Відносини відповідальності за порушення встановленого порядку і правил (адміністративно-деліктні відносини)

Відносини відповідальності за порушення встановленого порядку і правил (адміністра- тивно-деліктні відносини) за своєю правовою природою відрізняються від усіх інших відносин, які утворюють предмет адміністративного права. Вони виникають у разі вчинення відповідним суб’єктом діянь, які отримали назву «адміністративні правопорушення», або «адміністративні проступки», або «адміністративні делікти».

Ці діяння порушують встановлені чинним законодавством заборони і тягнуть за собою покарання у вигляді адміністративних стягнень. Стягнення накладаються лише суб’єктами, які визначені законом.

Примусове застосування до осіб, що вчинили адміністративні проступки, адміністративних стягнень та інших заходів впливу, реалізація яких юридично зафіксована, визнається «адміністративною відповідальністю».

Реалізація підтверджується юридичною фіксацією її завершення. Видами реалізації є: а) виконання суб’єктом цих заходів; б) юридичне визнання доречності звільнення від їх виконання; в) юридичним визнанням неможливості фактичного їх виконання.

Таким чином, центральне місце в адміні- стративно-деліктному відношенні посідає адміністративний проступок.

Виникнення адміністративного проступку як явища правової дійсності пов’язане з трансформаційними процесами у сфері кримінального права. Зміст цих процесів полягав у реалізації ідеї розмежування кримінальних вчинків за ступенем суспільної небезпеки. Найбільш вдало вона була здійснена у французькому Кодексі 1795 року. Фактично це була наукова класифікація із присвоєнням кожному виду злочинного діяння спеціального найменування. Відповідно до неї серед протиправнихдіянь виділялись: а) злочини — діяння, за які передбачали тілесні покарання; б) проступки або делікти — діяння, за які передбачали покарання виправного характеру.

Зазначений підхід став домінуючим у багатьох країнах Європи. Сприйняла його і правова система Росії. Свого практичного і доктринального значення він набув з уведенням у дію Уложення про покарання кримінальні і виправні (1845). Відповідно до нього слова «злочин» і «проступок» одержали статус юридичних термінів і позначали різні за змістом діяння.

Визначення проступків як адміністративних пов’язано з процедурними особливостями застосування покарань у кримінальному законодавстві Російської імперії. За загальним положенням каральна влада у Росії була сконцентрована у судах. Справи про малозначні злочини або проступки розглядали мирові судді. Але у 1889 році інститут мирових суддів було скасовано (вони залишилися лише у деяких великих містах, зокрема Москві, Санкт-Петербурзі, Одесі, Харкові) і судові функції у значному обсязі перейшли до адміністративних органів. Таким чином, виникли підстави застосування поряд з терміном «проступок» слова «адміністративний» як вказівки на застосування санкцій суб’єктами адміністративної влади. Однак розуміння проступку як малозначного кримінального діяння зберіг- лося до кінця 1917 року.

Історичний шлях адміністративного проступку, адміністративної відповідальності і відповідного законодавства за межами кримінально-правових відносин починається зі встановлення арешту в адміністративному порядку.

Такий арешт увів військово-революційний комітет у листопаді 1917 року з метою покарання осіб, що брали участь у виступах проти радянської влади й у масових грабежах і розбоях. Його легітимність підтверджувалася народним комісаріатом юстиції РРФСР у грудні 1917 року.

Згодом коло діянь, за вчинення яких передбачався адміністративний арешт, розширилося. Так, у 1918 році PHK РРФСР видала декрет «Про революційний трибунал друку», який регламентує підстави і порядок адміністративного арешту за правопорушення у друкарській сфері[13].

До числа перших актів, що встановлювали покарання в адміністративному порядку, а отже і склади адміністративних проступків, відносяться декрети 1921 року: про порядок накладення адміністративних стягнень (позбавлення волі, примусові роботи, грошовий штраф); про трудову і гужову повинність, що були замінені того ж 1921 рокудекретом про трудовий і гужовий податок; декрети 1922 року: про порядок видання обов’язкових постанов і про накладення за їхнє порушення стягнень в адміністративному порядку, про адміністративну висилку й ін.

Як адміністративні у декретах ВЦВК РРФСР формулювалися такі стягнення: позбавлення волі до двох тижнів, виправні роботи без позбавлення волі до одного місяця, грошовий штраф до 300 карбованців, примусові роботи до трьох місяців.

У 1922 році було прийнято Кримінальний кодекс УРСР Однією з його особливостей було те, що деякі зі складів злочинів вимагали конкретизації відповідно до місцевих умов. Така конкретизація здійснювалась шляхом прийняття суб’єктами адміністративної влади обов’язкових постанов, наприклад, конкретизувалися «бешкетні, безцільні дії», що утворювали склад хуліганства.

Поряд з конкретизацією ознак об’єктивної сторони злочину такі постанови вирішували ще одне принципове питання: визначали порядок відповідальності суб’єкта злочину. Він міг бути: а) тільки судовим; б) тільки адміністративним; в) на розсуд правозасто- сувальника — судовим або адміністративним. Введення адміністративного порядку розгляду злочинів обґрунтовувалось доцільністю зменшити навантаження на суди.

Необхідно зазначити, що санкції містилися безпосередньо у кодексі і постанови їх не торкалися. Сфера постанов обмежувалась лише конкретизацією і визначенням порядку застосування санкцій. Втім поширення адміністративного порядку на застосування санкцій кримінального законодавства (оголошення ворогом трудящих з позбавленням громадянства CPCP і вигнанням за межі CPCP назавжди; позбавлення волі зі суворою ізоляцією; позбавлення волі без суворої ізоляції; примусові роботи без позбавлення волі (з 1932 року вони стали називатися виправно-трудовими роботами); позбавлення прав; видворення за межі CPCP на термін; висилка і заслання; звільнення з посади; заборона зайняття тією чи іншою діяльністю чи промислом; громадський осуд; конфіскація майна; штраф; застереження) свідчить про кримінально-правову природу не тільки самого проступку, але й адміністративної відповідальності.

12 жовтня 1927 року в Україні було затверджено Адміністративний кодекс[14], необхідність у якому відчувалась в усіх ланках адміністративної влади на початку 20-х років.

Ha той час законодавча база містила велику кількість актів у сфері адміністративного права. Лише до збірника «Узаконень і розпоряджень» було включено близько 4 000 актів, хоча фактично нормативних документів адміністративно-правової спрямованості було видано значно більше[15]. Користуватися таким нормативним матеріалом було важко не тільки населенню, а й висококваліфікованим юристам.

Необхідно зазначити, що на місцях органи державної влади і управління усвідомлювали потребу в систематизації законодавства і насамперед того, яке регламентувало застосування адміністративного примусу. Тому у деяких губерніях (Іркутська, Ярославська, Костромська) були видані збірники місцевого законодавства, що іменувалися адміністративними кодексами.

Наприклад, в Іркутськомумісцевомукодек- ci (затверджений постановою губвиконкому від травня 1923 року) містилися дві частини. Перша частина складалася з розділів про порушення тиші і порядку, про охорону особи, про відповідальність за порушення і невиконання кодексу. У другій частині були поміщені додатки до кодексу. 80 статей кодексу містили лише заборони тієї чи іншої діяльності, більшість з яких були запозичені з KK РРФСР 1922 року. Винні піддягали штрафу до 300 карбованців золотом, або примусовим роботам до трьох місяців[16].

Створення кодексів, подібних іркутському, ще більше ускладнило роботу місцевих органів, що і стало причиною їх скасування. Одночасно було прийнято рішення про розробку Адміністративного кодексу РРСФР. Існувало дві основні його концепції.

Відповідно до першої до нього повинні були увійти: а) норми загального адміністративного права; б) норми щодо охорони громадського порядку; в) норми, що регламентують діяльність HKBC та інших відомств[17].

Відповідно до другої, до кодексу необхідно було включити лише однорідний матері- ал, який становить сукупність правових норм, що визначають діяльність органів радянської влади з охорони існуючого суспільного ладу за допомогою примусових і репресивних заходів, які застосовуються у позасудовому (адміністративному) порядку[18].

Друга концепція збігалася з поглядами кодифікаційної комісії і була реалізована у відповідному проекті. Цей проект зазнав суттєвих доробок і отримав характер адміністративного статуту. Однак і статут спочатку був перероблений, а потім відхилений законодавцями. У подальшому питання про адміністративний кодекс або адміністративний статут РРФСР ніколи не обговорювалось.

Причина неприйняття адміністративного кодексу РРФСР полягала в тому, що значна частина працівників державного апарату ще не була психологічно підготовлена до введення адміністративного кодексу. їм здавалося, що така кодифікація може придушити їхню ініціативу, зв’язати їм руки в умовах класової боротьби.

Водночас у серпні 1924 року був підготовлений перший проект Адміністративного кодексу УРСР, в основу якого було покладено проект Адміністративного статуту РРСФР

Над цим проектом до кінця 1925 року працювали дві комісії. Через велику кількість норм не було можливості кодифікувати все адміністративне законодавство. До проекту кодексу ввійшли лише акти, що стосувалися переважно питань державної безпеки, охорони суспільного порядку і діяльності міліції.

У зв’язку з тим, що за час роботи над проектом Адміністративного кодексу було видано багато нових актів (як союзних, так і республіканських) у сфері адміністративного права, у січні 1926 року для доопрацювання проекту кодексу було створено нову комісію.

Комісія переробила проект і включила до нього нове законодавство УРСР, перевіривши відповідність усіх республіканських актів союзному законодавству. Після переробки проект Адміністративного кодексу був погоджений із усіма відомствами.

У грудні 1926 року PHK УРСР розглянула і затвердила проект Адміністративного кодексу, доручивши комісії остаточно відредагувати його і подати на розгляд ВУЦВК. Однак остаточне утвердження Адміністративного кодексу було тимчасово відкладене через те, що в цей час готувалися нові поло- ження про місцеві Ради, з’їзди і виконкоми, що були прийняті в середині 1927 року.

Адміністративний кодекс був затверджений ВУЦВК 12 жовтня 1927 року на другій сесії десятого скликання і вводився в дію з 1 лютого 1928 року. У зв’язку з виходом кодексу низка законів, постанов і інструкцій, що регулювали адміністративну діяльність органів державного управління, втратили чинність.

Кодекс складався з 15 розділів, які вміщували 528 статей, що поєднували норми про права й обов’язки органів державного управління як у взаєминах між собою, так і у відносинах з окремими громадянами.

Коло питань, що регулювалися Адміністративним кодексом УРСР, можна розділити на такі основні групи: а) взаємини органів державного управління (регламентації цих питань присвячений розділ 2 — про адміністративні акти); б) відносини органів державного управління з громадянами (ці питання розглядалися в розділі 3 — про заходи адміністративного впливу, у розділі 4 — про інші заходи адміністративного впливу, у розділі 13 — про нагляд адміністративних органів в області промисловості, у розділі 14 — про нагляд адміністративних органів за торгівлею); в) відносини громадян з органами державного управління (цю область правовідносин регулював розділ 15 — про порядок оскарження дій адміністративних органів).

Адміністративний кодекс регулював також питання громадянства УРСР, порядок його одержання і позбавлення (розділ 7), питання реєстрації й обліку руху населення (розділ 8). Розділ 9 кодексу присвячувався правилам організації і діяльності товариств, союзів, клубів, з’їздів, зборів.

У розділі 10 містилися правила про культи, у розділі 11 — правила про публічні видовища і розваги. Обов’язки громадян визначалися в розділі 5 — про трудову повинність, про попередження стихійних лих і боротьбу 3 ними й у розділі 6 — про охорону суспільного порядку[19].

Кодекс був першою спробою кодифікації норм адміністративного права і фактично першим документом, який офіційно і на законодавчому рівні визнав адміністративними порушення обов’язкових постанов місцевих органів адміністративної влади, відмежував їх від кримінальних злочинів і дисциплінарних правопорушень (указав на необхідність встановлення законом судової чи дисциплінарної процедури розгляду замість розсуду правозастосувача), вперше застосував термін «адміністративна відповідальність» до діянь, які порушують встановлені владою заборони.

Значно пізніше (60-70-ті роки XX століття) термін «адміністративна відповідальність» закріпився як загальна назва всієї деліктної частини адміністративного права. У свою чергу, деліктна частина визнавалася інститутом адміністративного права. Таким чином, на довгі роки деліктна складова адміністративного права залишилася у правовій теорії як «інститут адміністративної відповідальності».

Впродовж наступних років, особливо у період і після Великої Вітчизняної війни, законодавство про адміністративні правопорушення (адміністративні проступки, адміністративні делікти) розвивалося, відбиваючи зазначені тенденції.

Так, у період Великої Вітчизняної війни адміністративна відповідальність використовувалася як важливий правовий засіб зміцнення суспільного порядку і державної безпеки. У перші місяці війни був виданий ряд правових актів CPCP, у яких визначалися цілі і масштаби застосування адміністративних заходів в інтересах оборони. Було узаконено: а) висилку; б) позбавлення волі в адміністративному порядкудо 6 місяців; в) штраф до 3 000 карбованців. Ці заходи застосовувалися за невиконання обов’язкових постанов військової влади в місцевостях, де було оголошено воєнний стан.

Ha період облогового положення, введеного в Москві і прилеглих до неї районах, дозволялося розстрілювати на місці провокаторів, шпигунів і осіб, що закликають до порушення порядку.

Ha магістральному напрямку законодавчого закріплення каральних функцій відповідальності за вчинення адміністративних правопорушень важливою віхою стали нормативні акти, прийняті в 60-х роках, і насамперед Указ Президії Верховної Ради CCCP від 21 червня 1961 року «Про подальше обмеження застосування штрафів, що накладаються в адміністративному порядку», Указ Президії Верховної Ради УРСР від 15 грудня 1961 року «Про подальше обмеження застосування штрафів, що накладаються в адміністративному порядку».

Зазначені документи справили суттєвий вплив на подальше укріплення концепції

адміністративного проступку як особливого діяння, що порушує встановлені заборони. Саме вони ввели деякі положення, які отримали значення ключових при розробці і прийнятті Кодексу України про адміністративні правопорушення у 1984 році.

Так, діяння фізичної особи, що порушує встановлені органами влади заборони, визначено як адміністративний проступок (статті 7, 14). Терміни «адміністративний проступок» і «адміністративне порушення» використані як синоніми, що рівнозначно відбивають сутність одного й того самого поняття (ст. 14).

Точно визначена і сформульована одна з ознак адміністративного проступку — винність. У ст. 7 зафіксовано, що штраф може бути накладений на особу, яка є винною у вчиненні адміністративного проступку. Встановлено, що мірою відповідальності за вчинення адміністративного проступку є адміністративне стягнення.

Штраф однозначно віднесено до адміністративних стягнень (ст. 1), хоча у тексті присутня й інша формула: «Штраф, що накладається в адміністративному порядку» (статті 9, 10, 11, 13, 15, 16, 18, а також сама назва Указу).

Текст преамбули вказує на наявність у системі державно-примусових заходів особливої сфери — адміністративного примусу, а також визначає місце адміністративного примусу у системі державно-примусових заходів (адміністративний примус застосовується, коли заходи громадського або дисциплінарного впливу є недостатніми).

Адміністративний штраф відмежовано від інших видів штрафу, а також названо підставу застосування адміністративного штрафу — винний проступок. Скасовано накладення штрафів у адміністративному порядку на юридичних осіб.

Скорочено кількість суб’єктів адміністра- тивно-деліктної нормотворчості і значною мірою звужено коло повноважень місцевих органів влади щодо прийняття рішень, що передбачають за їх порушення накладення штрафів в адміністративному порядку.

Запроваджено новий орган адміністративної юрисдикції — адміністративні комісії при виконавчих комітетах депутатів трудящих. Положення про ці комісії встановило пріоритет кримінальної відповідальності перед адміністративною. Воно містило статтю, яка фактично відбита у ч. 2 ст. 9 чинного Кодексу України про адміністративні правопорушен- ня: якщо при розгляді справи про адміністративне порушення буде встановлено, що порушення за своїм характером підпадає під ознаки злочину, адміністративна комісія направляє матеріали відносно порушника до органів міліції або в прокуратуру Така норма, з одного боку, була кроком до розмежування злочинів і адміністративних проступків, а з другого — підкреслювала їх єдину правову природу

Встановлення комплексних обмежень щодо застосування покарань, які накладаються в адміністративному порядку за вчинення адміністративних правопорушень (проступків, деліктів), мало двоякі наслідки. Безумовно, це було обмеження свавілля адміністрації, а регламентація процедури оскарження дій суб’єктів адміністратив- но-деліктної юрисдикції, у тому числі і судового оскарження, створювала відповідні передумови для захисту громадян від неправомірних примусових заходів. Водночас це було закріплення карального ухилу у взаємостосунках держави з громадянами. Між тим, деякі підстави для фіксації відповідного паритету між каральним ухилом розвитку законодавства і правовими прагненнями суспільства почали складатися.

Але держава практично не дала часу на роздум і правовий аналіз подальших перспектив функціонування юридичних інститутів і суспільства у нових умовах. Вже з вересня 1962 року каральні повноваження одного з функціонально орієнтованих на застосування адміністративно-примусових заходів суб’єктів — міліції — почали розширюватися.

Стаття 13 Указу Президії Верховної Ради CPCP від 21 червня 1961 року «Про подальше обмеження застосування штрафів, що накладаються в адміністративному порядку», розмежувавши компетенцію з накладення адміністративних штрафів між різними державними органами, їхніми посадовими особами і громадськими організаціями, установила також і обсяг штрафної правосуб’єктності міліції.

У первісній редакції статті цей обсяг був неширокий. Міліція вправі була накладати адміністративні штрафи за три види адміністративних порушень: громадського порядку; правил, що забезпечують безпеку руху транспорту; правил користування транспортом.

Але вже 24 вересня 1962 року було прийнято Указ Президії Верховної Ради CPCP «Про внесення змін у ст. 13 Указу Президії Верховної Ради CPCP від 21 червня 1961 року», який надав міліції право накладення адміністративного штрафу в розмірі до 10 карбованців за порушення правил прикордонного режиму (правил в’їзду в прикордонну зону чи прикордонну смугу і правил проживання чи прописки в них).

8 травня 1963 року Президія Верховної Ради CPCP прийняла Указ «Про порядок накладення штрафів за порушення правил паспортної системи в Москві і Московській області», відповідно до якого міліції було повернуто право накладати адміністративні штрафи в сумі до 10 карбованців на порушників паспортного режиму в Москві і Московській області, тоді як таким правом повсюдно в країні володіли адміністративні комісії виконкомів районних, міських, сільських, селищних Рад депутатів трудящих.

2 червня 1966 року Президія Верховної Ради CPCP прийняла Указ «Про порядок накладення штрафів за порушення правил паспортної системи в місті Ташкенті Узбецької РСР», на підставі якого міліція одержала право накладати адміністративні штрафи в сумі до 10 карбованців за порушен- ня правил паспортної системи й у столиці Узбецької PCE

Розширюючи штрафні повноваження міліції, Президія Верховної Ради CPCP видала 23 липня 1966 p. Указ «Про доповнення ст. 13 Указу Президії Верховної Ради CPCP від 21 червня 1961 року», відповідно до якого їй було надано право накладення адміністративних штрафів за порушення правил проживання, прописки і пересування на території CPCP іноземців і осіб без громадянства в сумідо 10 карбованців.

2 жовтня 1968 року Президія Верховної Ради УРСР своїм Указом «Про посилення адміністративної відповідальності за порушення правил руху по вулицях міст, населених пунктів і дорогах і правил користування транспортними засобам» надала міліції право застосовувати як адміністративне стягнення позбавлення прав на керування транспортними засобами.

25 березня 1970 року Президія Верховної Ради CPCP прийняла Указ «Про відповідальність за скупку, продаж і обмін у невеликих розмірах валюти і скупку речей у іноземців», що наділив міліцію в особі начальника органу внутрішніх справ і його заступників правом накладати адміністративний штраф у сумі від 10 до 30 карбованців за скупку, продаж, обмін у невеликих розмірах валюти, цінних паперів, а також скупку речей у іноземців. Крім цього, міліція отримала право самостійно застосовувати адміністративну конфіскацію (примусове безоплатне відчуження майна у його власника). Відповідно до Указу скупка, продаж, обмін у невеликих розмірах валюти, цінних паперів і речей у іноземців тягнуть адміністративний штраф з одночасною конфіскацією валютних цінностей і речей.

25 квітня 1974 року Указом Президії Верховної Ради CPCP «Про посилення боротьби з наркоманією» міліції було надано право накладати адміністративні штрафи в сумі до 50 карбованців за вживання наркотичних речовин без розпорядження лікаря.

Загальний каральний ухил обумовлює відповідне відношення до вибору виду і розміру стягнень, що застосовуються до правопорушника. Як правило, це максимально допустимі штрафи або адміністративний арешт. При цьому спостерігається перевищення повноважень юрисдикційних органів. Так, адміністративні комісії розглядали порушення паспортних правил і виносили рішення про застосування примусових заходів, хоча не були на законодавчому рівні визначені суб’єктами адміністративної юрисдикції з таких справ.

У 60-70-x роках вчені-адміністративісти провели велику роботу з розробки основних положень про адміністративну відповідальність і підготували проекти кодифікованих актів. Результатом цієї роботи стало прийняття у 1980 році Основ законодавства Союзу PCP про адміністративні правопорушення, а 7 грудня 1984 року — Кодексу про адміністративні правопорушення (набрав чинності з 1 червня 1985 року), що діє й сьогодні, щоправда, зі значними змінами і доповненнями.

Протягом усього часу свого існування адміністративні проступки і відповідальність за їх вчинення знаходиться у сфері підвищеної уваги з боку науковців і практичних працівників. Таке ставлення обумовлено, по-перше, значною кількістю осіб,якіщоріч- но притягуються до адміністративної відповідальності; по-друге, численними теоретичними проблемами; по-третє, прогалинами у законодавчому регулюванні.

Теоретичне осмислення самого адміністративного проступку і відповідальності за вчинення адміністративних проступків здійснюється у таких напрямах: порівняння адміністративного права України з адміністративним правом європейських держав; порівняння деліктної складової адміністративного права з іншими його інститутами; порівняння деліктної складової адміністративного права з іншими галузями права України; дослідження історичних аспектів деліктної складової адміністративного права; корегування поглядів на деліктну складову адміністративного права відповідно до здобутків теорії права.

Порівняння деліктної складової адміністративного права з іншими його інститутами показує, що це єдина частина українського адміністративного права, яка регламентує відповідальність за порушення встановлених державою заборон. Лише вона має каральний характер і визначає діяння, які відхиляються від правових норм. Лише вона призначена для покарання осіб, які вчинили заборонені державою дії.

Bci інші частини адміністративного права призначені для позитивного регулювання відносин між публічною адміністрацією і громадянами та іншими суб’єктами громадянського суспільства.

Правові засоби, які використовуються у межах деліктної складової адміністративного права суттєво відрізняються від регулятивних засобів, притаманних адміністративному праву і практично всім іншим його інститутам.

Якщо для прикладу порівняти її з інститутом державної служби, то ми побачимо, що вони є різними правовими утвореннями. Досить сказати, що для деліктної складової характерно переважне значення заборонних норм, що предмет її регулювання виникає поза існуючими правовідносинами, що основні процедури здійснюються за принципом змагання і т. ін.

У цьому зв’язку постає питання: що таке деліктна складова адміністративного права — інститут чи підгалузь права?

Аналіз теоретичних здобутків показує, що: а) інститут права, за правило, є часткою галузі права; б) інститут права має свій предмет регулювання, який є системною складовою предмета галузі права; в) інститут права (на відміну від галузі права) не має свого специфічного методу правового регулювання. Він користується тим методом, який притаманний відповідній галузі права; г) інститут права завдяки знайденню свого методу і наявності відокремленої нормативної бази може оформитися у підгалузь або галузь права.

Таким чином, відповідь на питання: що є адміністративна відповідальність — інститут адміністративного права або підгалузь адміністративного права — може бути знайдена при встановленні наявності або відсутності: а) предмета правового регулювання; б) методу правового регулювання; в) нормативної бази.

До предмета адміністративного права відносять суспільні відносини, що складаються з приводу здійснення публічною адміністрацією своїх функцій владно-організуючого спрямування. Відносини, що виникають із приводу вчинення адміністративних правопорушень — це відносини юридичної відповідальності. Характер цих відносин (зміст, особливості реалізації, правові риси суб’єктів) свідчать про їх самостійність і явну відмінність від традиційних адміністративно-правових відносин.

Під методом правового регулювання розуміють способи і прийоми, за допомогою яких виражається правове становище суб’єктів — встановлюється їх положення у правовідносинах. Це специфічна система, що складається з трьох первісних способів впливу: дозволів, приписів, заборон. Методи різних галузей права відрізняються різною питомою вагою застосування зазначених способів впливу Відповідно до цього виділяють три типи правового регулювання.

Перший тип правового регулювання — це регулювання з переважною роллю дозволу. Він притаманний цивільному праву. Завдяки цьому отримав назву цивільно-правового методу. Другий тип правового регулювання — це регулювання з переважною роллю припису. Він характерний для адміністративного права. Завдяки цьому отримав назву адміністративно-правового методу. Третій тип правового регулювання — це регулювання з переважною роллю заборон. Він притаманний кримінальному праву.

Саме цей — третій — тип правового регулювання використовується в адміністратив- но-деліктній сфері.

Важливою ознакою галузевої самостійності є наявність організаційно відокремленого нормативного матеріалу. Такий «матеріал» в адміністративно-деліктній сфері з’явився на початку 80-х років минулого століття. У 1980 році було прийнято Основи законодавства Союзу PCP і союзних республік про адміністративні правопорушення, а у 1984 році — Кодекс України про адміністративні правопорушення. Ці нормативні акти стали останнім вагомим аргументом на користь визнання існування адміністратив- но-деліктного права.

Безумовно, виникла потреба у дослідженнях численних проблем адміністративно- деліктної сфери, накопиченні емпіричного матеріалу і теоретичних знань ддя остаточного формування адміністративно-деліктного права як підгалузі адміністративного права. Нині українська правова наука має такі знання. Про це свідчить відсутність в останніх підручниках вказівок на те, що адміністративна відповідальність є правовим інститутом, а також поява у деяких з них розділів з назвою «Адміністративно-деліктне право».

<< | >>
Источник: T.О. Коломоєць, В.K. Колпаков. Вступ до навчального курсу «адміністративне право України» : текст лекцій / T. О. Коломоєць, В. K. Колпаков. — K. : Ін Юре,2014. — 240 c. — Бібліогр. : c. 210—222.. 2014

Еще по теме Відносини відповідальності за порушення встановленого порядку і правил (адміністративно-деліктні відносини):

  1. if( !cssCompatible ) { document.write("\ \ Розділ 19\ \ \ ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ\ \ \ 19.1. Поняття і основні ознаки правових відносин\ \ \ У суспільстві існує багато різних відносин між людьми: економічні, політичні, моральні, культурні та ін. Всі ці види відносин, які існують між окремими індивідами або їх об'єднаннями, є суспільними відносинами, в них відбувається реальна взаємодія людей. Соціальні відносини характеризуються тим, що сторони, вступаючи в них, переслідують певні цілі, наділені во
  2. Стаття 406. Порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутності відносин підлеглості
  3. § 1. Категорія «адміністративно-правові відносини» у науці адміністративного права
  4. Відносини відповідальності публічної адміністрації
  5. § 4. Види адміністративно-правових відносин
  6. § 2. Поняття і зміст адміністративно-правових відносин
  7. Відносини адміністративних послуг
  8. РОЗДІЛIV. РЕАЛІЗАЦІЯ НОРМ АДМІНІСТРАТИВНОЮ ПРАВА ТА АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ
  9. § 5. Державно-управлінські відносини у складі адміністративних правовідносин
  10. § 2. Зростання ролі адміністративно-правових норм у регулюванні управлінських відносин
  11. Земельні відносини. Суб’єкти та об’єкти земельних відносин
  12. § 3. Адміністративно-правові відносини і юридичні факти
  13. Глава 10. Адміністративно-правові відносини
  14. ГЛАВА 4 реалізація адміністративно–правового статусу керівників органів виконавчої влади у відносинах відповідальності
  15. Стаття 21. Наслідки порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель
  16. 18.25. Порушення правил адміністративного нагляду
  17. Наслідки порушення порядку встановлення та зміни цільо­вого призначення земельних ділянок.
  18. 2.15. Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Гражданский процесс - Гражданское право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Исполнительное производство - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Политология - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника -