед судом мають бути рівними і громадянин, і адміністрація. З ідеоло­гічних міркувань скарга як форма звернення до суду є небажаною. Крім того, скарга не дасть можливості уніфікувати форму звернення до суду.

Набагато сильніше ідеологічне навантаження в адміністративному про­цесі нестиме адміністративний позов, який вказуватиме на повну рівність того, хто звертається до адміністративного суду (позивача), і того, до кого спрямовані вимоги (відповідача). Тоді адміністративний орган буде ймену-ватися не просто «зацікавлена особа», як сьогодні у цивільному процесі, а «відповідач».

Посилання на те, що позов у свідомості громадян асоціюється переваж­но з приватно-правовими вимогами, а тому небажаний в адміністративно­му процесі, на нашу думку, є непереконливим і не є перешкодою для того, щоб використовувати його в адміністративних судах. Скажімо, у господарсь­кому процесі позов використовується для звернення до суду з будь-якими вимогами, зокрема про визнання правових актів органів влади недійсними.

До того ж термін «позов», на відміну від «скарги» допускає не лише оскарження рішення, дії чи бездіяльності (з вимогою визнати їх протип­равними), а й висунення вимог про зобов’язання адміністративного органу вчинити певні дії чи утриматися від такого, про відшкодування збитків тощо. Крім того, позов дає можливість уніфікувати форму звернення до суду і фізичних чи юридичних осіб, і адміністративних органів.

Компромісним, на наш погляд, є вживання терміна «заява», який зву­чить більш нейтрально, ніж «адміністративний позов», і позбавлений ідео­логічного змісту.

Заява (англ. арріісаііогі) використовується як форма звер­нення до Європейського Суду з прав людини, який захищає права та свобо­ди людей і юридичних осіб, що передбачені Європейською Конвенцією з прав людини від порушень з боку держав, які визнали юрисдикцію цього суду (серед них і Україна).

В адміністративному процесі можна без застережень застосовувати вчен­ня про структуру позову, розроблене у доктрині цивільного та господарсь­кого судочинства. Так, елементами адміністративного позову можна визна-

259

ти підставу, предмет і зміст позову. Підставу позову становитимуть обстави­ни (юридичні факти) і норми права, які у своїй сукупності дають особі право звернутися до суду з вимогами до іншої особи. Предмет позову скла­датимуть матеріально-правові вимоги особи, яка звертається до адмініст­ративного суду, до відповідача (наприклад, вимоги вчинити певну дію на користь позивача). Зміст позову – це адресоване адміністративному суду прохання позивача процесуально-правового характеру задовольнити його вимогу до відповідача (наприклад, прохання до суду зобов’язати відповідача до вчинення певної дії). Практичне значення матимуть тільки підстава і предмет адміністративного позову, оскільки вони допоможуть визначити тотожність позову. Повторне подання позову між тими самими сторонами з тих самих підстав і з того самого предмета, якщо він уже розглядався судом, згідно з правилами судового процесу, не допускається. В адміністра­тивному процесі важливо передбачити, щоб від фізичної чи юридичної осо­би, яка не є адміністративним органом, не вимагалося обов’язкове зазна­чення у позовній заяві правовові підстави її вимог, тобто конкретної нор­ми права. Досить було б зазначити, яке суб’єктивне право чи інтерес особа вважає порушеним.

Цікавим є питання про можливість зустрічного позову в адміністратив­ному процесі. На наш погляд, інститут зустрічного позову має право на існування в адміністративному процесі, оскільки можна передбачити ви­падки, коли відповідачем може бути подана зустрічна вимога до позивача, яка пов’язана з первинною вимогою.

Наприклад, адміністративний орган після відмови надати статус біжен­ця іноземцю, який незаконно перетнув державний кордон, звертається до суду за рішенням про примусове його видворення. Цілком логічно, щоб іноземець мав право у цьому ж процесі оскаржити відмову в наданні йому статусу біженця.

Так само зустрічний позов можливий, наприклад, у спорах, які виника­ють з приводу адміністративних договорів. Одна сторона договору звертається до адміністративного суду з вимогою зобов’язати іншу сторону виконати умови договору, а інша – оспорює дійсність самого адміністративного до­говору. Очевидно, що ці вимоги є зустрічними й у різних провадженнях розглядатися не можуть, оскільки задоволення зустрічної вимоги однієї сторони усуває можливість задоволення первісної вимоги іншої сторони, і навпаки.

Важливим з точки зору демократичності правосуддя та гарантування правосудності судових рішень є вирішення питання про одноособовий та колегіальний розгляд адміністративних спорів.

Наприклад, у Нідерландах слухання адміністративних справ у першій інстанції здійснюється суддею одноособове. Однак якщо судця вважає, що справа складна для вирішення одним суддею, він передає її до колегії суддів. Згідно з німецькими правилами адміністративного процесу, справа пере­дається на розгляд одного судді, якщо вона не є дуже складною з фактич­ного чи юридичного боку або не має принципового значення. В інших випадках справа розглядається колегією з трьох професійних суддів та двох

260

суддів на громадських засадах (останні обираються територіальною грома­дою). Такий досвід вартий того, щоб урахувати його під час запровадження адміністративного судочинства в Україні.

Доцільно встановити загальним правилом, що розгляд і вирішення всіх адміністративних справ у суді першої інстанції здійснюється одноособове суддею, який діє від імені суду і головує у судовому засіданні. Адміністра­тивну справу доцільно розглядати колегіальним складом, якщо суддя, який почав провадження у справі, дійде висновку, що справа є особливо склад­ною. Оптимальний склад колегіального суду – колегія з трьох професійних суддів. Менша кількість – два судді – викличе труднощі у прийнятті рішен­ня, якщо голоси суддів поділяться порівну. Більша кількість приведе до невиправданого і зайвого навантаження на суддів. До складу колегії про­фесійних суддів можна залучати суддів без юридичної освіти, які мають фахову підготовку в галузі юрисдикції адміністративних судів.

Колегією суддів у складі одного професійного судді та двох народних засідателів можуть розглядатися і вирішуватися адміністративні справи, предметом оскарження у яких є нормативно-правові акти. Для вирішення адміністративних справ, предметом оскарження у яких є рішення, дії чи бездіяльність Президента України, вищого або центрального органу вико­навчої влади, іншого державного органу, повноваження якого поширю­ються на всю територію України, його посадової чи службової особи, до­цільно передбачити колегію суддів у складі трьох професійних суддів та двох народних засідателів, що мало б підвищити гарантії незалежності суду під час ухвалення судового рішення.

Значення участі народних засідателів у тому, шо вони забезпечать пред­ставництво суспільства у здійсненні правосуддя. Народні засідателі допо­могли б професійному судді подивитися на справу очима звичайного грома­дянина, а не лише з точки зору сухої букви закону. Участь народних засіда­телів обумовлена необхідністю збалансувати у судовому рішенні інтереси громадянського суспільства і держави. Народні засідателі вноситимуть у судочинство своє бачення соціальної реальності й інтересів різних соціальних груп, яке може бути невідомим професійним суддям. Довіра громадян до такого складу суду має бути значно вищою. Крім того, участь народних засідателів у здійсненні правосуддя змушуватиме професійних суддів аргу­ментувати правову позицію так, щоб вона була зрозуміла і нефахівцям. Це дуже важливо, тому що судові рішення в адміністративних справах можуть мати велике суспільне значення, а тому вони повинні викладатися чіткою й доступною мовою.

В адміністративних судах слід уникати практики, коли розподіл справ, утворення колегій суддів та призначення головуючого здійснюється голо­вою суду, щоб зменшити можливості впливу голови суду на результати роз­в’язання адміністративних справ. У зв’язку із цим доцільно, на наш погляд, залучати суддів до складу колегій і розподіл адміністративних справ здійсню­вати у порядку, який визначався б органами суддівського самоврядування (наприклад, зборами суддів адміністративного суду) з урахуванням черго­вості, завантаженості, спеціалізації суддів тощо. У складі колегії суддів го-

261

ловуючим міг би бути професійний судця з найбільшим суддівським ста­жем, а суддею-доповідачем – суддя, який почав провадження у справі.

Наступним важливим для регламентації адміністративного процесу є питання про склад його учасників. Воно має значення для визначення ролі кожної групи учасників у розгляді адміністративної справи судом і кола їхніх процесуальних прав та обов’язків.

За роллю у судовому розгляді та характером зацікавленості учасників адміністративного процесу можна поділити на дві групи:

1) особи, які беруть участь у справі (сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб);

2) особи, які сприяють розгляду справи (свідки, експерти, спеціалісти, перекладач, секретар судового засідання, судовий розпорядник).

Першу групу учасників об’єднує те, що всі вони зацікавлені у результатах вирішення справи. За характером інтересу їх можна поділити на тих, які мають матеріально-правову зацікавленість у результатах вирішення адмі­ністративної справи (сторони й треті особи), і на тих, що мають процесу­ально-правову зацікавленість (представники сторін і третіх осіб). Свідки, експерти, спеціалісти, перекладач, секретар судового засідання, судовий роз­порядник не мають ні матеріально-правової, ні процесуально-правової за­цікавленості у розв’язанні справи. Така класифікація має не тільки теоре­тичне значення. Вона спрощує визначення правового статусу кожної з груп учасників.

Особи, які беруть участь у справі, здійснюють свої процесуальні права у судовому процесі для того, щоб домогтися певного правового результату, у якому вони зацікавлені. Судове рішення у справі стосуватиметься прав і обов’язків сторін і третіх осіб.

Сторонами в адміністративному процесі, з одного боку, є особа, яка вважає, що її право, свобода чи правовий інтерес в галузі публічно-право­вих відносин порушено, і звертається до адміністративного суду за захис­том цього права, свободи чи правового інтересу (позивач), а з іншого боку – особа, що, як вважає позивач, порушила його право, свободу чи правовий інтерес і повинна усунути це порушення чи компенсувати шкоду (відпові­дач).

В адміністративний процес можуть вступати або залучатися судом і треті особи, прав, свобод та правових інтересів яких стосуються вимоги позивача у справі. Як і в цивільному та господарському процесах, в адміністративно­му судочинстві доцільно розрізняти третіх осіб із самостійними вимогами на предмет спору і третіх осіб, які не заявляють таких вимог.

Наприклад, адміністративний орган помилково видав дозволи двом ра­діокомпаніям на ведення передач на одній радіочастоті. Дізнавшись про це, радіокомпанія, яка одержала дозвіл першою, звернулася до адміністратив­ного суду з вимогою визнати протиправним рішення про надання дозволу на транслювання на тій самій частоті іншій радіокомпанії. Про розпочату справу стало відомо другій радіокомпанії, яка вирішила вступити у справу, заявивши вимогу про скасування першого дозволу і підтвердження чин­ності другого. Приклад гіпотетичний, але він яскраво показує можливість

262

вступу у спір між позивачем (перша радіокомпанія) і відповідачем (адміні­стративний орган) третьої особи (друга радіокомпанія), яка також претен­дує на предмет спору (право використання певної частоти для ведення пе­редач). Вимоги позивача і третьої особи із самостійними вимогами є взає-мовиключними, а тому вони не можуть діяти як співпозивачі, оскільки між позивачем і третьою особою наявний конфлікт інтересів. Зрозуміло, що третя особа із самостійними вимогами повинна бути наділена такими са­мими правами, як і позивач.

Треті особи без самостійних вимог можуть виступати в адміністратив­ному процесі як на стороні позивача, так і на стороні відповідача. Напри­клад, якщо особою оскаржується підзаконний нормативно-правовий акт, знайдуться особи, на яких поширює дію цей акт. Одні з них можуть пого­джуватися з вимогами позивача і підтримувати їх, а інші можуть підтриму­вати позицію відповідача – органу, що видав цей акт. Перші можуть всту­пити у справу і взяти участь як треті особи на боці позивача, другі – як треті особи на боці відповідача.

Практичні труднощі складатимуть адміністративні справи, у яких пред­метом розгляду будуть нормативна-правові акти. Вони стосуватимуться інте­ресів багатьох осіб, на яких поширюють дію ці акти. А тому було б пра­вильно, щоб адміністративний суд повідомив усіх зацікавлених осіб про відкриття провадження у такій справі, щоб вони за бажання вступили у справу як треті особи. Зрозуміло, що кожного особисто суд повідомити не зможе. Можна запровадити правило, згідно з яким про початок проваджен­ня в адміністративній справі про нормативно-правовий акт суд повинен повідомити через офіційні видання, у яких цей акт було опубліковано. Це приведе до збільшення часу розгляду справи. Але таке правило, на наш погляд, є доцільним і виправданим.

Сторони і треті особи можуть брати участь у процесі разом із представ­никами або тільки через них. Процесуальні права й обов’язки представ­ників є похідними від процесуальних прав та обов’язків сторін і третіх осіб, їхній обсяг залежить від уповноваження представника довірителем (сторо­ною або третьою особою), якщо представник діє на підставі договору, або від увстановлених законом меж, якщо представник діє на підставі закону (наприклад, батьки як законні представники неповнолітніх, керівники як законні представники органів, підприємств, установ, організацій тощо).

Процесуальне становище інших учасників адміністративного процесу (свідків, судових експертів, секретаря судового засідання, перекладача) в адміністративному судочинстві та інших видах судочинства не повинно мати суттєвих відмінностей.

Варто звернути увагу на нові фігури, які пропонується запровадити у судочинстві, і в адміністративному зокрема. Це – спеціаліст і судовий роз­порядник. Спеціаліст – це особа, яка є фахівцем у певній галузі й володіє спеціальними знаннями, необхідними для надання технічної допомоги ад­міністративному суду в процесі доказування. Наприклад, як спеціаліст може бути запрошений фахівець у галузі діловодства для роз’яснення перед су­дом процедури розробки, документування, візування, погодження та за-

263

твердження рішень органу, чи фахівець у галузі комп’ютерної техніки для роз’яснення процесу електронного документообігу і можливостей втручан­ня в нього, для відтворення електронних документів перед судом тощо. На відміну від висновків експерта, результати роботи спеціаліста не є джере­лом доказів, а лише допомагають суду та іншим учасникам процесу розіб­ратися в інформації, яка постає перед ними, та зрозуміти її.

У зв’язку із запровадженням Законом «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. служби судових розпорядників виникає необхідність виз­начити правовий статус судового розпорядника в адміністративному про­цесі. Виходячи із завдань судових розпорядників, визначених частиною пер­шою ст. 132 Закону, можна закріпити за ним забезпечення належного стану судового залу і дотримання порядку присутніми у залі, запрошення до залу учасників адміністративного судочинства, оголошення про вхід суду до залу, виконання розпоряджень головуючого у судовому засіданні тощо.

На сьогодні ці дії виконує переважно секретар судового засідання, що, як правило, відволікає його від виконання основного завдання – протоко­лювання ходу судового засідання. У зв’язку з прогнозованим невеликим навантаженням на судового розпорядника недоцільно передбачати обов’яз­кову його участь у процесі. Рішення про залучення судового розпорядника до участі в судовому засіданні мав би приймати головуючий, виходячи з кількості сторін, інших учасників адміністративного процесу та присутніх у залі. У простих справах функції судового розпорядника міг би виконувати секретар судового засідання.

<< | >>
Источник: Авер’янов В.Б.. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / За заг. ред. В.Б.Авер’янова. – К.,2003. – 384 с.. 2003

Еще по теме 2. Адміністративний позов і учасники судового розгляду:

  1. Адміністративне судочинство.
  2. 1. «Адміністративна процедура» у змісті адміністративного процесу
  3. 2. Принципи адміністративних процедур
  4. ГЛАВА З ОСОБЛИВОСТІ ПОРЯДКУ АДМІНІСТРАТИВНОГО ОСКАРЖЕННЯ В ОКРЕМИХ ГАЛУЗЯХ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
  5. 2. Адміністративний позов і учасники судового розгляду
  6. 3. Розгляд справи і рішення адміністративного суду
  7. Стаття 2. Завдання адміністративного судочинства
  8. Стаття 17. Юрисдикція адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ
  9. Стаття 99. Строк звернення до адміністративного суду
  10. Стаття 100. Наслідки пропущення строків звернення до адміністративного суду
  11. § 1. Адміністративні суди та їх система
  12. § 2. Адміністративна юрисдикція. Підсудність справ
  13. § 4. Провадження в адміністративному суді першої інстанції. Судові рішення
  14. § 4. Окремі аспекти процесуальних особливостей СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ ВИБОРЧИХ СПОРІВ
  15. Поняття, види та класифікаційні ознаки рішень адміністративного суду
  16. Форма, зміст і вимоги до рішення адміністративного суду
  17. Підстави та порядок перегляду адміністративних судових рішень за винятковими і нововиявленими обставинами
  18. 3.1 Зарубіжний досвід щодо порядку ухвалення та проголошення рішення адміністративного суду
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -