Відносини публічного управління

Відносини публічного управління виникають у процесі здійснення публічно-управлінської діяльності. У загальному вигляді управління — це діяльність з керівництва, яке здійснюється відповідними суб’єктами щодо відповідних об’єктів. Тобто суб’єкт шляхом цілеспрямованого впливу керує (або управляє) об’єктом. У суспільній практиці виділяють три основні види управління: а) технократичне — управління технікою, механізмами, машинами; б) біологічне — управління живими організмами рослин і тварин; в) соціальне — управління людьми та їх колективами.

Соціальне управління — це управління, яке здійснюється у людському суспільстві. Його фактичними суб’єктами і об’єктами є люди. Воно виступає інструментом, за допомогою якого зорганізується спільна діяльність людей. Таким чином, управління є об’єктивною потребою соціальних колективів і має місце у будь-якому суспільстві.

Соціальне управління поділяється на: а) управління, що здійснюється з метою реалізації публічних (загальних) інтересів, чи публічне управління; б) управління, що здійснюється, з метою реалізації корпоративних інтересів, чи корпоративне управління; в) управління, що здійснюється з метою реалізації приватних інтересів, чи приватне управління.

Найбільш рельєфними юридичними супутниками зазначених видів соціального управління є: адміністративне право — для публічного управління; корпоративне право — для корпоративного управління (менеджменту); цивільне право — для приватного управління.

Складовими публічного управління є:

1. Державне управління, де суб’єктом виступає держава в особі сформованих нею структур (державних органів). Вони у відносинах представляють державу.

2. Місцеве самоврядування, де суб’єктами виступають недержавні структури, які сформовані територіальними громадами (органи місцевого самоврядування). Вони у відносинах представляють громаду.

2. Громадське управління, де суб’єкти діють від свого імені і на підставі своїх статутів.

Під державним управлінням розуміють специфічну діяльність держави, що виявляється у функціонуванні низки уповноважених структур (органів), які безперервно, планомірно, владно і в рамках правових установлень впливають на суспільну систему з метою її вдосконалення відповідно до публічних інтересів.

Державне управління є функцією держави, яка надана спеціальним організаційним структурам (органам). їх сукупність є системою органів державного управління. Ця система в цілому і кожна з її складових окремо діють винятково від імені держави. Рішення, що ними приймаються, обов’язкові для всіх учасників суспільних відносин, у тому числі і для недержавних організацій і формувань.

Система органів державного управління складається з двох компонентів:

а) державних органів, тобто належних державі (наприклад, міністерство, обласна державна адміністрація);

б) недержавних органів, тобто державі не належних, що не мають статусу державного органа.

Перші у цій системі посідають головне і провідне місце. їхня сукупність є складовою апарата держави. У цих органах на оплатній основі працюють державні службовці.

Другі — здійснюють державне управління лише в тому випадку, якщо держава делегує їм відповідні повноваження. Так, Законом України від 21 травня 1997 року «Про місцеве самоврядування в Україні» недержавним структурам — виконавчим комітетам рад — делеговано значний обсяг повноважень щодо реалізації функцій державної виконавчої вла- ди (здійснення контролю за дотриманням цін і тарифів, контролю за дотриманням законодавства про захист прав споживачів; здійснення державної реєстрації підприємств тощо).

Ознаками, або рисами, державного управління є: виконавчо-розпорядчий характер, підзаконність, масштабність, універсальність, ієрархічність, безпосередньо організуючий характер.

Державно-управлінська діяльність базується на системі принципів. Bci принципи державного управління поділяються на три групи:

1) соціально-політичні — демократизм, участь населення в управлінській діяльності держави (народність); рівноправність осіб різних національностей; рівність усіх перед законом; законність; гласність і врахування громадськоїдумки; об’єктивність;

2) організаційні принципи побудови апарату державного управління — галузевий, функціональний, територіальний;

3) організаційні принципи функціонування (діяльності) апарату державного управління — нормативність діяльності, єдиноначальності, колегіальність, поділ управлінської праці; відповідальність за прийняті рішення, оперативна самостійність.

Соціально-політичні принципи — це най- загальніші принципи державно-управлінської сфери. Вони поширюються на всі види виконавчо-розпорядчої діяльності та всі функціонуючі в державі управлінські структури. Принципи цієї групи, як правило, закріплюються у нормативному порядку. Багато з них міститься у Конституції України (вони дістали назву конституційних) та в інших законодавчих актах.

Організаційні принципи побудови апарату державного управління забезпечують найбільш раціональний вибір суб’єктів управлінської діяльності. Відповідно до зазначених принципів суб’єкти диференціюються за галузями, сферами, територіями.

Організаційні принципи функціонування (діяльності) апарату державного управління застосовуються для визначення змісту діяльності конкретних управлінських структур. Додержання цих принципів дає змогу найбільш ефективно використовувати потенціал державних службовців, персоналу науково-дослідних установ, технічних працівників. За допомогою цих принципів забезпечується прийняття правильних управлінських рішень, організація і застосування раціональних управлінських процедур, дійовий контроль і виконавча дисципліна.

Важливе значення для визначення державного управління має розуміння його співвідношення з категорією «державна виконавча влада». Порівняння цих понять і їх дефініцій показує таке. Влада — це здатність і можливість здійснювати свою волю, підкоряти їй, спонукати людей (їх колективи) до певних дій і певної поведінки. Основними засобами, за допомогою яких встановлюється влада, є авторитет, право, насильство. Управління — це вольовий вплив суб’єкта на об’єкт.

Як бачимо, поняття «воля» є ключовим у кожному з вищенаведених визначень. Воля — це здатність, по-перше, до визначення мети діяльності, а по-друге, до вольової поведінки. За своєю структурою вольова поведінка розпадається на: а) прийняття рішення; б) його реалізацію. Іншими словами — на усвідомлення необхідності діяти і на безпосередньо вольові дії.

Підкорення іншої волі своїй (тобто влада) реалізується за допомогою відповідних владних команд. Такі команди є цілеспрямованим вольовим впливом. У свою чергу, цілеспрямований вольовий вплив — найбільш характерна ознака управління. 3 цього випливає висновок, що влада реалізується шляхом управлінської діяльності, а управління є способом реалізації влади.

Співвідношення державного управління і державної виконавчої влади визначається з огляду на загальне співвідношення влади і управління. Відповідно до цього правомірним є висновок: державне управління є способом реалізаціїдержавної виконавчої влади.

Місцеве самоврядування в Україні — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Воно здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до відповідних територіальних громад. Нормативною підставою місцевого самоврядування є Закон України від 21 трав- ня 1997 року «Про місцеве самоврядування в Україні».

Первинним суб’єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста. Територіальні громади сусідніх сіл можуть об’єднуватися в одну територіальну громаду, створювати єдині органи місцевого самоврядування та обирати єдиного сільського голову. Добровільне об’єднання територіальних громад відбувається за рішенням місцевих референдумів відповідних територіальних громад сіл. Таке рішення є наданням згоди на створення спільних органів місцевого самоврядування, формування спільного бюджету, об’єднання комунального майна. Вихід зі складу сільської громади здійснюється за рішенням референдуму відповідної територіальної громади. У містах з районним поділом територіальні громади районів у містах діють як суб’єкти права власності.

Місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах: народовладдя; законності; гласності; колегіальності; поєднання місцевих і державних інтересів; виборності; правової, організаційної та матеріально- фінансової самостійності в межах повнова- жень, визначених законами; підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб; державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування; судового захисту прав місцевого самоврядування.

Система місцевого самоврядування включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.

У містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської можуть утворюватися районні в місті ради. Районні в містах ради утворюють свої виконавчі органи та обирають голову ради, який одночасно є і головою її виконавчого комітету.

Громадське управління здійснюють суб’єкти, які в управлінських відносинах виступають виключно від свого імені і тільки для вирішення питань, що визначені їх статутними документами. Так, ст. 16 Закону від 25 червня 1991 p. «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачено, що громадське управління у цій сфері здійснюється громадськими об’єднаннями й організаціями, якщо така діяльність передбачена їхніми статутами.

<< | >>
Источник: T.О. Коломоєць, В.K. Колпаков. Вступ до навчального курсу «адміністративне право України» : текст лекцій / T. О. Коломоєць, В. K. Колпаков. — K. : Ін Юре,2014. — 240 c. — Бібліогр. : c. 210—222.. 2014

Еще по теме Відносини публічного управління:

  1. if( !cssCompatible ) { document.write("\ \ Розділ 19\ \ \ ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ\ \ \ 19.1. Поняття і основні ознаки правових відносин\ \ \ У суспільстві існує багато різних відносин між людьми: економічні, політичні, моральні, культурні та ін. Всі ці види відносин, які існують між окремими індивідами або їх об'єднаннями, є суспільними відносинами, в них відбувається реальна взаємодія людей. Соціальні відносини характеризуються тим, що сторони, вступаючи в них, переслідують певні цілі, наділені во
  2. Відносини відповідальності за порушення встановленого порядку і правил (адміністративно-деліктні відносини)
  3. if( !cssCompatible ) { document.write("\ \ Розділ 15\ \ \ ФОРМИ (ДЖЕРЕЛА) ПРАВА\ \ \ 15.1. Поняття форм (джерел) права\ \ \ Праву притаманна формальна визначеність. Суспільні відносини регулюються за допомогою чітких, формально виражених і загальнообов'язкових правил поведінки — правових норм, де головними виступають способи, за допомогою яких ці вимоги здобувають публічний характер, тобто стають загальнообов'язковими для всіх.\ \ \ Як специфічне явище соціальної дійсності право має певні фор
  4. Публічна адміністрація
  5. Земельні відносини. Суб’єкти та об’єкти земельних відносин
  6. 17.5. Публічне і приватне право
  7. 2. Публічне та приватне право.
  8. 13.12. Незаконне публічне вживання наркотичних засобів
  9. § 3. Адміністративне право — галузь публічного права
  10. § 10. Здійснення публічного контролю ведення Реєстру
  11. 2. Необхідність дотримання принципів реалізації публічно-владних повноважень
  12. Стаття 316. Незаконне публічне вживання наркотичних засобів
  13. 3. Необхідність зміни співвідношення публічно-правового і приватно­правового регулювання державної служби
  14. Розділ 1 ПОНЯТТЯ Й ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНОГО ПУБЛІЧНОГО ПРАВА
  15. Стаття 2. Земельні відносини
  16. § 2. Зростання ролі адміністративно-правових норм у регулюванні управлінських відносин
  17. § 3. Ознаки рецепції римського публічного права у становленні сучасного адміністративного права
  18. § 5. Державно-управлінські відносини у складі адміністративних правовідносин
  19. Розділ XVII ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ СЛУЖБОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, ПОВ'ЯЗАНОЇ З НАДАННЯМ ПУБЛІЧНИХ ПОСЛУГ
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Гражданский процесс - Гражданское право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Исполнительное производство - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Политология - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовное право - Уголовный процесс - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника -