1.1. Законодавство про землеустрій: становлення та його розвиток

Землеустрій у своєму розвитку пройшов декілька етапів розвитку та, безумовно, представляє собою історичне явище. Його зміст та завдання залежать від суспільно-політичних умов певного періоду, обумовлюються особливостями та характером земельного ладу.

З урахуванням зазначеного у зв’язку зі змінами основи земельного ладу можна виділити три головні етапи розвитку цього явища.

Перший етап розвитку землеустрою обмежується часовими рамками – 1906 – 1917 рр. – основний вплив на землеустрій було спричинено столипінськими реформами, землеустрій обслуговував політику та вирішував завдання уряду з реформування земельних відносин, спрямованого на вихід селян із общин та створення власного приватного господарства. Саме у 1906 р. у російському лексиконі з’явилося поняття “землеустрій” у проекті нормативно-правового акту “Положення про землеустрій” [2, c.33]. До цього вживався лише термін “межування”, під яким розуміли, в першу чергу, встановлення на місцевості меж земельних ділянок та видачу докуметів на право власності і землекористування, та лише потім – усунення господарських недоліків, пов’язаних з цими ділянками. Саме у добу діяльності уряду під керівництвом прем’єр-міністра П. А. Столипіна землеустрій посів головне місце всієї нової аграрної реформи уряду. Початок столипінської реформи пов’язують з прийняттям Іменного Найвищого Указу “Про доповнення деяких постанов чинного закону відносно селянського землеволодіння та землекористування” від 9 листопада 1906 р [3]. Цей нормативно-правовий акт детально регламентував процедуру виходу селян з общини та закріплення за ними земельних ділянок на праві приватної власності. Таким чином, завданням тодішнього землеустрою постала заміна існуючих форм селянського землеволодіння одноосібною власністю у формі отрубів і хуторів, при чому поліпшення господарських засобів обробки землі були відкладені на невизначене майбутнє.

На таких же принципах було побудовано й Закон від 14 червня 1910 р. “Про вихід з общини”, який розвивав положення вищезазначеного Указу і визначав порядок зміцнення наділення селян землею общини [3]. Встановлення приватної власності на землю забезпечувало заможним селянам можливість скупити землі бідних селян і тим самим посилити концентрацію надільної селянської землі в своїх руках.

Значні темпи розвалу общини та ліквідація зрівняльного землевикористання, потреба у регламентації розширення діяльності землевпорядних комісій вимагали зведення заходів землеустрою до єдиної системи [4, с.116]. Звід раніше виданих законів та інструкцій із змінами та доповненнями склав основу Положення “Про землеустрій”, затвердженого Законом “Про землеустрій” від 29 травня 1911 р. [5]. Положення “Про землеустрій” закріпило низку заходів у сфері землеустрою, вчинення яких добровільно або примусово покладалося на губернські та повітові землевпорядні комісії. До таких відносилися: виділення земельних ділянок окремим поселенням сільських общин; виділення земельних ділянок частинам поселень та новоствореним висілкам; відмежування земель від суміжних володінь; розподіл угідь, які знаходяться у загальному користуванні селян та приватних власників; виділення окремим членам сільських общин відрубних ділянок та ін.

Перед початком Першої світової війни термін “землеустрій” охоплював дії щодо врегулювання селянського землекористування шляхом змін у території селянських общин, зокрема шляхом формування хуторів та отрубів [6, с.93]. Однак єдиного наукового визначення вказаного поняття так і не було досягнуто.

На той час деякими вченими було зроблено перші спроби визначити зміст цього терміну та дати його характеристику. Так, професор Московського Межевого Інституту О.А. Хауке у 1914 р. підкреслював державний характер землеустрою, як сукупності певних дій, мета яких полягала у зміні існуючих земельних відносин та форм власності в інтересах всього суспільства [7, с.51].

Професор Б.С. Мартинов дещо звузив зміст цього терміну, він зводить його до заснованої на встановлених законом засадах діяльності державної влади, спрямованої на перетворення наявних прав землевласників з метою створення самостійних поземельних володінь [8, c.286].

Ряд інших вчених, даючи визначення поняття зазначеного терміну, наголошували на економічних аспектах цього явища, розуміючи під землеустроєм комплекс технічних, а іноді й культурно-технічних операцій [9, c.75; 10, c.89].

Зазначені підходи до визначення поняття землеустрою стосуються лише землекористувань сільськогосподарського призначення, а, отже, звужують сутність цього явища, не досить чітко визначають як правові, так і економічні його засади. Така ситуація обумовлена існуючим на той час суспільним устроєм дореволюційного періоду. Саме вона й пояснює відповідне уявлення про землеустрій.

Як бачимо, землеустрою того часу властиві свої особливі риси: по-перше, державний характер, по-друге, чітка спрямованість на поліпшення землекористування в інтересах всього суспільства, по-третє, обумовлення сутністю відповідного суспільного устрою, по-четверте розуміння землеустрою як суто технічної діяльності.

Другий етап розвитку землеустрою охоплює 1917 – 1990 рр. Протягом зазначеного часового періоду землеустрій забезпечував перерозподіл земель в інтересах держави та функціонування виключної державної власності на землю.

“Положення про соціалістичний землеустрій та про заходи переходу до соціалістичного землеробства”, затверджене постановою ВЦВК 14 лютого 1919 р., підтвердило основу радянського земельного ладу – націоналізацію землі [11]. Зазначеним нормативно-правовим актом було передбачено широке проведення робіт із землеустрою, які в основному полягали у відведенні земель для новостворених колективних господарств та впорядкуванні земель існуючих господарств, повсюдній ліквідації черезсмужжя та інших недоліків землекористування, землеустрій охоплював усю сукупність заходів технічного характеру, спрямованих на поетапне усуспільнення землекористування.

Земельний кодекс УСРР 1922 року представляв собою законодавче підґрунтя для формування галузі земельного права в Україні. Слід зазначити, що в Україні у Земельному кодексі УСРР 1922 року у частині IV, яка мала назву “Про землеустрій і переселення”, вперше було використано термін “землеустрій” на законодавчому рівні. Відповідно до цього Кодексу мета землеустрою полягала у впорядкуванні існуючих землекористувань та створенні нових, згідно з правами на землю та вимогами господарсько-технічної доцільності [12]. Відповідно до ст. 144 Земельного кодексу УСРР завданням землеустрою було створення для селянського господарства найбільших зручностей у землекористуванні шляхом усунення черезсмужжя, далекоземелля й інших незручностей землекористування [12]. В цілому, у 20-ті й наступні роки минулого століття землеустрій, крім економічних функцій, виконував ще й соціальну, а іноді навіть політичну роль, забезпечуючи перерозподіл земель в інтересах держави [13, с.79].

Саме в цю добу набуло поширення універсальне визначення землеустрою як сукупності правових, економічних та технічних заходів [14, с.12; 15, с.248; 16, с.16]. Запропоновані трактування поняття землеустрою спрямовані на раціоналізацію землекористування в умовах відповідного земельного ладу з пріоритетом державного регулювання землеустрою.

Поряд зі спробами визначити зміст землеустрою та його характеристику в літературі, законодавство того часу також регулює землеустрій. Так, на XV з’їзді партії було прийнято рішення про всеосяжний розвиток колективізації сільського господарства та про шляхи її здійснення. У зв’язку з цим і були прийняті “Загальні засади землекористування і землеустрою” – перший кодифікований загальносоюзний земельний закон, затверджений ЦВК СРСР 15 грудня 1928 року, який встановлював, що право виключної державної власності на землю визнано за СРСР [17].

Відповідно до цього нормативно-правового акту найважливішим завданням землеустрою був розвиток продуктивних сил сільського господарства із забезпеченням посилення в ньому соціального будівництва. Він не лише заохочував колективні форми господарювання, а й ще допускав вільний їх вибір та не виключав найману працю в сільському господарстві.

Слід зазначити, що практично кожний етап розвитку земельного законодавства за радянських часів знаменував розширення кола завдань землеустрою. Так, у 1928 р. це були обов’язки щодо боротьби з недоліками землекористування, переходу до сівооборотів, докорінному поліпшенню земельних угідь, господарському опановуванню землі. Вже в 30-ті роки перед землеустроєм постали завдання щодо визначення призначення, розмірів, форм та раціонального розміщення кожної земельної ділянки, створення територіальних умов для підвищення продуктивності угідь та кращої організації виробництва.

Після Великої Вітчизняної війни посилилася тенденція щодо централізації правового регулювання земельних відносин. Землеустрій перестає трактуватися як суто технічна діяльність, що підтверджує його визначення у 1955 р. С.О. Удачиним, який вбачав сутність землеустрою не в землемірній техніці, а в регулюванні земельних відносин, організації землі як важливого засобу виробництва і об’єкта соціальних зв’язків у суспільному виробництві [18, с.56].

13 грудня 1968 року Верховною Радою СРСР було прийнято “Основи земельного законодавства Союзу РСР та союзних республік” – важливий загальносоюзний акт земельного законодавства [19]. В Основах було розкрито зміст землеустрою як системи державних заходів, спрямованих на реалізацію рішень державних органів у сфері землекористування, сформовано завдання землеустрою, а саме: організація найбільш повного, раціонального і ефективного використання земель, зростання культури землеробства і охорона земель. У цьому акті було закріплено державний характер діяльності із землеустрою. Заслуговує на увагу положення щодо охорони земель як одного із важливих завдань землеустрою.

На розвиток положень щодо землеустрою 28 травня 1968 р. Міністерством сільського господарства СРСР було прийнято “Основні положення землеустрою” [20]. Згідно з цим документом землеустрій визначається як система державних заходів щодо регулювання земельних відносин у державі, раціональної організації землевикористання у сільськогосподарських підприємствах, окремих галузях і народному господарстві в цілому в інтересах розширеного відтворення. Також було сформульовано важливі положення щодо створення територіальної основи для здійснення комплексу економічних, агротехнічних і меліоративних заходів щодо зростання родючості ґрунтів, ефективного використання земель у процесі землеустрою.

Як зазначалося, “Основи земельного законодавства Союзу РСР та союзних республік” постали фундаментальною основою для розробки кодексів союзних республік. Прийнятий 3 червня 1970 року Земельний кодекс Української РСР значною мірою продублював положення Основ [21]. Визначення землеустрою і його завдання, по суті, в цьому Кодексі було запозичено із “Основ земельного законодавства Союзу РСР та союзних республік”. Підкреслюючи державний характер землеустрою, Земельний кодекс УРСР фактично деталізував деякі положення “Основ земельного законодавства Союзу РСР та союзних республік”. Однак новелізація Земельного кодексу порівняно із вказаними Основами полягала в закріпленні важливих положень щодо землевпорядного процесу та його стадій, а також підвищенні значення приписів землеустрою (ст. 170 Земельного кодексу передбачала відповідальність про самовільне відхилення від проектів внутрішньогосподарського землеустрою).

Під впливом суспільних трансформацій дещо змінюється сутність землеустрою, що відмічається і в літературі. Так, у 70-х роках П.М. Першин надає явищу землеустрою більш вагому оцінку, ніж його попередники. На його думку, сутність землеустрою полягає у соціально-економічному змісті [22, с.271].

В цілому, дослідники радянської епохи давали досить схожі визначення землеустрою та аналіз його змісту, фактично повторюючи визначення землеустрою в союзних Основах. У наукових працях цього періоду підкреслювався не лише державний, а й класовий характер землеустрою. Однак у всіх запропонованих поняттях землеустрою залишилися відсутніми екологічні аспекти, що негативно впливало на діяльність, пов’язану з охороною земель.

Аналізуючи землеустрій зазначеного періоду, можна виділити такі його риси: по-перше, пріоритет державного регулювання землевпорядного процесу, наголошення на класовій природі землеустрою, по-друге, розуміння землеустрою не лише як суто технічної діяльності, а як діяльності, що спрямована на регулювання земельних відносин, забезпечення раціонального та ефективного використання земель, їх охорони, культури землеробства.

Наступним етапом розвитку землеустрою доцільно вважати період з 1990 р. до сьогодення. Вищевказаний період у свою чергу складається з ряду більш коротких за часом періодів.

Першим з яких є 1990 – 1992 рр., початок якого пов’язаний з прийняттям “Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю” 28 лютого 1990 року [23]. Відповідно до ст. 3 Основ земля проголошувалася надбанням народів, які мешкають на даній території. Вводилися інститути права довічного успадковуваного володіння землею, аренди на землю та платності землекористування. Право виключної державної власності на землю починає зазнавати змін.

Розділ XIII Основ містив приписи щодо визначення землеустрою та його змісту і організації. Відповідно до цих Основ землеустроєм вважалася система заходів, спрямованих на здійснення земельного законодавства, рішень Рад народних депутатів щодо організації використання і охорони земель, створення сприятливого екологічного середовища та поліпшення природних ландшафтів. Важливим у цьому визначенні землеустрою вбачається закріплення екологічного аспекту. Позитивним моментом слід вважати і положення щодо права на вчинення дій з землеустрою не лише державними, а й іншими організаціями.

18 грудня 1990 року Верховною Радою Української РСР було прийнято Земельний кодекс Української РСР, який базувався на положеннях Декларації про державний суверенітет України і приймався в зв’язку з початком земельної реформи [24]. Цим Кодексом було закріплено довічне успадковування володіння для громадян та постійне володіння для сільськогосподарських і лісогосподарських підприємств; організацію селянських (фермерських) господарств, особистих підсобних господарств, товариств, інших форм господарювання, істотно збільшено розміри землекористування громадян; започатковано курс на екологізацію землекористування та збереження історико-культурної спадщини шляхом введення нової категорії земель – природоохоронного, рекреаційного, історико-культурного та оздоровчого призначення. Визначення землеустрою у цьому Кодексі було запозичено з “Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю”. У тому ж році було прийнято постанову Верховної Ради України “Про земельну реформу” [25], чим було започатковано земельну реформу, головним завданням якої був перерозподіл земель з метою створення умов для для рівноправного розвитку різноманітних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, охорони і раціонального використання землі. Таким чином, протягом вищевказаного часового періоду було покладено початок реформування земельних відносин в цілому і відносин у сфері землеустрою, зокрема.

Другим підетапом є 1992 – 2001 рр. Зазначений етап пов’язаний із прийняттям Земельного кодексу 1992 р. та подальшим реформуванням відносин у сфері землеустрою. Земельний кодекс України в редакції від 13 березня 1992 року закріпив визначення землеустрою, його зміст, організацію та порядок здійснення землевпорядних дій [26]. Визначення землеустрою було фактично продубльовано із попередньої редакції Земельного кодексу. Подальше реформування земельних відносин вплинуло і на реформування у сфері землеустрою. З переходом до ринкових земельних відносин землеустрою відводиться головна роль у реформуванні земельних відносин. Всі дії, які пов’язані з перерозподілом земельної власності, купівлею-продажем земельних ділянок, утворенням нових і впорядкуванням існуючих землеволодінь і землекористувань, наданням і вилученням земельних ділянок, повинні обов’язково базуватися на проектах землеустрою. Отже, землеустрій стає важливим чинником механізму проведення земельної реформи.

Виокремлення третього підетапу 2001 р. – нинішній час обумовило прийняття нового Земельного кодексу України [27], а згодом і Закону України “Про землеустрій” 22 травня 2003 року [28]. Прийняття нового Земельного кодексу України було зумовлене необхідністю формування єдиної правовової основи для регулювання земельних відносин, яка б спиралась на положення Конституції України та враховувала набутий досвід проведення в країні земельної реформи.

З прийняттям і введенням у дію 1 січня 2002 р. Земельного кодексу України намітилися позитивні тенденції щодо землеустрою, підвищується його роль, зростає значущість його приписів (порівняно з минулими Земельними кодексами ст. 211 Земельного кодексу передбачає притягнення громадян та юридичних осіб до відповідальності за самовільне відхилення від як внутрішньогосподарських, так і міжгосподарських проектів землеустрою), з’являються нові суб’єкти, об’єкти землеустрою, розширюється його зміст.

Сьогодні ряд науковців негативно ставляться до визначення “землеустрою” у чинному Земельному кодексі (ст. 181) [27] й Законі України “Про землеустрій” від 22 травня 2003 р. (ст. 1) [28]. Ці нормативні акти закріплюють поняття “землеустрою”, а чинний Земельний кодекс ще й поняття “землевпорядні проекти” та “землевпорядна документація” (ст.ст. 181, 186) [27].

Спеціалісти у сфері землеустрою пропонують розглядати землеустрій як процес територіального формування об’єктів землекористування; а землевпорядкування як територіально-функціональне планування землекористування сформованих земельних об’єктів [29, с.32; 30, с.15; 31, с.90]. На їх думку, поняття “землеустрій” не лише буквально, а й фактично, за сутністю його процесів, означає наявність або досягнення певного територіального устрою в окремому регіоні або державі в цілому у вигляді сукупності певних земельних об’єктів. Сутність же землевпорядкування полягає у впорядкуванні земель: діяльність з очищення земель, благоустрій земель тощо [30, c.15]. Ця обставина, за переконанням М.О. Володіна, у свій час і обумовила переклад російського слова “землеустройство” на українське “землевпорядкування” [30, c.15].

Не можна не погодитись з фахівцем-землевпорядником Д.С. Добряком, що у випадку із Земельним кодексом причиною став недостатній розвиток сучасної української мови щодо перекладу іншомовних слів, таких як “землеустрій”, який ототожнюється із “землевпорядкуванням” [32, с.27]. Таким чином, для означення одного й того ж явища вживаються обидва терміни. В. Горлачук пропонує замість терміну “землеустрій” вживати термін “землевпорядкування” [33, c.14; 34, с.20]. Іноді вважають достатнім користуватися одним терміном – “землеустрій”, а також похідними від нього – землеустрійна документація, землеустрійні роботи. На думку низки інших науковців, терміни “землеустрій” і “землевпорядкувавння” різні за своєю сутністю та ознаками [35, с.43]. Перше явище – наявний стан (система організації землі) і користування нею [36, с.34; 37, с.10], друге – сукупність заходів щодо організації землекористування, тобто процес, який перш за все відноситься до земель сільськогосподарського призначення.

Досліджуючи деякі правові питання землеустрою, І. Будзилович доходить висновку, що термін “землеустрій” набув більш широкого значення і представляє собою комплексне явище, яке за своїм об’ємом перевищує землевпорядкування [2, с.33]. Проте як вважають деякі інші науковці, для створення нового земельного устрою (ладу) в державі необхідно проведення землевпорядкування.

Словникові джерела сучасної української мови визначають землевпорядкування (землевпорядження, землеустрій) “як сукупність заходів щодо організації землі і користування нею” [38, с.363]. Отже, ці терміни практично є тотожними. Слово ж “устрій” трактується як “порядок, система організації чого-небудь” [38, с.1306]. Терміни “впорядковувати, впорядження, впорядковування” означають “розвиток певних якостей, навичок, постійною системною роботою, спроба опанувати якусь справу, набути певного досвіду” [38, с.160]. Таким чином, аналізуючи співвідношення термінів “землеустрій” і “землевпорядкування” можна зробити висновок, що більше відповідає сутності термін “землеустрій”, який і використовується Земельним кодексом та Законом України “Про землеустрій”. Що ж до розмежування зазначених понять, то і “процес територіального формування об’єктів землекористування”, і механізм територіального планування території “сформованих землекористувань” виступають елементами організації території. Уявляється доцільним, що правознавцям, незалежно від дискусій, які точаться між землевпорядниками, при вирішенні цього питання слід покладатися на нормативно-правові акти, а саме на Земельний кодекс [27] і на Закон України “Про землеустрій” [28], який вживає саме термін “землеустрій”.

В умовах ринкової економіки, як відомо, зміст та завдання землеустрою кардинально змінюються. По-перше, у процесі здійснення земельної реформи зазнають змін функції землеустрою. Раніше система землеустрою забезпечувала виконання функцій державою з адміністративно-командною системою управління. Головне завдання тодішнього землеустрою полягало насамперед у міжгалузевому розподілі землі та відведенні відповідних земельних ділянок, організаційно-господарському і організаційно-територіальному впорядкуванні земель сільськогосподарського призначення. Це пов’язувалося головним чином з виконанням держзамовлення на виробництво сільськогосподарської продукції. Землеустрій стосувався насамперед земель, які використовувалися як основний засіб виробництва в сільському господарстві.

В умовах же ринкової економіки при звуженні адміністративної ролі держави та переходу до економічних методів управління, появи конкуренції, перерозподілі державної власності на землю і встановленні багатосуб’єктності форм власності на неї головним завданням постало максимальне задоволення економічних інтересів всіх землевласників і землекористувачів, найбільш ефективне задоволення виробничого потенціалу господарств і закріплених за ними земель. Одним з актуальних питань виступає проблема врахування економічних умов і факторів при використанні всіх земель.

Звертає на себе увагу ще одна важлива обставина. Як відомо, впродовж досить довгого періоду екологічні аспекти були відсутні у трактуванні змісту землеустрою. Це негативно позначалося на діяльності, пов’язаній з охороною земель. Свідченням цього є, наприклад, якісний стан орних земель України, який за висновками спеціалістів характеризується значним зниженням вмісту гумусу в ґрунті. Так, за даними УААН, щорічні втрати ґрунту становлять близько 600 млн. тонн, у тому числі близько 20 млн. тонн гумусу. Площа деградування ґрунтів зростає щороку на 80 тис. га [39, с.13]

На підставі аналізу сутності землеустрою спеціалістами в галузі землеустрою було розроблено наукову концепцію розвитку і подальшого вдосконалення землеустрою, який вважається складовою частиною суспільного способу виробництва, що має самостійний соціально-економічний характер. Отже, на думку авторів вказаної концепції, землеустрій повинен мати державний характер, бути головним важелем держави у здійсненні земельних перетворень [40, с. 86].

З цим висновком слід погодитися, оскільки: по-перше, землеустрій – головний механізм утворення землекористувань, основна умова організації землекористування; по-друге, в процесі землевпорядних робіт здійснюється територіальна організація виробництва; по-третє, шляхом землеустрою створюються оптимальні організаційно-територіальні умови здійснення різних форм власності на землю та землекористування.

Основний Земельний закон визначає землеустрій як “сукупність соціально-економічних та екологічних заходів, спрямованих на регулювання земельних відносин та раціональної організації території адміністративно-територіальних утворень, суб’єктів господарювання, що здійснюється під впливом суспільно-виробничих відносин і розвитку продуктивних сил” (ст. 181) [27]. Закон України “Про землеустрій” надає тотожне визначення цього явища (ст. 1) [28].

Таким чином, крім економічних, технічних функцій землеустрою Земельний кодекс України поряд з ними закріпив і екологічний аспект діяльності, проте не закріпивши мету землеустрою у самому визначенні цього явища (ст. 182) [27].

Екологічний аспект спрямований на забезпечення оптимального складу і співвідношення земельних угідь, забезпечення екологічно збалансованого землевикористання, створення сприятливого екологічного стану, поліпшення природних ландшафтів та дотримання технологій, що сприяють збереженню якісного стану земель (особливо ґрунтів) у процесі їх використання. Екологічна спрямованість землеустрою повинна виходити на перший план. Відповідні положення знайшли своє закріплення в чинному законодавстві. Так, відповідно до Закону України “Про державну експертизу землевпорядної документації” від 17 червня 2004 р. при проведенні державної землевпорядної експертизи повинна досліджуватися, перевірятися, аналізуватися та оцінюватися еколого-економічна ефективність проектних рішень щодо запобігання їх негативного впливу на стан земельних ресурсів, суміжні земельні ділянки та ландшафт [41]. Іншими словами, в процесі здійснення землеустрою слід вчиняти дії, спрямовані не лише на забезпечення раціонального та ефективного використання земельних ділянок, але й на створення сприятливого екологічного середовища і формування природних ландшафтів за межами ділянок, на яких проводиться землевпорядкування.

Екологічну спрямованість землеустрою підтверджують також екологічні вимоги при розміщенні і розвитку населених пунктів, сформульовані у ст. 59 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 р. [42], щодо додержання приписів правових норм відносно охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів та екологічної безпеки.

Закон України “Про планування і забудову територій” від 20 квітня 2000 р. [43] також наголошує на обґрунтуванні та встановленні режиму раціонального використання земель, на яких передбачається містобудівна діяльність, визначенні територій, що мають особливу екологічну, наукову, естетичну, історико-культурну цінність як на одних з основних завдань планування і забудови територій. Згідно з Законом України “Про охорону земель” від 19 червня 2003 року територіальний розвиток житлової і громадської забудови в межах населених пунктів, а також спорудження об’єктів інженерно-транспортної інфраструктури здійснюються з урахуванням вимог раціонального використання земель [44]. При здійсненні містобудівної діяльності передбачаються заходи щодо максимального збереження площі земельних ділянок з ґрунтовим і рослинним покривом; дотримання екологічних вимог; недопущення порушення гідрологічного режиму земельних ділянок; зняття та складування у визначених місцях родючого шару з наступним використанням його для поліпшення малопродуктивних угідь, рекультивації земель та благоустрою населених пунктів і промислових зон тощо.

Закон України “Про державний контроль за використанням та охороною земель” від 19 червня 2003 р. також містить норму щодо розміщення, проектування, будівництва об’єктів, які негативно впливають на стан земель (ст. 1) [45].

Чинний Земельний кодекс України фактично втілив значну кількість положень концепції створення сучасного землеустрою щодо його змісту та завдань. Однак треба звернути увагу на деякі уточнення, що знайшли місце у зазначеній концепції. Так, у Земельному кодексі говориться про інформаційне забезпечення правового, економічного й містобудівного механізму регулювання земельних відносин на національному, регіональному, локальному й господарському рівнях. Названа концепція містить щодо цього уточнення: земель, наданих у власність і користування, включаючи оренду. Земельний кодекс також закріплює приписи про встановлення на місцевості меж адміністративно-територіальних утворень, територій з особливими природоохоронними, рекреаційними і заповідними режимами, меж земельних ділянок власників земельних ділянок і землекористувачів. Концепція ж включає до цього припису ще й території з особливим правовим режимом у місцях проживання й господарювання населення.

Сучасні відносини, які виникають у сфері землеустрою, є відносинами між державою, землевласниками і землекористувачами. До основних рис відносин у сфері землеустрою на сучасному етапі відносяться: спрямування суб’єктивних прав та обов’язків їх учасників на організацію землі як важливого засобу виробництва; їх тісний зв’язок із правовідносинами в сфері землекористування і земельної власності, управлінням та охороною землі. Головними завданнями їх є: реалізація земельної політики держави шляхом науково обґрунтованого розподілу земель, формування раціональної системи землеволодіння і землекористуваня зі створенням екологічно сталих ландшафтів; забезпечення раціонального землевикористання, збереження, відновлення і підвищення родючості ґрунтів та охорони земель; інформаційне забезпечення правового, економічного, еколого-економічного містобудівного механізму регулювання земельних відносин на всіх рівнях господарювання шляхом розробки пропозицій щодо встановлення особливого режиму та умов використання земель, наданих у власність і користування; здійснення заходів щодо прогнозування, планування, організації раціонального використання і охорони всіх земель незалежно від форм власності на всіх рівнях; організація земель територій населених пунктів зі створенням просторових, економічних, правових, екологічних умов, що забезпечують оптимальні умови проживання населення, ефективного функціонування виробничої і соціальної інфраструктури з урахуванням містобудівної та іншої документації; розробка системи заходів щодо розроблення і поліпшення природних ландшафтів, відновлення і підвищення родючості ґрунтів; організація територій несільськогосподарських підприємств, установ і організацій з метою створення умов ефективного землекористування тощо.

Як уже було зазначено, в умовах ринкової економіки змінюються завдання та зміст землеустрою, з’являються його нові функції, що пов’язано з перетворенням земельних ресурсів у товар, земельні ресурси вже не виконують лише функцію просторового базису або засобу виробництва [46, с.163]. На сучасному етапі суспільного розвитку висловлюються думки, що землеустрій є комплексним явищем і включає в себе три взаємопов’язаних аспекти: юридичний, економічний і технічний [47, c.121]. До вказаних аспектів необхідно додати ще й екологічний, який у сучасних умовах набуває особливої актуальності.

Економічний аспект землеустрою представляє собою комплекс дій, спрямованих на створення територіальних умов господарювання, котрі сприяли б найбільш раціональному землевикористанню та охороні земель. У сучасних умовах землеустрій повинен створювати передумови для максимально повного й ефективного використання природних властивостей землі у виробничому процесі.

Технічний же аспект землеустрою вміщує в себе технічні дії з реалізації прав землевласників та землекористувачів і представляє собою графічне відображення та інструментальне закріплення на місцевості об’єктів права власності на землю і права землекористування: картографічні і геодезичні роботи, розроблення іншої документації із землеустрою, спеціальні огляди та вишуки (ґрунтові, геоботанічні, агрогосподарські та ін.), встановлення межових знаків в натурі (на місцевості) [47, c.121].

Сьогодні термін “межування” знову повертається як до російського, так і до українського лексикону. Його вживано у Законах “Про землеустрій” Російської Федерації [48] і України [28]. Закон України “Про землеустрій” надає визначення цього явища як комплексу робіт із встановлення чи відновлення в натурі (на місцевості) меж адміністративно-територіальних утворень, меж земельних ділянок власників, землекористувачів, у тому числі орендарів, із закріпленням їх межовими знаками встановленого зразка. Закон Російської Федерації “Про землеустрій” від 18 червня 2001 р. [48] відносить межування до територіального землеустрою, яке поділяється на межування об’єктів землеустрою та створення нових і впорядкування існуючих об’єктів землеустрою. Таким чином, межування знову розглядається як складова землеустрою.

Зрозуміло, що при переході економіки країни до ринку землеустрій має отримати новий зміст. Наукового дослідження потребує як сам землеустрій, так і відповідні особливості та специфіка його щодо різних земель. З’явилася необхідність розробки відповідної документації із землеустрою у нових умовах з урахуванням екологічного фактору. Також відкритою проблемою залишається розробка додаткових аргументів щодо місця правових норм, що регулюють відносини у сфері землеустрою, у системі права.

Аналіз земельного законодаства та літератури дозволяє зробити наступні висновки:

1.Землеустрій як історичне явище пройшов декілька етапів розвитку. Його зміст та завдання залежали від суспільно-політичних умов певного періоду, обумовлювалися особливостями та характером земельного ладу.

2. Своєї розробки потребує всебічно обґрунтоване поняття землеустрою в сучасних умовах реформування земельних відносин.

<< | >>
Источник: Лісова Тетяна Вікторівна. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗЕМЛЕУСТРОЮ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Харків –2004. 2004

Еще по теме 1.1. Законодавство про землеустрій: становлення та його розвиток:

  1. Розвиток конституційного законодавства
  2. Розвиток конституційного законодавства
  3. Становлення республіканських форм правління та їх розвиток
  4. Розділ 2 СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
  5. ТЕМА 16. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
  6. СТАНОВЛЕННЯ I РОЗВИТОК ДЕРЖАВИ I ПРАВА КИЇВСЬКОЇ РУСI (VI - початок XII ст.)
  7. Глава 2.Становлення і розвиток українського адміністративного права
  8. § 1. Скіфське царство: становлення держави і розвиток права
  9. §1. Становлення й розвиток держави нового типу в далекосхідних країнах
  10. Р о з д і л 3. СТАНОВЛЕННЯ І ПЕРВИННИЙ РОЗВИТОК ОХОРОННИХ СТРУКТУР У БРИТАНСЬКІЙ АМЕРИЦІ
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Исполнительное производство - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Политология - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника -