1.2. Правові засади землеустрою

Землеустрій як система заходів щодо реалізації земельного законодавства складається з трьох взаємопов’язаних аспектів: юридичного, економічного та технічного. Протягом досить тривалого періоду часу преваліювала позиція деяких вчених щодо сутності землеустрою як економічного, а потім соціально-економічного явища.

Вона зводилася до того, що реальну природу землеустрою визначає економічний характер суспільних відносин щодо розподілу та перерзподілу земель. Землеустрій вважався залежним від об’єктивно діючих економічних законів (закону коштовності, пропорціонального розвитку, економічного часу). Разом з тим, ще у 1914 році О.А. Хауке наголошував на єдності двох аспектів землеустрою: правового та економічного [7, c.16].

Для виконання завдань землеустрій об’єктивно потребує правового регулювання. Не можна погодитися з твердженням деяких вчених про землеустрій як регулятор земельних відносин, про що у своїй монографії “Землеустроительный процесс в СССР” зазначав П.Д. Сахаров, наголошуючи на неможливості регулювання землеустроєм земельних відносин, оскільки він сам є різновидом земельних відносин [49, с.7]. Пізніше цю думку було підтримано авторами “Загальної теорії радянського земельного права” [50, с.235]. Відносини у сфері землеустрою, врегульовані нормами земельного права, одержують правову форму і стають правовими відносинами, яким властивий не лише економічний, а й юридичний зміст.

Разом з тим, проведення земельних перетворень як складової економічної реформи, поява і розширення конкуренції, перерозподіл державної власності на землю, виникнення багатосуб’єктності форм власності на землю обумовлює ситуацію, коли землеустрій слід розглядати як комплексну категорію.

Ця категорія характеризується і своєю правовою природою, питання про яку доцільно дослідити. Юридичний аспект землеустрою полягає у правовому обґрунтуванні тих економічних та технічних дій, які входять до складу землевпорядних дій на наступних етапах [47, c.121]. Таким чином, завданням правового забезпечення землеустрою є конкретизація правового змісту економічних та технічних дій, які фактично реалізуються.

Чинний Земельний кодекс визначає землеустрій як “сукупність соціально-економічних та екологічних заходів, спрямованих на регулювання земельних відносин та раціональної організації території адміністративно-територіальних утворень, суб’єктів господарювання, що здійснюються під впливом суспільно-виробничих відносин і розвитку продуктивних сил” (ст. 181) [27]. Зазначене визначення землеустрою, продубльоване Законом України “Про землеустрій”, стосується лише його соціально-економічного аспекту, яке не характеризує всю сутність цього явища. Аналогічним визначенням природничого характеру є визначення рослинного світу у ст. 3 Закону України “Про рослинний світ” від 9 квітня 1999 р. [51], а також лісу у ст. 3 Лісового кодексу [52]. Але, як вже було зазначено, землеустрій є складним і багатогранним явищем. Тому підходи до нього повинні бути більш виваженими та обґрунтованими. З цієї точки зору слід зауважити, що у попередній редакції Земельного кодексу поняття землеустрою було більш досконалим. Зокрема, в ст. 99 Земельного кодексу України в редакції 1992 р. мова йшла про землеустрій як систему заходів, спрямованих на здійснення положень земельного законодавства, рішень Рад народних депутатів щодо організації використання та охорони земель, створення сприятливого екологічного середовища і поліпшення природних ландшафтів [26]. У зазначеному визначенню землеустрою, по-перше, мова йде не про просту сукупність соціально-економічних та екологічних заходів, а про їх систему; по друге, заходи у сфері землеустрою спрямовані на реалізацію положень земельного законодавства, а не на регулювання земельних відносин; по-третє – закріплення екологічного аспекту у самому визначенні землеустрою, його мети – організації використання та охорони земель, створення сприятливого екологічного середовища і поліпшення природних ландшафтів. У цьому сенсі більш досконалим є і визначення землеустрою в “Основах законодавства Союзу РСР і сюзних республік про землю” 1990 р. [23] й Земельного кодексу УРСР 1990 р. [24]. Перевага Земельного кодексу УРСР 1970 р. [21] й “Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік” 1968 р. [19] у тому, що вони закріплюють поняття цього явища, по перше, як системи заходів, по-друге, заходів, спрямованих на здійснення рішень державних органів у сфері користування землею.

Як бачимо, закріплене в Законі “Про землеустрій” визначення землеустрою не узгоджується із загальними положеннями теорії земельного права. Теорія земельного права виходить з того, що землеустрій як сукупність суспільних відносин щодо організації використання землі не може регулювати земельні відносини, оскільки відносини, які складаються у сфері землеустрою, є різновидом земельних відносин і потребують правового регулювання нарівні з іншими земельними відносинами, земельні відносини регулюються не землеустроєм, а правовими нормами [50, с.235]. Отже, землеустрій як сукупність соціально-економічних заходів не може регулювати земельні відносини.

Землеустрій повинен представляти собою не просту сукупність вказаних у чинному Земельному кодексі та Законі України “Про землеустрій” заходів, а цілісну структуровану систему, що характеризується об’єднанням та узгодженням заходів, їх цілісністю, об’єднанням єдиним призначенням – забезпеченням раціонального використання та охорони земель, створенням сприятливого екологічного середовища та поліпшенням природних ландшафтів [53, с.109].

Поняття землеустрою, яке відповідало б сучасним умовам реформування земельних відносин, буде доцільним надати після встановлення місця правових приписів, що регулюють суспільні відносини у сфері землеустрою, у системі земельного права. Аналізуючи зміст правових приписів щодо землеустрою в системі земельного права, необхідно додати, що питання щодо визнання земельного права самостійною галуззю права є дискусійним [54, с.51 – 56].

Як відомо, система права представляє собою сукупність чинних норм права, якій властиві як єдність та узгодженість, так і диференціація на відносно самостійні структурні утворення (норми, інститути, галузі права та ін.). Система земельного права розглядається як науково обґрунтоване послідовне розміщення однорідних інститутів і норм, які об’єднані в інститути залежно від змісту, функцій, цільового призначення і способів їх реалізації, що обумовлені характером та особливостями суспільних земельних відносин, які ними регулюються [55, c.42]. Будучи однорідним за своїм характером та змістом, предмет правового регулювання будь-якої галузі права має всередині цієї єдності певні відмінності, що випливають з особливостей суб’єктного складу, підстав виникнення та ін., що входять до цього предмету правового регулювання [56, c.94]. Звідси визнання єдності земельних відносин та єдності норм земельного права, які їх регулюють, передумовлює поділ цих норм на окремі групи. Диференціація правових норм на окремі частини чи групи залежно від охоплення своїми нормами різних сторін земельних відносин всередині земельного права відбувається шляхом групування норм у правові інститути. Отже, особливості та характерні риси правового інституту визначаються своєрідністю врегульованих ними суспільних відносин. Правовий інститут є первісним самостійним структурним підрозділом галузі права та представляє собою сукупність органічно пов’язаних між собою правових норм, які склалися всередині і входять до сукупності норм відповідної галузі права, та регулюють типові суспільні відносини з необхідною деталізацією. Правові норми створюють галузь права не безпосередньо, а шляхом об’єднання в правові інститути. Правовий інститут представляє собою систему взаємопов’язаних правових норм, які регулюють певну групу (вид) суспільних відносин.

На думку спеціалістів із загальної теорії права, правовий інститут характеризується низкою ознак: а) є логічно замкнутою, відокремленою сукупністю норм, які є взаємопов’язаними та утворюють єдину систему; б) регулює певний вид суспільних відносин або певну сторону їх групи, тобто є однорідним за фактичним змістом; в) функціонує автономно, тобто має можливість здійснювати регулювання суспільних відносин незалежно від інших інститутів права [57, с.258 – 259].

Таким чином, якщо виходити з викладених положень загальної теорії права, то правові норми, які регулюють групу однорідних відносин, що виникають з приводу раціональної організації території адміністративно-територіальних утворень та суб’єктів господарювання, в умовах проведення земельної реформи і розмежування земель, можна розглядати як самостійний інститут земельного права, який сформувався в рамках земельного законодавства, характеризується усіма ознаками правового інституту земельного права, спрямованого на регулювання певного кола однорідних суспільних відносин, котрі виникають в сфері раціональної організації території адміністративно-територіальних утворень та суб’єктів господарювання, формування нових і впорядкування існуючих земельних ділянок чи їх частин й встановлення їх меж. Зазначеному колу суспільних відносин властива єдина правова природа у вигляді визначеної юридичної регламентації всередині земельного права. Також для інституту землеустрою є характерним і автономне функціонування, засноване на єдності правових приписів. При цьому його остаточне формування поки що не завершено.

Необхідно зазначити, що правові приписи інституту землеустрою регламентують переважно публічні інтереси. Шляхом землеустрою проводиться державна земельна політика. В сучасних умовах проведення земельної реформи завдання землеустрою повинні забезпечувати єдність суспільства, окремих колективів та громадян при пріоритеті суспільних інтересів.

Категорія “публічний (суспільний) інтерес”, яка активно використовується у юриспруденції і в тому числі при аналізі землеустрою, має державно-правове значення. Вперше у правовій літературі воно дістало глибокого вивчення Ю.О. Тихомировим. Він визначив публічний інтерес як визнаний державою та забезпечений правом інтерес соціальної спільноти, задоволення якого слугує гарантією її існування та розвитку [58, с.55]. Публічні інтереси завжди знаходять своє вираження у правових нормах в результаті усвідомлення їх державою, чим забезпечується їх охорона. Таким чином, публічні інтереси є суспільними інтересами, визнані державою та врегульовані правом. Публічні інтереси включають до себе лише ті потреби, від яких залежить існування та розвиток суспільства. Держава повинна обмежувати своє втручання сферою публічних інтересів [59, с.92]. Отже, “публічність” означає спрямування діяльності держави на благополуччя суспільства. Землеустрій – це сфера, яка повинна задовольняти перш за все публічні інтереси. Це пов’язано з тим, що приписи землеустрою стосуються такого важливого і унікального об’єкта яким є земля. Конституцією України вона визнана основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (ст. 14) [60]. Як відомо, земля виконує різні функції, що покладає відповідний відбиток на характер тих інтересів, які повинен забезпечувати землеустрій. Нормативно-правові акти повинні забезпечувати визнання публічних інтересів, їх реалізацію та захист. Закон України “Про землеустрій” містить положення щодо врахування не лише державних та громадських, а й приватних інтересів при здійсненні землеустрою (ст.ст.ст. 48, 58, 59) [28]. Про приватно-правовий аспект землеустрою можна говорити, наприклад, коли мова йде про добросусідство (ст.103 Земельного кодексу). Приватно-правовий аспект землеустрою має місце й при укладенні між замовником та виконавцем договору про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (постановою Кабінету Міністрів від 4 березня 2004 р. № 266 було затверджено “Типовий договір про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки” [61]). Приватні інтереси – інтереси окремого громадянина (фізичної особи), сім’ї, групи громадян, організації (якщо остання створена за участю – безпосередньо або опосередковано – фізичних осіб і не належить до сфери публічної – державної або комунальної – форми власності [62, с.1; 58, с.2; 63, с.21]. Однак приватно-правові відносини окремих землекористувачів або землевласників, спрямовані на задоволення їх приватних інтересів, також виражають інтереси усіх шляхом встановлення правил цих відносин, що створює суспільний порядок та відповідає інтересам усього суспільства, тобто створює суспільний інтерес.

Це свідчить про тісний взаємозв’язок публічно- та приватно-правових аспектів землеустрою. Інтерес окремої особи певною мірою відзеркалює інтереси соціальних спільнот, суспільства в цілому, хоча насамперед спрямовує свідомість суспільства на самого себе [64, с.24].

Враховуючи викладене, землеустроєм слід вважати систему правових норм, які спрямовані на регулювання суспільних відносин у сфері управління використанням й охороною земель та здійснення комплексу відповідних дій щодо виникнення і припинення права власності і права користування ними, забезпечення раціонального, сталого, екологічно збалансованого їх використання й охорони та мають за мету забезпечення гарантій прав на землю. Йдеться в тому числі про дії, які стосуються організації території адміністративно-територіальних утворень, раціонального використання та охорони земельних ділянок, формування нових і впорядкування існуючих або частин останніх і встановлення їх меж з метою забезпечення раціонального, екологічно збалансованого використання й охорони земель, створення сприятливого екологічного середовища й поліпшення природних ландшафтів. Таким чином, усі перераховані суспільні відносини можна класифікувати в залежності від їх безпосередньої спрямованості на відносини: у сфері організації раціонального використання та охорони земель: розробка загальнодержавної і регіональних програм використання та охорони земель, складання спеціальних карт і атласів стану земель та їх використання, схем землеустрою, складання проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь, розроблення техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель відповідних адміністративно-територіальних утворень, іншої документації у сфері землеустрою, пов’язаної з використанням та охороною земель, здійснення авторського нагляду за використанням та охороною земель, розроблення проектів землеустрою щодо організаціїі встановлення меж територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

У сфері формування нових і впорядкування існуючих земельних ділянок чи їх частин й встановлення їх меж на місцевості: встановлення в натурі (на місцевості) державного кордону України; складання проектів встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень, формування земель комунальної власності територіальних громад і розмежування земель державної та комунальної власності населених пунктів, проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, створення нових і впорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів.

У сфері виникнення права власності та права користування землями: розробка технічної документації щодо складання документів, що посвідчують право власності або право користування землею.

При розгляді цього питання слід зупинитися на подібних до землеустрою категоріях. А.П. Гетьман, беручи за основу функції державного управління використанням та охороною навколишнього природного середовища, серед проваджень еколого-правового процесу розрізняє провадження із просторово-територіального впорядкування об’єктів природи [65, с.108]. На його думку, провадження із просторово-територіального впорядкування об’єктів природи можна поділити на: порядок ведення землевпорядкування, лісовпорядкування, мисливствовпорядкування, просторово-територіальне впорядкування надр, паспортизацію водних об’єктів. Зазначені провадження є цілеспрямованою діяльністю спеціально вповноважених державних органів управління використанням, відтворенням і охороною навколишнього природного середовища, на проведення впорядковуючої роботи щодо організації використання, відтворення й охорони довкілля та захисту природних ресурсів, створення сприятливих екологічних умов [65, с.109 – 110].

Термін “просторово-територіальне впорядкування об’єктів природи” використовується в науці як збірне поняття. На думку Ю.О. Вовка, просторово-територіальне впорядкування, як функція державного управління об’єктами природи, включає в себе землевпорядкування, планування населених пунктів і лісовпорядкування, певною мірою, на його думку, сюди ж відносяться й дії з індивідуалізації ділянок надр та акваторії [66, c.113]. За поглядами А.П. Гетьмана, до цього слід зробити декілька зауважень. У науці лісового права певний час лісовпорядкування розглядалося як система державних заходів щодо впорядкування земельної території, що входить до складу державного лісового фонду, котра має на меті найраціональніше використання цієї території в інтересах всього народного господарства в цілому й лісового зокрема [67, с.10]. Г.М. Полянська вважає, що лісовпорядкування ширше ніж організація земельної території [68, с.292]. Нині лісовпорядкування розглядається як система державних заходів, спрямованих на забезпечення ефективної охорони і захисту, раціональне використання, підвищення продуктивності лісів та їх відтворення, оцінку лісових ресурсів, а також підвищення культури ведення лісового господарства [69, с.70]. О.І. Красов вважає, що земле- і лісовпорядкуванню властиві загальні принципи [70, c.88].

Паспортизація водних об’єктів має декілька відмінностей щодо порядку їх реалізації стосовно земле- й лісо- впорядкування. У правовій літературі робилася спроба охарактеризувати водовпорядкування як правовий інститут, аналогічний інституту землевпорядкування. Так, Л.І. Дембо вважав державне водовпорядкування сукупністю заходів, спрямованих на плановий розподіл водних ресурсів між окремими галузями народного господарства, республіками, областями та окремими водокористувачами, а також заходів щодо визначення режиму зрошення чи осушування певної території [71, с.75-76]. О.С. Колбасов дотримувався іншої думки, вважаючи, що процеси індивідуалізації об’єктів права водокористування відбуваються звичайно або при відведенні водних об’єктів у користування, або при державній реєстрації їх у період складання схем використання й охорони водних ресурсів чи водного кадастру [72, с.55].

Таким чином, виконувана діяльність із паспортизації водних об’єктів охоплюється провадженням із розподілу й перерозподілу природних ресурсів, а також провадженням із їх обліку та ведення природно-ресурсових кадастрів. А.П. Гетьман цілком справедливо зазначає, що зміст впорядковуючих дій, що виконуються під час паспортизації водних об’єктів є вужчим від змісту впорядковуючих дій, виконуваних при земле-, й лісовпорядкуванні. Вказані дії охоплюються іншими провадженнями еколого-правового процесу – розподіл і перерозподіл, облік природних ресурсів та веденням природно-ресурсоавих кадастрів. В екологічному законодавстві відсутня нормативна база, що регулює матеріальні відносини з водовпорядкування (виняток становлять лише індивідуалізація ділянок водних об’єктів, пов’язаної з їх виділенням в користування, а також веденням відповідних кадастрів), на відміну від земле- й лісовпорядкування, що свідчить про відсутність реального ґрунту для формування процедури реалізації таких норм.

Важливою науковою проблемою залишається і землевпорядний процес, категорія, яка на сьогодні не є загально прийнятою. У працях деяких вчених свого часу було зроблено спробу дати характеристику вказаному явищу як одного з різновидів земельного процесу [73; 50]. Найбільш фундаментальним дослідженням щодо визначення природи землевпорядного процесу є монографія П.Д. Сахарова “Землеустроительный процесс в СССР”. Науковець вважав землевпорядний процес системою врегульованих правовими нормами послідовно здійснюваних землевпорядно-процесуальних дій та виникаючих в їх сфері землевпорядно-процесуальних відносин, що спрямовані на виявлення та забезпечення реалізації прав та обов’язків суб’єктів землевпорядних відносин відповідно до норм земельного права [49, с.25]. Отже, на думку фахівця, землевпорядний процес складається з двох елементів: землевпорядно-процесуальної діяльності та землевпорядно-процесуальних правовідносин, які знаходяться одне з одним у нерозривному зв’язку. Землевпорядно-процесуальна діяльність тягне виникнення, розвиток, зміну чи припинення землевпорядно-процесуальних правовідносин, які представляють собою врегульовані нормами права відносини між землевпорядними і виконавчо-розпорядчими органами та іншими органами і особами та складаються в процесі виконання землевпорядними і виконавчо-розпорядчими органами конкретних землевпорядних дій, та спрямовані на забезпечення реалізації прав та обов’язків учасників матеріальних землевпорядних правовідносин відповідно до норм земельного права [49, с.18 – 19].

На думку П.Д. Сахарова, яку пізніше підтримали М.І. Краснов та І.О. Іконицька, землеустрій регулюється двома групами норм: перша з них опосередковує земельні відносини щодо раціональної організації земельних ресурсів, а друга – землевпорядно-процесуальну діяльність та землевпорядно-процесуальні відносини, які виникають в цій діяльності. Науковець справедливо зазначає, що землевпорядно-процесуальні відносини виникають та розвиваються в зв’язку з землевпорядними відносинами та є засобом, що забезпечує належну реалізацію прав і обов’язків суб’єктів матеріальних землевпорядних правовідносин [49, с.21]. Отже, землевпорядно-процесуальні відносини відіграють службову роль відносно до землевпорядних правовідносин, їх виникнення та припинення завжди пов’язано з виникненням та припиненням останніх. В свою чергу, норми землевпорядного права можуть бути реалізовані належним чином лише шляхом відповідних землевпорядно-процесуальних норм. Аналізуючи явище землевпорядного процесу, порівнюючи його з землеустроєм, можна зробити висновок, що явище землеустрою ширше, аніж землевпорядного процесу, на думку П.Д. Сахарова, останній відіграє роль службової складової землеустрою щодо реалізації матеріальних норм землеустрою [49, c.22]. Як справедливо наголошували М.І. Краснов та І.О. Іконицька, без процесуальних норм взагалі відсутні гарантії реалізації матеріальних норм або відсутні гарантії правильної реалізації цих норм, у повній відповідності з їх змістом, що підкреслює значення процесуальних норм як таких, що встановлюють певний порядок діяльності відповідних державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян, їх права та обов’язки [73, с.111]. Звідси можна зробити висновок, що землеустрій передбачає наявність норм матеріального права, а землевпорядний процес в свою чергу забезпечує реалізацію цих норм, гарантує їх правильну реалізацію. Таким чином, ці два явища не є тотожні, проте є взаємозалежними та взаємообумовлюючими, переслідують єдину мету – організацію раціонального використання та охорони земель.

З урахуванням викладеного доцільно зробити наступні висновки:

1. Правові приписи, що регулюють суспільні відносини у сфері землеустрою, відповідають усім ознакам самостійного інституту земельного права, формування якого активно здійснюється в сучасних умовах. Правові приписи інституту землеустрою регламентують переважно сферу публічних інтересів, проте у певних випадках можна вести мову й про приватно-правові аспекти землеустрою.

2. Всебічно обґрунтоване поняття землеустрою в сучасних умовах реформування земельних відносин виводиться з аналізу місця правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері землеустрою, у системі права. У зв’язку з чим, землеустроєм слід вважати систему правових норм, які спрямовані на регулювання суспільних відносин у сфері управління використанням й охороною земель та здійснення комплексу відповідних дій щодо виникнення та припинення права власності та права користування землею, забезпечення раціонального, сталого, екологічно збалансованого використання та охорони земель та мають за мету забезпечення гарантій прав на землю. Йдеться, в тому числі, про дії, які стосуються організації території адміністративно-територіальних утворень, раціонального використання та охорони земельних ділянок, формування нових і впорядкування існуючих земельних ділянок чи їх частин й встановлення їх меж з метою забезпечення раціонального, екологічно збалансованого використання й охорони земель, створення сприятливого екологічного середовища та поліпшення природних ландшафтів.

3. Явище землеустрою є ширшим, аніж явище землевпорядного процесу. Правові норми останнього забезпечують реалізацію матеріальних норм, гарантують їх правильну реалізацію.

<< | >>
Источник: Лісова Тетяна Вікторівна. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗЕМЛЕУСТРОЮ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Харків –2004. 2004

Еще по теме 1.2. Правові засади землеустрою:

  1. § 2. Правові засади плати за землю
  2. § 3. Правові засади зонування земель
  3. Організаційно-правові засади створення та діяльності органів прокуратури
  4. Правові засади діяльності правоохоронних (каральних) структур
  5. 18.1. Правові засади громадянства Європейського Союзу
  6. Правові засади радянізації Західної України
  7. § 5. Причини виникнення, визначення видів та правові засади вирішення земельних спорів
  8. Глава 18. Організаційно-правові засади державної служби
  9. Частина 2 ПРАВОВІ ЗАСАДИ СПІЛЬНОГО РИНКУ СПІВТОВАРИСТВА
  10. Правові засади діяльності корпоративного інвестиційного фонду
  11. Правові засади управління корпоративним інвестиційним фондом
  12. Правові засади діяльності пайового інвестиційного фонду
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -