ТЕМА 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТОРГОВОГО ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

ПЛАН

1. Поняття цивільного й торгового права в зарубіжних країнах.

2. Поняття цивільно-правової системи (сім’ї) та її основні складові. Рецепція римського приватного права.

3. Основні цивільно-правові системи сучасного світу та тенденції їх розвитку.


1. Цивільне право є основною складовою приватного права і системи права в цілому. Приватне право виступає певною макросистемою, яка охоплює сукупність норм щодо визначення статусу та захисту інтересів окремих осіб, які не є фігурантами держави, не перебувають у відносинах влади-підпорядкування щодо одна-одної, рівноправно і вільно встановлюють собі права та обов'язки у відносинах, що виникають з їхньої ініціативи. Разом з тим, поняття «приватне право» не є загальноприйнятим для всіх країн і правових систем сучасного світу; у багатьох країнах взагалі немає поділу права на публічне та приватне.

Так, у країнах англо-американської правової системи не тільки не розглядається внутрішня дихотомія всієї системи права, що дозволяє розмежувати публічне та приватне право, але відсутній і звичний для нас поділ права на галузі, зокрема не виокремлюється галузь цивільного права. Норми, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини й належать в інших країнах до системи цивільного права, становлять тут не галузі цивільного чи торгового права, а окремі розділи, інститути, зокрема, договірне право, право власності, деліктне право та ін.

У системах, де такий поділ існує, сфера дії приватного права не завжди співпадає через розбіжності в змісті приватно-правових галузей. Зокрема, інститут неспроможності у Франції є частиною торгового, тобто приватного права, а у ФРН – процесуального, тобто публічного права. Інститут оголошення громадянина померлим у праві країн континентальної правової сім'ї є складовою цивільного права, а в англо-американській має суто процесуальний характер. У зв'язку з цим поняття цивільного права повніше виражає сутність предмета нашого інтересу й розглядається як єдине для всіх правових систем і систем права кожної окремої країни.

Цивільне право є одним з найбільш цікавих правових явищ, яке завжди викликало підвищений інтерес не тільки з боку фахівців-правознавців, але й економістів, філософів, соціологів та ін. І це не дивно, адже саме цивільне право відображає рівень розвитку економічної та правової культури суспільства. Воно є юридичною формою існування економічних відносин, опосередковує сферу приватних інтересів кожного члена суспільства й регулює найбільш уніфіковані соціальні відносини в будь-якій країні.

У доктрині зарубіжних країн виділяють такі групи суспільних відносин, які регулюються нормами цивільного права: 1) природні відносини (право осіб): шлюб, припинення шлюбу, фактичні шлюбні стосунки, материнство, батьківство, присвоєння імені, родинні стосунки тощо; 2) відносини економічного характеру: власність, об'єднання майна, передача права власності (речове право); 3) відносини обміну в широкому розумінні, з економічної та соціологічної точки зору (контрактне право); 4) відносини, що підтримують рівновагу в суспільстві: відновлення порушеного права, відшкодування шкоди (зобов'язальне (деліктне) право).

Отже, цивільне право охоплює виняткову за обсягом сферу соціальних зв'язків; фактично воно регулює повсякденне життя людини, впливаючи як на окремих осіб, так і на суспільство в цілому.

Поняття «цивільне право» відоме з часів римської епохи, коли воно було основним правом римських громадян, яке існувало на противагу праву, що застосовувалося до іноземних громадян. Згодом термін «цивільне право» набував ще інших значень, тому на сьогодні в юридичній літературі розглядаються ще такі його історичні тлумачення як: 1) право Римської імперії; 2) право громадянської держави на відміну від права канонічного (церковного); 3) право цивільне на відміну від права військового; 4) право індивідів і фінансових інтересів на противагу праву протизаконних (кримінальних) дій.

У порівняльному правознавстві термін «цивільне право» може застосовуватися в значенні права національного на противагу публічному міжнародному або в значенні романо-германського права, тобто права, що існує в межах даної правової системи, на відміну від англо-американського. Звичайно, найбільш поширеним і прийнятним для вітчизняної правової системи є розуміння цивільного права як «права поточного життя», права звичайних суспільних відносин, які стосуються всіх індивідів від початку до кінця життя; як системи норм, яка регулює майнові та особисті немайнові відносини між юридично рівними учасниками.

Цивільне право розглядається і як право громадян, що відрізняється від права підприємців – комерційного чи торгового.

Термін «торгове» не відповідає сьогодні сфері застосування торгового права, яке охоплює всю сферу підприємницької діяльності, а не тільки торгівельного обігу.

Торговим правом вважається система норм, яка регулює організацію професійної торгової діяльності в широкому значенні цього поняття, тобто яка застосовується до торгівлі, промисловості, фінансової діяльності, іншими словами – професійної комерційної діяльності. Воно охоплює різноманітні сфери підприємницької діяльності та визначає загальний статус комерсанта, юридичне поняття торгового капіталу, принципи організації підприємств, їх об'єднань та ін.

Отже, цивільне право в широкому його розумінні практично можна було б ототожнити з приватним правом. Однак у деяких країнах прийнятий розподіл приватного права на цивільне та торгове (дуалізм приватного права).

У зарубіжній доктрині дуалізм приватного права традиційно розглядається як відокремлення норм, які регулюють комерційну (торгову) діяльність, від загальних норм цивільного права. Дуалізм існує на противагу монізму, за якого норми торгового обороту підпорядковані цивільному праву та вмонтовані в його систему. (Відповідно розрізняють держави з дуалістичною та моністичною системами приватного права). Формально зазначений дуалізм проявляється, насамперед, у наявності двох відносно самостійних систем джерел права, тобто одночасному існуванні цивільних і торгових кодексів. Однак феномен дуалізму приватного права значно глибший, аніж сама проблема співіснування таких кодексів; він може існувати навіть у некодифікованій правовій системі.

Фахівці класифікують дуалізм приватного права на два види:

– класичний, що виявляється в паралельному існуванні двох незалежних систем приватного права – цивільного й торгового,

– квазідуалізм, який виявляється лише на формальному рівні – в існуванні двох кодексів (цивільного й торгового) за єдиної системи приватного права.

У деяких країнах функціонують особливі торгові суди, що розглядають спори між підприємцями. Інші держави, навпаки, відмовилися від системи двох автономних кодексів і прийняли єдині цивільні кодифікації (Італія). У державах, де торгове право вважається самостійною галуззю права, існує досить складна проблема відмежування його від цивільного. У законодавстві західних країн ця проблема вирішується через визначення кола осіб, що визнані комерсантами (підприємцями), а також кола угод, які вважаються торговими.

Торгове право ґрунтується на положеннях цивільного і є по відношенню до нього спеціальним, є гілкою цивільного права, яка відокремилася в самостійну структуру. Саме тому розглядати положення торгового (комерційного) права слід на основі цивільного, норми якого є загальними й застосовуються і до торгових відносин, не врегульованих нормами торгового права.

До основних інститутів торгового (комерційного) права зарубіжних країн належать: морське право, право власності комерсантів, банківське право, право інтелектуальної власності, зобов'язальне право з участю комерсантів, право банкрутства та неспроможності, право цінних паперів, страхування, комерційної реклами, антимонопольне (право конкуренції), транспортне право, захисту прав споживачів, фінансове право, право довірчого управління майном (довірчої власності – трасту).

Домінуюча роль цивільного права як системи норм, що регулюють майново-вартісні відносини та особисті немайнові відносини, які виникають з приводу духовних благ і пов'язані з особистістю їх учасників, нині безумовно визнана в усіх сучасних правових системах. Оскільки саме через його інститути, як вважають провідні вчені в галузі теорії права, реалізується «природне право свободи» особистості.

2. Підвищений інтерес саме до цивільного права зумовлений ще й особливим процесом його формування: оскільки на певному етапі соціально-економічного розвитку кожне суспільство переживає типові умови, остільки цивільне право кожної нової країни, з одного боку, врегульовувало аналогічні суспільні відносини схожими методами й нормами, а з іншого – відчувало вплив уже існуючих правових систем.

Звичайно, існує ряд країн, в яких система приватного права утворювалася самостійно під впливом певних економічних умов.

Однак більшість держав під час їх виникнення та в процесі формування цивільного права все ж відчували істотний вплив більш розвинених систем. Основним способом такого впливу було запозичення вже існуючих і вивірених суспільною практикою іншої держави правових конструкцій. Вважається: що більше країн вступало на шлях правового розвитку, то менше національних особливостей мало їхнє цивільне право. Відповідно до того, право якої країни (системи) превалювало в процесі запозичення тих чи інших правових інститутів, у конкретній країні формувалася певна система цивільного права. Унаслідок цього в різних країнах світу застосовуються однакові засоби цивільно-правового регулювання суспільних відносин, існують подібні системи джерел цивільного права, сформувалися схожі за певними ознаками системи цивільного права. У юридичній літературі1 такі країни умовно об'єднують у певні цивільно-правові системи (сім'ї), або ж виділяють аналогічні системи цивільного права.

У доктрині розвиваються й дещо інші погляди на це питання.

Зокрема, деякі з українських вчених уважають, що навіть сам термін «приватне право» слід уживати з певними застереженнями, а правильніше було б говорити не про приватне право певної країни чи систему приватного права, а про традицію приватного права. Останню слід розглядати як «правові цінності, категорії, інститути, норми, що протягом століть свідомо передаються від покоління до покоління». Відповідно будь-який поділ держав на певні групи за цією підставою буде дуже умовним, оскільки не можливо врахувати розмаїття існуючих у всіх країнах особливостей традицій (систем) приватного права.

Уведення поняття «цивільно-правова система» поряд з традиційно існуючим поняттям «правова система (сім'я)» вбачається доцільним, оскільки, незважаючи на те, що види цивільно-правових систем збігаються за назвами з видами відповідних правових систем (сімей) сучасного світу, не завжди країна з певною системою цивільного права належатиме до відповідної за назвою правової сім'ї. Зокрема, Канаду безумовно віднесено до англо-американської правової сім'ї, однак у ній діє змішана цивільно-правова система, яка має ознаки як англо-американської, так і романо-германської систем цивільного права; Японія належить до традиційної правової сім'ї, однак цивільне право цієї країни розвивається за романо-германською концепцією.

Цивільно-правова система (сім'я) – це об'єднання кількох держав за ознакою єдності основних закономірностей цивільно-правового регулювання суспільних відносин, що здійснюється в них.

Поняття цивільно-правової системи є похідним від поняття правової системи в широкому розумінні. Цивільно-правова система є об'єднанням вужчого рівня, аніж правова система взагалі.

Разом з тим вона є самостійним утворенням, а тому її характеристика може не збігатися з рисами правової системи в цілому. Так, зокрема, право колишнього СРСР, у тому числі й УРСР, відносили до так званої системи соціалістичного права, однак цивільне право цієї держави завжди було близьким до континентальної системи (германської підсистеми).

Розрізняють цивільно-правові системи за допомогою певних ознак, які відображають їхній характер, та факторів, які впливають на нього (складові цивільно-правової системи). Для визначення приналежності тієї чи іншої держави до певної цивільно-правової системи беруть за основу не зміст конкретних правових норм, а більш сталі (і більш загальні) елементи, за якими з урахуванням особливостей права цієї держави можна визначити характерні риси, притаманні її цивільно-правовій системі.

Такими складовими є:

1) джерела цивільного права, їхній склад і співвідношенні між собою; (які саме форми офіційного вираження цивільно-правових норм прийнято в даній державі; які з них є визначальними, які другорядними; їх взаємозалежність, пріоритетність застосування на практиці тощо);

2) структура цивільного права (розподіл норм за окремим правовими інститутами (підгалузями); перелік і зміст цих правових інститутів (основні: право про особи, речове, зобов'язальне, сімейне, спадкове, виключні права);

3) концепція регулювання приватно-правових відносин (характер відносин держави й особи; сукупність засобів впливу на суспільні відносини);

4) правозастосовча практика (судова, адміністративна, конституційна); її значення для розвитку цивільно-правової системи;

5) доктрина (сукупність поглядів на цивільне право, знань про нього й практику його застосування);

6) ступінь впливу на систему цивільного права римського приватного права (чи відсутність такого впливу).

Названі елементи мають досить загальний характер, оскільки право кожної країни є унікальним і суттєво відрізняється від права будь-якої іншої держави. Розглядаючи особливості тієї чи іншої цивільно-правової системи, слід також враховувати, що право різних країн як таке сформульоване різними мовами, використовує надзвичайно різноманітну техніку нормотворення та створювалося для суспільств з різними структурами, уподобаннями, моральними, етичними, релігійними нормами тощо. Самі норми цивільного права в такому разі можуть бути надзвичайно різноманітними, однак способи й принципи їх творення, систематизації, тлумачення, застосування виявляють їхню належність до певного типу. Тому цивільно-правові системи створюються не на ґрунті мовної спорідненості, спільності культур чи географічного розташування, а за спільністю рис, що визначаються за перерахованими критеріями.

Одним із суттєвих критеріїв, за якими визначається приналежність певної країни до конкретної цивільно-правової системи, є ступінь впливу римського приватного права на систему цивільного права цієї держави. Романо-германська цивільно-правова система, зокрема, заснована на римському приватному праві, при цьому романська підсистема формувалася виключно під його пріоритетним впливом, а германська – також і під впливом германського звичаєвого права. Фахівці називають римське право «материнським» стосовно континентального (європейського), розглядають його як елемент минулої цивілізації, як універсальне, загальне право, попередник пізніших систем європейського права, а західноєвропейську та східноєвропейську традиції приватного права, які нині існують і розвиваються, – як дочірні щодо римського. Єдиної думки щодо впливу римського приватного права на англо-американську правову систему в науці не існує. Деякі вчені заперечують будь-яке значення римського приватного права для розвитку англійського та американського національного права.

Інші (їх більшість) – вважають такий вплив беззаперечним, оскільки римське право є найвищим досягненням правової культури й одним з найцінніших здобутків людської цивілізації.

Рецепцією в праві називають запозичення однією державою більш розвиненого права іншої держави. Рецепція римського права – це запозичення римського права рядом західноєвропейських країн, починаючи з XII століття, особливо в XV-XVI ст.; засвоєння римського права як чинного в Західній Європі в Середньовіччі та за Нових часів. Деякі фахівці вважають, що оскільки йдеться про право вже неіснуючої країни, то слід говорити не про запозичення норм римського права, а про його відродження – прийняття духу, основних принципів і положень римського права в сучасних умовах.

Історично рецепція римського права здійснювалася в різноманітних формах: створення спеціальних законодавчих збірників, заснованих на текстах римського права; вивчення та створення шкіл нового тлумачення текстів кодифікованих актів римського права (Зводу Юстиніана) – шкіл глосаторів та постглосаторів; філософське пізнання римського права; логічне, а також філологічне та історичне тлумачення його норм та ін.

Відродження римського приватного права в Західній Європі було започатковане в університетах вченими-юристами й не мало на меті безпосереднє сприйняття на практиці його норм. Була відновлена концепція, згідно з якою право є основою суспільного порядку та яка виявляє цінність права, його незамінну роль у державі. Особливого успіху в цьому досягли відомі французькі романісти Куяцій та Донелл (XVI ст.), які започаткували систематичні твори з римського права й дали чудове тлумачення багатьох його текстів. Продовжуючи їхні ідеї, Жан Дома у XVII ст. розробив на основі римського права систему французького права; а праці Робера Жозефа Потьє (XVIII ст.) були покладені в основу Кодексу Наполеона (Французького цивільного кодексу 1804 р.).

У Німеччині також послідовно затвердилося орієнтоване на практичні потреби життя трактування кодифікованих актів римського права (Дігестів Юстиніана). Основний розвиток цивільного права, який у подальшому втілився в Німецькому цивільному уложенні (кодексі) 1900 р., визначила школа пандектів.

Цивільні та торгові кодекси континентальної системи, як вважається, поклали кінець рецепції римського приватного права та стали виразом остаточного засвоєння основ римського права сучасністю. Нині римське право (у т.ч. й сучасне) безпосередньо не застосовується в жодній країні. Однак значення його настільки важливе, що воно зберігає свій авторитет не тільки як історична пам'ятка, що підлягає вивченню. Римське походження має більшість основних цивілістичних термінів і категорій; аналогічно регламентуються деякі правові інститути; отже, застосовуються певні види та форми його рецепції.

До форм рецепції римського приватного права в широкому її розумінні належать:

– вивчення римського права у ВНЗах як юридичної дисципліни з метою формування світогляду майбутніх фахівців;

– вивчення римського права як досягнення світової культури;

– вивчення, аналіз і тлумачення джерел римського приватного права;

– безпосереднє сприйняття норм і положень римського приватного права;

– використання норм римського приватного права (його джерел) як взірця при створенні нормативно-правових актів (особливо кодифікованих);

– використання римсько-правової методики утворення нормативно-правових актів або практики їх застосування;

– сприйняття та використання основних засад, принципів, ідей і категорій римського приватного права.

На практиці рецепція римського права здійснюється не в одній, окремо визначеній формі, а в їхній сукупності й взаємодії.

Види рецепції римського приватного права:

Пряма (безпосередня) рецепція – безпосереднє сприйняття ідей, правових пам'яток римського приватного права певною цивілізацією (застосовувалася дуже рідко; зокрема, пряму рецепцію застосувала лише Візантія).

Опосередкована (похідна) рецепція – запозичення окремих ідей, принципів, положень із правової системи певної країни, яка вже запозичила їх з римського приватного права, тобто застосувала рецепцію раніше. Так, деякі країни запозичили положення Кодексу Наполеона (Французького цивільного кодексу) або Германського цивільного уложення (Німецького цивільного кодексу).

Латентна (прихована) рецепція – запозичення принципів римського приватного права в процесі правотворчості, при офіційному проголошенні відмови від застарілого права (прикладом є кодифікація цивільного законодавства колишнього СРСР).

У будь-якому разі рецепція римського приватного права не означає нав'язування певного римського правового рішення; йдеться про розуміння права, його сутності через призму його норм, принципів методів і принципів правозастосовчої діяльності римських юристів.

3. У сучасному світі існує велика кількість правових систем, і в тому числі різноманітні й самобутні цивільно-правові системи. У вітчизняній юридичній літературі вони класифікуються на основі наведених, вище елементів і зводяться до таких видів:

– романо-германська (континентальна, її ще називають системою цивільного права);

– англо-американська;

– мусульманська;

– патріархальна (традиційна);

– далекосхідна;

– центральноєвропейська;

– східноєвропейська.

Основними з них вважаються романо-германська та англо-американська, які й стануть предметом нашої уваги. Романо-германський тип правової системи – це сукупність національних правових систем держав, що мають загальні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку на основі давньоримського права і його пристосування (разом із канонічними і місцевими нормами-звичаями) до нових національних умов. Його характерними рисами є домінування нормативно-правового акта як форми (джерела) права, поділ системи права на дві підсистеми – публічну і приватну, диференціація і кодификація галузей права.

Англо-американський тип (сім'я) правової системи або системи загального права – сукупність національних правових систем, які мають спільні риси, проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку на основі норми, сформульованої суддями в судовому прецеденті, який домінує як форма (джерело)

Щодо східноєвропейської та центральноєвропейської цивільно-правових систем, до яких належать країни колишнього «соціалістичного табору», то фахівці висловлюють припущення щодо непередбачуваності результатів розвитку нового права цих систем, на яких істотно позначився вплив «соціалістичного» періоду існування. Однак за багатьма ознаками вони тяжіють до романо-германської цивільно-правової системи й переймають тенденції її розвитку.

Звичайно, тій чи іншій цивільно-правовій системі, як вже зазначалося, не відповідає жодна чітко окреслена територія земної кулі. Країни, істотно віддалені за географічним розташуванням, можуть належати до однієї цивільно-правової системи, оскільки це поняття використовується з метою встановити спільні та відмінні риси систем діючого цивільного права.

Нині визначені цивільно-правові системи світу представлені такими країнами:

Континентальна: майже всі країни Європи (за винятком Англії); багато країн Латинської Америки, Японія (частково), Китай (частково); колишні колоніальні країни, які сприйняли систему своєї метрополії.

Її поділяють на дві підсистеми:

– романська: Франція, Бельгія, Італія, Іспанія, Нідерланди, Аргентина, Колумбія, Венесуела, Єгипет (частково);

– германська: ФРН, Швейцарія, Австрія, Японія, Бразилія, Перу.

Англо-американська: Англія, США, Австралія, Канада, Нова Зеландія, частково Індія. У Канаді, Шотландії, штаті Луїзіана (США) – діє змішана цивільно-правова система.

Мусульманська: країни Близького й середнього Сходу: Саудівська Аравія, Лівія, Пакистан, Єгипет, Сирія, Мавританія, окремі республіки колишнього СРСР (Узбекистан, Киргизстан).

Патріархальна: Океанія, Індокитай, Індонезія, Заїр, Індія, Малайзія, деякі країни Африки.

Далекосхідна: Китай, Японія (але вона трансформується в континентальну).

Центральноєвропейська: Угорщина, Словаччина, Словенія, Польща, Чехія, Хорватія.

Східноєвропейська: Болгарія, Румунія, Сербія, Білорусь, Російська Федерація, Україна.

| >>
Источник: Торгове право зарубіжних країн. Лекції. 2016

Еще по теме ТЕМА 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТОРГОВОГО ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН:

  1. ТЕМА 3. СУБ’ЄКТИ ТОРГОВОГО ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
  2. ТЕМА 2. ДЖЕРЕЛА ТОРГОВОГО ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
  3. ТЕМА 5. ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА У ТОРГОВОМУ ПРАВІ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
  4. ТЕМА 16. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
  5. Торгове право зарубіжних країн. Лекції, 2016
  6. ТЕМА 1 Історія держави і права зарубіжних країн як наука
  7. ТЕМА 6. ТОРГОВІ УГОДИ У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
  8. §1. Історія держави і права зарубіжних країн як наука
  9. 1.5. Джерела та періодизація історії держави і права зарубіжних країн
  10. 1.1. Призначення курсу "Історія держави і права зарубіжних країн
  11. ТЕМА 4. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНСТИТУТУ НЕСПРОМОЖНОСТІ (БАНКРУТСТВА) У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
  12. 1.4. Зв'язок історії держави і права зарубіжних країн з іншими дисциплінами
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Гражданский процесс - Гражданское право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Исполнительное производство - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Политология - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовное право - Уголовный процесс - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника -