2. Методи регулювання в земельному праві

В теорії права поряд із висвітленням питання предмета пра­вового регулювання багато уваги приділяється вивченню ме­тодів правового регулювання. Під методом правового регулюван­ня суспільних відносин розуміється сукупність способів, засобів, прийомів, за допомогою яких право впливає на суспільні відноси­ни, на поведінку людей у процесі цих відносин.

І якщо право роз­глядається як регулятор суспільних відносин, то їх регулювання здійснюється в нормативному порядку шляхом встановлення правил поведінки учасників суспільних відносин, з наданням громадянам, юридичним особам, а також органам державної влади і місцевого самоврядування певних прав і наділенням їх відповідними обов'язками.

В юридичній літературі висловлюється думка, що у правово­му регулюванні застосовується два методи: імперативний і дис­позитивний2. Імперативний метод застосовується шляхом: 1) встановлення обов'язків суб'єктів правовідносин; 2) заборон, які підлягають виконанню.

Диспозитивний метод (від лат. (Ия-розіНо — розташування) означає такий спосіб правового впливу, за якого суб'єктам пра­вовідносин надається свобода (власний розсуд) у реалізації ними своїх цілей і завдань. Існує три види диспозитивного методу пра­вового регулювання: рекомендаційний, санкціонований, делего­ваний. Рекомендаційний метод передбачає надання можливо­стей альтернативної поведінки суб'єктів правовідносин. Санк­ціонований метод полягає в тому, що рішення про реалізацію своїх правочинів суб'єкт правовідносин приймає самостійно, але це рішення набуває юридичної сили лише після затвердження відповідним компетентним органом. Метод делегування право­вого регулювання означає, що суб'єкт правовідносин наділяєть­ся низкою прав і свобод щодо певного кола правочинів.

Існує й інша класифікація методів правового регулювання, яка в принципі не суперечить згаданій вище. Так, окремі пред­ставники теорії і деяких інших галузей права вважають, що за­конодавець використовує для встановлення прав та обов'язків такі способи: у формі юридичної заборони здійснювати певні дії, юридичного припису (позитивного зобов'язання) учасникам відносин певної поведінки, а в багатьох випадках юридично доз­воляє самим визначати характер взаємовідносин один з одним у певних межах. При цьому на відміну від норм моралі, додержан­ня яких забезпечується громадською думкою, заходами гро­мадського впливу, додержання правових норм забезпечується можливістю застосування до правопорушників заходів держав­ного примусу.

Іноді громадяни, посадові особи і навіть державні діячі, освітлюючи той чи інший закон, поширюють думку, що закон не виконується, що він не ефективний. Такі думки, хоч і мають певні підстави для існування, лежать у площині методів право­вого регулювання або ж методів правореалізації. Якщо закон не працює, то він не передбачає тих методів правового регулюван­ня, які потрібні для певного виду суспільних відносин (такий за­кон називають декларативним чи таким, що не має механізму реалізації), або ж у державі немає політичної волі для реа­лізації законів. Юридична сила правової норми полягає в тому, що в структурі правової норми повинний бути закладений ме­ханізм її реалізації.

Ці властивості права як регулятора суспільних відносин при­таманні більшості галузей права. Одночасно кожна галузь права має ряд специфічних особливостей впливу на суспільні відноси­ни. Вони мають важливе значення для побудови всієї системи права, враховуються при розмежуванні галузей права.

Механізм правового регулювання суспільних відносин — складна система засобів і способів впливу на поведінку людей і юридичних осіб.

Для галузевих методів, в яких домінує централізоване регу­лювання (адміністративне право, фінансове право тощо), що на­лежать до публічного права, в комбінації трьох названих вище способів превалюють приписи (зобов'язання) і заборони. У галу­зевих методах, яким притаманні диспозитивні засади (цивільне право, сімейне право, трудове право тощо), що відносяться пере­важно до приватного права, превалюють дозволи1.

Для земельного права характерні всі три методи правового регулювання. Переважна більшість земельних відносин регулю­ються імперативними нормами права: імперативними приписа­ми (зобов'язаннями) і заборонами.

Так, обов'язковими для всіх власників землі і землекористу­вачів будуть вимоги статей 91 і 96 ЗК України щодо використан­ня земельних ділянок за цільовим призначенням, встановленим для відповідної категорії земель, додержання вимог законодав­ства про охорону довкілля тощо.

В імперативному порядку, тобто на умовах обов'язкових при­писів, притаманних публічному праву, вирішується більшість питань, що регулюються земельно-правовими нормами. На­приклад, віднесення земель до відповідних категорій і переве­дення їх з однієї категорії до іншої провадиться органами, які приймають рішення про надання цих земель у власність або в ко­ристування, а в інших випадках — органами, які затверджують проекти землеустрою і приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного, оздоровчого, історико-культурного та іншого призначення.

Згідно зі ст. 120 ЗК України при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину переходить на підставі цивільно-правових угод, а право користування — на підставі договору оренди.

Статтями 90 і 95 ЗК України встановлені права власників зе­мельних ділянок і землекористувачів. Водночас статтями 91 і 96 ЗК України в порядку імперативного припису на них покла­дається низка обов'язків щодо використання землі.

Чітко простежується можливість регулювання земельних відносин шляхом заборони. Так, у статтях 83, 84 ЗК України по­дано вичерпний перелік земель комунальної і державної влас­ності, які не можуть передаватися у приватну власність.

Право на одержання земельних ділянок у власність передба­чено для громадян і юридичних осіб України та іноземних дер­жав (статті 81, 82 ЗК України). Закон забороняє надання у власність громадянам та юридичним особам іноземних держав або ж особам без громадянства земельних ділянок сільськогоспо­дарського призначення. Землі сільськогосподарського призна­чення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, особами без громадянства, а також іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року. Статею 121 ЗК України встановлено, що для ведення особистого селянського господарства можуть безоплатно передаватися у приватну власність із земель державної або комунальної власності зе­мельні ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 2,0 гек­тари земель. Цей розмір для ведення особистого селянського гос­подарства може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю).

Земельні відносини регулюються і диспозитивними методами (ме­тоди дозволу). При цьому ряд диспозитивних (дозвільних) правових норм належать до галузі земельного права, які регулюють суто зе­мельні відносини, які не є предметом регулювання цивільним правом.

Можливість застосування дозволів як методу правового регу­лювання земельних відносин можна підтвердити низкою при­кладів із земельного законодавства. Вище зазначалося, що до дозволів (диспозитивного методу) належать три таких види: ре­комендаційний, санкціонований, делегований.

Рекомендаційний метод правового регулювання передбачає можливість альтернативної поведінки суб'єктів земельних пра­вовідносин, коли учаснику надається можливість, скористав­шись дозволом, самому вибрати спосіб вирішення земельного питання. Так, право користування земельною ділянкою або право власності на земельну ділянку припиняється у разі доб­ровільної відмови від земельної ділянки та з інших підстав, пе­редбачених статтями 140,141 ЗК України. Отже, за землекори­стувачем чи власником земельної ділянки є вибір: він має право зберегти за собою право землекористування чи право власності на землю або ж добровільно відмовитися від земельної ділянки. Згідно зі ст. 142 ЗК України припинення права власності на зем­лю або права користування земельною ділянкою у разі добро­вільної відмови власника землі або землекористувача прова­диться за його заявою на підставі рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Згода власників землі і землекористувачів потрібна і для вирішення компетент­ними органами питання про вилучення (викуп) земельних діля­нок з метою передачі їх у власність або надання у користування громадянам, підприємствам, установам і організаціям. Згода на вилучення (викуп) є не що інше, як альтернативний підхід до вирішення питання.

Принаймні три правові норми, які належать до регулювання земельних відносин методом рекомендацій і стосуються різних суб'єктів цих відносин, закладені в Указі Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р.1 Пунктом 1 Указу рекомендується «передачу земель у колективну та приватну власність для виробництва сільсько­господарської продукції проводити на добровільних засадах» (стосується вищих органів управління колективних сільськогос­подарських підприємств, інших сільськогосподарських підпри­ємств та організацій, у користуванні яких були землі сільсько­господарського призначення). У пункті 2 записано: «Рекоменду­вати місцевим радам за участю Державного комітету України по земельних ресурсах ужити заходів щодо прискорення передачі відповідно до земельного законодавства безплатно у колективну власність земель колективним сільськогосподарським підпри­ємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогоспо­дарським акціонерним товариствам...»

Пунктом 4 Указу встановлено право члена сільськогосподар­ського підприємства безперешкодно вийти з нього та одержати безкоштовно у приватну власність свою частку землі (пай) у на­турі (на місцевості).

Окремі земельні відносини регулюються правовими нормами методом санкціонування, який означає, що відповідний учасник земельного правовідношення своє рішення щодо реалізації зе­мельних повноважень приймає самостійно, але це рішення набу­ває чинності лише після затвердження його компетентним орга­ном. Так, органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади можуть надавати громадянам і юридичним особам безоп­латно у власність земельні ділянки господарського призначення за погодженням із державними органами лісового господарства загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фер­мерських та інших господарств.

<< | >>
Источник: ПРЕДМЕТ, ПРИНЦИПИ І СИСТЕМА ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА. Лекція. 2016

Еще по теме 2. Методи регулювання в земельному праві:

  1. § 2. Методи регулювання в земельному праві
  2. Вовк Т., Друзенко Г., Зугравий Г., Качка Т., Коноваленко І., Парапан М., Перестюк Н.. Регулювання сфери фінансових послуг у праві Європейського Союзу та перспекгиви адаптації законодавства України. — Харків,2002. — 912с., 2002
  3. 1. Предмет правового регулювання земельного права. Земельний кодекс України
  4. § 2. Поняття і зміст добросусідства в земельному праві
  5. Стаття 145. Припинення права власності на земельну ділянку особи, якій земельна ділянка не може належати на праві власності
  6. 9.1.3. Метод правового регулювання
  7. Методи фінансово-правового регулювання
  8. § 2. Метод правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин
  9. 13.2. Предмет і методи правового регулювання
  10. Розділ 1 Предмет, метод, принципи і система земельного права
  11. Стаття 3. Регулювання земельних відносин
  12. § 4. Правове регулювання застави земельних ділянок
  13. Розділ 23 Правове регулювання землеустрою та ведення державного земельного кадастру
  14. Методы земельного права
  15. 2. Методы регулирования земельных отношений
  16. Розділ 24 Правове регулювання контролю за використанням і охороною земель та моніторингу земельних ресурсів
  17. § 3. Правове регулювання використання земельних ділянок для індивідуального житлового, господарського і гаражного будівництва
  18. Предмет, методы и нормы земельного права
  19. Тема 1 Предмет, методы, система и принципы земельного права
  20. Принципы и методы государственного управления земельными ресурсами.
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Гражданский процесс - Гражданское право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Исполнительное производство - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Политология - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника -