1. А.І. Перепелиця. Міжнародний досвід виконання примусових рішень правоохоронних органів // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності - №2, 2009, - С. 205215.

МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ВИКОНАННЯ ПРИМУСОВИХ РІШЕНЬ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ

У статті розглядаються питання виконання судових рішень міжнародними правоохоронними органами, аналізується міжнародне законодавство в означеній сфері та сформульовано рекомендації щодо правового регулювання цього інституту.

В статье рассматриваются вопросы исполнения судебных решений международными правоохранительными органами, анализируется международное законодательство в означенной сфере и сформулированы рекомендации относительно усовершенствования правового регулирования данного института.

IN the article matters of judgments execution by the international law enforcement bodies have been examined, the international legislation in the certain sphere is analyzed and the recommendations to improve the legal regulation of the given institute are formulated.

Досліджуючи питання, пов’язані з примусовим виконанням рішень судів та рішень інших органів у закордонних державах, слід зазначити, що суттєві розбіжності в геополітич- них умовах, державному устрої та рівні життя людей різних країн визначають нетотожність побудови і функціонування системи державних органів узагалі й судових та правоохоронних органів кожної з держав зокрема. Водночас формування з виконання рішень судів та інших несудових органів створено в переважній більшості країн світу для подальшого логічного завершення процесу відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина. Згідно зі ст.3 Конституції України, захист порушених прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина покладається на державу та її органи [1].

Науково-теоретичною основою статті є наукові праці українських і зарубіжних учених у галузі адміністративного права, державного управління:

В.Б. Авер’янова, О.Ф. Андрійко, А.С. Васильєва, І.П. Голосніченка, Є.В. Додіна, Р.А. Калюжного, С.В. Ківалова, С.Ю. Лобанцева, Н.Р. Нижник, О.В. Петришина, А.О. Селіва- нова, В.С. Стефанюка, Є.І. Мезенцева, Д.П. Фіолевського, Ю.С. Шемшученка та інших.

Своїм завданням автор статті вбачає аналіз міжнародного досвіду побудови та функціонування державної виконавчої служби відносно

Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності - №2, 2009

А.І. Перепелиця с. 205-215

© А.І. Перепелиця, 2009 виконання примусових рішень та внесення наукових пропозицій і рекомендацій практичним працівникам державної виконавчої служби України.

Принципові відмінності виконавчого провадження в різних державах полягають, передусім, у організаційно-правових формах побудови та функціонування служб примусового виконання рішень судів та рішень інших несудових органів.

Близькими по суті та за змістом є служби примусового виконання держав, що виникли на пострадянському просторі (Росія, Білорусь та інші країни СНД), тому що вони побудовані на ґрунті радянської системи судових виконавців. При цьому слід зазначити, що виконавче провадження цих країн не є складником судочинства, а виокремилося в самостійний правовий інститут, який базується на функціонуванні спеціально створених державних органів вузькопрофільного напрямку [2].

Значний інтерес для українських судових виконавців становить діяльність служби судових приставів Російської Федерації, він зумовлений тим, що нормативні документи, якими регульовано організацію діяльності служби судових приставів, компетенцію службовців та порядок виконавчих дій, мають багато спільного з державною виконавчою службою України, що невипадково: закони Російської Федерації «Про судових приставів» [1] та «Про виконавче провадження» [2] набули чинності з листопада 1997 року, тобто до прийняття аналогічних законів в Україні. Так, у 1998 році був прийнятий Закон України «Про державну виконавчу службу» [3], в 1999 році - Закон України «Про виконавче провадження» [4], тому розроблення національним законодавцем цих законопроектів в Україні, напевно, здійснювалося з урахуванням досвіду російських колег. Аналізуючи вказані законодавчі акти Російської Федерації, основну увагу варто приділити сааме відмінностям російської та української систем примусового виконання рішень судів та рішень інших несудових органів.

Службу судових приставів очолює заступник міністра юстиції Російської Федерації, він же є головним судовим приставом Російської Федерації. Керівну ланку служби судових приставів утворюють Департамент судових приставів Міністерства юстиції РФ, очолюваний заступником головного судового пристава РФ, та служби судових приставів управління військових судів Міністерства юстиції РФ на чолі з головним військовим судовим приставом.

Середня ланка - це служби судових приставів органів юстиції федеральних суб’єктів Росії, керівництво якими здійснюють головні судові пристави суб’єктів Російської Федерації.

Низова ланка служби судових приставів - це районні, міжрайонні тавідповідні їм, згідно з адміністративно- територіальним поділом суб’єктів Російської Федерації, підрозділи служби судових приставів на чолі зі старшими судовими приставами. Слід звернути увагу на принципову відмінність у побудові служби судових приставів Російської Федерації від нашої національної системи, пов’язаної з виконанням рішень судів у військових справах. У Росії такі рішення мають виконуватися не територіальними підрозділами служби судових приставів, а судовими приставами військових судів. В Україні ж посади військових державних виконавців відсутні, що певною мірою може свідчити про більшу процесуальну незалежність від судів наших державних виконавців порівняно з судовими приставами Російської Федерації.

Про недостатню самостійність територіальних підрозділів служби судових приставів Російської Федерації свідчить і те, що жоден із зазначених підрозділів не має статусу юридичної особи.

Повноваженнями щодо своєчасного, повного і правильного виконання рішень судів та інших несудових органів Російської Федерації наділені виключно судові пристави-виконавці. Судові ж пристави щодо забезпечення встановленого порядку діяльності судів покликані здійснювати такі функції: забезпечувати в судах безпеку суддів, засідателів, учасників судового процесу та свідків; виконувати розпорядження голови суду, а також судді та головуючого в судовій залі, пов’язані з дотриманням порядку в суді; виконувати рішення суду або судді про застосування до підсудного та до інших громадян передбачених законом заходів процесуального примусу; забезпечувати охорону будівель судів, нарадчих кімнат та судових приміщень у робочий час; перевіряти підготовку судових приміщень до засідання, забезпечувати за дорученням судді доправлення до місця проведення судового процесу кримінальної справи й речових доказів та їх збереження; підтримувати громадський порядок у судових приміщеннях; взаємодіяти з військовослужбовцями військової частини (підрозділу) стосовно конвоювання осіб, утримуваних під вартою, стосовно питань їх охорони та безпеки; припиняти злочини та правопорушення і запобігати їм, виявляти порушників, а за необхідності затримувати їх із подальшою передачею органам міліції; здійснювати приведення осіб, що ухиляються від прибуття до суду або до судового пристава- виконавця; брати участь за вказівкою старшого судового пристава у проведенні виконавчих дій; проходити спеціальну під- готовку, а також періодичну перевірку на придатність до дій в умовах, пов’язаних із застосуванням фізичної сили, спеціальних засобів та вогнепальної зброї.

У Російській Федерації судовий пристав із забезпечення встановленого порядку діяльності судів має право застосовувати фізичну силу, спеціальні засоби та вогнепальну зброю у випадках та в порядку, встановлених законом. Маючи досить широкі повноваження, місцеві підрозділи служби судових приставів на рівні федерального законодавства не отримали детальної регламентації свого правового статусу, що призводить до певних ускладнень у діяльності цих підрозділів. Так, федеральне законодавство не передбачає включення в штат підрозділів служби судових приставів технічного персоналу, а судові пристави, маючи право припиняти злочини та запобігати їм, а також затримувати злочинців, водночас позбавлені права провадити дізнання та не мають права здійснювати оперативно- розшукові дії [2, с. 259].

Також слід зазначити, що такі виконавчі дії як: а) порядок звернення стягнення на майно боржника; б) дотримання прав та обов’язків сторін виконавчого провадження; в) заходи примусового виконання; г) розпо- ділення грошових коштів, утриманих із боржника; д) дотримання черговості задоволення вимог позивача та інші моменти виконавчого провадження - за Федеральним законом «Про виконавче провадження» та Законом України «Про виконавче провадження» практично збігаються. Втім у російській процедурі примусового виконання рішень, наприклад, відсутній такий виконавчий документ як виконавчий напис нотаріуса.

За законодавством Російської Федерації, після того як порушено виконавче провадження судовий пристав-виконавець надає боржникові строк для добровільного виконання рішення, але не більше п’яти днів.

Слід звернути увагу, що, на відміну від українського законодавства, яке регулює порядок примусового виконання, Закон Російської Федерації «Про виконавче провадження» чітко розрізняє два етапи реалізації виконавчого провадження: а) припинення виконавчого провадження; б) закінчення виконавчого провадження. Припинення виконавчого провадження відбувається: а) якщо є відмова позивача від здійснення реалізації рішення про стягнення; б) наявне затвердження судом досягнутої між сторонами мирової угоди; в) в разі смерті позивача; г) у випадку недостатності майна підприємства, що підлягає ліквідації; д) у разі скасування судового акта, на підставі якого видано виконавчий документ, тощо. Закінчення виконавчого провадження відбувається в разі: а) фактичного задоволення вимог, зафіксованих у виконавчому документі; б) повернення виконавчого документа на вимогу позивача або суду; в) повернення документа через фінансову неспроможність боржника; г) неможливість установлення місця мешкання боржника; направлення виконавчого документа до іншої служби судових приставів та ін.

Для законодавства Росії про виконавче провадження характерно те, що судовий пристав-виконавець має право закінчити виконавче провадження у разі надіслання виконавчого документа до підприємства, установи або організації для утримання боргу із заробітку боржника. У такому випадку контроль за порядком утримань боргу бухгалтерією підприємства, установи, організації із заробітної платні боржника в Російський Федерації службою судових приставів відсутній.

Відмінною від національного законодавства є також роль суду у виконавчому провадженні Російської Федерації. У Росії судовий пристав виконавець не має права самостійно приймати рішення про зупинення або припинення виконавчого провадження - це виключна прерогатива суду загальної юрисдикції або ж арбітражного суду.

Саме суд, який видав виконавчий документ, розглядає питання, пов’язані з винесенням ухвали про припинення або зупинення виконавчого провадження.

За законодавством Російської Федерації, за невиконання боржником рішення суду в строк, наданий для добровільного виконання, судовий пристав-виконавець стягує з боржника виконавський збір у розмірі 7 % від суми, яка підлягає стягненню. За рішеннями немайнового характеру з боржника-фізичної особи стягується збір у розмірі п’ яти мінімальних розмірів оплати праці, а з юридичної особи - 50-ти мінімальних розмірів оплати праці. Частина виконавського збору в розмірі 30% відраховується до федерального бюджету, а решта надходить у позабюджетний фонд розвитку виконавчого провадження [3].

На відміну від українського законодавства, процедура оскарження рішень, дій або бездіяльності судових приставів- виконавців здійснюється виключно через суди загальної юрисдикції або арбітражні суди впродовж 10-ти днів із моменту вчинення судовим приставом оскаржуваних рішень, дій або бездіяльності. Можливості оскарження рішень, дій або бездіяльності судових приставів за підлеглістю, тобто в адміністративному порядку, чинним російським законодавством не передбачено.

Нагляд за діяльністю судових приставів та розгляд заяв про вчинення ними злочинів, а також розслідування цієї категорії злочинів покладено на органи прокуратури Російської Федерації.

Як свідчить побіжний порівняльний екскурс, у російській системі примусового виконання рішень судів та рішень інших несудових органів щодо основних моментів такого важливого питання як виконавче провадження як у Росії, так і в Україні існують спільні підходи, а також окремі розбіжності [2, с. 257].

У Росії вже існують прецеденти створення приватних агентств, що займаються виконавчою діяльністю, але без відкриття виконавчого провадження і, звичайно ж, без застосування заходів примусового виконання, правом вживати які наділений лише судовий пристав-виконавець. Це Національне агентство факторингу та інвестицій, що є складовою Асоціації міжнародного співробітництва недержавних структур безпеки, яке здійснює надання повного комплексу юридичних послуг із приводу повернення заборгованості. Отже, існування в Росії нарівні з державною виконавчою службою зазначеної організації сприяє більш повному гарантуванню прав позивачів щодо виконання рішень, але така структура, що здійснюватиме свою діяльність на комерційній основі, безумовно, має бути контрольованою з боку державних органів та бути підзвітною Міністерству юстиції. У протилежному ж випадку кримінальні елементи можуть проникнути до структур таких органів і здійснювати «законну діяльність» під виглядом комерційної установи, застосовуючи до зобов’язаних осіб не санкціоновані законодавством методи, прикриваючись виконанням державної функції та певними владними повноваженнями, кореспондованими державою. Аналіз досвіду інших зарубіжних країн свідчить, що існує два основних підходи до створення системи виконання рішень суду та рішень інших несудових органів. Перший переважає в континентальній Європі: Франції, Бельгії, Люксембурзі - де судові виконавці є приватними особами, котрим надано відповідні ліцензії і яких підпорядковано регіональним та національним палатам судових виконавців зі статусом органів самоврядування.

Другий підхід пов’язаний із організаційно-правовою формою побудови й функціонування служб примусового виконання рішень судів та інших несудових органів у інших цивілізованих країнах. Так, судові виконавці багатьох країн континентальної Європи, а це країни Бенілюксу, Франція, Латвія, Естонія та ін., не є державними службовцями, тобто вказані інституції ґрунтуються на приватному принципі діяльності. Працівники цих інституцій - приватні особи, що отримали необхідну освіту, склали відповідні іспити та отримали ліцензію на провадження такого виду діяльності. Організацію та координацію їх роботи, а також контроль за діяльністю таких судових виконавців здійснюють регіональні (національні) органи самоврядування або ж, як, наприклад, у Латвійській республіці, - Міністерство юстиції Латвії та його територіальні підрозділи [6, с.249].

Аналізуючи організаційно-правові форми побудови й функціонування інституту примусового виконання рішень судів та інших несудових органів у інших країнах, слід відмітити, що судові виконавці у Франції - це приватні особи, які здійснюють повноваження з примусового виконання рішень судів та інших несудових органів за спеціально отриманою ліцензією. Правовий статус працівників виконавчої служби в цій країні поєднує в собі ознаки державного службовця та приватного підприємця. До судового виконавця Франції висувають такі вимоги: а) це повинна бути особа, яка має вищу юридичну освіту; б) пройшла дворічне стажування в конторі судового виконавця, що практикує: в) склала державні іспити. Щоб цій особі дозволили працювати судовим виконавцем, прокуратура відповідного територіального округу та Департаментська (регіональна) палата готують висновок щодо придатності претендента до обіймання посади судового виконавця. Судових виконавців призначають на посаду наказом міністра юстиції Франції, вони підпорядковуються прокурорам республіки. Роботу судових виконавців у цій країні організовано таким чином: судовий виконавець має право здійснювати свої повноваження одноособово або ж вступити до об’єднання судових виконавців і діяти у складі корпорації.

Позаяк судовий виконавець несе персональну відповідальність за спричинені ним збитки, спілка судових виконавців страхує власні ризики, а страхові премії розподіляються всередині спілки виконавців. Здійснюючи повноваження з примусового виконання рішень судів, судовий виконавець діє від імені держави і є посадовою особою, яка має право застосовувати заходи державно-владного примусу.

Для підтримання на належному рівні професійних якостей судових виконавців вони проходять підготовку в Національній школі судочинства та інших навчальних закладах за спеціально розробленою программою безперервної освіти судових виконавців, а також беруть участь у постійнодіючих регіональних семінарах із актуальних проблем примусового виконання рішень судів, які організовуються та здійснюються під протекторатом Інституту безвідривної від роботи освіти судових виконавців. Континентальній системі права, як і системі права Франції, притаманні положення про те, що судові виконавці Республіки Франція діють на рівні місцевих судів. До речі, така практика існувала і в радянській системі виконання примусових рішень. Судовий виконавець має право не лише виконувати рішення судів, але й офіційно вручати судові та несудові документи за місцем мешкання зацікавлених осіб, складати протоколи з різних питань судочинства, надавати юридичні консультації тощо. Законодавство Франції, зокрема її Цивільний кодекс, міс- тить низку норм, що тією чи іншою мірою регулюють виконавче провадження та порядок забезпечення судовим виконавцем позовів. Наприклад, у разі продажу нерухомості до здійснення її оцінки залучають експерта, якого зазвичай пропонують сторони виконавчого провадження. Й лише тоді, коли виникає незгода сторін, такого експерта пропонує суддя. Здійснюючи безпосередню оцінку нерухомості, експерт у своєму висновку визначає, чи може оцінюваний предмет бути розокремлений на певні частини і яким саме чином це слід робити [2, с.250-252].

Аналіз цивільного процесу та виконавчого провадження в Іспанії свідчить, що за своїм законодавчим формуванням вони споріднені з французьким положеннями, тобто передбачають широке використання іпотеки як рухомої, так і нерухомої, а також договірної та судової іпотеки як забезпечення виконання зобов’язань. Законодавством країни, яке регулює іпотечні правовідносини, передбачається, що іпотека створюється для забезпечення зобов’язання. У разі його невиконання її використовують для задоволення вимог кредитора шляхом примусової реалізації цього іпотечного майна. Положення Цивільного кодексу Іспанії визначають об’єкти іпотеки: це нерухоме майно та майнові права, які на законних підставах може бути відчужено, а також капітальні вкладення в зазначене майно. Одночасно з цим нормативно-правовим актом, що регулює питання виконавчого провадження, діє Кодекс комерційного й торговельного законодавства, який передбачає передання в іпотеку навіть торговельної марки підприємства (рухома іпотека), що реєструється нотаріусом у Реєстрі промислової власності [2, с. 252].

Показово, що регламентація виконавчого провадження в різних державах світу відрізняється ступенем контролю суддів за діяльністю судових виконавців. Як доводить практика, такий контроль є більш жорстким у Європі та в країнах, які мають континентальну систему права. Утім в Україні одним із головних принципів виконавчого провадження є процесуальна незалежність державних виконавців від судової гілки влади, що є запорукою об’ єктивного та неупередженого виконання рішення судів та рішень інших несудових органів [2, с.240].

Наостанок зазначимо, що в різних державах використовуються різні організаційно-правові форми служби примусового виконання рішень судів та рішень інших несудових органів. Один із варіантів діяльності підрозділів, пов’язаних із виконанням примусових рішень, - це державна справа. Наступним варіантом слід вважати приватну діяльність під контролем і наглядом державних інституцій. Окрім наведених вище, зустрічається і дуалістична модель виконання примусових рішень, тобто напівдержавна і приватна (комбінована).

Отже, для державної виконавчої служби України характерна власна модель побудови та розвитку означеного підрозділу, пов’язаного з виконанням примусових рішень. Державні інституції ідуть непростим шляхом трансформації, не становить виняток і державна виконавча служба України. Водночас вважаємо корисним досвід зарубіжних країн із цього питання. Адже децентралізація управлінських повноважень, тобто передача на самоврядні принципи, торкнеться і українських підрозділів із примусового виконання рішень. А отже роль органів державної виконавчої служби у встановленні порушених прав та свобод громадян щодня зростатиме.

1. Про судових приставів: Закон Російської Федерації від 21 липня 1997року, № 118- ФЗ //Російська газета. - 1997. - № 37. - 25 липня.

2. Про виконавче провадження: Закон Російської Федерації від 10 січня 2003 р., № 8-ФЗ // Російська газета. - 2003. - № 4. - 14 січня.

3. Про державну виконавчу службу: Закон України // Відомості Верховної Ради України. - 1998. -№ 36-37. - Ст. 241

4. Про виконавче провадження: Закон України // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 36-37. - Ст. 272.

5. Фіолевський Д.П. Державна виконавча служба України: навчальний посібник/ Фіолевський Д.П., Лобанцев С.Ю., Мезенцев Є.І.; за заг. ред. Д.П. Фіолевського. - К.: Алерта, 2004. - 564 с.

Надійшла до редколегії 16.05.2009

<< | >>
Источник: В. В. Комаров, Д. М. Сібільов, С. О. Кравцов, О. І. Попов. ВИКОНАВЧЕ ПРОВАДЖЕННЯ Хрестоматія на 2013-2014 н.р. Харків 2013. 2013

Еще по теме 1. А.І. Перепелиця. Міжнародний досвід виконання примусових рішень правоохоронних органів // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності - №2, 2009, - С. 205215.:

  1. 2. Бернгатович К.В. Виконавче провадження як завершальна стадія судового процесу // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності - №4, 2010, - С.137-142.
  2. 3. Р.В. Ігонін. Реформування органів примусового виконання судових рішень // Науковий вісник Національного університету ДПС України (економіка, право), 3(50) 2010, - С. 142149.
  3. Глава 3.2 Порядок примусового виконання рішення іноземного суду та визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню
  4. Яким судом вирішується питання про видачу дубліката виконавчого листа у справі про визнання та виконання рішення іноземного суду: судом, що дозволив примусове виконання на території України зазначеного судового рішення чи судом, що ухвалив рішення?
  5. Визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню
  6. Стаття 390. Умови визнання та виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню
  7. § 2. Визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню
  8. Глава 1 ВИЗНАННЯ ТА ЗВЕРНЕННЯ ДО ВИКОНАННЯ РІШЕННЯ ІНОЗЕМНОГО СУДУ, ЩО ПІДЛЯГАЄ ПРИМУСОВОМУ ВИКОНАННЮ
  9. За якою процедурою здійснюється виконання рішення про примусовий обмін?
  10. Визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню
  11. За рахунок чого досягається виконання рішень у примусовому порядку?
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Гражданский процесс - Гражданское право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Исполнительное производство - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Политология - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника -