1 Конституційні засади права власності на землю в Україні

У Конституції України закладена концепція правової систе­ми України, правова база розвитку всіх галузей законодавства, зокрема земельного законодавства, в основі якої — забезпечен­ня прав і свобод людини, розвиток демократичної, соціальної і правової держави. Питання права власності взагалі і права власності на землю вирішуються в Основному Законі держави крізь призму прав людини. У Конституції України закріплю­ється право власності Українського народу на землю та інші природні ресурси (ст. 13), забезпечується державний захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, їх рівність перед законом, гарантується непорушність права власності на землю, яке набувається й реалізується громадяна­ми, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону, право громадян України на свободу об'єднання у гро­мадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення економічних, соціальних та інших інтересів, право на підприємницьку діяльність, визначається механізм реалізації захисту права власності, зокрема на землю, інших прав майнового характеру.

До проголошення незалежності в Україні існувала законодав­ча система СРСР, за якою право власності людини зводилося лише до її права на житло та інші об'єкти споживацького характеру. Земля, її надра, води і ліси були у виключній власності дер­жави (ст. 11 Конституції УРСР від 20 квітня 1978 p.).

Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. на території України запроваджена дія виключно Кон­ституції та законів України. Це означало, що Конституція і зако­ни СРСР на території України перестали застосовуватися. У зв'язку з цим до Конституції УРСР були внесені певні зміни, приймалися нові закони, які відповідали концепції розвитку держави, передбаченій в Акті про проголошення незалежності України, зокрема переходу до ринкової економіки і розвитку підприємництва. Законом УРСР «Про зміни і доповнення Кон­ституції (Основного Закону) Української PCP» від 24 жовтня 1990 р. була призупинена дія глави 2 «Економічна система», гла­ви 16 «Державний план економічного і соціального розвитку Української PCP» і глави 17 «Державний бюджет Української PCP» до прийняття нової Конституції України.

В Україні деякий час не було чіткого конституційного поло­ження щодо форм права власності, зокрема на землю, правового режиму землі і нерухомого майна, гарантій права приватної власності. Виникла потреба заповнити цей вакуум прийняттям ряду економічних законів, внесенням змін і доповнень до ЦК України, оновленням земельного законодавства.

З серпня 1990 р. був прийнятий Закон УРСР «Про економічну самостійність Української PCP»1, яким визнавалися різно­манітність і рівноправність різних форм власності, проголошу­вався їх захист державою. Цим Законом було встановлено, що в країні існують державна, колективна та індивідуальна (особиста і приватна трудова) форми власності. 18 грудня 1990 р. був прий­нятий Земельний кодекс УРСР, яким були внесені суттєві зміни до норм про регулювання земельних відносин. Замість права гро­мадян на постійне користування земельними ділянками впро­ваджувалося право довічного успадковуваного володіння. З цьо­го часу суб'єктами права землеволодіння могли були громадяни, які виявили бажання займатися селянським (фермерським) гос­подарством. Тим самим створювалися умови для розвитку ви-

робництва товарної сільськогосподарської продукції на засадах приватного підприємництва. 7 лютого 1991 р. було прийнято За­кон УРСР «Про власність», яким були підтверджені згадані вище форми власності1, а 7 липня 1992 р. у тексті цього Закону слова «індивідуальна власність» були замінені словами «приватна власність»2.

Приватна, колективна і державна форми власності на землю були визнані Законом України «Про форми власності на землю» від ЗО січня 1992 р. Вони підтверджувалися ЗК України в редак­ції від 13 березня 1992 р. У зв'язку з прийняттям цього Кодексу інститут права довічно успадковуваного володіння, встановле­ний попередньою редакцією ЗК УРСР, втратив свою чинність.

Законодавче визнання поряд із державною приватної і колективної форм власності на землю створило правове поле та умови для реформування земельних відносин і економіки в цілому, для проведення приватизації державного майна і землі. Окремі питання земельних правовідносин були вирішені в зако­нах України «Про селянське (фермерське) господарство» в ре­дакції від 22 червня 1993 р.3, «Про колективне сільськогоспо­дарське підприємство» від 14 лютого 1992 р., «Про основи місто­будування» від 16 листопада 1992 р., «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р.4, «Про плату за землю» від 3 липня 1992 р.5 та інших законах.

Окремі норми цих та інших законів тою чи іншою мірою стосу­ються і питань права власності на землю.

Конституція України (1996 р.) проголосила землю та інші при­родні ресурси об'єктом права власності Українського народу (ст. 13), а також громадян, юридичних осіб і держави (ст. 14). По­силаючись на світовий досвід, П. Ф. Куликич поділяє структуру інститутів земельної власності на два основних інститути: публічну власність і приватну власність на землю. Він вважає, що публічна власність охоплює державну і комунальну власність, а приватна — приватну власність фізичних і юридич­них осіб.

З огляду на зміст конституційних норм треба виходити з такого.

Відомо, що земля у суспільних відносинах виступає як про­сторовий базис, територія, екологічний ресурс і засіб виробни­цтва. Право власності на землю має значення лише в разі, коли вона використовується як засіб виробництва, виступає об'єктом економічних відносин, товаром, об'єктом купівлі-продажу, тобто об'єктом відносин, що регулюються нормами цивільного й зе­мельного права. Об'єктом таких відносин виступає не земля в аб­страктному її розумінні, а частина земельної території країни, що перебуває у власності держави, а також земельна ділянка чи її частина, яка може бути відмежована від інших земельних ділянок.

Земля як об'єкт надбання Українського народу пов'язана з правом на всю територію, яку займає Україна і яка обмежена кордонами з іншими країнами, з правом територіального верхо­венства народу, від імені якого виступає держава. Конституція України (ст. 13) відображає ставлення Українського народу до землі, як до території, а не об'єкта права приватної власності, ви­значає просторові межі державної влади і закріплює право тери­торіального верховенства народу як вираження політичного панування держави над певною частиною земної кулі.

Конституційна норма про землю як об'єкт права власності Українського народу засвідчує існуючий територіальний поділ держави на регіони: Автономна Республіка Крим, райони, об­ласті, міста, селища і села. Кожне з цих адміністративно-тери­торіальних утворень має свою територію, яка відмежовується від території інших територіальних утворень, що створюються в межах регіонів. Наприклад, села — в районах, села, міста і райо­ни — в областях, Автономній Республіці Крим, області і міста — в Україні в цілому. Земля, яка складає основу адміністративно-територіального поділу, має притаманний кожному адміністра­тивно-територіальному утворенню правовий режим, який базу­ється на інших правових засадах, ніж земля, яка використо­вується як об'єкт (базис) будь-якої господарської діяльності, відповідно до цивільного і господарського законодавства.

Така позиція права територіального режиму земель України і відповідних адміністративно-територіальних утворень відтво­рена в Конституції України, у ст. 13 якої записано, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Право територіального верхо­венства Українського народу на землю, право на землю органів державної влади та органів місцевого самоврядування є інститу­том конституційного, державного права, норми якого належать до публічного права.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють не лише політичне управління відповідними тери­торіями, а й господарське управління землями, що належать до державної власності. У системі цих земельних відносин вони здійснюють правомочності власника землі. Саме у сфері госпо­дарських земельних відносин право державної власності на зем­лю є інститутом земельного права, норми якого також належать до публічного права.

Зі змісту статей 13, 14, 41, 116, 142, 143 Конституції України видно, що в ній визначаються такі основні правові позиції відно­син власності в Україні:

1) визнається право власності Українського народу, власність поділяється на державну і комунальну (статті 13,116);

2) стосовно землі і земельних ділянок визнається власність громадян, юридичних осіб і держави (ст. 14);

3) визнається право приватної власності (ст. 41);

4) визначається право комунальної власності (статті 142,143);

5) до повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, областей і районів належить право розпорядження зем­лею спільної власності територіальних громад у межах території Автономної Республіки Крим, обласних і районних рад (статті 7, 8,10 ЗК України).

<< | >>
Источник: ПРЕДМЕТ, ПРИНЦИПИ І СИСТЕМА ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА. Лекція. 2016

Еще по теме 1 Конституційні засади права власності на землю в Україні:

  1. 3. Конституційні загальні засади закріплення, організації та здійснення державної влади в Україні
  2. 1. Конституційні засади становлення та розвитку державної служби в Україні
  3. 5 Форми власності на землю в Україні
  4. Суб’єкти права власності на землю.
  5. 2. Види права власності на землю
  6. 4. Суб'єкти права власності на землю
  7. Стаття 78. Зміст права власності на землю
  8. Стаття 80. Суб'єкти права власності на землю
  9. 7. Набуття та припинення права власності на землю
  10. § 3. Суб'єкти права власності на землю
  11. 5. Конституційні гарантії місцевого самоврядування в Україні
  12. § 2. Способи і порядок припинення права власності на землю та права користування земельною ділянкою
  13. § 1. Загальні підстави припинення права власності на землю та права користування земельною ділянкою
  14. 1. Земельна ділянка. Суб’єкти права власності на землю
  15. 5. Особливості права власності на землю та права землекористування у межах населених пунктів
  16. § 1. Поняття та основні ознаки права власності на землю
  17. § 9. Зміст права власності на землю, права й обов'язки власників земельних ділянок
  18. Глава X Конституційні основи судової влади в Україні
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Гражданский процесс - Гражданское право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Исполнительное производство - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Политология - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника -