7. Набуття та припинення права власності на землю

Важливе значення для відносин права власності на земельну ділянку, як і для будь-яких інших суб'єктивних цивільних і зе­мельних прав, має застосування відповідних, встановлених нор­мами земельного права способів набуття і припинення права власності на земельну ділянку. Відомо, що право власності на землю і земельну ділянку може набуватися за наявності певних юридичних фактів, зазначених у конституційному, цивільному, земельному законодавстві. Такі юридичні факти поділяються на первісні і похідні.

Не вдаючись до детального розгляду таких первісних юридич­них фактів, які мали місце майже в усіх країнах світу, як захоплен­ня незайманих вільних земель, заволодіння ними внаслідок загарб­ницьких війн, перерозподіл кріпосницьких і громадських земель, конфіскація і націоналізація земель, припинення права приватної власності на землю, переведення її на правовий режим постійного користування, зазначимо, щодо проголошення незалежності України всі землі в колишньому СРСР, зокрема і в УРСР, були вик­лючною власністю держави (ст. 11 Конституції УРСР 1978 p.). У статті 12 Конституції УРСР зазначалося, що земля, яку займали колгоспи, надавалася їм у безплатне і безстрокове користування, а згідно зі ст. 13 цієї Конституції у користуванні громадян були ділянки землі, які надавалися їм в установленому законом порядку для ведення підсобного господарства, садівництва та городництва, а також для індивідуального житлового будівництва.

1 ВВР УРСР.— 1990. — №34. — Ст. 499.

Оскільки всі землі в Україні перебували у державній власно­сті, вважалися спільним надбанням усього радянського народу, тобто народів СРСР, то первісним юридичним фактом, яким ви­знавалося право власності народу України на землю, був Закон УРСР «Про економічну самостійність Української PCP» від З серпня 1990 р. (ст. 4). Цією ж ст. 4 Закону введена державна, ко­лективна, індивідуальна (особиста і приватна трудова) власність. Серед об'єктів державної власності земля та інші природні об'єкти не називалися1. Законом УРСР «Про власність» від 7 лю­того 1991 р. було підтверджено, що земля та інші природні ресур­си є об'єктами права виключної власності народу України1.

Державна, колективна і приватна форми власності на землю в Україні були встановлені Законом України «Про форми влас­ності на землю» від ЗО січня 1992 р. та ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. Зазначені законодавчі акти передбачали юри­дичні підстави первісного виникнення права власності на землю однієї з трьох перелічених форм.

Після проголошення незалежності України і переходу до ринкової і багатоукладної економіки, ліквідації монопольного права державної власності на землю і визнання колективної та приватної форм власності на землю набуття права власності пов'язано із похідними підставами. Такими підставами стали роздержавлення економіки та передача земельних ділянок із державної власності у приватну і колективну власність. Похідні способи набуття права власності на землю пов'язані з переходом права власності на земельні ділянки на підставі акта розпоря­дження земельною ділянкою, який виходить від попереднього власника, тобто від держави, від органів державної влади і дер­жавного управління, уповноважених розпоряджатися землею та управляти усім земельним фондом країни.

Такими актами, як зазначалося вище, були Закони України «Про форми власності на землю», «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р.2, ЗК України 1992 р. Постано­вою Верховної Ради УРСР від 18 грудня 1990 р. всі землі України з 15 березня 1991 р. оголошувалися об'єктом земельної реформи, її здійснення було покладено на обласні, районні, міські, селищні і сільські ради, а також на Раду Міністрів УРСР.

У подальшому з проведенням земельної реформи до похідних юридичних підстав набуття і припинення права власності на зе­мельні ділянки стали застосовуватися договори купівлі-прода-жу, дарування, міни, акти успадкування тощо.

1 ВВР УРСР.— 1991. — №20. — От. 249. ВВР. — 1999. — № 20-21. — Ст. 190.

У науці цивільного і земельного права питання похідних спо­собів набуття і відчуження права власності на земельні ділянки пов'язувалося з юридичними фактами правонаступництва. Так, згідно із ЗК України 1992 р. (ст. 17) передача земельних ділянок у колективну та приватну власність проводилася місцевими рада­ми, на території яких розташовані земельні ділянки. При цьому у колективну власність колективних сільськогосподарських фор­мувань земельні ділянки передавалися за рішенням загальних зборів цих формувань (ст. 5 ЗК України 1992 р.).

Питання правонаступництва тут пов'язувалося з таким юри­дичним фактом, як рішення загальних зборів колективного фор­мування, тобто волевиявлення його членів щодо набуття землі у колективну власність за рахунок державних земель, які їм нале­жали на праві постійного користування.

Правонаступництво членів колективних формувань прояв­ляється у тому, що для кожного з них визначається право на зе­мельну частку (пай), а в разі виходу з колективного формування він набуває право одержати свою частку земельної ділянки в на­турі (на місцевості) в розмірі земельного паю. У порядку право­наступництва громадяни України, які користувалися земельни­ми ділянками, мали право на отримання їх у власність для веден­ня особистого селянського господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, садів­ництва, дачного і гаражного будівництва.

Статтею 116 ЗК України визначені такі підстави набуття пра­ва власності на землю:

1) громадяни та юридичні особи набувають право приватної власності на земельну ділянку із земель державної і комуналь­ної власності — на підставі рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів прива­тизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначе­них ЗК України.

Безоплатне передання земельних ділянок у приватну власність громадян проводиться у разі:

а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у кори- стуванні громадян;

б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації дер- жавних і комунальних сільськогосподарських підприємств та організацій;

в) одержання земельних ділянок безоплатно у приватну власність громадян у межах норм, визначених ЗК України, про­водиться один раз з кожного виду використання.

Безоплатна приватизація земельних ділянок громадянами здійснюється у порядку, встановленому ст. 118 ЗК України.

Підставою набуття права власності на земельну ділянку є на-бувальна давність. Громадяни, які добросовісно, відкрито і без­перервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір такої ділянки встановлюється у межах, визначених ст. 121 ЗК України.

Підставами набуття права приватної власності громадян на земельні ділянки можуть бути договори купівлі-продажу, дару­вання, міни, успадкування, інші цивільно-правові угоди.

При переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод. У разі переходу права влас­ності на будинок або його частину від однієї особи до іншої за до­говором довічного утримання, право власності на земельну ділянку переходить на умовах, на яких вона належала поперед­ньому власнику.

Припинення права власності на земельну ділянку чи її части­ну тягне за собою припинення земельних правовідносин. Згідно зі ст. 140 ЗК України право приватної власності на земельну ділянку припиняється у разі:

1) добровільної відмови від права на земельну ділянку;

2) смерті власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

3) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

4) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необ­хідності та для суспільних потреб;

5) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу креди­тора;

6) конфіскації за рішенням суду;

7) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк, у випадках, ви­значених ЗК України.

Припинення права власності на земельну ділянку у разі доб­ровільної відмови власника землі на користь держави або тери­торіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного ор­гану. Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядуван­ня у разі згоди на одержання права власності на земельну ділянку укладають угоду про передачу права власності на земельну ділян­ку. Угода про передачу права власності на земельну ділянку підля­гає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

З метою забезпечення дії норм права щодо охорони земель ст. 143 ЗК України передбачає заходи щодо примусового припи­нення прав власника у разі невиконання ним вимог щодо раціонального використання земельної ділянки. Примусове при­пинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому по­рядку у разі: використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, за­смічення земель забороненими рослинами, пошкодження і зни­щення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструк­тури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також вико­ристання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю насе­лення) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповнова­жених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів; конфіскації земельної ділянки; викупу (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних по­треб; примусового звернення стягнень на земельну ділянку зі зобов'язаннями власника цієї земельної ділянки; невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадян­ства у встановлений строк у встановлених ЗК України випадках.

Згідно з ч. 4 ст. 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватися у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним

особам. Землі, прийняті у спадщину іноземними громадянами та особами без громадянства (ст. 81 ЗК України), а також іноземни­ми юридичними особами, підлягають відчуженню протягом од­ного року. Якщо до іноземних громадян, іноземних юридичних осіб та осіб без громадянства переходить право власності на зе­мельну ділянку сільськогосподарського призначення, яка від­повідно до ст. 22 ЗК України не може перебувати в їхній влас­ності, то у випадку, коли земельні ділянки цими особами протя­гом встановленого строку не відчужені, такі земельні ділянки згідно зі ст. 145 ЗК України підлягають примусовому відчужен­ню за рішенням суду.

ЗК України встановлено, що викуп земельної ділянки для суспільних потреб, перелічених у ст. 146 ЗК України, здійсню­ється за згодою її власника. Якщо власник земельної ділянки не згоден з викупною вартістю, питання вирішується в судовому порядку. Право викупу земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, мають органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до їх пов­новажень.

<< | >>
Источник: ПРЕДМЕТ, ПРИНЦИПИ І СИСТЕМА ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА. Лекція. 2016

Еще по теме 7. Набуття та припинення права власності на землю:

  1. 40. СПОСОБИ НАБУТТЯ ТА ПРИПИНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ.
  2. Підстави набуття права власності на землю.
  3. § 2. Способи і порядок припинення права власності на землю та права користування земельною ділянкою
  4. § 1. Загальні підстави припинення права власності на землю та права користування земельною ділянкою
  5. § 3. Особливості застосування спеціальних підстав припинення права власності на землю
  6. § 88—89. Набуття та реалізація права на землю. Плата за землю. Захист права на землю
  7. Набуття права власності.
  8. 5. Набуття та припинення права землекористування
  9. Способи набуття права власності
  10. 1. Підстави набуття права на землю
  11. 3. Підстави припинення права власності
  12. Припинення права власності
  13. Стаття 116. Підстави набуття права на землю
  14. Стаття 145. Припинення права власності на земельну ділянку особи, якій земельна ділянка не може належати на праві власності