4. Суб'єкти права власності на землю

У земельно-правових відносинах суб'єктами права власності на землю, земельну ділянку чи її частину виступають особи, які можуть бути учасниками не лише земельних, а й цивільних правовідносин, враховуючи, що земельні правовідносини виступа­ють як комплексні земельні і цивільні правовідносини. Це пов'язано з тим, що право власності здійснюється шляхом ви­знання землі як об'єкта надбання, відчуження, об'єкта товарного обігу і ринкових відносин, об'єкта речового права.

Конституція України (ст. 13) встановлює, що суб'єктом права власності на землю є Український народ, який здійснює це право через органи державної влади (державна власність), та органи місцевого самоврядування (комунальна власність). Згідно зі ст. 14 Конституції України право власності на землю в Україні набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Визначення Ук­раїнського народу і держави як суб'єктів права власності на зем­лю, від імені яких виступають органи державної влади, свідчить, що держава не ототожнює їх правовий статус, і підкреслює, що в першому випадку (ст. 13) йдеться про суб'єкт права в розумінні визнання Українського народу як суверена, його верховенства права на всі землі, що охоплюються категорією території держа­ви, а також про те, що суб'єктами права інших форм власності можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших дер­жав та особи без громадянства. У другому випадку — у ст. 14 Конституції України та ст. 84 ЗК України держава розгля­дається як суб'єкт права на землю, що належить до державної форми власності, яка за правовим режимом із позиції цивільного і земельного права є рівноправною з приватною формою влас­ності і з власністю на землю юридичних осіб, яка гарантується державою. За таких умов земельні відносини регулюються нор­мами публічного права.

Оскільки згідно зі ст. 13 Конституції України право тери­торіального земельного верховенства Українського народу реа­лізується органами державної влади та органами місцевого са­моврядування, то послідовним буде висновок про те, що суб'єктами права державної власності на землю як об'єкта гос­подарювання виступають держава в цілому (державна влас­ність), територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах (комунальна власність). До їхньої комунальної спільної влас­ності належить також земля, що перебуває в управлінні район­них і обласних рад (ст. 142 Конституції України). З такою кон­цепцією узгоджуються норми ЗК України, якими визначається компетенція сільських, селищних і міських районного підпоряд­кування та міських рад у галузі регулювання земельних відно­син і розпорядження землею (ст. 12 ЗК України), компетенція районних, обласних рад (статті 8,10,11 ЗК України), Автономної Республіки Крим (ст. 7 ЗК України), а також компетенція державної законодавчої і виконавчої влади України (статті б, 13 ЗК України) у галузі регулювання земельних відносин.

Виходячи з викладених концептуальних положень про зем­лю, визначених Конституцією України, суб'єктами права влас­ності на землі господарського призначення є:

- громадяни;

- юридичні особи;

- органи місцевого самоврядування та органи державної вла­ди (ст. 2 ЗК України).

Суб'єктами управління землями, що належать до спільної власності територіальних громад населених пунктів, є районні та обласні ради Верховної Ради Автономної Республіки Крим (статті 8,10 ЗК України).

Громадяни України можуть бути суб'єктами права власності на земельні ділянки за наявності у них цивільної правоздатності. Правоздатність громадянина визнається в Україні однаковою мірою за всіма громадянами України. Вона виникає з дня наро­дження громадянина і триває до кінця його життя. Дієздатність громадянина в повному обсязі виникає з настанням повноліття, тобто після досягнення 18-річного віку. У випадках, коли грома­дянин одружується до досягнення 18-річного віку, він набуває повної дієздатності з часу одруження. Для жінок такий вік може настати з 17 років. Особа, яка досягла 14 років, має право подава­ти заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника (ст. 1260 ЦК України).

Юридична особа — це спеціальний абстрактний суб'єкт права власності, земельних, майнових і господарських відносин.

Розроблення поняття юридичної особи як особливого суб'єкта цивільних прав має тривалу історію, починаючи з часів розвитку римського права.

Юридична особа, за визначенням професора Я. М. Шевченко, є певним структурним утворенням, спеціально розрахованим на те, щоб «володіти, користуватися і розпоряджатися майном, вступати в угоди в цивільному обороті і мати своє обличчя у вка­заному обороті». Згідно зі ст. 80 ЦК України «юридичними осо­бами визнаються організації, які створені і зареєстровані у вста­новленому законом порядку, юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем і відповідачем у суді». Таке поняття базується на зовнішніх озна­ках юридичної особи. Воно не дає чіткого уявлення про її внут­рішню структуру і внутрішній зміст. Відомий вчений у галузі римського права професор О.А. Підопригора пише, що резуль­татом тривалого розвитку ідеї юридичної особи стало визнання класичним правом таких ознак цього суб'єкта права:

а) у сфері цивільно-правових відносин корпорації й об'єднан- ня прирівнюються до фізичних осіб;

б) вихід зі складу об'єднання окремих осіб ніякою мірою не впливає на його юридичне становище;

в) майно корпорації не є ні спільною власністю всіх членів кор- порації, ні її окремих членів. Це відособлена від її членів власність самої корпорації як особливого суб'єкта права;

г) корпорація від свого власного імені має право вступати у будь-які цивільно-правові відносини як з фізичними особами, так і юридичними. Ці відносини здійснюються за допомогою фізичних осіб, уповноважених на це в установленому порядку2.

За статтею 81 ЦК України 2003 р. юридичні особи залежно від порядку їх створення поділяються на юридичних осіб приватно­го права та юридичних осіб публічного права. Главою 10 Госпо­дарського кодексу України 2001 р. (далі — ГК України) допус­кається можливість заснування підприємства колективної влас­ності. Згідно зі ст. 93 ГК України підприємствами колективної власності є виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських та релігійних організацій, інші підприємства, передбачені законом. У статті 95 ГК України підкреслено, що виробничий кооператив є юридичною особою і діє на підставі статуту та визначається як добровільне об'єднан­ня громадян. Отже, перелічені у ст. 93 ГК України особи як такі, що засновані громадянами, у земельних відносинах вважаються юридичними особами приватного права і є суб'єктами права власності на земельні ділянки.

Слід звернути увагу на те, що ЗК України 1992 р. сільськогос­подарські товариства з обмеженою відповідальністю не визнава­лися суб'єктами права колективної власності на землю. Такий підхід до невизнання інших господарських товариств, крім акціонерних, суб'єктами права колективної власності на землю був непослідовним і нелогічним. На практиці саме така форма господарювання у сільському господарстві України набула по­ширення, і такі господарські товариства як юридичні особи по­винні були набувати земельні ділянки у колективну власність. ЗК України право колективної власності на землю не передба­чене, але воно може формуватися відповідно до господарського законодавства. За таких умов перелічені у ЗК України суб'єкти права власності на землю є юридичними особами, і як такі вони виступають у цивільних і земельних правовідносинах як юри­дичні особи приватного права.

За Законом України «Про селянське (фермерське) господар­ство» в редакції від 22 червня 1993 р. (ст. 5) селянське (фермер­ське) господарство визнавалося юридичною особою і підлягало державній реєстрації1. Законом України «Про фермерське гос­подарство» від 19 червня 2003 р. підтверджено, що фермерське господарство є юридичною особою2.

Особливості правового статусу сільськогосподарського вироб­ничого кооперативу як суб'єкта права на землю полягають у та­кому. Законом України «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997 р. (ст. 22) встановлено, що земля сільськогоспо­дарського виробничого кооперативу складається із земельних ділянок, наданих кооперативу в користування або придбаних ним у власність. Це означає, що сільськогосподарський коопера­тив за встановленими статутом правилами чи на договірних за­садах може бути суб'єктом права власності на земельні ділянки, придбані ним у власність, суб'єктом права землекористування на землі, надані йому у користування членами кооперативу, зок­рема на умовах оренди. Такий підхід є правильним, оскільки роз­ширює обсяг правоздатності кооперативів і обсяг права на само­стійне вирішення питання щодо способів придбання земельних ділянок.

До повноважень Кабінету Міністрів України як вищого органу виконавчої влади України ЗК України 2001 р. (ст. 13) віднесено: розпорядження землями державної власності в межах, визначе­них цим Кодексом; б) реалізація державної політики у галузі ви­користання й охорони земель та вирішення інших питань.

Певними повноваженнями щодо розпорядження й управ­ління державною власністю, зокрема землею, наділені органи державної виконавчої влади. Так, згідно зі ст. 116 Конституції України і ст. 13 ЗК України Кабінет Міністрів України здійснює розпорядження землями державної власності в установлених межах, забезпечує проведення політики у галузі використання та охорони земель, розробляє і здійснює виконання загальнодер­жавних програм виконання та охорони земель; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону.

Виконавчу владу в Автономній Республіці Крим здійснює Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, в областях і райо­нах, містах Києві та Севастополі відповідно до ст. 118 Консти­туції України — здійснюють місцеві державні адміністрації, які підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Зміст повноважень місцевих державних адміністрацій у га­лузі земельних відносин викладені у ст. 17 ЗК України.

До органів державної влади, які здійснюють розпорядження земельними ділянками належать органи приватизації. Відповід­но до ст. 7 Закону України «Про приватизацію державного май­на» від 19 лютого 1997 р. державну політику у сфері приватизації здійснюють Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва у регіонах і містах, органи прива­тизації в Автономній Республіці Крим, що становлять систему державних органів приватизації1. У статті 17і ЗК України в ре­дакції від 18 січня 2008 р. визначені такі повноваження держав­них органів приватизації у галузі земельних відносин: розпоря­дження (крім відчуження земель, на яких розташовані об'єкти, що не підлягають приватизації) землями, на яких розташовані державні, зокрема казенні підприємства, господарські товари­ства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти, а також продаж земельних ділянок, на яких розташо­вані об'єкти, які підлягають приватизації.

Широким колом повноважень у галузі земельних відносин наділений центральний орган виконавчої влади з питань земель­них ресурсів (ст. 15 ЗК України). Таким органом є Державний комітет України по земельних ресурсах (Держкомзем України), створений згідно з Указом Президента України «Про створення єдиної системи державних органів земельних ресурсів» від 6 січня 1996 р. № 34/96.

У 2007 р. Держкомзем України було реорганізовано в Держав­не агентство земельних ресурсів. Однак 13 лютого 2008 р. Кабінет Міністрів України реорганізував Держземагентство України в Державний комітет України по земельних ресурсах. Нині Держ­комзем України діє на основі Положення, затвердженого поста­новою Кабінету Міністрів України від 19 березня 2008 р. № 2242.

Згідно зі ст. 84 ЗК України право державної власності на зем­лю набувається і реалізується державою в особі органів вищої, центральної та місцевих органів виконавчої влади, а також в особі державних органів приватизації, центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Відповідно до ч. 1 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають пра­ва власності та права користування земельними ділянками із зе­мель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, або державних органів приватизації, або центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Поряд з органами державної влади, органами приватизації та державними органами приватизації центральний орган вико­навчої влади з питань земельних ресурсів відповідно до своїх повноважень здійснює продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності громадянам та юридичним особам, які ма­ють право на набуття земельних ділянок у власність, а також іноземним державам (ст. 127 ЗК України).

При цьому, продаж громадянам і юридичним особам земель­них ділянок, на яких розташовані об'єкти, що підлягають прива­тизації, продаж зазначеним особам земель сільськогосподарсько­го призначення здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів у порядку, що затверджує Кабінет Міністрів України (ст. 128 ЗК України).

<< | >>
Источник: ПРЕДМЕТ, ПРИНЦИПИ І СИСТЕМА ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА. Лекція. 2016

Еще по теме 4. Суб'єкти права власності на землю:

  1. § 3. Суб'єкти права власності на землю
  2. Стаття 80. Суб'єкти права власності на землю
  3. Суб’єкти права власності на землю.
  4. 1. Земельна ділянка. Суб’єкти права власності на землю
  5. 2. Суб'єкти та об'єкти права землекористування
  6. § 2. Суб'єкти та об'єкти оскарження судових рішень до Верховного Суду України
  7. 2. Суб'єкти й об'єкти правової охорони земель
  8. Глава 4 Суб'єкти та об'єкти інвестиційної діяльності
  9. РОЗДІЛ 3 СУБ'ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
  10. РОЗДІЛ V. СУБ'ЄКТИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА
  11. 2. Види права власності на землю
  12. 1 Конституційні засади права власності на землю в Україні