І. Про Підсудність.

Арт. 8.

З огляду на те, що в спорах адміністративних панує публічіно правний елемент, та процесуальна автономія, якою сторони користуються в процесі цивільному, в процесі адміністративному мусить підпасти, як то було зазначено, певним обмеженням і насамперед в питанні підсудности.

В цьому питанні і цивільний процес не знає повної автономії сторон. Питання судової цивільної юрисдікції /jurisdictio, Gerichtsbarkeit/, обєктивної речевої компетенції за родом справ /competentia ratione materiae, objective, sachliche Zuständigkeit/ і функціональної комтепенції /за інстанційною підсудністю/, виключаються з розпорядження сторін. Порушує їх ex officio сам Суд. Навіть в царині субєктивної компетенції /competencia rationepersonae forum, Gerichtstand/, -------- тоб-то теріторіяльноїпідсудности, встановлюється для пёвних категорій справ безумовно обовязкова і незмінна, так звана, виключна підсудність /наприклад: за місцем находження нерухомого майна/, і позовна сторонане може ні сама, ні за згодою противної сторони звертатися до першого ліпшого суду /prorogatio fori voluntaria/. Отже мусить бути засвоєний принціп, відомий і західньо-європейським кодексам адміністративно-процесуальним, що підсудність справи не залежить від волі сторін, і Суд незалежно від зауваження сторони мусить сам ex officio перевіряти підсудність собі кожної справи. Цього вимагають інтереси публічні, що їх зачіплюється в кожній адміністративній справі, і що їх належна охорона вимагає того, щоб кожну таку справу розглядав відповідний раніш визначений для того Суд.

Арт. 9.

Визначення речевої обєктивної компетенції Адміністративного Суду може бути переведено шляхом докладного вилічення підсудних йому адміністративних справ /метода енумерації чи таксації/. Але може вона бути визначена і шляхом однієї загальної всеохоплюючої формули /метода клявзулі генеральної/.

Приклад Німеччини, зокрема Прусії, де панує перша метода /енумераційна позитивна/ не заохочує до засвоєння цієї методи.

З нею ввязано дуже багато утруднень для правного життя. Повстання великої кількости компетенційних норм і постійне зростання цієї кількости /яскравий приклад – практика Прусії/ викликає, з одного боку, велику кількість спорів компетенційних, а з другого, необхідність нових додаткових пояснюючих норм, які в своючергу викликають нові спори компетенційні, творячи таким чином circulum vitiosum. Приклад Мадярщини, змушеної від 1907 р. перейти від методи енумераційної до методи генеральної клявзулі, промовляє за останню, тим паче, що вона не звязує рук законодавцеві і в комібнації з методою енумеративно-негативною /вилічення справ, виключених з компетенції/ – знаною Австрії, дає останньому повну можливість, в разі потреби, виключити певну категорію з юрисдикції Адміністративних Судів.

Згідно з цими міркуваннями артикул 9 і установлює, що Адміністративним Судам підсудні всі справи адміністративні, оскільки в законі нема спеціяльного застереження.

Арт. І0.

Говорячи про підсудність Адміністративному Судові спорів адміністративних, треба мати на увазі не всі ті випадки, де взагалі мається спір з органами управління чи жалоба на них, а лише ті, де орган управління виступає, як влада.

Тільки в цих останніх випадках є спір адміністративний, бо викликані вони або актами владними, acte d’autorite, – органів управління, або занехаянням чи захованням їх під час виконання ними обовязків публічного характеру, "service public".

Ті ж спори, в яких орган управління виступає, яко власник приватно правних претензій і обовязків, як фіск, є спорами цивільними, і нема підстав виключати їх з компетенції Судів Цивільних та підпорядковувати Судам Адміністративним. Тут хоч однією з сторін і може бути орган управління, але характер взаємовідносин між сторонами не публічно-, а приватньо-правний. Взагаліж при розподілі справ між Судами Адміністративними і Цивільними треба зважати на мотиви створення Судів Адміністративних. Твориться їх для того, щоб спори адміністративні, відмінні від спорів цивільних, розглядали судді, не тільки не залежні і незмінні, а й спеціялісти в царині права публічного, що гарантувало б правильне вирішення цих справ. Тому всі спори цивільні треба зосередити в Судах Цивільних, а спори про права і обовязки, що випливають з норм права публічного, необхідно віднести до компетенції Судів Адміністративних. Але є багато таких спорів, де питання права цивільного і публічного тісно між собою переплітаються. Дати для них якусь одну загальну формулу підсудности їх, за якою можна ббуло поділити ці справи між Судами Адміністративними і Цивільними не можливо, бо не можна передбачити всіх комбінацій зплетення справ публічних і цивільних, і тому окреслення меж компетенції тих чи инших Судів в царині цих справ слід залишити судовій практиці.

Щоб ще ліпше,стисліше зрозуміти істоту спору адміністративного в вищеподаному розумінні, необхідно зупинитися на висвітленні і зазначеннімоменту, вяких же саме випадках повстає спір адміністративний.

Насамперед, слід зауважити, що найліпшим шляхом розвязання спору адміністративного уявляється шлях позову, як найбільш раціонального способу перевірки правомірности вимоги однієї сторони до другої, на що саме скеровується діяльність Суду в спорах адміністративних. Раціональність цього способу розвязання правних спорів випробована в Судах Цивільних, і в де яких його засадах він засвоєний і Судами Кримінальними. Приклад перших між иншим говорить про те, що та обставина, що однією з сторін є орган управління, не перешкоджає користуванню позовом, як шляхом розвязання спору, а приклад других свідчить, що цього шляху не заказує і присутність в справі елементу публічно-правного характеру і інтересів охорони обєктивного правного ладу.Та зрештою позовна форма переведення адміністративних спорів вживається скрізь, де існує адміністративна юстиція, не виключаючи і тих випадків, де, як наприклад; у Франції, функцію Адміністративних Судів виконують властиво не Суди, а адміністративні органи, але з додержанням процесуальних норм. Отже цю форму слід засвоїти і в даному випадку.

Перша частина цього артикулу,насамперед,означає момент формального повстання спору, не завязання спору, котре означає виникнення процесуальних стосунків між сторонами і між сторонами та Судом, і не початок спору в наслідок першого оголошення його суддею підчас розгляду справи в судовому засіданні, а саме повстання спору, як того важливого моменту, котрий перериває давність, від котрого рахується відсоток на висуджену суму, і який виводить Суд з стану спокою, зобовязуючи його до певної самостійної процесуальної діяльности.

За принціпом диспозитивности, що є однією з найяскравіших рис цивільного процесу, а в процесі адміністративному мусить бути до певної міри обмеженим, Суд з власної ініціятиви не може приступити до переведення справи – "nemo judex sine actore"/нема судді без позивача/, як також нікого не може примусити розпочати в Суді справу проти своєї волі– nemo invitus agere kogitur. Отже розпочинається справа в Суді, чи, иншими словами, повстає адміністративний спір тоді, коли одна сторона, бажаючи добитися від Суду рішення, зобовязуючого другу сторону до певного акту чи заховання по відношенню до неї, заявить перед Судом свої вимоги, тоб-то вчинить позов.

Хтож саме може бути такою стороною, тоб-то, позивачем і в яких випадках?

Таж перша частина артикулу визначає, насамперед, що вчинити позов адміністративний може кожна особа,як фізична, так іправна, надаючи останньому терміну найширший зміст поширенням його, як на приватно-правних, так і публічно-правнихосіб безбудь яких винятків.

Що до осіб приватно-правних, то тут нема жадних сумнівів, що позивачами можуть бути всі приватно-правні особи, існуючі на підставі відповідних законів. Що ж до осіб публічно-правних, то звичайно органи державного управління не фігуруютьв адміністративних спорах, яко позивачі перед Судом Адмінітстративним супроти органів державного управління.Таке правило уявляється цілком не слушним, як то вже зясовано раніше в мотивах до артикулу І, до чого можна додати ще такі міркування.

Заперечувати серйозно віднесеннядо компетенції Адміністративних Судів адміністративних спорів між органами управління можна було б лише тоді, коли б життя знало инший шлях розвязання їх, який би гарантував що це буде зроблено ліпше, ніж в Суді. Але життя такого шляху не знає. Досі Суд був і найліпшим способом вирішення спорів правних, ніякі арбітражні, ніякі урядові комісії дорівнятися донього не можуть. Необхідність правного підходу до спорів адміністративних міжурядовихі правного розвязання їх відчувалася завше і творцями цих комісій, виявляючись в притягненні до участи в цих комісіях суддів. Тільки це було паліативом бо судді там бували завше в меншості.Отже замість того, щоб давати якийсь суррогат правного розвязання адміністративних спорів певних категорій, найкраще скерувати їх прямо на шлях дійсно правного розгляду в справжніх Судах.

Те, що обі сторони є органами управління ніскількицьому не перешкоджає, бо ходить про підпорядковання Судові адміністративних спорів, які можливі і між органами управління ріжних відомств, а не о якісь міжурядові дрібні суперечки, сварки, непорозуміння і т.п.

Не підриває це і авторітету органів управління, бо якщо нема цього підрива в позові приватньої особи на орган управління, то чому він мусить бути тоді, коли за позивача замісць приватньої особи виступить теж орган управління? Тільки в одному випадку особа публічно-правна незалежно від того, чи буде то орган державного управління чи самоврядування, не може бути позивачем, коли противною стороною мусить бути вищий орган, що йому вона підлягає за порядком догляду,або нижчий підлеглий йому, бо це суперечило б суті нормальних відносин і ієрархічної підлеглості органів управління.Виняток цей зазначено в увазі до першого уступу артикулу.

Можливість зловживань з боку вищих органів управління своїм правом наказувати нижчим мусить усуватися шляхом не позову останніх на перших, а інтервенції Прокуратури. А неправомірне поступовання нижчих органів адміністративної влади чи непослух їх вищим інстанціям має нормальний і добрий лік не тілько в праві, а й в обовязку останніх тягти винних до відповідальности чи то дисциплінарної, чи то кримінальної і зновуж таки в інтервенції Прокуратури шляхом чи то ієрархично інстанційним, чи то судовим.

Колиж позивач може вчинити позов? Коли повстає потреба боронити свої або чужі права і інтереси.

Оборона власних прав – річ цілком зрозуміла і не потрібує вияснення. Складніше ніби справа з обороною чужих прав і інтересів, як своїх, так і чужих. Але практика і тут або вже твердо ступила на цей шлях, або вже виразно накреслила тенденції свого дальшого розвитку.

Теоретики, розглядаючи існуючі системи адміністративної юстиції, твердять, що одні з них стоять на грунті оборони субєктивних публічних прав громадян, а другі захищають обєктивний правний лад. Погляд цей помилковий: в діяльності адміністративної юстиції оба ці моменти тісно переплилися між собою. Нема такої справи, де оборона субєктивних прав публічних не тяглаб собою охорони і обєктивного правного ладу чи публічного інтересу, навпаки: касуючи на підставі позову, скажім, неправомірне розпорядження органу управління, що порушило субєктивні публічні права громадянина, Суд не тільки боронить ці права, а йобєктивний правний лад, усуваючи цим скасованням незгідний з правопорядком акт. З другого ж боку, зносячи на протест представника публічних інтересів той чи инший неправомірний адміністративний акт, Суд тим самим охороняє і субєктивні публічні права чи інтереси громадян, запобігаючи їх порушенню.

Отже в кожній в тій чи иншій адміністративній справі, що її розглядає Суд, треба лише розріжняти, в яких безпосередніх цілях її започатковано: чи в цілях охорони субєктивних публічних прав, чи в цілі захисту обєктивного правного ладу або публічного інтересу, і що є безпосереднім, а що посереднім її наслідком – чи перше, чи друге.

Такий погляд цілком виправдує з принціпового боку витворений французькою судово-адміністративною практикою і так званий позов популярний, коли позов вчинається приватною особою в оборону не своїх прав, а публічних. Боронячи публічні права, громадянин добивається привернення порушеного обєктивного правопорядку, а через те усуває порушення і власних прав.

Можливість такого позову в засаді випливає ще й з належного уявлення взаємовідносин, між особистістю і державою. В правній державі, де особистість є субєктом прав, вона має право контролювати правомірність діяльности органів управління незалежно від того, чиї права порушено: чи її особисті, чи чужі.Як на приклад таких справ, де є можливим позов популярний та не тільки він є можливим, а й потрібним, можна вказати на справи виборчі, справи громадської опіки, гігієни і т.п. Правда, можна стрінутися з побоюванням, що іститут популярного позову може породити силу справ, що ними будуть засипані суди. Але для паралізування цього лиха, коли б воно і повстало /приклад Франції не дає підстав для такого припущення/, законодавець завше має в своєму розпорядженні відповідні засоби, як напр., штрафи за безпідставні позови,і т.п.

Що до оборони інтересів, то цей інститут теж витворила судово-адміністративна практика французької державної ради,та не тільки витворила, а й дала наочний приклад його життєвости. Мати судову оборону може інтерес не тільки чисто правний, що спірається на певні норми закону, а й моральний,але в кожному разі інтерес мусить бути актуальним, а не евентуальним. Розвиток інституту охорони інтересу, ідучи рівнобіжно еволюції інституту охорони прав, з його переходом від охорони тільки прав власних до охорони прав і чужих, прийшов до впровадження в практиці засади, що для охорони інтересу не треба, щоб він був для позивача стисло особистий; він теж може мати характер популярний. Напр. досить бути платіжником податків, щоб мати право вчинити позов з приводу незаконної постанови відповідного органу управління, яка б обтяжувала місцеві фінанси.

Щож може викликати позов адміністративний? Постанова,розпорядження, чин, взагалі будь який акт, в розумінні не письменного документу, а окремих моментів службового функціонування органів управління, а також і нечинність, занехаяння чи заховання, тоб-то все,чим в своїй діяльності органи управління можуть порушити публічні права чи інтереси або загрожувати їм. А хтож може порушити права і інтереси, що їх борониться шляхом адміністративного позову, чи загрожувати їм? Це може зробити орган правління, як державного, так і самоурядового. Така формула буде найширше окреслювати запізвану сторону, залічуючи до неї кожну публічну чи то фізичну, чи то правну – особу в царині виконання нею своїх службово-публічних обовязків і прав. Це незвязуватиме законодавця, і в разі потреби зробити якийсь виняток він матиме можливість перевести його,не ломаючи цілого інституту, комбінуючи методу генеральної клявзулі з методою негативної енумерації.

Зараз же з цього загального окреслення запізваної сторони необхідно зробити лише один виняток, що йогозазначає увага до першого уступу цього артикулу.

Як уже було зясовано вище, доцільним уявляється залишити позовну структуру адміністративного спору і в тих випадках, коли він викликається інтересами охорони обєктивного правного ладу і держави. Отже спір адміністративний повстає і тоді, коли, боронячи, ці інтереси, вчинить: уповноважений на те представник органу управління – позов, а Прокуратура – протест, що саме і зазначається в другому уступі цього артикулу.

Одного знесення Судом Адміністративним незакономірного акту органа управління і зобовязання його до певного заховання було б не досить в тих випадках, коли позивачу вчинено ще й шкодучи то матеріяльну, чи то моральну. Відповідальність органів правління за заподіяну ними шкоду є однією з засад існування правопорядку в правній державі, і право позивача на відшкодовання не підлягає жадному сумніву. Але яким шляхомможна його зреалізувати? Питання про матеріяльну відповідальність органів управлення – одноз найменш розроблених в науці і унормованих в законодавстві. Підстави цього інституту і його контури доводиться накреслювати, користуючися більше даними судової практики.

Не в кожному випадку незакономірного акту чи заховання і не за кожну заподіяну ним шкоду відповідає матеріяльно урядовець. Як каже Вахінгер /Verbrechen und Vergeben im Amte. Algemeine Erorterung, –ст. 197-307/, службовий обовязок буває двох родів: Amtspflicht, що полягає в закономірному виконанні службових функцій, і Dienstpflicht, що полягає не тільки в закономірному виконанні функцій айв тому,щоб бути вірним, слухняним і гідно поводитися. Порушення цього останнього обовязку, що випливає з відносин службового властвовання /Dienstgewalt Verhältnis/ є внутрішньою справою між державою і урядовцем, що тягне за собою заходи дисциплінарного впливу і дуже рідко обовязок відшкодовання. Тоді як порушення обовязку закономірного справування посади – Pflicht zur gesetzmässigen Amtsführung – одночасово містить в собі порушення інтересів, з одного боку, держави, яко Inhaberder Amtsgewalt, довірря якої ошукується і авторітет якої підривається, а з другого боку – третіх осіб, що їх охороняють порушені норми, при чім цим особам чиниться, як матеріяльна, так і моральна шкода. Ці переступи, що полягають в двохбічному порушенні інтересів /здебільшого вони чинять і шкоду третім особам/, тягнуть за собою виникнення спорів адміністративних, а разом з тим і претензій про відшкодовання.

Але урядові особи мусять відповідати матеріяльно за шкоду, заподіяну не тільки службовим чином, що переслідується за порядком дисциплінарним, чи й зовсім не переслідується,а й службовим злочином, що його переслідується за порядком кримінальним.

Обовязок винагородження шкоди, заподіяної вчинком, що переселідується за порядком кримінальним, не підлягає жадному сумніву,що доокреслення кола випадків, в яких повстає цей обовязок. Иншаріч, що до шкоди, заподіяної неправильним чином. Тут і в теорії, і в практиці не має згоди і одноманітности в визначенні випадків відповідальности. Несправедливо було би вимагати від урядовця відповідальности за шкоду, заподіяну ним у всіх тих випадках, що відповідає і особа приватна. Як правило, він чинить не з користних чи инших особистих виглядів,а в і нтересах громадських. Він мусить відповідати за занедбання там, де вимагається точне совісне і уважне виконання ним своїх службових обовязків. Але він відповідає також за шкоду, заподіяну, хоч би йнайменшою необережністю в тих випадках, коли закон покладає на нього обовязок особливо уважного відношення до прав приватнихосіб.

В певних випадках, мусять бути створені більш пільгові умови відповідальности.Покладати на урядовця відповідальність за всяку помилку було б явною несправедливістю. Урядовець, що совісно, згідно своєму розумінню, розвязуючи справу, керувався своїми знаннями, і досвідом, але все ж допустився помилки, не відповідає за неї своїм майном, якщо тільки вона не викликана його необережністю. Отже поза випадками, коли особливі закони покладають на урядових осіб обовязок винагородити всяку шкоду,заподіяну неправильним чином, вони мусять відповідати за шкоду, заподіяну такими чинами, неправильність яких обумовлена неправильним тлумаченням норми права, якщо вони чинили з заміром чи то всупереч безсумнівному розуму закону /обовязкової постанови чи розпорядження/, або всупереч очевидним обставинам справи.

Широкий дискреційний розсуд і необхідність певних полегшень, що до матеріяльної відповідальности урядовців раніше /у Франції до 1870 р., в Росії до 1917 р., в Австрії до 1863 р., Голандії до 1816 р., в Бельгії до 1831 р., в Румунії до 1866 р. вимагали згоди начальства на притягнення урядовця, як до карної, так і матеріяльної відповідальности. /Цієї згоди, як і визнані начальством чину урядовця неправильним, не треба в Англії. Але матеріяльна відповідальність його значно обмежується тим, що відповідає він не за "omnis culpa", а тільки в випадках умисного зловживання владою/. Потім ця адміністративна гарантія відпала, і урядовців стали притягати до відповідальности на загальних підставах до Суду чи то адміністративного,чи то загального.

Проте у Франції начальство все ж ще має вплив на відповідальність своїх підлеглих урядовців. Префект може кожний позов про відшкодовання, зложений до Суду на урядовця, припинити порушенням перед Tribunal des Conflits "конфлікту". В такому випадку цей трибунал розвязує питання, чи є в даній справі вистачаючі підстави до притягнення урядовця до матеріяльної відповідальности, і на практиці творить норми, яких нема в законі, про відповідальність урядовців. Ці норми досить неясні і не певні з огляду на те, що трибунал має в цьому питанні повну свободу і дуже неохоче визнає існування в данній справі підстав для притягнення урядовців до матеріяльної відповідальности, що тягне за собою не велику кількість позовів на урядовців.

В Прусії, що теж знала раніше адміністративну гарантію, після впровадження загально-німецького Civilprozessordunug’y в позовах на урядовців про відшкодовання для рішення загального суду треба попереднє розвязання Oberverwaltungsgericht, ом питання, чи є в оскаржених чинах урядової особи перевищення службового уповноваження /eine UeberschreitungderAmtsbefugnisse/. Таким чином і тут урядова особа відповідає не за кожну шкоду /нема omnis culpa/. Практика Oberverwaltungsgerichtа утворила норму, що визнає можливість таких помилок, які не уявляють собою порушення службового обовязку і тому не тягнуть за собою матеріяльної відповідальности урядової особи, зокрема остання не відповідає за шкоду, заподіяну неправильним розумінням неясного закону.

В дореволюційній Росії, а тим самим і на Україні, для потягнення урядової особи до матеріяльної відповідальности за шкоду, заподіяну злочином, потрібна була згода начальства /позов можна було скласти лише після притягнення запізваного до суду кримінального, а на це потрібна була ця згода: арт. 1070 і 1085 уст. уг. суд./ Коли ж її було заподіяно не злочином, а неправильним чином, тоді позов складався без жадної попередньої згоди начальства до відповідного Цивільного Суду. Але урядова особа відповідала матеріяльно перед Судом Цивільним не за всяку вину, а лише за необачність, неуважність і повільність, як то було зазначено в арт. 1316 уст. гр.суд., цій матеріяльно-правній підставі відповідальности урядовців перед Судом Цивільним. В практиці ж судовій витворилося правило, що кожна неправильність може бути основою матеріяльної відповідальности урядової особи.

Отже законодавство і судова практика розділяють чи розділяли питання: І/ заканомірности чину даного органу управління і 2/ в випадку визнання його незакономірним, неіснування чи існування його матеріяльноївідповідальности і її розмірів, доручаючи розгляд цих питань ріжним Судам. Але це не має жадної рації. Такий порядок, не гарантуючи ні більш обєктивного, ні більш правильного розвязання справи, лише ускладнює і зволікаєостаточне вирішення її.

Проти відповідальности держави за шкоду, заподіяну його органами, можна було б виступати хіба що тільки з міркувань фінансово-бюджетових, щоб не покладати на державний скарб зайвого тягарю, але коли б цей тягар був дійсно значний і тяжкий, то там, де він є /Франція, Швейцарія,де які німецькі держави/, булоб принаймні спроби позбутися його. Отже побоюватися цього інституту нема чого.

Ідучи за прикладом Франції, де державна рада шляхом практики протягом останніх 20-25 років витворила інститут матеріяльної відловідальности органів правління за вчинену їм шкоду перед Судом Адміністративним – третій уступ цього артикулу позови про відшкодовання підпорядковує Судам Адміністративним.

Але можна добиватися винагороди шкоди,вже заподіяної порушенням прав чи інтересів, а не можливої, евентуальної, що тільки ще може повстати в майбутньому в наслідок загрози правам чи інтересам.

Арт. ІІ.

В цілях усунення всякої шикани в переведенні справ і ліпшої, докладнішої підготовки їх для розгляду, цим артикулом впроваджується вимога заявлення претензії про відшкодовання разом з вчиненням адміністративного позову.

Короткий термін має ще й ту рацію, що не можна протягом давности тримати урядовця під загрозою вчинення на нього позову. Це негативно, депресивно відбивалося б на його психиці і тільки перешкоджало б йомуналежно виконувати свої службові обовязки, утворюючи можливість впливу на нього. А крім того, і сама істота справи вимагає, щоб позов скорше розглядався Судом, поки ще обставини справи свіжі в памяти причастних до неї осіб.

Арт. 12.

За часів абсолютизму органи управління невідповідали матеріяльно за шкоду, заподіяну ними хоч би й з їх вини в наслідок чи з приводу виконання ними своїх функцій. Напр.,в російському дореволюційному законодавстві, як щошкода була заподіяна незаконним чином урядовця в ролі органа фіска,під час управління майном державного скарбу, то відповідав фіск. Коли ж урядовець допускався незаконного чину і чинив шкоду, як орган державної влади, то скарб не відповідав, а лише цей урядовець.

Але правна держава впровадила не тільки цю відповідальність винних органів, а й солідарну свою власну: в особі державного скарбу. В одних державах цю засаду закріплено навіть через конституцію, як наприклад:у Австрії арт.

23 Конституції І.X.1920 р./в старій Австрії арт. 12 Конституції 1867 р./, в Німеччині арт. 131 Конституції ІІ.VІІI.1919 р., в Польщі арт. 121 Конституції 17.ІІІ.1921 р., а в других, як напр.,у Франції, її впроваджено поволі в життя шляхом судово-адміністративної практики. Фактично найширше поставлена відповідальність скарбу у Франції але й там він не відповідає за неправильні чинности Суду і поліції.

Що до доцільности засвоєння інститута солідарно-матеріяльноївідповідальности держави і винного органа правління, то тут не може бути жадних сумнівів, остільки очевидним є значіння його,як одного з імперативних імпульсів до правомірного функціонування апарату правління. Перспектива неухильної матеріяьної відповідальности примушує органи правління до більш уважливого обережного відношення до закону в своїй службовій діяльности, а вищі з них,крім того, ще й до більш пильного і активного догляду за нижчими.

Доцільність вимагає, щоб в таких адміністративних спорах, де буде фігурувати і претензія про відшкодовання, скерована до державного скарбу, яко солідарно запізваної сторони,останній репрезентувала якась місцева державна інституція чи урядова особа. Очевидно, що такою інституцією може бути тільки місцева скарбова Палата.

Все це і зазначено в артикулі 12.

Арт. І3.

Нема жадних серьозних підстав звільняти і самоврядування від матеріяльно-солідарної відповідальности за шкоду, заподіяну його органами. Вони мусять нести цю відповідальність з тиж же самих мотивів, що і державний скарб. Це правило і містить в собі даний артикул.

Арт. І4.

Артикул 9подає засадничу формулу окреслення компетенції Адміністративного Суду, підпорядковуючи йому всі спори адміністративні, оскільки закон не робить винятку з цього загального правила. Але крім тих спорів адміністративних, які законодавець з тих чи инших причин може виключити з компетенції Адміністративного Суду шляхом методи негативної енумерації, на яку дає йому право артикул 9, необхідно зазначити ті справи, чи то судового, чи то адміністративного характеру, які не можуть підлягати судово-адміністративному контролю за своєю істотою.

До таких справ належать:

І/ справи, підсудні на підставі відповідних кодексів СудамЦивільним, Кримінальним і Військовим, хоч би в них стороною були і органи управління /Напр.,в цивільному позові на державний скарб в особі якоїсь адміністративної установи/.

2/ Так званні, акти Верховного Правління з приводу скликання, усунення і розвязання законодавчого органу. Ці акти не можуть викликати спорів адміністративних з причини свого спеціяльно-політичного характеру. Непорозуміння, викликані ними, розвязуються іншими шляхами чи то в законодавчому чи то в спеціяльному для того створенному вищому судовому органі /Конституційний Суд/; але справи з приводу переведення виборів з компетенції Адміністративного Суду не виключаються. Натомість слід виключити справи з приводу оголошення законів, які теж мусять бути віднесені або до компетенції того органу, котрому, буде доручено розглядати спори конституційні, або до компетенції належного органу державного управління.

3/ Справи амнестії, бо саме уділення її може бути актом або Верховного Правління, або законодавчим, який не може взагалі підлягати запереченню. Спори ж, які можуть виникати з приводу пристосовання акту амнестії, розвязуються відповідними Судами в тому числі і Адміністративним, якщо буде зачіплено справи підлеглі йому /напр. податкові/.

4/ Справи, що випливають з права міжнароднього, чи то писаного,чи то звичаєвого, з огляду на суто-специфічний характер норм цього права і своєрідність правних відносин, що їх вони регулюють, через що ці справи вимагають для свого залагодження спеціяльних шляхів. Винятком з цього правила є норми, що їх видається для забезпечення виконання міжнародніх трактатів і конвенцій, – спори, що випливають з пристосовання цих норм, оскільки вони мають характер не приватно, а публічно правний, не виключаються з компетенції Суда Адміністративного.

5/ Справи, що торкаються репрезентації держави на зовні, виключаються з компетенції Адміністративного Суду через те, що вони або є актами Верховного Правління, або випливають з норм міжнароднього права. А чому ті й другі не підлягають Адміністративному Судові, було вже зясовано вище.

6/ Справи військові в стислому значінню цього терміну, що випливають з fors major військового чину, напр., наказ про евакуацію, про знищення якоїсь будівлі в цілях більшої зручности ведення бою і т.и. Інші ж справи, наприклад: спори з приводу військових реквізіцій і т.п., не виключаються з компетенції Судів Адміністративних.

Арт. І5.

Виключення з компетенції Адміністративного Суду справ, перелічених в попередньому артикулі, не тягне за собою виключення з цієї компетенції позовів про відшкодовання, звязаних з цими справами. Навпаки, з одного боку те, що ці позови повстають в наслідок актів виключно публічно-правного характеру, а з другого, те, що установи, які ці справи розглядатимуть, не будуть надаватися до належного розгляду претензій про відшкодовання, потрібуючих судової процедури, промовляє за підпорядковання цих справ Судам Адміністративним. Це і робить артикул 15.

Арт. І6-І9.

Адміністративний процес не знає, так званого, головного вступу третьої особи всправу /interventio principalis, Hauptintervention/, коли ця особа, – маючи своє самостійне право на обєкт процесу, незалежно від прав первісних сторін, вчинає самостійний позов або на одну з сторін,або на обі разом. Роля третьої особи в цьому процесі скорше наближається до підсобництва /Streitgehülfenschaft/ цивільного процесу. Як там, так і тут, такою помічною стороною може бути кожний, хто має інтерес, щоб одна з сторін процесу виграла справу. Третя особа, може вступити або з власної ініціятиви /interventioaccessoria, Nebeninterventio/, або її можуть притягти до участи в процесі /litisdenuntiatio, Streitverkündigung/. Це притягнення відбувається на підставі ухвали Суду, яку він робить або з власної ініціятиви, або на внесення однієї з сторін. Питання про вступ досправи третьої особи з власної ініціятиви чи про притягнення її на внесення однієї з сторін Суд розвязує, вислухавши сторони.На цьому властиво й кінчається подібність інституту третіх осіб процесу адміністративного до такого ж інституту в процесі цивільнім. Далі ідуть відміни, що випливають з особливостей справ /присутність в них елементу публічно-правного/, які розвязуються шляхом позову адміністративного. Інтерес публічно-правний зобовязує Суд притягати з власної ініціятиви, яко третю особу, кожного, чий інтерес або право можуть бути зачеплені вироком Суду, і дати можливість боронити їх.

В той час, як в процесі цивільному можливість внесення прохання про притягненнятретьої особи обмежується певними моментами початкової стадії процесу і то ріжними для позивача і запізваного, в адміністративному процесі і самостійний вступ в ролі третьої особи і притягнення її може статися в кожній стадії процесу аж до самого рішення другої інстанції.

В процесі цивільному ухвала Суду з приводу допущеннячи притягнення третьої особи на внесок сторони, як позитивна, так і негативна, може бути оскаржена окремо від оскарження рішення по суті справи. В процесі ж адміністративному такому окремому оскарженню підлягає лише негативна ухвала. Доцільність цього правила полягає в тому, що коли Суд помилково виніс би негативне рішення, і заінтересована сторона чи третя особа не могли б його оскаржити, то їх інтереси в наслідок неучасти в справі третьої особи могли б істотньо потерпіти. Тоді як від участи її, що тільки допомагає докладнішому висвітленню справи, в суті речі нічиї морально-правні інтереси пошкоджені бути не можуть, хоч би Суд і помилився,допустившитретю особу, бо ця помилка може бути виправлена в слідуючій інстанції, а оскарження постанови про допущення чи запізвання третьої особи тільки б затягло справу.

Нарешті, третя особа в процесі адміністративному в відміну від процесу цивільного користуєтьсявсіма правами сторони, з чого випливає те, що процесуальна діяльність сторони, до якої вона прилучилася, або яка її припозвала, ні в чому її не вяже, тоді як її процесуальна чинність іноді може не тільки суперечити інтересам сторони або іти ів розріз з ними, а й вязати останню/напр.,в випадках оскарження ухвали Суду/.

Звичайно участь третіхосіб до певної міри ускладнює справу, але не настільки,щоб відмовлятися від впровадження цього інституту в процес адміністративний. В кожному разі вигоди належного висвітлення справи в наслідок участи третіх осіб переважають невигоди від певного ускладнення справи їх участю в ній. Небезпека необмеження участи в справі третіх осіб усувається, насамперед, виключенням, так званого, головного вступу третіх осіб в справу. По друге,необхідна наявність безпосереднього інтересу в виграші справи тією стороною її, на бік якої третя особа вступає чи запозивається. А питання про наявність цього інтересувирішуватимеСуд, який, очевидно, не може бути заінтересований в ускладненні справи. Практика пруських Адміністративних Судів,де треті особи запозиваються Судом або з власної ініціятиви або на прохання сторін, цілком виправдала цей інститут.Нема підстав припускати, щобвін негативно виявився на Україні. Новиною властиво є в порівнянні з пруськими адміністративно-процесуальними правилами вступ третіх осіб з власної ініціятиви. Але його знає і то знає не з негативного боку процес цивільний,і нема чого відмовлятися від нього і процесу адміністративному.

Вводячи ці правила проєкт іде за прикладом пруського закону 30.VII.1883 р.,а також за проєктом адміністративно-процесуального кодексу д-ра С.Лянгрода /Kontrola Administracji/ Warszawa-Krakow. 1929. ст. 258/.

Арт. 20.

Одним з завдань Прокуратури є охорона обєктивного правного ладу і взагалі публічного інтересу. Інтереси ж цієї охорони в більшій чи меншій мірі зачіпає, як то було вже зясовано вище кожний адміністративний спір. Тому Прокуратура, як і третя особа, заінтересована в вигранні справиоднією з сторін, мусить мати право вступати в адміністративний процес в кожній його стадії. Присутність в кожному адміністративному процесі інтересу публічного, в обороні якого повинна виступати Прокуратура усуває необхідність попередньої ухвали Суду, про допущення її до справи. Така ухвала потрібна лише відносно третіх осіб, де в цілях усунення судової шикани і засмічення процесу побічними дрібними питаннями, Суд мусить попередньо вирішити, чи вступаюча до процесу третя особа дійсно заінтересована в тому, щоб одна з сторін процесу виграла справу, або чи прохання однієї з сторін про притягнення третьої особи є дійсно слушним. Все це і складає зміст даного артикулу.

Арт. 2І-23.

З огляду на запозичення адміністративним процесом __________ у цивільного процесу позовної форми розвязання адміністративних спорів, уявляється доцільним,з причин відмінности адміністративного права, визначити точно основи і цілі адміністративних позовів, та що саме їх викликає.

Цивільний процес знає три роди позовів:

І/ Позови з виконавчою силою /actiones cum condemnatione, Verurtheilungs, – Leistungs,– Vollstrekungs –Klagen/. Випливаючи з субєктивних цивільних прав, вони вимагають присудження запізваного до виконання обовязків, що лежать на ньому.

2/ Позови безприсудження – установлюючи, або преюдиціальні /actiones sine condemnatione, actiones praejudiciales, Feststellu Anerkennungs – Klagen/. ______________ Ці позови вимагають офіційного визнання чи установлення /констатування/ існування чи неіснування певного правного відношення, після чого вже може бути вчинено позов про присудження.

3/ Позови реформуючі, перетворюючі /Rechtsgestaltungsklagen - Bewirkungsklagen/. Вони прямують до створення, зміненнячи знесення правних відносин.

Для розвязання спорів адміністративних, процесуальна суть переважаючої більшости яких зводиться до перевірки Cудом правомірности публічно правних вимог позивача до органів управління, найбільше надаються позови з виконавчою силою, що займають в процесі цивільному перше місце, і що їх шляхом в ньому переводиться перевірка правомірности матеріяльно правних вимог позивача до запізваного /Отже тут існує певна методологічна аналогія, що теж промовляє за засвоєння адміністративним процесом цього роду позовів/.

Надаються до засвоєння і позови установлюючі в випадках, коли позов адміністративний викликається захованням органів управління. Деякі західньо-європейські процесуальні кодекси і цивільні, і адміністративні залічують до установлюючих позовів ще й позови про визнання документів фальшивими або оригінальними. Але це властиво не є самостійні позови, а часткові побіжні питання, що виникають в процесі переведення инших позовів і розвязуються побіжно шляхом часткового переведення.

Щож до позовів перетворюючих, дуже рідких і в процесі цивільному, то для спорів адміністративних вони найменше надаються.

Протести Прокуратури, займаючи формально окреме становище, по суті є позовами або з виконавчою силою – головним чином – або установлюючим.

Ціллю адміністративних позовів першого роду є здійснення публічно-правних вимог, які зводяться до відновлення порушеного права чи інтересу або усунення загрози їм. Вимоги ці випливають з субєктивних публічних прав, які і є основою /causa acticnis/ позозу.

В позовах, установлюючих, ціллю є не здійснення публічно-правних вимог, а констатування існування чи неіснування певного субєктивного публічного права чи правного відношення, і таким чином основою їх не є субєктивні публічні права, а правотворчі або правонищучі факти.

В позовах між позивачем і основами позову та його ціллю існує певний особистий звязок, певна особиста заінтересованність. Нічого подібного в протестах Прокуратури. Між обєктивним правним ладом і інтересами держави, що лежать в основі протесту даного Прокурора, і ним самим ніякого особистого звязку нема, як нема його між ним і ціллю протесту – приверненням попереднього стану порушеного правного ладу або усунення загрози йому. Протести Прокуратури складаються нею не в наслідок особистого заінтересовання, а з службового обовязку, ex officio. Про заінтересованність як що і можна тут говорити, то в розумінні лише тої посередньої заінтересованности в захованні правного ладу і інтересів держави, яка властива кожному свідомому громадянинові.

Щож викликає позови і протести, чи що є приводом або, як каже ІІ арт.закона Тим.Російського Уряду з 30.V.1917 р., основою /очевидно "дальшою" в процесуальном відношенні, бо ходить тут о фктичні обставини/ їх? Відповідь на це дає II артикул згаданого російського закону про Адміністративні Суди, який властиво і можна засвоїти. Але з огляду на те, що він оминає такі важливі моменти, як порушення меж компетенції, перевищення влади і заховання органів управління, його необхідно доповнити зазначеням цих моментів. Кінець же цього артикулу, що говорить про те, хто може складати скарги і протести, слід відкинути,к непотрібний з огляду на те, що про це говориться в другому місці.

Арт. 24.

Впровадження адміністративної юстиції не виключає можливости скарги за порядком адміністративно-інстанційним, оскільки це не заборонено спеціяльною нормою в даному законі. Тому уступ перший цього артикулу встановлює для позивача право вибору, між скаргою за порядком адміністративно-інстанційним і позовом адміністративним.

Але звернення до першого шляху оборони своїх прав і інтересів не закриває для покривдженого можливости використати другий. Ідучи за прикладом Західньої Європи, уступ другий артикулу 24 надає покривдженому право заперечити остаточну ухвалу вищої адміністративної інстанції шляхом адміністративного позову в відповідному Адміністративному Суді.

Але попереднє звернення покривдженого зі скаргою до відповідного органу управління не повинно загрожувати йому безконечною тяганиною. Для цього треба впровадити правило, яке б, з одного боку, змушувало цей орган не зволікати з розглядом скарги, а з другого, давало б можливість покривдженому в випадку такого зволікання звернутися до инших засобів охорони своїхправ і інтересів. Це й розвязує третій уступ даного артикулу, дозволяючи покривдженому вчинити адміністративний позов в Адміністративному Суді, якщо орган управління протягом 12 тижнів буде зволікати з залагодженням його скарги чи прохання. Таке зволікання прирівнюється до відкинення скарги чи прохання.

Само собою розуміється, що не можна одну і туж саму справу переводити одночасово і адміністративним, і судовим шляхом. Тому четвертий уступ артикулу встановлює, що звернення до Адміністративного Суду в справі, яка ще не закінчена в органі управління, позбавляє позивача права переводити її далі за адміністративним порядком і тягне за собою закриття її.

Арт. 25.

Боронячи авторитет і незалежність Суду та ліпший порядок розвязання адміністративних спорів, цей артикул перешкоджає зверненню до органу управління в тій справі, яка вже провадиться в Адміністративному Суді, забороняючи цим органам приймати таку справу до свого розгляду.

Аналогичне правило було, в дореволюційному російському цивільно-процесуальному кодексі /арт. 238/ і в судовій практиці показало свою доцільність.

Арт. 26.

Цей артикулвизначає обєктивну, речеву компетенцію Адміністративних Судів /competencia ratione materiae, objective, sachliche Zuständigkeit/:якого рода справи, якому Суду самепідсудні.

Нормальним Адміністративним Судом є Адміністративний Відділ Округового Суду.Його компетенції підлягають позови і протести на всі органи державного управління і самоврядування за винятком справ, що складають компетенцію Судово-Адміністративної Колегії Найвищого Суду, яка, маючи до діла з цими винятковими справами, яко Суд першої інстанції, є таким чином Судом винятковим.

В визначенні компетенції Адміністративних Відділів Округових Судів і Судово-Адміністративної Колегії Найвищого Судуслід виходити з принціпу децентралізації Суду і необхідности бережного відношення до де яких органів управління в ролі запізваної сторони.

Колегіальна структура звичайно-нормального Адміністративного Суду першої інстанції – Адміністративних Відділів Округових Судів, яка гарантує всебічне і докладне висвітлення та правильне розвязанняскладних справ, дає можливість підпорядковувати їх компетенції всякого рода адміністративні позови на всі місцеві органи управління, як державного, так і самоурядового. З цього правила нема рації робити будь які винятки за істотними властивостями справ, як наприклад, це робиться у Франції, де всі скарги на перевищення влади незалежно від того, який орган управління допустився його, розглядає державна рада. Таке розвязання проблеми речевої компетенції Адміністративного Суду, відповідаючи засаді децентралізації Суду, дуже зручне для людности, яка не потрібуватиме витрати коштів і часу на подорожі до столиці. Крім того, воно обіцяє і значно більшу скорість розвязання справи, що має дуже велике дисциплінуюче і виховуюче значіння для органів управління.

З міркувань же тактично-політичних слід зробити виняток з загального правила і передати до компетенції Судово-Адміністративної Колегії Найвищого Суду ті позови адміністративні, вяких запізваною стороною будуть Голова Держави, Міністри і центральні установи, як державного управління, так і самоврядування. Звичайно, що узалежнення речевої підсудности справи від особи позваного не зовсім відповідає засадам демократизму,але коли ці засади не ідуть в ногу з належним рівнем культурного розвитку, особливо там, де соціяльно-політичні відносини не стабілізувалися ще, де правний лад і пошана до нього не стали для широкого загалу аксіомами повсякденного життя, инше розвязання поставленного питання було б лише не тільки небезпечною, а й просто шкідливою вульгарізацією високих державних і громадських інститутів. Та зрештою часто густо позови, в яких запізваною стороною бувають вищезгадані фізичні і правні особи, торкаються складних і важливих справ, що до певної міри виправдує підпорядковання їх винятковому Суду, в складі якого мусять бути більш досвідчені Судді.

Звичайно, що коли говориться про позов на Голову Держави, то мається на увазі не безпосереднє запізвання його, а того Міністра, що контрасігнував акт, який викликав позов.

До центральних органів самоврядування слід віднести не тільки центральний орган територіяльного самоврядування, а й професійного, релігійного, національного. Але такий орган мусить бути центральним не тільки в внутрішнє організаційному значінні, айв територіяльно-державному відношенні. Наприклад: яка небудь кооперативна організація, що має свої філії лише в певній частині держави, має свою краєву централю, що вже не підлягає будь якій иншій кооперативній установі. Така централя не буде тією центральною установою, яку передбачає даний артикул. Вона не має вседержавного характеру, і тому може бути запізваною лише в Адміністративному Відділі Округового Суду, а не в Судово-Адміністративній Колегії Найвищого Суду,хоч би знаходилася і в столиці. Тоді, як, скажім, головна управа союзу євагелістів в У.Н.Р. буде тією центральною установою, яку можна позивати лише в Судово-Адміністративній Колегії Найвищого Суду, хоч би навіть ця управа і не знаходилася в столиці.

Про речеву компетенцію Делегованих Членів Адміністративних Відділів Округових Судів нічого не говориться тому, що вони власної сталої компетенції не мають. Компетенція їх утворюється для кожного з них окремо – ad hoc – і складає більшу чи меншу частину компетенції Адміністративного Відділу Округового Суду.

Арт. 27-31.

Властиво слід розріжняти суперечки компетенційні ісуперечки про підсудність. Перші повстають між органами управління і Судами Адміністративними, коли виникає суперечка, яким шляхом мусить іти дана справа: чи судовим,чи адміністративним.Другі ж виникають між органами судовими, коли вирішується питання, який саме Суд мусить розглядати дану справу. В де яких державах Західньої Європи суперечки компетенційні розвязуються спеціяльно створенними для того судами /Франція, Прусія/, а в де-яких /Бельгія, Італія/ касаційними інстанціями звичайних судів.А в Англії інституту компетенційних суперечек цілком не існує.

З оглядунате, що в У.Н.Р. Адміністративні Суди не є Судами, відокремленними від системи загальнихСудів, нема рації творити окремий спеціяльний Суд Компетенційний. Але й в самому гроні судової організації в інтересах єдности практики слід перевести по можливості більше зосередження розгляду спорівкомпетенційних.

Суперечки про підсудність,що до обєктивної /речевої/ ісубєктивної/forum, Gerichtstand/ підсудности, насамперед, можуть виникати між Адміністративними Судами. Тому що для Делегованих Членів Адміністративних Відділів Округових Судів і для цих Відділів вищою інстанцією є Касаційно-Адміністративна Колегія Найвищого Суду, найдоцільніше цій Колегії в її звичайому складі доручити розвязання суперечек про підсудність між Адміністративними Судами в ріжнихкомбінаціях за виключенням тих, до яких входить Судово-Адміністративна Колегія Найвищого Суду.

В цих останніх випадках найдоцільніше доручити розгляд суперечок про підсудність тій же Касаційно-Адміністративній Колегії Найвищого Суду, але в збільшеному складі, що є вищою інстанцією для Судово-Адміністративної Колегії.

Зазначена вище організація розвязання суперечок про підсудність, своїх, так би мовити, внутрішніх суперечок, відповідаючи двох ступневій системі Адміністративного Суду і за порядком інстанцій, і за обєктивною речевою компетенцією, як раз відповідно цій компетенції і зосереджує суперечкипро підсудність певної категорії справ в двох інститутах Найвищого Суду, гарантуючи таким чином вироблення єдности практики.

Можуть далі суперечки про підсудність повставати в ріжних комбінаціях між Судами Адміністративними, з одного боку, іЗагальними та Військовими Судами, з другого. Розвязування їх можна було б звичайно залишити в компетенції Касаційно-Адміністративної Колегії, але це могло би викликати закиди,що до безсторонности її, а тому найдоцільніше передати його Загальному Зібранню Касаційних Колегій Найвищого Суду, цьому найкомпетентнійшому, найдосвідченійшому за своїм складом в питаннях процесуальних всіх трьох процесів /цивільного, кримінального і адміністративного/ інститутові цього Суду.

Що до розвязання спорів компетенційних між Адміністративними Судами, з одного боку, і органами управління чи то державного, чи то самоурядового, з другого, то тут засвоюється те загальне правило /арт. 240 дореволюційного російського цивільно-процесуального кодексу і арт. 16 закону Тимчасов. Російського Уряду про Суди в адміністративних справах - 30.V.1917 р./, що той орган управління, який вважає, що справа принята до свого розгляду будь яким Адміністративним Судом, підлягає його компетенції, повідомляє про цецей Суд, а останній вже сам передає справу за належністю чи то Касаційно-Адміністративній Колегії Найвищого Суду, чи то Загальному Зібранню Касаційних Колегій цього Суду. За передачу цьомуостанньому інститутові суперечок компетенційних між Судово-Адміністративною Колегією і органами державного Управління чи самоврядування промовляють тіж самі мотиви, з яких передано йому суперечки про підсудність між Адміністративними Судами, з одного боку, і иншими – здругого.

<< | >>
Источник: Гриценко І.С., Бевзенко В.М., Коваль С.О., Бевз А.І., Паламарчук І.В., Гура О.В., Кравченко А.В., Сметанюк Р.С.. Адміністративне право і процес УНР в екзилі: невідома правнича спадщина України / Укладачі: Гриценко І.С., Бевзенко В.М., Коваль С.О., Бевз А.І., Паламарчук І.В., Гура О.В., Кравченко А.В., Сметанюк Р.С.; За загальною редакцією доктора юридичних наук, професора Гриценка І.С. – К.: Дакор,2015. – 402 с.. 2015

Еще по теме І. Про Підсудність.:

  1. Чи можуть сторони домовитись про підсудність їх справи (договірна підсудність) після відкриття провадження у справі та чи буде вона обов'язковою для суду?
  2. Недопустимість спорів про підсудність
  3. Як визначається територіальна підсудність справ у спорах: — про витребування майна з чужого незаконного володіння; — про усунення перешкод у користуванні майном чи про усунення порушень права власника, не пов'язаним з позбавленням права володіння?
  4. Стаття 117. Недопустимість спорів про підсудність
  5. Стаття 404. Підсудність заяви про відновлення втраченого провадження
  6. Стаття 111. Підсудність справ про спори між громадянами України, якщо обидві сторони проживають за її межами
  7. Як визначається підсудність заяви про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю?
  8. Як визначається підсудність справ зо позовом про відшкодування збитків, завданих державним виконавцем у процесі виконання судового рішення?
  9. Суду якої юрисдикції (загальної чи господарської) належить розглядати справи: 1) про оскарження рішень третейських судів, 2) про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів? Як визначається підсудність таких справ?
  10. Як визначається юрисдикційність та підсудність розгляду клопотань про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні?
  11. Чи є виключною підсудність справ не про визнання права впасності на нерухомість, а про визнання, наприклад, договору купівлі-продажу нерухомості недійсним, де встановлюються обставини, що призвели до укладення договору, а не обставини щодо неру хомості? Якщо це справи виключної підсудності, то які ще спори належить розглядати за такими правилами?
  12. Стаття 112. Договірна підсудність
  13. Договірна підсудність
  14. Чи можливо одночасно з розглядом справи про усиновлення вирішити питання про захист майнових прав дитини, наприклад, про право власності дитини на майно тощо?
  15. Стаття 97. Підсудність
  16. Що означає "спір про право", при наявності якого суддя постановляє ухвалу про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу?
  17. 38. Територіальна підсудність цивільних справ.
  18. В яких випадах підсудність визначається за вибором позивача?
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Гражданский процесс - Гражданское право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Исполнительное производство - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Политология - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовное право - Уголовный процесс - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника -