Наука та система курсу

Наука у сфері адміністративного права є діяльністю з метою отримання нових знань шляхом збору, накопичення, класифікації, аналізу, узагальнення, передачі і використання достовірних відомостей щодо свого предмета, побудови нових та покращення наявних уявлень про стан і розвиток адміністративно-правового регулювання суспільних відносин.

Адміністративно-правові знання знаходять вираз у наукових поняттях щодо норм, відносин, принципів, предмета, методу, форм, функцій, системи, структури цієї юридичної галузі. Вони мають синтетичну природу. До наукового «горнила» первісний матеріал потрапляє зі сфер: а) практичної юриспруденції; б) підготовки персоналу для юридичного супроводження суспільних процесів; в) теоретичного забезпечення стану та динаміки правозастосування.

До цих сфер повертається оновлене наукове бачення на практику юридичної діяльності, зміст підготовки фахівців, сутність доктринальних положень. Наукові погляди матеріалізуються в: а) удосконаленні нормативного матеріалу; б) удосконаленні програм навчальних дисциплін та навчально-методичної літератури; в) оприлюдненні наукових здобутків шляхом видань наукової літератури, захисту дисертацій, проведення конференцій тощо.

Наука адміністративного права оперує системою понять. Поняття у праві — це відображення шляхом узагальненого опису результатів наукового осмислення відповідних сегментів правової дійсності. Вони завжди об’єктивуються через терміни, дескриптори, визначення і є словами наукової мови, якими вчені намагаються виразити, сформулювати сутність правових явищ та процесів, що ними вивчаються.

Мета утворення понять полягає в тому, щоб представити об’єкт осмислення у найбільш конкретному і визначеному вигляді. Узагальненість опису не є самоціллю цього процесу. Вона — засіб досягнення оптимальної визначеності. Інструментарієм, який використовується для досягнення такої визначеності, слугують відомі прийоми пізнання: порівняння, аналіз, синтез, абстрагування, ідеалізація, узагальнення, умовиводи.

Понятійна форма є найбільш раціональним зовнішнім виразом знань про адміністративне право і дозволяє системно висвітлити його загальні і спеціальні ознаки, включаючи зв’язки між складовими, їх істори- ко-правову природу, процеси розвитку, інтегративні характеристики, особливості взаємодії з іншими правовими галузями тощо.

Загальними є ознаки, притаманні як категорії «поняття адміністративного права», так і поняттям інших галузей права. Перш за все це ті, які виокремлюють право серед інших соціальних явищ. 3 огляду на те, що право — це науково обґрунтовані уявлення про дозволи і заборони у сфері життєдіяльності людини, що виникли в результаті взаємодії свідомості і буття і закріпилися у нормативній (юридичній) формі як регулятори належного чи припустимого поводження, ними є: а) нормативність; б) формальна визначеність; б) державна забезпеченість.

По-друге, це ознаки, які детермінують галузі в системі права. Будучи притаманними всім без винятку галузям, вони різняться між собою і, таким чином, виступають критеріями відмежування однієї галузі права від іншої. Насамперед це однорідність і системність суспільних відносин, які регулюються галуззю, автономність сукупності правових норм та інститутів, наявність предмета і методу правового регулювання.

Спеціальними є ознаки, притаманні лише категорії «поняття адміністративного права». Вони виокремлюють у правовій системі саме адміністративне право. Це особливості адміністративно-правових відносин, які є відносинами адміністративних зобов’язань; особливості методу правового регулювання, які виражаються у специфічному балансі застосування таких регулюючих засобів, як приписи, заборони і дозволи; поліструктурність предмета; особливості понятійного апарату, функцій, джерел, суб’єктів, процесу тощо.

Поняття мають кількісний і якісний вимір. Якісний вимір відображається в описі ознак об’єкта. Сукупність таких ознак утворює зміст поняття. Кількісний вимір відображається в описі складових поняття, яким притаманні ці ознаки. Сукупність цих складових утворює обсяг поняття. Зміст і обсяг поняття змінюються в процесі розвитку відповідної науки.

Для категорії «поняття адміністративного права» зміст (або якісний вимір) акумулюється у сукупності таких ознак, як системність, підзаконність, поліструктурність, предмет адміністративного права, метод адміністративного права, публічність, владність, нормативність, галузевість, істори- ко-генетична природа, соціальне призначення, принципи адміністративного права, функції адміністративного права, дефініція адміністративного права та ін.

Обсяг поняття (або його кількісний вимір) відображається у таких його складових, як колективні суб’єкти адміністративного права, індивідуальні суб’єкти адміністративного права, органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, об’єднаннягромадян, публічні службовці, публічна адміністрація, форми публічного адміністрування, суб’єкти державного управління, акти адміністративного примусу, адміністративні послуги та ін.

3 метою порівняння зазначимо, що категорія «поняття адміністративного права» разом з такими категоріями, як «поняття цивільного права», «поняття кримінального права», «поняття трудового права», «поняття фінансового права» та іншими є складовими поняття «правова система».

Особливістю категорії «поняття адміністративного права» є його структурованість. Структура відбиває логіку зв’язків між компонентами, які входять до поняття, забезпечує його цілісність і тотожність самому собі, тобто збереження основних властивостей при різних зовнішніх і внутрішніх змінах. Структурна упорядкованість категорії «поняття адміністративного права» здійснюється за логікою «дерева» і за логікою «ієрархії».

Упорядкування понять у логіці «дерева» означає виділення вихідного і прохідних понять та їх трансформації у часі. Така структура дає можливість побачити, як поняття послідовно розвиваються і відбивають правову дійсність відповідно до існуючих етапів накопичення знань.

Прикладом структуризації за логікою «дерева» може слугувати еволюція поняття «предмет адміністративного права»: 1) у 1940 році Г. I. Петров предметом адміністративного права визначив відносини державного управління; 2) у 1949 році C. C. Сту- денікін предметом адміністративного права визначив відносини влади і підпорядкування, у яких однією зі сторін є орган держави, який повеліває; 3) у 1958 році I. Г. Mpe- влішвілі висунув ідею про відсутність предмета адміністративного права, що призводить до відсутності відповідної правової галузі; 4) у 1959 році Г. I. Петров предметом адміністративного права визначив горизонтальні і вертикальні правовідносини, а також відносини між громадянами (наприклад, водіями при взаємному дотриманні правил дорожнього руху; 5) у 1962 році I. M. Пахомов визначив, що предметом регулювання радянського адміністративного права є суспільні відносини, які складаються між людьми у сфері державного управління; 6) у 1975 році А. П. Клюш- ниченко предметом адміністративного права визначає відносини між носіями прав і обов’язків у сфері радянського державного управління; 7) у 1986 році P. C. Павловський предметом адміністративного права визначив відносини, які складаються у зв’язку з реалізацією функцій державного управління з приводу виконавчо-розпорядчої діяльності; 8) у 1994 роціЛ. В. Коваль предметом адміністративного права визначив відносини, які виникають у зв’язку зі здійсненням державного управління, у тому числі і відносини недержавного управління; 9) у 2001 році A. C. Васильєв до предмета адміністративного права включив відносини, що виникають під час здійснення державного управління, охорони громадського порядку, забезпечення державним апаратом реалізації прав і інтересів громадян; 10) у 2003 році В. K. Колпаков предметом адміністративного права визначив відносини публічного управління; 11) у 2004 році В. Б. Авер’янов до предмета адміністративного права включив відносини, що виникають у процесі здійснення державного управління, діяльності органів виконавчої влади, адміністративних судів, застосування заходів адміністративного примусу, у процесі внутрішньої організації та діяльності апаратів державних органів; 12) у 2008 році В. K. Колпаков предметом адміністративного права назвав відносини адміністративних зобов’язань, до яких включив: відносини публічного управління; відносини адміністративних послуг; відносини відповідальності публічної адміністрації за неправомірні дії або бездіяльність; відносини відповідальності суб’єктів суспільства (індивідуальних і колективних) за порушення встановленого публічною адміністрацією порядку і правил.

Упорядкування за «ієрархією» базується на супідрядності складових поняття, яка існує на конкретному етапі наукових знань про адміністративне право. Така структурованість дає можливість побачити розташування компонентів поняття щодо ієрархічних щаблів, а також системні зв’язки між ними.

Так, з огляду на нинішній стан адміністративно-правової доктрини уявлення про колективні суб’єкти адміністративного права дають поняття: «публічна адміністрація», «об’єднання громадян», «трудовий колектив», «підприємство» тощо. Уявлення про публічну адміністрацію створюють поняття: «органи виконавчої влади», «органи місцевого самоврядування», «інститут Президента України» тощо. Уявлення про органи виконавчої влади базується на поняттях: вищий орган виконавчої влади, центральні органи виконавчої влади, місцеві органи виконавчої влади. Уквлення про центральні органи виконавчої влади дають поняття: «міністерство», «державний комітет», «центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом» тощо. Аналогічним чином структуруються й усі інші складові поняття «адміністративне право».

Важливою особливістю категорії «поняття адміністративного права» є системність. Зазначене поняття являє собою єдине ціле (систему), яке складається із самостійних компонентів (підсистем). Як і будь-яка система, категорія «поняття адміністративного права» характеризується єдністю щодо зовнішнього середовища, різноманіттям зовнішніх і внутрішніх зв’язків, інтегративними властивостями, історичністю і спроможністю до продуктивного розвитку.

Саме спроможність до продуктивного розвитку генерує активність, послідовність і спадкоємність наукового пошуку в сфері адміністративного права, розвиток адміністративно-правових теорій, як наслідок — нарощування змісту та обсягу категорії «поняття адміністративного права».

Вивчення адміністративного права передбачає опанування його поняттям особами, які навчаються. При цьому завжди постають питання про кореляцію існуючих наукових доробок з вимогами і особливостями організації навчального процесу. Вона досягається шляхом: а) уніфікації та оптимізації навчального матеріалу, необхідного для опанування; б) обґрунтованого встановлення навчального часу, за який таке опанування може бути здійснено.

B результаті виникає своєрідна інституціо- нальна матриця, у який враховані наукові доробки, вимоги нормативних документів щодо навчального процесу, особливості його адміністрування у конкретному навчальному закладі, досвід викладання відповідної навчальної дисципліни, властивості осіб, які проходять навчання.

Основний понятійний апарат адміністративного права складається з науково-право- вих понять двох видів. По-перше, з понять, запозичених з інших правових сфер. По-дру- ге, власних понять.

Запозичені поняття поділяються на три види: а) запозичені з теорії права і держави (право, джерела права, правовідносини, суб’єкти права, правопорушення, держава, державна влада, поділ влади й ін.); б) запозичені з конституційного права як базової галузі права (конституція, закон, статус громадянина, законодавча влада, місцеве самоврядування тощо); в) запозичені з інших правових галузей, хоча таких і небагато (наприклад, делікт, склад, профілактика).

Власні поняття створюються і використовуються всередині самого адміністративного права. Це, наприклад, такі поняття, як адміністративно-правові норми, адміністративно-правові правовідносини, адміністратив- но-деліктні відносини, адміністративний штраф, адміністративний арешт, громадське місце, адміністративне затримання, адміністративна юрисдикція, адміністративно- правовий режим, акт управління, адміністра- тивно-деліктне право та ін.

Зміст понять розкривається у дефініціях. Дефініція (лат. defmitio) — це коротке логічне визначення поняття, яке містить найбільш суттєві його ознаки. Однією з важливих адміністративно-правових дефініцій є дефініція адміністративного права. Наукова і навчальна література містить багато визначень адміністративного права. Наприклад, такі.

Адміністративне право — це сукупність юридичних норм, що регулюють суспільні відносини, які складаються у сфері державного управління[20].

Адміністративне право як галузь права є системою правових норм, що видаються органами виконавчої влади й іншими органами ддя організації і функціонування державного управління, регулювання функціонально-юридичних режимів, забезпечення юрисдикційно-охоронної діяльності й участі громадян[21].

Адміністративне право являє собою самостійну правову галузь, об’єктом якої є аналітичне дослідження суспільних відносин у сфері діяльності виконавчої влади[22].

Адміністративне право є однією з провідних, базових галузей українського права, нормами якого регулюються суспільні відносини, що складаються здебільшого у сфері державного управління в процесі здійснення виконавчої влади[23].

Адміністративне право — це галузь права (сукупність правових норм), що регулює з метою реалізації завдань і функцій держави суспільні відносини управлінського характеру, які складаються у сфері виконавчої і розпорядчої діяльності органів виконавчої влади, внутрішньоорганізаційній діяльності інших державних органів, а також у процесі здійснення громадськими організаціями, їх органами зовнішніх юридично-владних повноважень[24].

Адміністративне право — це сукупність юридичних норм, обумовлених національною ідеєю та ідеями свободи, справедливості, науково обґрунтованою програмою соціально-економічного розвитку суспільства, встановлених або санкціонованих державою, які регулюють відносини у сфері організа- ційно-владної діяльності структур виконавчої влади[25].

Кожне з них відбиває найважливіші, на думку їхніх авторів, ознаки адміністративного права й у відповідному контексті є справедливими. Разом з тим зазначені дефініції залишають без уваги належність адміністративного права до права публічного і його зв’язок з діяльністю публічної адміністрації.

Врахування зазначених обставин і характеристики вище розглянутих компонентів поняття адміністративного права виводять на таку дефініцію: адміністративне право — це галузь права, засобами якої (норми, відносини, законодавство, методи, форми, статуси суб’єктів, способи реалізації норм, нормативні й індивідуальні акти) формуються, охороняються і захищаються публічні правовідносини, зорганізується і забезпечується функціонування публічної адміністрації (публічне адміністрування).

Важливою властивістю адміністративного права є його системність і структурованість. У загальноприйнятому розумінні системою характеризують ціле, яке складається з відносно самостійних частин. Такі частини у взаємодії між собою генерують інтегративні якості, які притаманні лише цілому.

Яскравим прикладом системи є механічний годинник. Як прилад годинник складається з великої кількості самостійних деталей (циферблат, стрілка, маятник, скло тощо), однак жодна з них не має характеристик годинника. Лише всі разом, відповідним чином зорганізовані, вони утворюють годинник — прилад, призначений для вимірювання часу і відтворення періодичної послідовності часових інтервалів певної тривалості.

Ознаки системи такі:

1. Єдність системи по відношенню до середовища (цілісність) і різноманіття зв’язків з середовищем, характер яких робить її підсистемою іншої, більш складної системи.

2. Наявність у системи не менше двох компонентів, з яких утворюються її керуюча і керована підсистеми.

3. Інтегрування компонентів системи, в результаті чого ціле (система) забезпечується такими властивостями і характеристиками, які відсутні у окремо взятих її складових, тобто наявність у системи інтегративних якостей.

4. Наявність всередині системи суперечностей, які виступають рушійною силою її саморозвитку, породжують необхідність самоврядування, цілеспрямованого впливу однієї підсистеми (керуючої) на іншу (керовану).

5. Історичність системи, тобто її розвиток у часі. Таким чином, система — це впорядкована множина взаємопов’язаних елементів, якій притаманна структура, організація, єдність і цілісність.

B ознаках системи також детермінують наявність, по-перше, постійних складових, тобто таких, що не змінюються у ході розвитку системи; по-друге, складових, що існують певний час та у певному вигляді. Вони у ході розвитку системи трансформуються. Завдяки цим складовим система має можливість адаптуватися до зовнішнього середовища. Такими складовими є: команди, що надходять від суб ’єкта управління до об ’ єкта управління; зворотні зв’язки між суб’єктом і об’єктом; діагностична інформація щодо змін в об’єкті управління. По-третє, компонентів, що забезпечують інтегративну якість системи. Тобто роблять ціле відмінним від кожної складової. Такими компонентами є: а) зв’язки кожного елемента з цілим; б) зв’язки кожного елемента із зовнішнім середовищем; в) зв’язки елементів між собою; г) зв’язки цілого з кожним елементом; ґ) зв’язки цілого із зовнішнім середовищем.

Якщо проаналізувати адміністративне право відповідно до наведених ознак, побачимо, що воно характеризується єдністю щодо зовнішнього середовища, різноманіттям зовнішніх і внутрішніх зв’язків, інтегративними властивостями, історичністю і спроможністю до продуктивного саморозвитку.

3 поняттям «система» органічно пов’язано поняття «структура». Єдиної точки зору щодо співвідношення понять «система» і «структура» немає. У більшості випадків поняття «система» розглядається як загальне. Поняття «структура» розглядається як частка системи, що вміщує лише постійні складові системи.

Таким чином, під структурою необхідно розуміти побудову складових системи у відповідному порядку. Вона є способом закономірного зв’язку елементів складного цілого. Структура адміністративного права являє собою впорядкованість його частин, сприяє його стабільності, стійкості та якісній визначеності.

Структурованість навчальної дисципліни «Адміністративне право» об’єктивується у навчальних програмах і планах. B усталених поглядах на структуру українського адміністративного права виділяються два домінантних блока: загальна частина та особлива частина. Критерієм такого структурування є масштабність дії норм адміністративного права.

Загальна частина адміністративного права поєднує нормативний матеріал і теоретичні положення, що розкривають поняття адміністративного права; зміст адміністративно-правових норм і відносин; поняття публічної адміністрації і публічного адміністрування, його риси і принципи, співвідношення з виконавчою владою, методи та форми; сутнісні характеристики публічного управління, адміністративних послуг, адміністративного судочинства, адміністративної відповідальності; статусні властивості суб’єктів адміністративного права і процесуальні параметри їх функціонування, забезпечення законності.

Особлива частина поєднує нормативний матеріал і теоретичні положення, що розкри- вають сутність і зміст адміністративно-правового регулюючого впливу на сферу економіки, соціально-культурну, адміністративно-політичну, міжгалузеву сфери.

У деяких випадках, поряд із загальною і особливою, детермінують спеціальну частину адміністративного права. Таку частину формують шляхом поєднання нормативного матеріалу і теоретичних положень, що регулюють адміністративно-правову діяльність суб’єктів публічноїадміністрації. Наприклад, адміністративна діяльність органів внутрішніх справ, адміністративна діяльність органів митного контролю, адміністративна діяльність податкових органів тощо.

Існує підхід структуризації адміністративного права за правовою природою норм. У цьому випадку в адміністративному праві виділяють підгалузі і правові інститути. Відповідно до цього критерію детермінують адміністративно-деліктне право, службове право, адміністративна деліктологія, адміністративне судочинство, інститут адміністративних послуг, ліцензійно-дозвільній інститут тощо.

Важливе значення для розуміння сутності адміністративного права має визначення його принципів і функцій. Принципи адмі-

ністративного права — це керівні засади, які визначають зміст і спрямованість адміністративно-правового регулювання суспільних відносин (встановлені закономірності щодо виконання позитивної ролі адміністративного права у державотворенні).

У вітчизняній адміністративно-правовій науці відсутня єдність поглядів щодо принципів адміністративного права, їх переліку та класифікаційного розподілу Здебільшого принципи адміністративного права поділяються на загальні, які мають основоположне значення для всієї галузі, і спеціальні, характерні для окремих інститутів адміністративного права (наприклад, адміністративних послуг, адміністративної відповідальності, державної служби тощо).

Основними загальними принципами адміністративного права є: верховенство права; законність (утвердження верховенства вимог законодавства в адміністративно-правовому регулюванні); пріоритет прав і свобод людини і громадянина (створення умов для самоствердження кожної особи у суспільстві); рівність громадян перед законом (створення рівних, однакових умов для всіх осіб незалежно від будь-яких ознак); демократизм нормотворчості та реалізації права (доступ громадськості до нормотвор- чого процесу, забезпечення своїх прав i свобод); взаємна відповідальність особиідержа- ви (зв’язок особи і держави через взаємно кореспондуючі права та обов’язки); гуманізм і справедливість у взаємовідносинах між особою ідержавою. Перелік не є вичерпним.

До спеціальних принципів адміністративного права варто віднести принципи: інституту державної (публічної) служби; адміністративного розсуду; адміністративних процедур; публічного управління; територіальної організації держави; діяльності публічної адміністрації тощо.

Так, принципами адміністративноїдіяльно- cmi (у варіанті, запропонованому авторами Академічного курсу за загальною редакцією В. Б. Авер’янова, 2007 рік) є: законність, правова рівність, охорона інтересів особи і держави, публічність, гласність, обов’язковість державної мови і забезпечення права користування рідною мовою, оперативність та економічність (економність), самостійність в ухваленні рішень, дотримання правових презумпцій адміністративного процесу.

Принципами інституту державної служби є: загальні (законність, рівний доступ громадян до державної служби, професіоналізм і компетентність, пріоритет прав і свобод людини) і безпосередньо спеціальні (політична та релігійна нейтральність, соціальний та правовий захист державних службовців, єдність системи державної служби, персональна відповідальність, відкритість, прозорість) (варіант поділу, запропонований C. Г. Стеценком).

Принципами процедури прийняття адміністративних актів (за В. П. Тимощуком, 2007 рік) є: верховенство права; рівність учасників адміністративної процедури; рівність учасників адміністративної процедури перед законом; публічність; ефективність (неформальність); своєчасність (оперативність); неупередженість адміністративного органу; підконтрольність (гарантованість правового захисту); пропорційність, обмеження дискреційної влади адміністративних органів; добросовісність; розсудливість; право особи бути вислуханою; доступ до інформації; допомога та представництво; викладення мотивів; зазначення порядку оскарження адміністративного акта; правомірність дій і вимог особи (перелік сформульовано з урахуванням «Резолюції про захист особи від актів адміністративних органів» (Резолюція (77) 31 Комітету Міністрів Ради Європи про захист особи від актів адміністративних органів від 28 вересня 1977 року) й наведено у систематизованому вигляді у роботі «Адміністративні акти: процедура прийняття та припинення дії»).

Щоправда, існують й інші варіанти класифікації принципів адміністративного права. Так, наприклад, представники Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого у своїх підручниках 2004—2010 років поділяють принципи адміністративного права на: внутрішні, які визначають засади існування адміністративного права як певного формально-змістовного юридичного явища; зовнішні, що стосуються організації та функціонування адміністративного права, без чого неможливе існування його як галузі.

До перших належать: відповідність адміністративного права положенням Конституції України, верховенство адміністративно- правового закону в системі нормативних актів, які містять адміністративно-правові норми, наявність власного підґрунтя формування і розвитку, спеціалізація, відповідність адміністративно-правових законів певним положенням міжнародно-правових договорів з питань адміністративного права, учасницею яких є Україна.

Зовнішні принципи адміністративного права, у свою чергу, поділяються на: загаль- носоціальніта спеціально-галузеві (служіння органів публічної адміністрації суспільству й людині, обмеженість втручання адміністрації в громадське та особисте життя людини, повнота прав і свобод громадян в адміністративно-правовій сфері, взаємної відповідальності, визнання мінімально необхідних повноважень органів публічної адміністрації, оптимальне доповнення й урівноваження державно-владних повноважень органів виконавчої влади з повноваженнями органів місцевого самоврядування тощо). Спеціаль- но-галузеві принципи адміністративного права також поділяються на основні та принципи формування та функціонування його відповіднихчастин (інститутів).

У підручнику 2010 року додатково виокремлюються принципи в аспекті формування та функціонування адміністративно-правових законів процесуального змісту: а) додержання компетенції провадження у справах про адміністративні правопорушення; б) охорона інтересів особистості і держави; в) публічність (офіційність) провадження; г) об’єктивна (матеріальна) істина; ґ) гласністьупроваджен- ні в справах про адміністративні правопору- шення; д) рівність перед законом; e) здійснення провадження національною мовою; є) відповідальність посадових осіб за неналежне ведення провадження у зазначених справах.

Реформаційні процеси засадничого характеру в адміністративно-правовій галузі обумовлюють зосередження поглибленої уваги на дослідженні потенціалу кожного принципу в сучасних умовах, перегляд їх переліку, на загальноєвропейських принципах адміністративного права, які стосуються відносин між адміністративними органами та приватними особами. Ключовим напрямом на сучасному етапі має стати реформування адміністративного права, аналіз проблеми реалізації прописаних (здебільшого «задекларованих») принципів адміністративного права України в теорії та законодавстві, а також висвітлення можливостей та наявних механізмів запровадження загальноєвропейських принципів адміністративного права, спрямованих на впорядкування відносин громадян та органів публічної адміністрації, оскільки сьогодні, як слушно зазначав В. Б.Авер’янов, адміністративне право, мабуть, єдина галузь національного права, в теорії якої немає більш-менш опрацьованої позиції щодо власних принципів.

У 1996 році Рада Європи опрацювала та видала підручник про основні принципи адміністративного права, які стосуються відносин між адміністративними органами та приватними особами. Цей документ не може претендувати на винятковість запропонованого переліку, проте дає достатньо повне уявлення про явище. Принципи адміністративного права поділяються на дві групи: засадничі та процедурні. До засадничих належать: законність (вимога чіткого дотримання органами публічної адміністрації та їх посадовими особами норм законів та правових актів вищого рівня); рівність перед законом (при розгляді справ адміністрація повинна однаково трактувати випадки, що є об’єктивно схожими і, навпаки, по-різному — у випадках розбіжності, незалежно від особи, що вступила у правовідносини з нею (стать, раса, мова, релігія, політичні переконання, соціальний статус); реакція адміністрації на індивідуальний випадок повинна бути значною мірою передбачувана в світлі її попередніх актів, не повинно бути відхилень від попередньої практики, якщо для цього немає обґрунтованих причин; не можна використовувати цей принцип для виправдання ширшого застосування незаконної практи- ки); відповідність законній меті (адміністрація повинна діяти виключно з метою, на яку її уповноважують відповідні закони, приймаючи рішення, адміністрація має керуватися не лише буквою закону, а й духом його та правовими принципами); пропорційність (використання адміністрацією засобів, що є відповідними поставленим цілям, вжиті заходи повинні встановлювати справедливу рівність між суспільними інтересами та інтересами приватними так, щоб уникнути зайвого втручання в права та інтереси приватних осіб); об’єктивність та неупередженість (усі фактори, що стосуються окремого адміністративного акта, повинні братись до уваги з відповідним зауваженням кожного із них, отже, фактори, які не стосуються акта, не повинні розглядатись, на адміністративний акт не повинні впливати приватні чи особисті інтереси або упередженість особи, яка його приймає, з цим пов’язана вимога і сумісності — жоден службовець не повинен приймати адміністративний акт у справі, що стосується його фінансових та інших інтересів, або інтересів його родичів чи друзів, або коли виникли інші обставини, що стоять на заваді його неупередженості); привселюдність (гласність) (доступ громадськості до інформації, якою володіють публічні службовців, з певними винятками; право на запит має не лише особа, яка особисто зацікавлена у питанні, адміністрація зобов’язана відповісти на запит чи надати необхідну інформацію у «розумно обґрунтований проміжок часу» та «у дієвий і відповідний спосіб»).

Процедурні принципи адміністративного права: доступність послуг публічної адміністрації (насамперед, фінансова, але також і організаційна); право приватних осіб «бути почутими» (на подання доказів у справі, на отримання обґрунтованої відповіді адміністрації); право приватних осіб на представництво та правову допомогу у відносинах з адміністрацією; часові обмеження розгляду адміністративних справ; обов’язок адміністрації повідомити про прийняття та зміст адміністративного акта та способів його оскарження.

Окрім того, у контексті перегляду принципів адміністративного права, оновлення їх ряду у вітчизняній адміністративно-правовій доктрині висловлюється пропозиція врахування: а) принципів Європейського адміністративного простору (ЄАП) як квінтесенції змісту принципів європейського адміністративного права (А. А. Пухтецька), а саме: юридичної визначеності (надійності та передбачуваності), відкритості і прозорості, відповідальності, ефективності і результативності; б) принципів європейського адміністративного права (в узагальненому вигляді надані у роботі Юргена Шварца «Європейське адміністративне право» (1988), а саме: законності, можливості скасування (відкликання) незаконного адміністративного акта, недискримінації, юридичної визначеності, права на захист, пропорційності, поваги до фундаментальних прав людини та громадянина, субсидіарності, належної адміністрації, прозорості, а також додатних у подальшому; в) двох принципів права ЄС: застосування, прямої дії. Щоправда, важливим є врахування особливостей самого європейського адміністративного права та виокремлення оптимальних шляхів запозичення його принципів для національної галузі права.

У новітніх наукових, навчальних джерелах з адміністративного права все більше уваги приділяється принципу верховенства права як засадничому принципу сучасного адміністративного права. Його варто розглядати як правовий принцип, що сформувався під впливом глобалізаційних, міжнародних та європейських інтеграційних процесів, сутність якого полягає у підпорядкуванні діяльності усіх державних інститутів потребам реалізації та захисту прав людини, утвердження їхньої пріоритетності перед усіма іншими цінностями демократичної, соціальної, правової держави. Цей принцип можна розглядати як поєднання низки вимог, покликаних забезпечувати примат прав і свобод, законних інтересів людини і громадянина у суспільстві, зокрема у взаємовідносинах з органами публічної влади усіх рівнів, забезпечення рівності усіх суб’єктів права перед законом, верховенства закону в системі актів законодавства країни, передбачуваність законів та дій органів державної влади та низки інших принципів, що визнані суттєвими елементами дотримання принципу верховенства права у рішеннях Європейського суду з прав людини тощо (А. А. Пухтецька). Зростання ролі і значення принципу верховенства права в сучасних умовах нерозривно пов’язане з переосмисленням предмета адміністративного права, визнанням базовою категорією «забезпечення пріоритету прав і свобод громадян». Принцип верховенства права здебільшого закріплено в актах євроінтеграційного спрямування та міжнароднихдоговорах, що становлятьчасти- ну національного законодавства відповідно до Конституції України. Серед основних варіантів текстуального закріплення цього принципу в актах національного адміністративного законодавства автори колективної монографії «Принцип верховенства права у діяльності держави та в адміністративному праві» виділяють його закріплення: як складової курсу, політики держави, як суспільної цінності, що потребує охорони, як принципу діяль- ностідержавного органу, його посадових осіб, як основи організації публічного управління у певній сфері, як одного з основних міжнародно-правових принципів, як орієнтиру роботи центральних органів виконавчої влади з виконання зобов’язань, взятих на себе Україною перед Європейським Союзом та Радою Європи, іншими міжнародними організаціями, як орієнтиру подальшого проведення судової реформи, як принципу здійснення судочинства, як основоположного принципу правосуддя. B цілому ж принцип верховенства права недостатньою мірою запроваджений у відповідному законодавстві України.

Функціями адміністративного права є:

1) правовиконавча. Адміністративне право — юридична форма: а) реалізації публічних інтересів у суспільній практиці; б) діяльності публічної адміністрації у сфері названих вище інтересів;

2) правотворча. Адміністративне право наділяє суб’єктів публічної адміністрації повноваженнями з адміністративної нор- мотворчості;

3) організаційна. Ця функція визначається організаційним характером діяльності публічної адміністрації, що постійно «підтримується» нормами адміністративного права;

4) правоохоронна. Адміністративне право забезпечує охорону і захист інтересів своїх суб’єктів, що визнані публічними.

<< | >>
Источник: T.О. Коломоєць, В.K. Колпаков. Вступ до навчального курсу «адміністративне право України» : текст лекцій / T. О. Коломоєць, В. K. Колпаков. — K. : Ін Юре,2014. — 240 c. — Бібліогр. : c. 210—222.. 2014

Еще по теме Наука та система курсу:

  1. § 2. Наука банковского права и ее место в системе юридических наук
  2. КОНТРОЛЬНО-ИЗМЕРИТЕЛЬНЫЕ МАТЕРИАЛЫ ПО МОДУЛЬНО-РЕЙТИНГОВОЙ СИСТЕМЕ ОЦЕНКИ ЗНАНИЙ ПО КУРСУ «ФИНАНСОВОЕ ПРАВО»
  3. § 3. Наука банковского права в системе экономических и технических наук
  4. Глава 10. Пенитенциарная наука и тюремная система России периода Временного правительства
  5. § 4. Наука арбитражного процессуального права, ее предмет и система 1. Понятие науки арбитражного процессуального права
  6. Вопросник по курсу конституционного права РФ для подготовки к экзамену
  7. Вопросник по курсу конституционного права РФ для подготовки к зачету
  8. ПРИМЕРНАЯ ТЕМАТИКА РЕФЕРАТОВ ПО КУРСУ «ФИНАНСОВОМУ ПРАВУ»
  9. Практикум по курсу
  10. ТЕСТОВЫЕ ЗАДАНИЯ ПО КУРСУ АДМИНИСТРАТИВНОГО ПРАВА
  11. Вcmyn до академічного курсу
  12. ВОПРОСЫ К ЭКЗАМЕНУ ПО КУРСУ «ФИНАНСОВОЕ ПРАВО»
  13. 1.1. Призначення курсу "Історія держави і права зарубіжних країн
  14. Рекомендуемая литература по курсу "Жилищное право"
  15. ПРАКТИЧЕСКИЕ ЗАНЯТИЯ ПО КУРСУ «ФИНАНСОВОЕ ПРАВО»
  16. Лекционный курс по курсу «Гражданское право», 2016