5 Форми власності на землю в Україні

Після проголошення незалежності Законом України «Про форми власності на землю» від ЗО січня 1992 р. в Україні були встановлені приватна, колективна і державна форми власності на землю. Такі ж форми власності на землю були встановлені ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. До того часу державна власність поділялася на загальнодержавну і комунальну. Термін «комунальна власність» не вживався, хоча наявність такого різновиду суспільної власності передбачалася і ніякого сумніву не викликала. У статті 4 (частини 3,4, 5) записано, що суб'єктами права державної власності на землю виступають: «Верховна Рада України — на землі загальнодержавної власності України;

Верховна Рада Республіки Крим — на розпорядження земля­ми, що знаходяться у спільній власності територіальних громад, в межах території республіки;

обласні, районні, міські, селищні, сільські ради народних де­путатів — на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності».

Із цієї земельно-правової норми випливає, що державна власність на землю поділяється на:

1) загальнодержавну, суб'єктом права власності якої була Верховна Рада України;

2) республіканську, суб'єктом права власності якої була Авто­номна Республіка Крим;

3) комунальну, суб'єктом права власності якої були місцеві ради, як органи місцевого самоврядування, та органи, що здійснюють їх спільні інтереси.

У Конституції України (1996 р.) розділу про економічну систе­му України немає. Економічні відносини у ній розглядаються з позицій забезпечення прав людини, зокрема права власності на землю. Належної конституційної класифікації форм власності у Конституції України немає. У ній вживається: «земля» — як об'єкт «права власності Українського народу» (ст. 13); право власності на землю «набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до зако­ну» (ст. 14); «право приватної власності» (ст. 41) без визначення об'єктів і суб'єктів; Кабінет Міністрів України «забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону» (ст. 116); у віданні Автономної Республіки Крим перебуває «управління майном, що належить Автономній Республіці Крим» (ст. 138); «матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кош­ти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і об­ласних рад.

Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби» (ст. 142); «територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого само­врядування управляють майном, що є в комунальній власності» (ст. 143).

Зміст перелічених вище статей Конституції України свідчить про відсутність чіткої класифікації відносин власності, що дає можливість різного тлумачення конституційних положень і створює умови для різних підходів до класифікації і визначення форм власності. Простежуються такі позиції стосовно визначен­ня форм власності:

— власність на землю, інші природні ресурси Українського народу (ст. 13);

— власність громадян (ст. 14), що ототожнюється з приватною власністю (ст. 41);

— власність на землю юридичних осіб, що ототожнюються з юридичними особами приватного права (ст. 14);

— власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах (ст. 142), що ототожнюється з комунальною власністю (ст. 143);

— державна власність (статті 14, 16);

— майно, що належить Автономній Республіці Крим (ст. 138 Конституції України, п. 1 ст. 18 Конституції Автономної Рес­публіки Крим);

— повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим на розпорядження спільними із землями і природними ре­сурсами територіальних громад в межах території Автономної Республіки Крим (п. 2 ст. 18 Конституції Автономної Республіки Крим).

Перелічені вище підходи для визначення форм власності на землю доцільно поділити на дві групи, перша з яких стосується землі, що характеризує її як територію України, територіальних громад, Автономної Республіки Крим, області, району, а також як територію територіальної громади міста, селища, села та як об'єкт природи.

Друга група підходів стосується земель, що використовують­ся в господарській діяльності як засіб виробництва чи просторо­вий базис.

Правова характеристика першої групи підходів стосується землі, яка разом з іншими природними об'єктами, що знаходять­ся в межах території України, згідно зі ст. 13 Конституції України віднесена до об'єктів права власності Українського на­роду. Тут слід звернути увагу на те, що Україна згідно зі ст. 2 Конституції України є унітарною державою, а згідно зі ст. 4 в Україні існує єдине громадянство. Отже, Український народ становлять громадяни України, що проживають на всій тери­торії України без винятку та за рубежем. До речі, в Конституції Автономної Республіки Крим також записано, що в ній постійно проживають громадяни України. Це означає, що на Автономну Республіку Крим поширюється єдине громадянство України, а Верховна Рада Автономної Республіки Крим забезпечує спільні інтереси територіальних громад, розташованих на території Ав­тономної Республіки Крим.

У Конституції України (ст. 13) застережено, що від імені Ук­раїнського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. У статті 14 Консти­туції України не зазначено, що суб'єктом права власності на зем­лю є Автономна Республіка Крим.

Земля як об'єкт права власності Українського народу означає верховенство Українського народу як політичного суверена на всій території України, зокрема Автономної Республіки Крим.

Правова характеристика другої групи підходів стосується зе­мель, що виступають об'єктами господарської діяльності держа­ви, юридичних осіб і громадян. Оскільки господарська діяльність пов'язана з використанням землі і майна (рухомого і нерухомо­го), то, очевидно, право власності на землю, а точніше — на зе­мельні угіддя і земельні ділянки, здійснюються у тих же формах, що і право власності на майно. Саме з цих позицій майно і земля є об'єктами цивільно-правових відносин, виступають як товар у цивільному обігу. Вище зазначалося, що в різних статтях Кон­ституції України визначені такі форми власності на майно:

а) власність громадян;

б) власність юридичних осіб;

в) власність територіальних громад сіл, селищ та міст;

г) спільна власність територіальних громад; ґ) власність держави;

д) спільна власність територіальних громад, повноваження розпоряджатися якими покладені на районні, обласні ради і Верховну Раду Автономної Республіки Крим.

З цих позицій слід розглядати і форми власності на землі (зе­мельні угіддя і земельні ділянки), які виступають об'єктами пра­ва власності.

Право приватної власності на землю громадян.

Право приватної власності на землю в Україні запроваджено Законом України «Про форми власності на землю» від 30 січня 1992 р., ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. визначені особливості права приватної власності на землю.

Згідно з цим Кодексом (ст. 6) і Законом України «Про власність» у редакції від 5 травня 1993 р. (ст. 14) суб'єктами права приватної власності на землю визнавалися громадяни України. Громадяни іноземних держав та особи без громадянства, які в сукупності з громадянами України є фізичними особами, могли бути суб'єктами права землекористування, зокрема на умовах оренди. Право приватної власності на землю, як і на майнові об'єкти, гарантується Конституцією України. У статті 41 Кон­ституції закріплено, що право приватної власності є непоруш­ним і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права. Воно набувається в порядку, визначеному законом. Згідно зі ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання та рівність усіх суб'єктів права власності перед законом.

В сучасних умовах право приватної власності громадян на зе­мельні ділянки визначено ЗК України 2001р. Згідно з цим Кодек­сом громадяни України мають право відповідно до ст. 81 ЗК України набувати право власності на земельну ділянку на підставі: придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної пере­дачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належ­ної їм земельної частки (паю).

Право власності на земельну ділянку має певні особливості й обмеження. Так, громадяни можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в ме­жах населених пунктів, а також за межами населених пунктів за умови, що на них розташовані об'єкти нерухомого майна, що на­лежать їм на підставі приватної власності. Таке право набувати земельні ділянки у власність іноземні громадяни та особи без громадянства мають у разі придбання за договором купівлі-про­дажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухо­мого майна, що належать на праві власності, а також у разі прий­няття спадщини.

Земельним законодавством (ст. 121 ЗК України) встановлені норми безоплатного передання земельних ділянок громадянам у приватну власність. Із земель державної або комунальної влас­ності вони мають право на безоплатне передання їм земельних ділянок у таких розмірах: а) для фермерського господарства в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільсько­господарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство; б) для ведення особистого селянського господарства — не більше 2,0 гектара; в) для ведення садівництва — не більше 0,12 гектара; г) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господар­ських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 гектара, в селищах — не більше 0,15 гектара, в містах — не більше 0,10 гектара; ґ) для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 гектара; д) для будівництва індивідуальних гара­жів — не більше 0,01 гектара. Розмір земельних ділянок, що пере­даються безоплатно громадянину для ведення особистого селян­ського господарства, може бути збільшено у разі отримання в на­турі (на місцевості) земельної частки (паю).

Право власності на землю юридичних осіб.

Стаття 14 Конституції України встановлює, що право влас­ності на землю гарантується, набувається і реалізується грома­дянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Не викликає різночитання право приватної власності на зем­лю юридичної особи, якою є приватне сільськогосподарське під­приємство, що створене одноособово громадянином для вироб­ництва сільськогосподарської продукції. Згідно із ЗК України 1992 р. (ст. 6) земельна ділянка надавалася у приватну власність для ведення селянського (фермерського) господарства громадя­нинові, а не господарству.

Різні концепції про форми власності мають місце, коли йдеть­ся про форми власності на майно і землю юридичних осіб, створе­них групою (колективом) громадян. Прихильники концепції пра­ва приватної форми власності визнають, що її об'єктами є власність окремих фізичних осіб і власність юридичних осіб, створених громадянами.

Представники іншої концепції вважають, що є лише при­ватна, комунальна і державна форма власності, і не визнають власності недержавних юридичних осіб як приватної влас­ності.

Представники третьої концепції вважають, що власність юридичної особи є власністю колективу членів, що її утворив, а тому вона належить до колективної (кооперативної чи корпора­тивної) форми власності. Окремі з них визнають колективну форму власності як різновид приватної власності, яка має са­мостійне значення.

Різні підходи до визначення права власності юридичної особи відображають складний процес усвідомлення цього інституту колишніми радянськими громадянами. До появи СРСР в юри­дичній науці і на практиці існували приватна і державна форми власності як такі, що регулюються приватним і публічним пра­вом. Державна власність в окремих випадках розглядалася як публічна (суспільна) власність, що поділялася на державну і муніципальну (комунальну).

У радянський період земля належала виключно до державної власності, а майно — до соціалістичної власності на засоби ви­робництва у формі державної і колгоспно-кооперативної влас­ності.

Соціалістичною власністю визнавалося також майно профспілкових та інших громадських організацій, яке було потрібне для здійснення статутних завдань.

Визнавалася також особиста власність громадян, основу якої складали трудові доходи. Приватна власність не визнавалася взагалі.

Держава сприяла розвитку колгоспно-кооперативної влас­ності та її зближенню з державною. Це було програмне завдання держави, закріплене у ст. 12 Конституції СРСР.

Після проголошення незалежності України Законом України «Про власність» у редакції від 7 липня 1992 р. була визнана державна, колективна і приватна форми власності на майно і землю1. Такі форми власності на землю були визнані За­коном України «Про форми власності на землю» від ЗО січня 1992 р. і ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р.

Суб'єктами права колективної власності на землю були колек­тивні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціо­нерні товариства. Перелік суб'єктів права колективної власності на землю був вичерпним і в сучасних умовах розширенню не підлягає.

Усі перелічені у ЗК України форми сільськогосподарського ви­робництва і суб'єкти права колективної власності на землю є юри­дичними особами з недержавною формою власності на майно.

Це дає підстави стверджувати, що перелічені юридичні особи, створені громадянами України на засадах членства, підпадають під ознаки ст. 14 Конституції України. Вони є самостійними суб'єктами права власності на землю.

Характерною ознакою юридичної особи як суб'єкта права власності на землю є те, що її земля не є власністю ні кожного її члена зокрема, ні спільною власністю всіх її членів. Земля юридичної особи, що складається із земельних паїв її членів, є власністю виключно юридичної особи, яка є єдиним суб'єктом права власності. Правомочності права власності здійснюються уповноваженими фізичними особами в установленому порядку. У ЗК України 1992 р. (ст. 5) записано, що розпорядження земель­ними ділянками, що перебувають у колективній власності грома­дян, здійснюється за рішенням загальних зборів «колективу співвласників». Термін «колектив співвласників» є невдалим і не відображає структуру колективних формувань. Юридична осо­ба складається із членів (акціонерів). Саме тому правильно вва­жати, що правомочності власника землі здійснюють загальні збори членів юридичної особи (акціонерів).

Визначення форми власності на землю буде обґрунтованим, якщо підходити до нього з позицій суб'єктно-об'єктного складу земельних відносин. Незважаючи на те, що колективні суб'єкти отримали земельні ділянки у власність від держави в порядку приватизації земель та що право на земельний пай громадяни­на— члена колективної організації встановлено державою, в теоретичному плані треба виходити з того, що громадяни — власники земельних ділянок добровільно об'єдналися у колек­тивне сільськогосподарське підприємство і передали у власність підприємства власні земельні ділянки як пайовий внесок до єди­ного земельного фонду юридичної особи. Отже, в період створен­ня юридичної особи земля належала її засновникам — громадя­нам — власникам земельних ділянок. Оскільки весь земельний фонд став власністю юридичної особи, то її члени набули статусу пайовиків з правом на земельну частку (земельний пай) без виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості). Вони набу­ли також право на отримання земельної ділянки у приватну власність у разі виходу з юридичної особи.

Разом із тим треба виходити з того, що юридична особа — це абстрактна юридична категорія, за якою стоять конкретні люди (група людей). Ними є члени юридичної особи, які ство­рили колективну форму господарювання. Земельний фонд юридичної особи, вся земля в сукупності складається із зе­мельних паїв членів юридичної особи без визначення ділянки кожному з них окремо. Кожному з них окремо належатиме зе­мельна ділянка в розмірі паю в разі виходу з підприємства — юридичної особи.

Суб'єктом права власності на землю є юридична особа, у влас­ність якої передані земельні ділянки, а повноваження власника здійснюють загальні збори членів колективної організації або ж громадянин, якщо юридична особа складається з однієї фізичної особи. На практиці колектив членів юридичної особи є її фунда­тором. Кожна така юридична особа є не що інше, як об'єднання громадян, групова колективна організація, що має власну назву і належить до певної форми господарювання (колективне під­приємство, кооператив, акціонерне товариство, садівницьке то­вариство). Це дає підстави стверджувати, що створена фізични­ми особами (громадянами) колективна організація, що є юридич­ною особою, базується, функціонує на власності юридичної особи, яка належить до колективної, кооперативної, корпора­тивної власності.

Оскільки відносини власності недержавних організацій регу­люються приватним правом, то цілком природно віднести колек­тивну, кооперативну, корпоративну власність до різновидів пра­ва приватної власності. Юридичні особи, засновані громадянами України або юридичними особами України, можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі: придбання за договором купівлі-продажу або на підставі інших цивільно-правових угод; внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду; прийняття спад­щини; виникнення інших підстав, передбачених законом. Іно­земні юридичні особи можуть набувати право власності на зе­мельні ділянки несільськогосподарського призначення за прави­лами та в порядку, встановленому для іноземних юридичних осіб. Землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадщину іноземними юридичними особами, підлягають відчу­женню протягом одного року.

Право комунальної власності на землю.

Відповідно до земельного законодавства і законодавства про власність публічною власністю на землю виступає державна власність. Згідно з ч. 1 ст. 4 ЗК України 1992 р. у державній влас­ності перебували усі землі України, за винятком земель, переда­них у колективну та приватну власність.

Державна власність на майно розглядалася як загальнодер­жавна і комунальна власність. Землі загальнодержавної влас­ності як різновиду державної власності визначені в ЗК України 1992 р. (статті 4,13, 14). Наявність комунальної власності на зем­лю як різновиду державної власності простежується із порівняння статей 3, 4, 9-15 ЗК України 2001 р., якими визна­чається компетенція місцевих рад і Автономної Республіки Крим щодо розпорядження державними землями, за винятком земель загальнодержавної власності.

У статті 14 Конституції України визнається право власності держави на землю. Згідно зі ст. 116 Конституції Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконав­чої влади здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону. Стаття 41 Конституції України встанов­лює, що громадяни для задоволення своїх потреб можуть ко­ристуватися об'єктами права державної власності відповідно до закону.

Конституція України визначає комунальну власність як са­мостійну форму власності, що функціонує поряд із державною власністю, а не в її складі.

Що стосується землі як об'єкта права комунальної власності, то ст. 142 Конституції України визначає, що земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, є матеріальною та фінансовою основою місцевого самовря­дування. Там же зазначається, що територіальні громади сіл, се­лищ і міст можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти кому­нальної власності. Районні й обласні ради за Конституцією України не визнані самостійними суб'єктами права комунальної власності. Вони здійснюють лише функції управління об'єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах.

Наведене дає підстави для висновку, що до комунальної власності належать землі, які передані у власність територіа­льних громад і не є об'єктами державної власності. У ЗК Украї­ни (ст. 83) встановлено, що землі, які належать на праві влас­ності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в ме­жах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких роз­ташовані об'єкти комунальної власності. Згідно із ЗК України до переліку земель комунальної власності, які не можуть пере­даватися у приватну власність, належать: землі загального ко­ристування населених пунктів; землі під залізницями, авто­мобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та істори-ко-культурну цінність; землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених ЗК України; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місце­вого самоврядування.

Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі: передачі їм земель державної власності; приму­сового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; прийняття спадщини; придбання за договором купівлі-продажу, ренти, да­рування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; виникнен­ня інших підстав, передбачених законом.

Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради.

Право державної власності на землю.

У державній власності перебувають усі землі України, за ви­нятком земель, переданих у приватну і комунальну власність.

Певною компетенцією щодо розпорядження державними землями наділено Кабінет Міністрів України. Згідно зі ст. 116 Конституції України він здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону. Конкретні функції і повноваження щодо управління і розпорядження землями, що відносяться до державної власності, визначені у законі про Кабінет Міністрів України, а також у ст. 13 ЗК України.

Як вищий орган виконавчої влади, Кабінет Міністрів України може делегувати частину своїх повноважень щодо управління державною власністю, зокрема і землями, відповідним цен­тральним органам виконавчої влади — міністерствам і відом­ствам, місцевим державним адміністраціям, а також органам місцевого самоврядування.

Слід застерегти, що законодавчого розподілу земель на дер­жавні і комунальні землі ще не зроблено, розмежування їх між суб'єктами права державної і права комунальної власності ще не здійснюється.

Можна навести перелік земель державної і комунальної влас­ності, які згідно зі ст. 84 ЗК України не можуть передаватися у комунальну власність. До таких належать: землі енергетики та космічної системи; землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; під водними об'єктами загально­державного значення; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Прези­дента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, держав­них галузевих академій наук.

З часом, разом із розширенням сфери приватизації держав­ного майна, може бути скорочено перелік земель, які не можуть передаватися у колективну і приватну власність.

Підсумовуючи викладене, можна дійти висновку, що в Україні використовуються приватна та її різновид — колектив­на (кооперативна, корпоративна) форми власності на землю, відносини з яких регулюються приватним правом. Суб'єктами права приватної власності на землю виступають громадяни України, а суб'єктами права колективної власності на землю — деякі сільськогосподарські юридичні особи, засновані громадя­нами відповідно до ст. 93 ГК України. Використовуються також державна і комунальна форми власності на землю, відносини з яких регулюються публічним правом. Суб'єктами права державної власності на землю виступають органи державної влади в межах, встановлених законодавством України, та юри­дичні особи, а комунальної власності — територіальні громади села, селища, міста, які здійснюють правомочності власника як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

<< | >>
Источник: ПРЕДМЕТ, ПРИНЦИПИ І СИСТЕМА ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА. Лекція. 2016

Еще по теме 5 Форми власності на землю в Україні:

  1. 1 Конституційні засади права власності на землю в Україні
  2. § 44-45. Форми та види власності. Захист права власності
  3. Розділ 5 Право власності на землю
  4. § 34-35. Форми власності та способи її захисту
  5. Суб’єкти права власності на землю.
  6. § 4. Право приватної власності на землю
  7. 2. Види права власності на землю
  8. 4. Суб'єкти права власності на землю
  9. § 5. Право комунальної власності на землю
  10. § 6. Право державної власності на землю
  11. Стаття 78. Зміст права власності на землю
  12. Стаття 80. Суб'єкти права власності на землю
  13. Право власності на землю Українського народу.
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Гражданский процесс - Гражданское право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Исполнительное производство - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Политология - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовное право - Уголовный процесс - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника -