4. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення, наданих для ведення особистого селянського господарства та підсобного господарства несільськогосподарськихпідприємств

Право селянського (фермерського) господарства на земель­ну ділянку, її цільове призначення було обумовлено правовим статусом селянського (фермерського) господарства, визначе­ним ст. 2 Закону України «Про селянське (фермерське) госпо­дарство» від 20 грудня 1991 р.-1 Згідно із цим законом селянське (фермерське) господарство вважалося формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією.

В радянський період існували сільські двори, які в період ко­лективізації були перетворені в колгоспні двори. Оскільки кол­госпи не платили колгоспникам за колгоспну працю, то колгосп­ним дворам надавалися у користування невеличкі земельні ділянки (городи) для ведення підсобного господарства з метою надання можливості їм виробляти власну сільськогосподарську продукцію для підтримки сім'ї продуктами харчування. Оплата праці колгоспників вважалася основним джерелом доходів, а сільськогосподарська продукція, вироблена на земельних ділян­ках (садибах) колгоспного двору, вважалася допоміжним дохо­дом з підсобного господарства. Насправді ж, все було навпаки. Підсобне господарство було основним джерелом забезпечення селян продуктами харчування. Більше того, лишки продукції з городів колгоспники мали право продавати на колгоспних рин­ках з тим, щоб набути хоч якихось коштів для сплати сільсько­господарського податку.

Примірним статутом колгоспу, прийнятим Третім Всесоюз­ним з'їздом колгоспників 27 листопада 1969 р. і затвердженим Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 28 листопада 1969 р., закріплені за колгоспом у користування землі державної власності поділялися на землі громадського користування і при­садибні землі. Присадибні землі відмежовувалися в натурі від земель громадського користування1. Згідно із п. 42 Примірного статуту сім'ї колгоспника (колгоспному двору) надавалася в ко­ристування присадибна ділянка землі під город, сад та інші по­треби у розмірі до 0,50 гектара, включаючи землю, зайняту будівлями, а на поливних землях — до 0,20 гектара. Розмір при­садибних ділянок у межах встановлених норм визначався стату­том колгоспу. При цьому розміри присадибних ділянок, встанов­лені відповідно до статуту колгоспу, який діяв до цього, могли зберігатися.

ЗК УРСР від 8 липня 1970 р. (ст. 50) передбачалося, що землі сільськогосподарського призначення надавалися у безстрокове користування колгоспам, іншим' сільськогосподарським під­приємствам для ведення сільського господарства і громадянам — для ведення особистого підсобного господарства без застосування найманої праці. Відповідно до ст. 63 ЗК України кожний колгосп­ний двір мав право на присадибну земельну ділянку, яка надава­лася в порядку і в межах норм, встановлених статутом колгоспу2. Оскільки у селах УРСР до прийняття Примірного статуту колгос­пу (1969 р.) ділянки надавалися у розмірі до 0,60 гектара, то для колгоспних дворів, яким земельна ділянка уже була надана у та­кому розмірі, цей розмір у них зберігався й надалі.

Пункт 42 Примірного статуту колгоспу, яким було визначено право колгоспного двору на одержання в користування при­садибної ділянки, вміщено у розділі X «Підсобне господарство сім'ї колгоспника (колгоспного двору)». Це дає підстави вважати, що присадибна земельна ділянка колгоспного двору використо­вувалася для підсобного господарства.

У Законі СРСР «Про кооперацію в СРСР» від 26 травня 1988 р. (ст. 37) була застосована правова норма, яка дещо відрізняється від норми ЗК УРСР про присадибну ділянку колгоспного двору. Вона викладена так: «Колгосп чи інший сільськогосподарський кооператив створює умови для розвитку особистого підсобного господарства членів кооперативу та інших громадян, надаючи їм в користування ділянки землі, надає допомогу в їх обробітку, а також в реалізації виробленої продукції та її переробки». І далі: «Особисті підсобні господарства громадян, опираючись на допо­могу колгоспу чи іншого сільськогосподарського кооперативу, покликані виробляти сільськогосподарську продукцію перш за все для власного споживання. Громадяни, які мають підсобні гос­подарства, можуть реалізувати вироблену продукцію по догово­ру з господарствами, організаціями споживчої кооперації, інши­ми підприємствами і на ринку».

Дещо інакше врегульовано питання права громадян на зе­мельні ділянки із земель сільськогосподарського призначення ЗК УРСР від 18 грудня 1990 р.1, який набув чинності з 15 березня 1991 р. і діяв до дня набуття чинності ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р.2

Цим кодексом (1990 р.) було встановлено, що у довічно успад­ковуване володіння земля надається громадянам України:

—для ведення селянського (фермерського) господарства;

—для ведення особистого підсобного господарства;

— для будівництва та обслуговування жилого будинку і госпо­дарських будівель;

—для садівництва;

—для дачного і гаражного будівництва;

—для традиційних народних промислів;

— у разі одержання у спадщину жилого будинку або його при­дбання.

Відповідно до ст. 50 ЗК УРСР 1990 р. громадянам УРСР, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, що ґрунтується переважно на особистій праці членів їх сімей, на­давалися за їх бажанням у довічно успадковуване володіння або в оренду земельні ділянки, включаючи присадибний наділ. Для ведення селянського (фермерського) господарства надавалися земельні ділянки, розмір яких не повинен був перевищувати 50 гектарів сільськогосподарських угідь і 100 гектарів усіх зе­мель.

Статтею 56 ЗК 1990 р. було встановлено, що для ведення осо­бистого підсобного господарства громадянам УРСР за рішенням сільської, селищної, міської ради із земель сільськогосподар­ського призначення надавалися у довічно успадковуване во­лодіння земельні ділянки, розмір яких не повинен був перевищу­вати 2 гектарів.

Після проголошення незалежності України концепція вико­ристання земель сільськогосподарського призначення розроб­лялася, виходячи із концепції економічної реформи, руйнації адміністративно-командного управління, впровадження при­ватної форми власності і господарювання, впровадження колек­тивних форм господарювання, відродження селянських (фер­мерських) господарств і збереження особистих підсобних госпо­дарств. Відповідні реформи відбулися і в земельних відносинах в Україні1.

Законом України від ЗО січня 1992 р.2 і ЗК України від 13 бе­резня 1992 р. були визнані приватна, колективна і державна форми власності на землю. Всі форми власності були визнані рівноправними.

Суб'єктами права приватної власності на землю були визна­чені громадяни України, яким із земель сільськогосподарського призначення безоплатно передавалися ділянки у власність для ведення селянського (фермерського) господарства, ведення осо­бистого підсобного господарства і садівництва. Цим самим особам і для цих самих цілей земельні ділянки передавалися у постійне і тимчасове користування, зокрема в оренду.

У ЗК України 2001 р. селянське господарство було виокремлене із сукупного суб'єкта селянського (фермерського) господар­ства, також були виокремлені із суб'єктів права на землю осо­бисті підсобні господарства та особи, які займалися особистим підсобним господарством. Натомість суб'єктом права власності на землі сільськогосподарського призначення було визнано фер­мерське господарство та окремо особисте селянське господар­ство і громадяни, які займаються веденням особистого селянсь­кого господарства (ст. 33 ЗК України). Така новела в ЗК України цілком обґрунтована і виправдана. За своїм призначенням і роз­міром, змістом господарської діяльності селянське господарство більше тяжіло до підсобного, ніж до фермерського. Для фер­мерського господарства характерними рисами є підприємництво і виробництво товарної сільськогосподарської продукції. Основ­ним призначенням селянського господарства є зайняття сіль­ським господарством сімейно-трудовим (родинним) складом у невеликих розмірах, здебільшого для задоволення особистих по­треб у продуктах харчування та в реалізації частини виробленої продукції, що залишається після задоволення потреб родини, з метою часткової компенсації витрат на виробництво і зберігання сільськогосподарської продукції, для створення невеликих ре­зервів для поповнення витрат, що мають місце у ризикованій га­лузі виробництва, яким є сільське господарство.

Н. І. Титова у своїх працях звернула увагу на те, що Законом України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агро­промислового комплексу в народному господарстві» агропроми­словим товаровиробникам (зокрема фермерам) надано право вільного вибору форм власності та напрямів трудової господар­ської діяльності, повної власності на результати своєї праці. Вона наголошує на тому, що фермерські відносини врегульовано саме законом. Це є свідченням того, яке важливе значення надається фермерству в Україні. Професор Н. І. Титова пише, що Закон про фермерство прийнятий в Україні вперше, тому низка його положень ще вимагають вдосконалення1. її прогнози ви­правдалися. У 2003 р. було прийнято Закон України «Про фер­мерське господарство» та окремий Закон «Про особисте селян­ське господарство». На наш погляд, найбільш суттєвою новелою і ЗК України (2001 р.), і законів України «Про фермерське госпо­дарство» та «Про особисте селянське господарство» є зміни об'єкта правового регулювання і розмежування суб'єктів пра­ва — виділення фермерського господарства у самостійний суб'єкт господарювання і земельного права, визнання самостій­ним суб'єктом особистого селянського господарства, яким охоп­люється й особисте підсобне господарство, існування якого мало тимчасовий характер.

Функціонування особистого селянського господарства як суб'єкта земельних відносин і господарювання пов'язано з існу­ванням і функціонуванням сільського двору як суб'єкта земель­них відносин і місця проживання селянської сім'ї — соціального осередку сільської територіальної громади в системі сільської поселенської мережі.

У статті 1 Закону України «Про особисте селянське господар­ство» особисте селянське господарство розглядається як госпо­дарська діяльність, здійснювана без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально (або тими особами, які перебува­ють у сімейних або родинних стосунках і спільно проживають), з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, пе­рероблювання та споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг із використанням май­на особистого селянського господарства.

Таке визначення Законом особистого селянського господар­ства є невдалим. Але порівняльний аналіз норм права свідчить, що особисті селянські господарства є суб'єктами сільськогоспо­дарської діяльності, оскільки земельні ділянки надаються гро­мадянам для ведення особистого селянського господарства (п. За ст. 22). З другого боку, особисте селянське господарство розгля­дається як суб'єкт права. Так, у ст. 27 ЗК України зазначено, що сільськогосподарські підприємства, установи та організації, осо­бисті селянські і фермерські господарства, які об'єднаються в асоціації та інші організаційно-правові форми, зберігають право на свої земельні ділянки, якщо інше не передбачено договором.

Зміст правової норми цієї статті ЗК України свідчить, що се­лянське господарство поряд із фермерським господарством і сільськогосподарським підприємством зберігає право на свою земельну ділянку. Це означає, що цією нормою права особисте селянське господарство застосовується поряд із іншими суб'єк­тами права і наділяється правом як суб'єкт права.

Серед інших організаційно-правових форм сільськогосподар­ського землекористування, з допомогою яких громадяни реалізу­ють своє право приватної власності на землі та права користуван­ня землями сільськогосподарського призначення, Н. І. Титова на­зиває особисті селянські господарства. Вона характеризує особисте селянське господарство як самостійну організаційно-правову форму сільськогосподарського виробництва.

О. О. Погрібний визнає особисте селянське господарство суб'єктом права у своєрідній формі. Він пише, що «особистому селянському господарству належать земельні ділянки не більше двох гектарів, передані у власність фізичним особам». Розмір земельної ділянки особистого селянського господарства може бути збільшений у разі виділення в натурі (на місцевості) земельної частки (паю) та її спадкування членами такого госпо­дарства. Автор вважає, що обов'язками особистого селянського господарства щодо належних йому земель є забезпечення вико­ристання їх за цільовим призначенням2.

Сумнів може викликати положення Закону про те, що оскільки особисте селянське господарство не реєструється юри­дичною особою, то згідно з ЦК України воно не може бути суб'єктом права.

До майна і земельної ділянки особистого селянського госпо­дарства застосовується право спільної власності громадян. Уразі якщо особисте селянське господарство засноване однією особою, то очевидно, що він є суб'єктом права власності на зе­мельну ділянку і на майно, яке на ній побудоване (садибу). Згідно зі ст. 381 ЦК України садиба є земельна ділянка разом із розта­шованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічни­ми насадженнями. На практиці садиба, як правило, належить сільській сім'ї на праві спільної сумісної власності, якщо угодою між членами сім'ї не встановлено інше. Садиба може належати на праві власності й одній фізичній особі.

ЦК України виділяє спільну часткову (ст. 356) і спільну сумісну (ст. 368) власність. Розглянемо це питання з огляду на право спільної сумісної власності. Суб'єктами спільної сумісної власності на майно, зокрема і на земельну ділянку, можуть бути фізичні особи, якщо інше не встановлено законом. Ними можуть бути подружжя або особисте селянське господарство (члени яко­го пов'язані між собою родинними стосунками). Спільне майно особистого селянського господарства, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено догово­ром, укладеним у письмовій формі. Характерним для особистого селянського господарства є те, що земельна ділянка належить на праві власності як громадянину — засновнику господарства, так і іншим членам господарства, які особисто одержали земельну ділянку у власність, наприклад, у разі приватизації земель ко­лективного сільськогосподарського підприємства. Незалежно від того, кому належить земельна ділянка особистого селянсько­го господарства (його голові чи членам господарства), у процесі виробництва вона завжди використовується спільно. Якщо немає спільності, то немає і єдиного особистого господарства. Це свідчить про те, що на одній садибі може бути два й більше особи­стих селянських господарств. Цим підтверджується цивільно-правова рівноправність громадян у відносинах, пов'язаних зі створенням і діяльністю особистих селянських господарств. Відповідно до ЦК України (ч. 2 ст. 369) розпорядження майном, а отже і земельною ділянкою, що є у спільній сумісній власності (а можливо, і в частковій), здійснюється за згодою всіх співвлас­ників. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном, а отже щодо використання спільної земельної ділянки.

Наведене свідчить, що ведення особистого селянського госпо­дарства на засадах спільної власності відповідає нормам ЗК, ЦК і Закону України «Про особисте селянське господарство».

Особливості правового режиму земель — ділянок сільськогос­подарського призначення, наданих громадянам для ведення осо­бистого селянського господарства, проявляються в такому:

1)ведення особистого селянського господарства громадянами, яким земельні ділянки належать на праві приватної власності чи на праві оренди, за умови їх використання для спільного вироб­ництва сільськогосподарської продукції для потреб селянської сім'ї (родини) і можливої реалізації лишків виробленої продук­ції. З цих позицій особисте селянське господарство розглядаєть­ся як об'єкт земельних правовідносин, як спосіб спільного вико­ристання об'єднаних власниками земельних ділянок чи земле­користувачами в одну спільну сумісну чи спільну часткову ділянку;

2)особисте селянське господарство виступає як суб'єкт спе­цифічної організаційно-правової форми спільного виробництва громадянами (членами сім'ї, родини) сільськогосподарської про­дукції без створення юридичної особи, на добровільних договір­них засадах, об'єднаних у спільний трудовий колектив, від імені яких відповідно до правил цивільного права у відносинах з інши­ми громадянами, юридичними особами і державою діє особа, уповноважена на це членами господарства.

Для здійснення спільної господарської діяльності і додержан­ня вимог земельного законодавства щодо спільного цільового ви­користання спільної земельної ділянки особисте селянське гос­подарство наділяться відповідними правами та обов'язками (статті 27, 86-91, 133 ЗК України, глава 26, статті 1130, 1131 ЦК України, статті Закону України «Про особисте селянське госпо­дарство»), які стосуються кожного члена особистого селянського господарства як фізичної особи.

Оскільки іноземні громадяни та особи без громадянства не мо­жуть бути суб'єктами права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення, вони можуть брати участь у діяльності особистого селянського господарства за умови об'єднання з іншими членами селянського господарства — гро­мадян України для спільної діяльності і земельної ділянки, що належить іноземному громадянинові чи особі без громадянства на праві довгострокової оренди.

Крім перелічених, правовий режим земель сільськогосподар­ського призначення має й інші особливості.

У разі ліквідації державного чи комунального підприємства землі, які перебувають у їхньому постійному користуванні, за рішенням відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, переводяться до земель запасу або надаються іншим громадянам і юридичним особам для викори­стання їх за цільовим призначенням, а договори оренди земель­них ділянок припиняються.

У разі приватизації земель державних і комунальних сіль­ськогосподарських підприємств земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, державних та комунальних за­кладів освіти, культури, охорони здоров'я, розташованих на те­риторії відповідної ради, а також пенсіонерам з їх числа з визна­ченням кожному з них земельної частки (паю). Землі у приватну власність зазначеним особам передаються безоплатно, органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у про­цесі приватизації створюють резервний фонд земель за пого­дженням його місця розташування з переліченими вище особами у розмірі до 15 % площі усіх сільськогосподарських угідь, які були у постійному користуванні відповідних підприємств. Ре­зервний фонд земель перебуває у державній або комунальній власності і призначається для подальшого перерозподілу та ви­користання за цільовим призначенням.

Земельні ділянки, одержані внаслідок приватизації земель державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, на яких розташовані меліоративні системи, використовуються спільно на підставі договору. У разі відсутності згоди щодо спільного використання зазначених земельних ділянок питання вирішується в судовому порядку.

Сільськогосподарські підприємства, особисті селянські і фер­мерські господарства, які об'єднуються в асоціації та інші орга­нізаційно-правові форми, зберігають право на свої земельні ділянки, якщо інше не передбачено договором.

При ліквідації сільськогосподарських підприємств переваж­не право на отримання земельних ділянок поряд із населеними пунктами мають власники земельних часток (паїв), які прожива­ють у цих населених пунктах. Місце розташування земельних ділянок визначається з урахуванням вимог раціональної ор­ганізації території і компактності землекористування відповідно до землевпорядних проектів, які затверджуються зборами влас­ників земельних часток (паїв).

Земельні ділянки державної і комунальної власності, які пе­ребували у користуванні сільськогосподарських підприємств, що ліквідуються, включаються до земель запасу або передають­ся у власність чи користування відповідно до ЗК України.

Певні особливості правового режиму мають земельні ділян­ки, що використовуються і для інших потреб сільськогосподар­ського виробництва.

Так, відповідно до ЗК України (ст. 34) громадяни можуть орен­дувати земельні ділянки для сінокосіння і випасання худоби. Ор­гани виконавчої влади та органи місцевого самоврядування мо­жуть створювати на землях, що перебувають у власності держави чи територіальної громади, громадські сіножаті і пасовища.

Громадяни України із земель державної і комунальної влас­ності мають право набувати безоплатно у власність або на умо­вах оренди земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва. Іноземні громадяни та особи без гро­мадянства можуть мати земельні ділянки для такої ж мети на умовах оренди. Приватизація земельної ділянки громадяни­ном — членом садівницького товариства здійснюється самостій­но без згоди на те інших членів цього товариства. Використання земельних ділянок садівницьких товариств здійснюється відпо­відно до закону та статутів цих товариств.

Громадянам або їх об'єднанням із земель державної або кому­нальної власності можуть надаватися в оренду земельні ділянки для городництва. На таких земельних ділянках не допускається закладання багаторічних плодових насаджень, а також спору­дження капітальних будівель і споруд. На земельних ділянках, наданих для городництва, можуть бути зведені тимчасові спору­ди для зберігання інвентарю та захисту від непогоди. Після закінчення строку оренди зазначеної земельної ділянки побудо­вані тимчасові споруди підлягають знесенню власниками цих споруд або за їх рахунок.

Окремо доцільно розглянути правовий режим земель сільсько­господарського та іншого призначення, що належать несільсько-господарським підприємствам і використовуються для ведення підсобного господарства. Відповідно до ст. 37 ЗК України при­ватні несільськогосподарські підприємства можуть набувати такі земельні ділянки у власність або в оренду, а державні і кому­нальні підприємства — лише в оренду. Характерною особли­вістю цих земель є те, що суб'єктами права на земельні ділянки для ведення підсобного господарства можуть бути не сільсько­господарські підприємства, установи та організації, а спеціальні структурні підрозділи без права юридичної особи, які займають­ся виробництвом сільськогосподарської продукції для потреб підприємства. Другою особливістю є те, що несільськогоспо-дарським підприємствам для означених цілей земельні ділянки надаються чи набуваються ними не лише із земель сільськогос­подарського, а й іншого призначення. Земельні ділянки для підсобного господарства можуть надаватися також із земель сільськогосподарського призначення, водного фонду, промисло­вості, транспорту, рекреаційного та іншого призначення. Так, у разі виділення земельної ділянки під будівництво великого під­приємства її незайнята частина може використовуватися під будівництво у перші 5—10 років. Другий етап будівництва може тривати ще 10-15 років, а третій — у наступні роки. Не викори­стовувані у перші роки частини земельної ділянки безпосеред­ньо для будівництва, можуть тимчасово використовуватися для підсобного господарства. На окремих земельних ділянках із зе­мель оборони існували підсобні господарства військових частин.

На підсобних сільськогосподарських господарствах виробля­лася сільськогосподарська продукція з метою поліпшення забез­печення працівників підприємств, пансіонатів, лікувальних установ, солдат продуктами харчування. За сучасних умов, коли участь приватних та інших підприємств у вирішенні соціальних проблем підприємства скорочується, розвиток підсобних госпо­дарств також скорочується.

<< | >>
Источник: ПРЕДМЕТ, ПРИНЦИПИ І СИСТЕМА ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА. Лекція. 2016

Еще по теме 4. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення, наданих для ведення особистого селянського господарства та підсобного господарства несільськогосподарськихпідприємств:

  1. Стаття 27. Збереження права на землю сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, особистих селянських і фермерських господарств
  2. Стаття 33. Земельні ділянки особистих селянських господарств
  3. Особисте селянське господарство.
  4. Особисте селянське господарство
  5. § 5. Правовий режим земель, наданих для потреб оборони та іншого призначення
  6. Розділ 12 Правовий режим земель сільськогосподарського призначення
  7. § 3. Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення
  8. РОЗДІЛ 14 ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ
  9. Правовой режим земель, предоставленных для ведения крестьянского (фермерского) хозяйства
  10. Постанова ВУЦВК і РНК УСРР «Про заборону орендувати землю й вживати найманої праці в поодиноких селянських господарствах у районах суцільної колективізації» (5 квітня 1930 р.)
  11. 2. Правове регулювання оренди земель сільськогосподарського та іншого призначення
  12. 4. Правовой режим земель, используемых для ведения личного подсобного хозяйства, садоводства и огородничества
  13. Стаття 22. Визначення земель сільськогосподарського призначення та порядок їх використання
  14. 1. Поняття, цільове призначення та склад земель сільськогосподарського призначення
  15. Стаття 23. Пріоритетність земель сільськогосподарського призначення
  16. 1. Загальна характеристика правового режиму земель лісогосподарського призначення.
  17. РОЗДІЛ 2 ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗЕМЛЕУСТРОЮ ЩОДО ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ
  18. Розділ 16 Правовий режим земель рекреаційного призначення
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Гражданский процесс - Гражданское право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Исполнительное производство - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Политология - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовное право - Уголовный процесс - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника -