Європейські стандарти адміністративного права

Органічною складовою євроінтеграційно- го процесу є адаптація законодавства України до законодавства ЄС, що передбачає сприйняття правових стандартів, серед яких важливе місце посідають стандарти адміністративного права.

Прагнення наблизитися до європейських стандартів на українському адміністративному просторі знайшли відображення у Концепції адміністративної реформи в Україні[45], яка сформулювала мету — поетапне створення такої системи державного управління, що забезпечить становлення України як високорозвинутої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури та демократії, і визначила заходи її досягнення, які ґрунтуються на вироблених світовою практикою принципових засадах функціонування виконавчої влади.

Таким чином, Концепція підкреслила особливе значення осмислення і запровадження у сферу публічного адміністрування європейських принципів адміністративного права як пріоритетних стандартів щодо реалізації євроінтеграційного курсу країни.

Сучасне розуміння європейських принципів адміністративного права, які фактично є європейськими стандартами адміністративного права, сформувалося під впливом процесів конвергенції адміністративних систем, які стали домінантою їх еволюційного руху.

Яскравий опис процесу конвергенції подає Юрген Шварце (Jtirgen Schwarze). При дослідженні змісту впливу європейських стандартів на зближення адміністративних правових систем держав — членів CC та перспектив його подальшого розвитку він зазначає, що раніше прецедентне право Європейського суду знаходилося під впливом правових систем первісних держав — членів ЄС, зокрема французького адміністративного права. Але вплив на розвиток права CC ніколи не був лише французьким. Збільшення кількості держав — членів ЄС стимулювало диверсифікацію правового мислення Європейського суду. Відповідно у його рішеннях починають враховуватись правові підходи, які притаманні практично всім державам — членам ЄС. Наприклад, принцип «адміністрування через закон» інтегрується з французького принципу рівності (principe de legalite), німецької (Rechtsstaatlichkeit) та британської (rule of law) концепцій правової держави і верховенства закону. Таким чином, різне коріння цих трьох понять не створюють перепон щодо втілення у практику єдиного європейського стандарту[46].

У правових системах європейських країн принципи, що встановлюють стандарти адміністративного права, об’єктивуються по-різ- ному. Вони можуть міститись у розрізненому вигляді у різних нормативних актах (конституціях, парламентських актах, законах і підза- конних актах, судових актах тощо). Цей підхід є характерним для таких держав, як Бельгія, Франція, Греція, Ірландія і Велика Британія. Є країни, де вони систематизовані в кодифі- каціях адміністративних процедур. До таких належать Австрія (з 1925 року) Болгарія (1979), Данія (1985), Німеччина (1976), Угорщина (1957), Голландія (1994), Польща (1960), Португалія (1991) та Іспанія (1958).

Особливо важливі принципи містяться в судовій практиці Європейського суду. Вони повинні застосовуватися всіма державами — членами ЄС на національному рівні при застосуванні права ЄС. Насамперед це: принцип адміністрування через закон; принципи пропорційності, юридичної визначеності, захисту законних очікувань, недопущення дискримінації, право на слухання в ході адміністративних процедур щодо прийняття рішень, забезпечувальні заходи, справедливі умови доступу громадян до адміністративних судів, позадоговірна відповідальність державної адміністрації.

Європейські принципи адміністративного права структуруються по таких групах: 1) достовірність і передбачуваність (правова визначеність); 2) відкритість і прозорість; 3) підзвітність; 4) результативність та ефективність. Кожна з наведених груп об’єднує сконцентровані за родовими ознаками конкретні принципи.

Так, наприклад, принципи верховенства закону, адміністрування через закон, правової компетенції, співмірності приводять у дію механізм достовірності і передбачуваності, процесуальної справедливості, забезпечують прийняття рішень на підставі справедливості до будь-якої особи, яка підпадає під їх дію.

Відкритість припускає, що адміністрація доступна для зовнішньої ретельної перевірки, а прозорість — що після ретельного огляду адміністрацію можна буде «побачити наскрізь» з метою докладної перевірки та нагляду. Відкритість і прозорість дозволяють будь-якій особі, щодо якої застосовано дії адміністрації, знати підставу такої дії. Відкритість і прозорість спрощують проведення зовнішньої перевірки адміністративного впливу з боку вищих наглядових органів. Відкритість і прозорість також є необхідними інструментами для забезпечення верховенства закону, рівності перед законом та підзвітності.

Відкритість і прозорість у державній адміністрації служать двом конкретним цілям. По-перше, вони захищають державні інтереси, оскільки знижують ймовірність несумлінного адміністрування та корупції, по-дру- ге, слугують захисту прав громадян, оскільки вимагають інформування про підстави прийняття адміністративного рішення. Таким чином, вони допомагають зацікавленим особам здійснювати право на відшкодування шкоди за допомогою оскарження рішення.

B адміністративному праві існує кілька видів практичного застосування цих принципів. Так, адміністративні дії повинні бути обґрунтовані і здійснені належними компетентними органами державної влади. Широка громадськість повинна мати доступ до державних реєстрів. Представники органів публічної влади зазвичай повинні ідентифікувати себе перед громадськістю. Публічні службовці повинні дотримуватися певних обмежень щодо доходів від приватної діяльності, інформація про які підлягає розкриттю, а самі доходи повинні бути попередньо схвалені. Для реалізації принципу відкритості особливо важливим є зобов’язання органів державної влади вказувати причину прийняття своїх рішень.

Перераховані вище принципи можна знайти в адміністративному праві всіх європейських держав. Хоча державні адміністрації в європейських державах представляють собою древні структури, вони постійно адаптувалися до сучасних умов, включаючи членство в ЄС, яке еволюціонує саме по собі.

Постійний контакт серед державних службовців держав-членів та відповідних комісій, вимога про розробку і застосування acquis communautaire по еквівалентних стандартах надійності на території всього Союзу, поява системи адміністративної юстиції у всій Європі, а також спільні базові показники і принципи державної адміністрації привели до деякої конвергенції серед національних адміністрацій. Це було описано як «Європейський адміністративний простір»[47].

Українські дослідники європейських принципів адміністративного права[48] виокремлюють широке і вузьке розуміння європейських принципів адміністративного права, ретельно досліджують джерела нормативного закріплення європейських принципів адміністративного права, визначать провідну роль принципу верховенства права.

Так, пропонується вважати органічними складовими загального поняття «європейські принципи адміністративного права»: а) безпосередньо принципи європейського адміністративного права; б) принципи Європейського адміністративного простору (ЄАП), які відображають результати процесів європейської адміністративної конвергенції та поглиблення європейської інтеграції в Європі (середина XX ст. — початок XXI ст.), у тому числі щодо уніфікації та стандартизації діяльності публічних адміністрацій країн — членів ЄС.

Галузеві європейські принципи адміністративного права пропонується структури- зувати за двома групами: 1) європейські принципи адміністративного права щодо організації публічної адміністрації; 2) європейські принципи адміністративного права щодо діяльності публічної адміністрації. До першої групи віднести: а) принцип децентралізації; б) принцип централізації; в) принцип деконцентрації. До другої віднести: а) принцип юридичної визначеності; б) відкритості і прозорості; в) відповідальності; г) ефективності та результативності.

Сучасними джерелами нормативного закріплення європейських принципів адміністративного права називають договори про заснування ЄС та Європейських Співтовариств; Хартію основних прав Європейського

Союзу; рішення Європейського суду справедливості (м. Люксембург); законодавство ЄС; національне право, що застосовується до діяльності публічних адміністрацій; рішення ЄСПЛ (м. Страсбург); Європейський кодекс належної адміністративної поведінки. До основних нормативних джерел принципів САП, окрім зазначених вище джерел принципів європейського адміністративного права, можна також віднести такі основні джерела: Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та протоколи до неї; конвенції, резолюції та рекомендації РЄ; міжнародні договори та угоди, та, зокрема, ті з них, які поширюються на інші держави, які не є членами ЄС, а також претендентів на вступ до ЄС; загальні принципи права; рішення Європейської Ради (Копенгагенські та Мадридські критерії); документи інших європейських регіональних організацій тощо.

Акцентується на засадничому значенні принципу верховенства права щодо сукупності європейських принципів адміністративного права, який закріплено в договорах про створення ЄС, рекомендаціях та резолюціях РЄ, правозастосовній практиці ЄСПЛ тощо.

Підкреслюється, що нормативне опосередкування змісту цього принципу та тексту- альне відтворення в актах вітчизняного законодавства має ґрунтуватися на розумінні його сучасного змісту, закріплюватися у преамбулах відповідних актів[49].

Європейські принципи адміністративного права є базовим підґрунтям детермінації, осмислення, запровадження у практику публічного адміністрування похідних від них стандартів, наприклад, забезпечення прав людини; публічної адміністрації; адміністративних послуг; публічної служби; адміністративної юстиції; громадських рухів та громадського контролю; адміністративних проступків тощо.

Європейські стандарти щодо забезпечення прав людини — це загальновизнані принципи і норми міжнародного права, втілені у міжнародно-правових документах (універсальних, регіональних міжнародних договорах, документах недоговірного характеру, рішеннях міжнародних судів, зокрема Європейського суду з прав людини).

До основних документів, у яких знайшли втілення універсальні міжнародні (включаючи європейські) стандарти щодо забезпечення прав людини, належать Загальна декларація прав людини 1948 року, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права 1966 року (підписаний УРСР 20 березня 1968 року, ратифікований 19 жовтня 1973 року, набув чинності для України 23 березня 1976 року).

Загальна декларація прав людини була прийнята і проголошена Генеральною Асамблеєю OOH 10 грудня 1948 року у Парижі. Вона стала стандартом для розробки і прийняття численних міжнародних документів з прав людини, а також конституцій європейських держав. Декларація встановила перелік основних прав і свобод людини та законні випадки їх обмежень.

Декларація визначила, що кожна людина має право на свободу мирних зборів і асоціацій і ніхто не може бути примушений вступати в яку-небудь асоціацію; кожна людина має право брати участь в управлінні своєю державою (безпосередньо чи за посередництва вільно обраних представників); право рівного доступу до державної служби у своїй країні; волю народу як основу влади уряду. Підкреслила, що ця воля повинна знаходити вираження в періодичних і нефальсифікова- них виборах, а вибори мають проводитися при загальному і рівному виборчому праві шляхом таємного голосування або ж за допомогою інших рівнозначних форм, що забезпечують свободу голосування.

Міжнародний пакт про громадянські й політичні права 1966 року ґрунтується на положеннях Загальної декларації прав людини і є одним з найбільш авторитетних міжнародно-правових договорів про права людини. Поряд з правами дотримуватися своїх думок і на свободу інформації у ньому визнається право на мирні збори, свободу асоціації, голосувати і бути обраним, допускатися до державної служби.

Положення Міжнародного пакту вказують на можливість законних обмежень щодо права на мирні збори і свободу асоціації. Обмеження допускаються, якщо вони необхідні в демократичному суспільстві в інтересах державної чи суспільної безпеки, суспільного порядку, охорони здоров’я і моральності населення чи захисту прав і свобод інших осіб. Пакт не перешкоджає введенню законних обмежень на свободу асоціації для осіб, що входять до складу збройних сил і поліції.

Окрім Декларації і Пакту права людини визначаються низкою інших документів.

Це: Конвенція про політичні права жінок (набрала чинності 1954 року); Резолюція 53/31 ГенеральноїАсамблеїООН «Підтримка системою Організації Об’єднаних Націй зусиль урядів з розвитку і зміцнення нових чи відроджених демократій» від 23 листопада 1998 року (вказує, що демократія ґрунтується на вільному волевиявленні народу, що дозволяє йому визначати свою власну політичну, економічну, соціальну і культурну систему, і на його всебічній участі в усіх аспектах його життя); Декларація про право на розвиток від 4 грудня 1986 року (встановлює, що право на розвиток є невід’ємним правом людини, в силу якого кожна людина і всі народи мають право брати участь у такому економічному, соціальному, культурному і політичному розвитку, за якого можуть бути цілком здійснені усі права людини й основні свободи, а також сприяти йому і користуватися його благами, людина є основним суб’єктом процесу розвитку і повинна бути активним учасником і бенефіціарієм права на розвиток); Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 року; Європейська соціальна хартія 1961 року; документи Організації з безпеки та співробітництва в Європі тощо.

Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 року (Рим) сприйнята більшістю держав як нормативний зразок. Україна приєдналась до неї 17 липня 1997 року і таким чином визнала обов’язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції, а громадяни України отримали право на звернення до європейського правозахисного механізму.

Значний масив стандартів щодо прав людини випливає з рішень Європейського суду. Це насамперед право доступу до суду; право народів на самовизначення; заборона пропаганди війни; права дітей на захист. Європейський суд створив і продовжує розвивати прецедентне право.

3 цього приводу необхідно зазначити, що Україна сприймає Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод та рішення Європейського суду якджерела права. Відповідно до Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду якдже- рело права (ст. 17). Кодекс адміністративного судочинства України містить норми, за якими «суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини». Отже, українська правозахисна система послідовно сприймає європейські стандарти адміністративного права у сфері прав людини.

Запровадження європейських стандартів адміністративного права у практику діяльності публічної адміністрації є запорукою розвитку правової держави і громадянського суспільства, утвердження верховенства права і закону, забезпечення ефективної охорони і захисту прав людини і громадянина.

Публічна адміністрація може розумітися у двох вимірах: інституціональному і функціональному. B інституціональному вимірі — це система державних і недержавних (місцевого самоврядування) органів, які мають публічно-владні повноваження, здійснюють управлінські функції, надають адміністративні послуги, забезпечують режим законності відповідно до своєї компетенції. Важливе місце у цій системі належить органам державної адміністрації. У функціональному вимірі — це діяльність відповідних органів, конкретизована у діяльності їх службовців.

Сьогодні Україна, як член Ради Європи (1995), досягла загального консенсусу з іншими державами — членами PC та її головними інституціями щодо розуміння ключових складових належного адміністрування (управління), яке здійснюється національними органами державної адміністрації. Такі складові передбачають набір загальних стандартів для дій у рамках державної адміністрації, які визначені в законі і застосовуються на практиці за допомогою процедур і механізмів підзвітності.

Мета їх впровадження триєдина: по-пер- ше, задати напрям адміністративних реформ і перш за все — реформ державного управління; по-друге, передбачити орієнтовні показники, з якими порівнюється і оцінюється прогрес країни; по-третє, створити реальні умови щодо повноправної і ефективної взаємодії з країнами ЄС.

Набір загальних стандартів вимагає від носіїв влади діяти у спосіб, що відповідає законним та розумним очікуванням суспільства, дотримання прав громадян та інших осіб при здійсненні управлінських повноважень і наданні адміністративних послуг.

Конкретизація і систематизація стандартів здійснюється за різними критеріями,

однак у дослідженнях українських правни- ків[50] домінує позиція Проектної групи з адміністративного права (створена при Генеральному Директораті РЄ). Відповідно до неї вони поділяються на: 1) стандарти, що стосуються забезпечення законності; 2) стандарти, що застосовуються до участі індивідів; 3) стандарти, що стосуються виконання рішень; 4) стандарти, що стосуються забезпечення прозорості та контролю.

До стандартів забезпечення законності належать: законність; обов’язок адміністрації ex officio виконувати закон у випадках, визначених законом; недискримінація; рівність; пропорційність; заборона зловживання владою; безсторонність, нейтральність службовців та адміністрації; законні очікування та відповідність; обов’язок зазначати підстави адміністративних рішень; право на оскарження адміністративного рішення; вимога прийняття адміністративних рішень протягом розумного строку.

До стандартів щодо участі індивідів належать: участь індивідів у вирішенні спорів певними альтернативними способами; право бути заслуханим та робити заяви.

Стандартами виконання рішень є: етичність; ефективність; постійність надання адміністративних послуг; продуктивне виконання управлінських завдань; навчання службовців.

Стандарти забезпечення прозорості та контролю такі: використання простої, зрозумілої та сприйнятної мови; зазначення можливих засобів захисту та строків для їх використання; повідомлення про прийняте рішення; захист відомостей; повага приват- ності; запити про надання інформації; дотримання конфіденційності; ведення відповідних записів; прозорість адміністративної діяльності; активне поширення інформації; доступ до інформації; персональний доступ до файлів (даних) та інших документів; загальний доступ до документів.

У документах PC також згадуються стандарти щодо: стабільного функціонування адміністративних установ, які гарантують демократію, верховенство права, права людини та повагу і захист меншин, існування діючої ринкової економіки так само, як і здатності подолати конкурентний натиск та ринкові сили всередині ЄС; передання документів уповноваженим органам (службам); забезпечення можливості бути заслуханим та робити заяви; розумного проміжку часу для прийняття рішень; зазначення підстав адміністративних рішень та повідомлень про прийняті рішення; зазначення засобів захисту даних та поваги приватної інформації; дотримання вимог конфіденційності інформації під час виконання запитів; публічного доступу до документів; належного документування; юридичної визначеності та захисту порушених прав; права на оскарження адміністративних рішень; доступності адміністративної влади та публічних послуг; електронного урядування та використання електронної пошти; гнучкості у практичній роботі адміністративних органів; ефективності та прозорості адміністративних дій; доступу до інформації (право персонального доступу та право загального доступу); права на письмові матеріали; простоти (спрощення організації органів публічної влади, адміністративних процедур та вимог щодо оформлення документів); щодо зобов’язань діяти належним чином; удосконалення внутрішніх правил органів публічної влади; збереження та охорони державної власності; підготовки державних службовців; виконання бюджетних вимог; раціональної організації адміністрації.

Актуальною сферою застосування європейських принципів адміністративного права є сфера місцевого самоврядування. Важливим кроком у цьому напрямі стала ратифікація Україною Європейської хартії місцевого самоврядування 1985 року, яка відбулася 15 липня 1997 року. Таким чином, Хартія стала частиною законодавства України, а її норми набули переважної сили щодо норм законів України (п. 2 ст. 7 Закону України «Про міжнародні договори України»),

Європейська хартія місцевого самоврядування є першим багатостороннім правовим інструментом, що визначає та захищає стандарти місцевої автономії, які є значним внеском у захист та поширення загальноєвропейських цінностей.

Основні стандарти, сформульовані у Хартії, призначені гарантувати політичну, адміністративну та фінансову незалежність органів місцевого самоврядування, забезпечити на європейському рівні демонстрацію політичної волі, а на рівнях територіального управління надати їм практичної значущості.

Стандарти, які втілюються Хартією, конкретизуються щодо: 1) конституційної та правової основ місцевого самоврядування; 2) визначення концепції місцевого самоврядування; 3) сфери компетенції місцевого самоврядування; 4) охорони територіальних кордонів місцевих влад; 5) адміністративного та ресурсного забезпечення виконання місцевими владами їх завдань; 6) умов здійснення функцій на місцевому рівні; 7) адміністративного нагляду за діяльністю місцевих влад; 8) фінансових ресурсів місцевих влад; 9) прав місцевих влад на свободу асоціації; 10) правового захисту місцевого самоврядування.

Важливу роль у запровадженні стандартів місцевого самоврядування відіграють Європейські конференції міністрів держав — членів Ради Європи, відповідальних за регіональне та місцеве врядування. Так, на конференції 27—28 червня 2002 року у м. Гельсінках (Фінляндія) було ухвалено Гельсінську декларацію, яка стосується основних принципів організації регіонального врядування та закликає узагальнити досвід країн — членів Ради Європи у сфері розвитку регіональної демократії в окремому правовому документі (конвенції або рекомендації Ради Європи); на конференції 24—25 лютого 2005 року у м. Будапешті (Угорщина) було ухвалено Будапештський порядок денний щодо забезпечення доброго врядування на місцевому та регіональному рівнях на 2005—2009 роки; на конференції 15—16 жовтня 2007 року у м. Валенсії (Іспанія) було розпочато нову кампанію Ради Європи «Європейський тиждень місцевоїдемократії», яка спрямована на підвищення рівня участі громадян у суспільно-політичному житті на місцевому та регіональному рівнях; на конференції 16—17 листопада 2009 року у м. Утрехті (Королівство Нідерланди) було відкрито для підписання два нові правові інструменти Ради Європи — додатковий протокол до Європейської хартії місцевого самоврядування та третій додатковий протокол до Європейської Конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними владами або громадами. За підсумками роботи конференції було ухвалено новий (Утрехт- ський) порядок денний щодо забезпечення доброго врядування на місцевому та регіональному рівнях на 2009—2013 роки; на конференції 3—4 листопада 2011 року у м. Києві (Україна) було розглянуто та обговорено актуальні питання впливу світової фінансової кризи на діяльність органів місцевого самоврядування та прийняті «Київські керівні принципи» щодо дій на національному рівні з метою вирішення спільних проблем (Київська декларація).

Крім цього, до дієвих інструментів, що визначають основні європейські стандарти місцевого самоврядування відносяться: Європейська рамкова конвенція про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або владами (підписана у 1980 році); Рамкова конвенція про захист національних меншин (відкрита для підписання у 1995 році); Європейська хартія регіональних мов та мов меншин (ухвалена у 1992 році); Європейська конвенція про участь іноземців в громадському житті на місцевому рівні від 5 лютого 1992 року (Україною не підписана); Європейська хартія міст (прийнята Радою Європи у 1992 році у вигляді рекомендації); Європейська хартія щодо участі молоді у суспільному житті на місцевому і регіональному рівні (прийнята Радою Європи у 1992 році у вигляді рекомендації) та ін.

Наша держава послідовно впроваджує у практику розбудови демократичного суспільства європейські стандарти місцевого самоврядування, бере активну участь у роботі відповідних європейських інституцій. B Україні закладено конституційні засади місцевого самоврядування, ратифіковано Європейську хартію місцевого самоврядування, прийнято ряд базових нормативно-правових актів, які створюють правові та фінансові основи діяльності органів самоврядування місцевого рівня. Прагнення України до європейських цінностей сьогодні втілені у Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні (схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 1 квітня 2014 року). Безперечно, успішна реалізація реформи місцевого самоврядування сприятиме більш ефективній реалізації Україною політики європейської інтеграції, розвитку співробітництва з європейськими інституціями, насамперед з Радою Європи та Європейським Союзом.

Функціональний вимір публічної адміністрації (або публічне адміністрування) конкретизується у діяльності відповідних службовців. У документах РЄ особлива увага приділяється стандартизації діяльності державних службовців.

Європейська концепція державної адміністрації визнає ієрархічне делегування державних повноважень громадянам, які здійснюють діяльність в рамках державної системи. Тому ці громадяни позиціонуються державними службовцями і носіями державних повноважень, а не просто працівниками державних установ. У цій якості вони покликані забезпечити застосування стандартів адміністративного права в поточній діяльності державної адміністрації.

Головні стандарти державної служби є фактичними критеріями, за якими визнається наявність або відсутність у державі державної служби в європейському розумінні. Це, по-перше, розмежування державної та приватної сфер; по-друге, розмежування політики та адміністрації; по-третє, здатність державних службовців, спираючись на індивідуальну підзвітність, переборювати стереотипи щодо прийняття рішень; по-четверте, наявність достатнього рівня охорони праці, стабільної та відповідного рівня заробітної плати; по-п’яте, наявність чітко визначених прав і обов’язків державних службовців; наявність керівників, здатних впроваджувати і вдосконалювати ці стандарти.

Похідними від наведених є стандарти безпосередньо функціонування державної службитадержавнихслужбовців. Це, по-пер- ше, стандарти створення механізмів контролю та підзвітності з тим, щоб не допустити зловживання державними повноваженнями і поганого управліннядержавними ресурсами; по-друге, стандарти створення іміджу державної адміністрації, який дозволяє системно підвищувати рівень довіри до її діяльності з боку громадян та платників податків, що врешті-решт підвищує довіру до держави в цілому; по-третє, стандарти розмежування сфер діяльності держави: а) в політиці; б) в адмініструванні, оскільки засаднича логіка в кожній із цих сфер діяльності різна, і, відповідно, їх джерела законності також розрізняються; по-четверте, стандарти забезпечення професійної наступності та просування такої моделі поведінки службовців, за якою адміністрування характеризується законністю, передбачуваністю, прозорістю, ефективністю; по-п’яте, стандарти залучення на державну службу кращих наявних у країні кандидатів і утримування їх на службі за допомогою розумних перспектив розвитку кар’єри та особистого самозадоволення.

За європейським виміром важливе місце в публічному адмініструванні належить адміністративним послугам. Правове регулювання порядку надання адміністративних (управлінських) послуг існує в більшості європейських країн, де ефективно діють кодифіковані акти, що присвячені детальній регламентації процедур в діяльності органів влади в частині їх взаємовідносин з фізичними та юридичними особами. Зокрема, у Федеративній Республіці Німеччина та Естонії існують закони про адміністративну процедуру, в Австрійській Республіці — Загальний закон про адміністративну процедуру, в Нідерландах — Акт із загального адміністративного права, в Польщі — Кодекс адміністративного провадження. У деяких європейських країнах розроблено спеціальні документи, які містять конкретні, найбільш помітні положення з надання таких послуг. Це Хартія прав споживачів державних послуг (Бельгія, 1992 рік), Хартія прав громадян (Велика Британія, 1992 рік), Хартія дотримання якості при наданні державних послуг (Португалія, 1993 рік), Хартія державних послуг (Франція, 1992рік).

Стандартами надання адміністративних послуг визнані: відкритість, прозорість і підзвітність, чітке нормативно-правове забезпечення, широкий спектр послуг, доброзичти- вість суб’єктів (працівників) надання послуг, достатня інформаційна забезпеченість, розширений режим роботи суб’єктів (працівників) надання послуг, коротка тривалість очікування послуги, наявність «єдиного вікна» ддя отримувачів послуг, якісність послуг.

3 1980-х років по всій Європі почало з’являтися прагнення до високої якості адміністративних послуг. Важливим орієнтиром ддя цього стандарту стала безпосередня думка споживача. B середині 1990-хроків Велика Британія, Фінляндія, Швеція запровадили систему оцінювання надання державних послуг урядовими органами. Надалі новим орієнтиром якості послуг виступили уподобання споживачів. Сьогодні орієнтацією ддя діяльності адміністрації є запровадження керування за результатами наданих послуг. Таке керування визнається одним із найбільш ефективних інструментів надання адміністративних послуг в Європі. Ha підвищення якості послуг спрямований стандарт «єдиного вікна», який призначений для забезпечення «єдиного контакту» споживача послуги з суб’єктом її надання. У Німеччині з 1990-х років набули популярності офіси — «універсами послуг». У Франції набула розвитку процедура «спрощення одержання послуг». 3 цією метою введено нові правила прийому платежів у населення, створено спеціальні служби з надання громадянам консультацій щодо отримання адміністративних послуг.

До стандартів забезпечення якості адміністративних послуг належать: відкритість, своєчасність, доступність, безоплатність, задоволення потреб громадян, гарантування індивідуальних прав. Впроваджуються різноманітні системі управління якістю надання послуг. Таким чином, надання адміністративних послуг безпосередньо спрямоване на підвищення якості життя громадян.

Просування і практична реалізація європейських стандартів адміністративного права у практику функціонування публічної адміністрації неможлива без налагодженої системи адміністративного правосуддя, яка дозволяє приватним особам ефективно оспорювати адміністративні акти та рішення і притягати до відповідальності державні органи за порушення законодавства і посягання на права людини. Відсутність такої системи веде до зростання правової незахищеності, посиленню потенційної соціальної напруженості і виникнення конфліктів, особливо якщо органи влади не вважаються підзвітними суспільству і не поважають закон.

Наявність адміністративного правосуддя — одне з фундаментальних вимог до суспільства, заснованого на стандартах верховенства права. Воно означає прихильність до принципу, ґрунтується на тому, що уряд даної країни та її органи адміністрування повинні діяти суворо в рамках правових повноважень.

Ця вимога також означає, що приватні особи мають право домагатися відшкодування через суд будь-якого збитку, нанесеного їхнім правам, свободам чи інтересамурезуль- таті незаконних дій органів адміністрування або неналежного виконання ними своїх обов’язків. У таких випадках у приватних осіб повинна бути можливість домагатися дієвого відшкодування з допомогою ініціювання адміністративного провадження в суді. За ддя цього відповідний суд повинен мати повноваження щодо судового перегляду адміністративного акта з метою з’ясування його законності та доцільності, а також повноваженнями щодо визначення відповідних заходів, які можуть бути прийняті в розумні строки. Суд також повинен дотримуватися балансу між законними інтересами усіх сторін і забезпечити не лише невідкладний розгляд скарги, але й ефективну та дієву роботу публічної адміністрації.

Реалізація завдань адміністративної юстиції на європейському адміністративному просторі забезпечується дотриманням стандартів, визначених у документах Ради Європи.

Найважливітттото парадигмою всієї діяльності органів адміністративного судочинства є чітке і неухильне слідування принципу верховенство права. Стандартами щодо його втілення у практичну площину є можливість доступу до суду кожної особи у випадку виникнення спору з адміністративних правовідносин; незалежність судової системи та самостійність адміністративного правосуддя; наявність систем спеціалізованих судів або спеціальних судових підрозділів, які здійснюють адміністративне судочинство; незалежність та неупередженість суду, створеного на підставі закону; ефективне відправлення правосуддя; наявність нормативно зафіксованого особливого порядку вирішення адміністративно-правових спорів; дотримання судовими інстанціями при розгляді справ балансу між законними інтересами усіх сторін, що забезпечує не лише невідкладний розгляд скарги, але й ефективну та дієву роботу державної адміністрації; право на відкритий судовий розгляд (в тому числі публіч- не проголошення рішення); ефективність судового контролю за актами та діями чи бездіяльністю адміністрації; забезпечення кожній із зацікавлених сторін права отримати копію судового рішення в їх справі, можливість ознайомитися із судовим рішенням, щодо якого його учасники мають законний інтерес, та забезпечення доступності судового рішення, яке містить не тільки певні усталені формули, для громадськості у вигляді публікації чи в електронній формі; дієвість рішення суду на підставі правової певності (якщо судом остаточно вирішено спір, це рішення не може піддаватись сумніву); ефективність судового контролю за актами та діями (чи бездіяльністю) органів публічної влади; розумні строки.

B реалізації принципів верховенства права і закону важлива роль належить стандартам справедливого судового розгляду. Ці стандарти поділяються на три групи: стандарти порушення справи, стандарти провадження по справі, стандарти щодо винесення рішення по справі. Стандартами порушення справи є: розумні строки порушення справи, ефективний доступ до судового провадження, наявність правового сприяння і правової допомоги. Стандартами провадження по справі є: право на усне слухання, рівність змагальних можливостей сторін і змагальність процесу, наявність превентивних та забезпечувальних заходів. Стандартами щодо винесення рішення по справі є: право на суд у розумні строки, публічність і обґрунтованість судового рішення, ефективне виконання рішень суду.

Наведені стандарти випливають з міжнародного права, стандартів, встановлених регіональними і міжнародними організаціями, та судової практики регіональних і міжнародних судів, трибуналів та органів з прав людини[51].

Отже, неухильне додержання стандартів є гарантією судового перегляду адміністративних актів компетентним і незалежним судом, що діє відповідно до міжнародних та регіональних стандартів справедливого судового розгляду, є основоположною умовою захисту прав людини і верховенства права.

<< | >>
Источник: T.О. Коломоєць, В.K. Колпаков. Вступ до навчального курсу «адміністративне право України» : текст лекцій / T. О. Коломоєць, В. K. Колпаков. — K. : Ін Юре,2014. — 240 c. — Бібліогр. : c. 210—222.. 2014

Еще по теме Європейські стандарти адміністративного права:

  1. Глава 41 Орієнтація на стандарти європейського адміністративного простору
  2. § 1. Виникнення засад адміністративного права: від поліцейського до адміністративного права
  3. § 1. Категорія «адміністративно-правові відносини» у науці адміністративного права
  4. РОЗДІЛIV. РЕАЛІЗАЦІЯ НОРМ АДМІНІСТРАТИВНОЮ ПРАВА ТА АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ
  5. Глава 8. Джерела адміністративного права та адміністративне законодавство
  6. § 4. Зв'язки адміністративного права з іншими галузями українського права
  7. ГЛАВА 18 ПРИНЦИП ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА И ПРАВОВЫЕ СТАНДАРТЫ ОСУЩЕСТВЛЕНИЯ ПРАВОСУДИЯ: ПРОБЛЕМЫ ИХ РЕАЛИЗАЦИИ В РОССИИ
  8. § 3. Ознаки рецепції римського публічного права у становленні сучасного адміністративного права
  9. Стаття 112. Відмова від адміністративного позовута визнання адміністративного позову під час підготовчого провадження
  10. § 3. Метод адміністративного права
  11. § 5. Принципи адміністративного права
  12. Стаття 17. Юрисдикція адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ
  13. Джерела адміністративного права
  14. Учасники та етапи адміністративного судочинства. Рішення адміністративних судів
  15. Поняття адміністративного права
  16. § 1. Українська наука адміністративного права на сучасному етапі
  17. § 4. Навчальний курс адміністративного права
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Гражданский процесс - Гражданское право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Исполнительное производство - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Политология - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника -